Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/Гонта в Умані
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи:
»Будем драти, панебрате,
З китайки онучи!«
Минають дні, минає літо,
А Україна знай горить;
По селам плачуть малі діти — 37)
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє, йде в село,
Де чує трупи: не ховали,
Вовків ляхами годували,
Поки їх снігом занесло.
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком покрила;
І на полі жайворонок.
Соловейко в гаї
Землю убрану весною
В-ранці зострічають...
Рай та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на ёго й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кровъю домалювать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало
І багато хмари.
Пекла мало!... Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крови,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої,
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кровъю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного;
За титаря ляхам платить,
За батька святого;
За Оксану... та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: „Гуляй, сину!
Поки доля встане,
Погуляєм!“
Погуляли:
Купою на купі
Од Київа до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
О-півночі; до схід сонця
Умань затопили,
Затопили, закричали:
„Карай ляха знову!“ 38)
Покотились по базару
Кінні Narodowi; 20
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Кгвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Крівавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричить у-двох: „Добре, діти!
От-так їх проклятих!“
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксёндза єзуіта
І двох хлопців. „Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки не великі,
Заріж і їх, бо виростуть.
То тебе заріжуть...“
— „Убийте пса! а собачят 39)
Своєю заріжу.
Клич громаду! Признавайтесь,
Що ви католики?“
— „Католики... бо нас мати...“
— „Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!“
Зібралась громада.
„Мої діти католики...
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо...
Я присягав, брав свячений
Різать католика...
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?...“
— „Будем різать, тату!“
— „Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками:
А сёгодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга.“
Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
„Тату!“ белькотали,
„Тату, тату... ми не ляхи!
„Ми...“ та й замовчали.
„Поховать хиба?“
— „Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?... 21
Ходім, брате!“
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару,
І обидва закричали
„Кари ляхам, кари!“
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костёлі,
Нігде не осталось, —
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліян школу,
Де учились Гонти діти.
Сам Гонта руйнує:
„Ти поїла моїх діток!“
Гукає, лютує;
„Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!...
Валіть стіни!“ 40)
Гайдамаки
Огіни розвалили, —
Розвалили, об каміння
Ксёндзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Души не осталось. А Гонта кричить:
„Де ви, людоїди? де ви поховались?
Зъїли моїх діток, — тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крови мені, крови!
Шляхецької кровй, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись... Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?... Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведниї зорі!
Сховайтесь за хмару; я вас не займав,
Я дітей зарізав!... Горе мені, горе!
Де я прихилюся?“
Так Гонта кричав;
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара
Остатня вечеря!
„Гуляйте, сини!
Пийте, поки пьється, бийте, поки бьється!“
Залізняк гукає. „А ну, навісний,
Ушкварь нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!“
І кобзарь ушкварив:
„А мій батько орандарь,
Чоботарь;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті;
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи і підкови.
Вийду в-ранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З паробками постою.
Постою.“
„Ой гоп по-вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись,
Та до мене пригорнись!“
Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє!
Чому не пьє з козаками?
Чому не співає?
Нема ёго; тепер ёму,
Набуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костёлом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати.
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями.
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив.
Де він синів поховає,
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху;
Свячений виймає,
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде,
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату,
Й не дивиться, ніби чує:
„Ми не ляхи, тату!“
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Христить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
„Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Подивіться: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
На-що мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю.“
Поцілував, перехристив,
Покрив, засипає:
„Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути 41)
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Простіть, сини! я прощаю,
Що ви католики.“
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
„Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вбьють... коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!... Піду ще раз,
Ще раз погуляю!...“
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі... тілько мріє
В диму, та й сховався.