Кобзарь (1876)/Том 1/Плач Ярославни

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Для інших версій цієї роботи див. Плач Ярославни.
Плач Ярославни.

В Путивлі граді в-ранці рано [1]
Співає-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує, [2]
Словами жалю додає.
„Полечу, каже, зигзицею,
Тиєю чайкою-вдовицею,
Та по-над Доном полечу, [3]
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі; і на тілі
На княжім білім помарнілім
Омию кров суху, — отру
Глибокиї, тяжкиї рани...“

 І квилить-плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
„Вітрило, вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине! [4]
На-що на дужому крилі,
На всі любиї мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханови метаєш стріли?
Не мало неба і землі
І моря синёго! На морі
Гойдай насади кораблі!
А ти, прелютий... горе, горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав!“ [5]

 Сумує, квилить-плаче рано
В Путивлі граді Ярославна,
І каже: „Дужий і старий, [6]
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив-єси високі скали,
Текучи в землю Половчана;
Носив-єси на байдаках,
На Половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю! [7]
О, мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала, [8]
У море слёз не посилала —
Слёзами моря не долить!“

 І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі —
Святее сонечко зійшло —
І каже: „Сонце пресвятеє!
На землю радість принесло [9]
І людям, і землі, — моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив-єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину, —
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо, — я загину!“ [10]
4 Іюня С. Петербург.



  1. В Путивлі славнім...
  2. В гаю зозулею кує,
    Жалю словами додає...
  3. По-над Дуняєм полечу,
    Рукав бебряний омочу
    В каламутному тім Дунаї;
    Так десь далеко умірає
    Мій любий князь на самоті.
    Омию кров на білім тілі
    На тяжких ранах почорнілих
    На князі, ладо сироті;
    Омию кров, омию рани, —
    І розібьюся о скалу..
  4. »Вітрило, вітре Господине!
    На-що ти вієш, мій єдиний,
    На-що несеш ти на крилі
    Ті ханови тяжкиї стріли
    На вої милиї мої,
    На князя, ладо моє миле?
    Чи мало ж неба...
  5. Моє веселіє-надію
    В степу ніж тучею розвіяв!
  6. — А ти Словутицю старий.
  7. Дружину хоробру преславну,
    Дружину тую Світославлю.
    О, мій Словутицю старий...
  8. Щоб ж постіль сміючись слала,
    У море слёз не посилала,
    Бо море слёзи не приспить.
  9. Землі ти радість принесло
    І людям на землі; моєі ж
    Журби-туги не рознесло.
    Пресвятий, світлий Господине!
    Спалив єси...
  10. Нехай сама собі загину!
 (Вар. з власного рукопису Т. Г. Шевченка.)