До самої ночі ляхів мордували;
Души не осталось. А Гонта кричить:
„Де ви, людоїди? де ви поховались?
Зъїли моїх діток, — тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крови мені, крови!
Шляхецької кровй, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись... Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?... Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведниї зорі!
Сховайтесь за хмару; я вас не займав,
Я дітей зарізав!... Горе мені, горе!
Де я прихилюся?“
Так Гонта кричав;
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара
Остатня вечеря!
„Гуляйте, сини!
Пийте, поки пьється, бийте, поки бьється!“
Залізняк гукає. „А ну, навісний,
Ушкварь нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!“
І кобзарь ушкварив:
„А мій батько орандарь,
Чоботарь;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті;
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи і підкови.
Вийду в-ранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З паробками постою.
Постою.“
„Ой гоп по-вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись,
Та до мене пригорнись!“
Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє! Чому не пьє з козаками?
Чому не співає?
Нема ёго; тепер ёму,
Набуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костёлом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати.
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями.
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив.
Де він синів поховає,
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху;
Свячений виймає,
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде,
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані Де-де чуть — гукають
Товариші гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату,
Й не дивиться, ніби чує:
„Ми не ляхи, тату!“
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Христить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
„Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Подивіться: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
На-що мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю.“
Поцілував, перехристив,
Покрив, засипає:
„Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути 41) Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Простіть, сини! я прощаю,
Що ви католики.“
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
„Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вбьють... коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!... Піду ще раз,
Ще раз погуляю!...“
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі... тілько мріє
В диму, та й сховався.
|