Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/Интродукція
Була колись шляхетчина,
Вельможная пані;
Мірялася з москалями,
З Ордою, з султаном.
З Німотою... Було колись...
Та що не минає?
Було, шляхта знай чваниться,
День і ніч гуляє
Та королем коверзує...
Не кажу Степаном,
Або Яном Собієским:
Ті два незвичайні, —
А иншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревіли,
Сусіде мовчали,
Дивилися, як королі
Із Польщі втікають,
Та слухали, як шляхецьтво
Навісне гукав:
„Niepozwalam! niepozwalam!“
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшаві
Запанував над Ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки... не зумів !
Добра хотів, як дітям мати,
А може й ще чого хотів.
Єдине слово „niepozwalam“
Хотів у шляхти одібрать,
А потім... Польща запалала,
Шляхта сказилася[1]... кричять:
„Слово гонору, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!“
На кгвалт Пулавського і Паца
Встає шляхецькая земля,
І — разом сто конфедерацій.1[2]
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні;
Розбрелися, та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.