Перейти до вмісту

Кобзарь (1876)/Том 1/Сотник

Матеріал з Вікіджерел
Сотник.

У Оглаві... Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розсказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.

Од Борисполя недалеко,
А буде так як Борисполь,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь;
Неначе з Оглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати,
Та й стали.

 Буде вже давно —
От-тут, бувало, із-за тину
Вилась квасоля по тичині;
А з оболонками вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином — сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в ёго, знаєте, росло
На Божій харчі, за дитину,
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собі старий козак
Чию сирітку за дитину,
То й доглядав в-затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина — (Сотник був жонатий,
Та жінка вмерла) сина 'ддав
У бурсу в Київ обучатись.
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собі зробитися ріднею:
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким,
А тілько сам собі гадає;
А жіночки... лихий їх знав!
Уже сміялися над ним, —
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . [1]
Сидить сотник —
Та думку гадає;
А Настуся по садочку
Пташкою літає.
То посидить коло ёго,
Руку поцілує;
То усами страшенними
Сивими пустує.
Пу звичайне, як дитина,
Пестує старого.
А старому не до того!
Иншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить.
І пальцями старий сотник
Настусені коси,
Мов дві гадини великі,
До-купи сплітає;
То розплете, та круг шиї
Тричи обмотає.
А вона, моя голубка.
Нічого не знає;
Мов котеня на припічку
З старим котом грає.

Сотник.

Та одчепись, божевільна!
Дивись лишень — коси,
Мов русалка, розтріпала.
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники, —
Отті, що тітка привезла?

Настя.

Як-би пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,

Заквітчала б барвінком коси.
Сотник.

Стрівай, стрівай, простоволоса!
Дурненька: де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?

Настя.

А коло тину. Там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій, синє-голубий,
Зацвів....

Сотник.

Не будеш дівувати!

Настя.

А що ж, умру хиба?

Сотник.

 Ба ні!
А снилось в-осені мені,
Тоді як щепи ми щепили,
Як приймуться... мені приснилось...
Як приймуться, то в-осені
Ти вийдеш заміж.

Настя.

 Схаменись!
І щепи ваші поламаю.

Сотник.

І як барвінок зацвіте...

Настя.

То я й барвінок позриваю.

Сотник.
А од весілля не втечеш!
Настя.

Ба ні, втечу, та ще й заплачу. (Плаче.)

Сотник.

Дурна ти, Насте, як я бачу, —
І посміяться не даси:
Хиба не бачиш, я жартую.
Піди лиш, скрипку принеси:
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю.

Настя.

 Добре, тату!

І веселенька шасть у хату.

Сотник.

Ні, трохи треба підождать.
Воно-б то так, та от що, брате:
Літа не ждуть, літа летять;
А думка проклята марою
До серця так і приросла.
— А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настя.

Е ні, стрівайте, цур не грать!
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву,
Та не уквітчаюсь. Я зараз!

(Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. Сотник налагожує скрипку.)
Сотник.

От же одна вже й увірвалась;

Стрівай, і другу увірву.
Настя.
(Вертається заквітчана, співаючи.)

Як-би мені крила, крила
 Соколиниї,
Полетіла б я за милим,
 За дружиною.
Полетіла б у діброву,
 У зелений гай,
Полетіла б чорноброва
 За тихий Дунай!

(Тим часом, як вона співає, у садочок входять молодий хлопець в соломъяному брилі, в короткому синёму жупанку, в зелених шараварах, а торбиною за плечима і з нагаєм.)
Петро.

З тим днем, що сёгодня,
Боже помагай!

Настя.

Тату! тату! Петро, Петро
Із Київа прийшов!

Сотник.

А, видом видати, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро.

По волі, тату, та ще й богословом.

Сотник.

Ов!

Настя.

Богословом! Аж страшно!

Сотник.

Дурна, чого ти боїшся ! (Підходить до сина, христить ёго і цілує.) Боже тебе благослови, моя дитино. Настусю! поведи ёго в покої, та нагодуй: бо він ще може й не обідав.


Петро.

Та таки й так. (Йде в світлицю з Настею.)

Сотник. (сам)

І дарував же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже... причина,
Причина мудрая. (Задумується.) Чого,
Чого я думаю? В попи!
А як не схоче, то на Січ —
І там не згине, вражий хлопець.
Ітти лиш в хату. От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він гуляючи навчив
Настусю заповідь. Щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без сёго вже не повінчає
Отець Хома... Пітти сказать,
А то забуду. (Йде в хату.)



Жить би, жить, хвалити Бога,
 Кохатися в дітях:
Так же ні, самому треба
 Себе одурити.
Оженитися старому
 На такій дитині!
Схаменися, не женися:
 І вона загине,
І сам сивим посмішищем
 Будеш в своїй хаті.
Будеш сам отте весілля
 По-вік проклинати;
Будеш плакать, і нікому
 Ті слёзи старечі
Буде втерти. Не женися,
 І гич не до речі!
Дивися — рай кругом тебе
 І діти, як квіти.
За що ж ти їх, молоденьких,
 Думаєш убити?

Ні! старий мій чепуриться.
 Аж бридко дивиться.
А Настуся з богословом
 Заповіді вчиться.
Он дивіться — у садочок
 Вийшли погуляти,
У-двох собі похожають,
 Мов ті голубъята.
А старого нема дома,
 То їм своя воля
Награтися. Дивітеся —
 Там коло тополі
Стали собі, та й дивляться
 Одно на другого.
От-так ангели святиї
 Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
 І Петрусь питає:

Петро.

 Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?

Настя.

А хиба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі!

Петро.

Хоч одну невеличку заповідь сёгодня вивчи, хоть пьяту.

Настя.

І пьятої, і шостої, ніякої не хочу.

Петро.

