Кобзарь (1876)/Том 1/Думи мої, думи мої!
| ◀ Сон | Кобзарь. Том 1 Думи мої! |
Недавно я по-за Уралом ▶ |
|
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
На-що стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали слёзи... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом?... „Нічого робить!“
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
На-що ж вас кохав я, на-що доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав? Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу.
Одну слёзу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За кариї оченята.
За чорниї брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову.
Виливало, як уміло;
За темниї ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи, та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло: не хотіло
Співать на чужині;
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчуками
Збірать на пораду...
Нехай душі козацькиї
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море.
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили-гори:
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там Шляхтою, Татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... а тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, —
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать
Тілько слёзи за Вкраїну...
А слова — не має...
А за лихо — ... Та цур ёму!
Хто ёго не знає!...
А надто той, що дивиться
На людей душою —
Пекло ёму на сім світі,
А на тим...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні —
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає, та кряче,
А серденько соловейком
Щебече, та плаче
Нишком — люде не побачуть,
То й не засміються...
Не втирайтеж мої слёзи,
Нехай собі льються,
Чуже поле поливають
Що-дня і що-ночі,
Поки попи не засиплють
Чужим піском очі...
Оттаке-то... а що робить!
Журба не поможе.
Хтож сироті завидує —
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну,
По-під-тинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних.
Як свою дитину.