Кобзарь (1876)/Том 1/На вічну память Котляревському

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь. Том 1
Тарас Шевченко
На вічну память Котляревському
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
На вічну память
Котляревському.

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко?
Не питай, — не знає!
Згадай лихо — то й байдуже:
Минулось, пропало;
Згадай добре — серце вьяне:
Чому не осталось?

Отто ж гляну, та й згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині, —
Ніхто не минає:
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убірає, доглядає, —
Не мине калину;
Чи сирота, що до-світа
Мусить уставати,
Опиниться, послухає, —
Мов батько та мати,
Розпитують, розмовляють:
Серце бьється любо,
І світ божий, як велик-день,
І люде, як люде!
Чи дівчина, що милого
Що-день виглядає,
Вьяне, сохне сиротою,
Де дітись не знає, —
Піде на шлях подивиться,
Поплакати в лози;
Защебече соловейко,
Сохнуть дрібні слёзи,
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм...
Ніби з милим розмовляла.
А він знай співає,
Та дрібно, та рівно, як Бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві — піде луна гаєм,
Піде та й замовкне: на-що щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить;
Нехай він лютує, поки сам загине,
Поки безголовъя ворон прокричить.

Засне долина, — на калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині,
Пішла дібровою луна,
Луна гуляє — божа мова,
Встануть сердеги працювать,
Пійдуть корови на діброви,
Вийдуть дівчата воду брать,
Вигляне сонце. Рай та й годі!
Верба сміється, — свято скрізь!
Злодій заплаче, дарма що злодій.

Так було перш; тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де дівся соловейко? —
Не питай: не знає!
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський от-так щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше вітав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої;
Все сумує, тільки слава
Сонцем засняла:
Не вмре кобзарь, бо на віки
Ёго привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.

Праведная душе! прийми ж мою мову,
Немудру та щиру, прийми, привітай,
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться душа на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі в чужому краю;
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік — човна не дають!
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю — заплачу, як тая дитина;
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може я й темний, нічого не бачу,
Може моя доля на тім боці плаче,
Бо сироту всюди люде осміють ;
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там місяць, там сонце яснійше сия,
І з вітром могила в степу розмовляє,
Там неодинокий з нею був би я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Немудру та щиру, прийми, привітай,
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно сіово,
Та про Україну мені заспівай.