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш.

Настя.

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро.

А зо мною?

Настя.

І з тобою нехай собі... Е ні, нехай повінчає!

Петро.

Та читай же, а то...

Настя.

А то що ти зробиш?

Петро.

Поцілую. Ось побачиш!

Настя.

Хоч як хочеш, цілуй собі, а я таки не читатиму.

Петро. (цілує її і примовляє).

Оце тобі раз, оце тобі два.

(А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.)
Настя. (пручається).

Годі бо вже, годі! Незабаром батько прийде: треба справді читать.

Петро.

А, тепер і читать!

Сотник. (виходить з хати).

Діти! годі вже вам учиться. Чи не час обідать?

(Петро і Настя мовчки ідуть у хату.)
Сотник. (сам).

Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче. А бурсак,
Собачий сину, знаєш смак!
Ось я тебе попомуштрую,
Не так як в бурсі. Помелом!
Щоб духу в хаті не було.
Великий світ наш — не загинеш.
Дивися, пся ёго личина,
Оце-то так, що богослов —
У батька краде. Добре, свате!
Які то стали люде злі!
А що то діється у хаті?
Там, знову, знать, мої малі
Читають... Треба розігнати.




Оттакі батьки на світі,
На що вони дітям?
На наругу перед Богом!
А шануйте, чтите,
Поважайте ёго, діти,
Бо то батько сивий,
Батько мудрий. Добре оттим
Сиротам щасливим,
Що не мають оттих батьків,
То й не согрішають.

Настя. (вибігає заплакана з хати).

Не дає і пообідать —
В Київ проганяє.
А, Боже мій милостивий!
Що мені робити?
Помандрую... (Дивиться в хату; заміра вся.)
Ух, який сердитий!
Та не вдарить... А я таки
У Кшв з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш...
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую!...
А відьма злякає!...
Ні, не зляка. (Загляда знову.)

 Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!... У-вечері?
За царину! Буду,
Раньше буду!... Ось на, лови!
 (Кидає через тин цвіток.)
Чуєш! дожидайся! (Виходить сотник.)

Настя. (співає).

„Не ходи, не нуди, не залицяйся —
Не сватай, не піду, не сподівайся!“

Сотник.

А їй байдуже, мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! чом же ти не плачеш?
Адже-ж Петруся вже немає.

Настя.

Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль.

Сотник.
Мені байдуже.
Настя.

 А мені
Ще байдужійше — він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної.

Сотник.

Усі?

Настя.

Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний.

Сотник.

А повінчаємось в неділю?

Настя.

А вже-ж! Так ми ще не говіли.
Як одговіємось — тоді.

Сотник. (цілує її).

Моя голубко сизокрила,
Моя ти ягідко! (танцює і приговорює.)
 У горох
 В чотирёх
 У-ночі ходила;
 У-ночі,
 Ходячи,
 Намисто згубила.

Настя.

Та годі вже вам з тим намистом! Ішли би швидче до отця Хоми, та порадилися. От що!

Сотник.

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько. Та заквітчайся! Та не жди мене: бо бути має, що я остануся і на вечерню.

(Цілує її і йде.)

Настя.

Добре, добре! Не ждатиму.
 Не ждатиму, не ждатиму,
 У свитину вдягатимусь,
 У намисто уберуся —
 Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки, та й підем у-двох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може в останній раз; бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає).

„Ой піду я не берегом-лугом,
Зострінуся з несуженим другом.
Здоров, здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже;
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися.“

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана. Побіжу лиш швидче. Оставайтеся здорові, мої високиї тополі і хрещатий мій барвіночку! (Виходить).


Іде до-дому у-ночі
Пьяненький сотник, а йдучи
Собі веселий розмовляє:
— Нехай і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми... хе! хе! а ми жонаті!
А ми... — Насилу вліз у хату,
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить,
Та сорому не наробить.
Уже й „достойно“ одзвонили,
Уже до-дому люде йдуть, —
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника збудили,
Та розсказали — „так і так!“
Перехристився неборак;
Коня найкращого сідлає
І скаче в Київ. В Броварях,
Уже повінчана, гуляє
Ёго Настуся молода.
Вернувся сотник мій до-дому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не сказав
І не пожалувавсь нікому.


. . . . . . . . . . [2]
. . . . . . . . . .
Турбується заробляє,
А того не знає,
Що на старість одуріє
І все занехаіть.
От-так тепер і з сотником,
З дурним моїм, сталось:
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось, —
Немає з ким поділити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
І добра нікому
Не зробити ні на шеляг,
І притчею стати
Добрим людям; і охати
У холодній хаті
Під кожухом; (і нікому
Хату затопити
І вимести); по смітнику
Ходити, нудити, —
Поки пугач над стріхою
В вікно не завиє,
А наймичка холодного
Трупу не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
Із-за пояса украде.

 Оттаке-то горе
І з сотником оце сталось:
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городі
Не осталося нічого, —
Свині та телята
Уже бродять. А барвінок,
Барвінок хрещатий,
Притоптаний коло тину,
Засихає-вьяне.
А сам сотник у кожусі,
Одутлий, поганий,
Коло клуні похожає:
І стоги невкриті,
І покої немазані,
І сволок немитий,
І челяді нема дома,
Й худоби немає...
А наймичка задріпана,
Та й та помикає
Старим паном. Так і треба:
Не розганяй діток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свій заробіток
Пьяний сотник. Ще минуло
Літо коло світа,
А в-осені на улиці
Сотника убито;
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи.
Байдуже кому питати!
Забрали й онучи
Добрі люде, а самого
Гарно поховали
У леваді і хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль ёго: був багатий,
І рідня і діти
Єсть у ёго, а нікому
Хрест постановити!
Умер сотник, і покої
Згнили, повалялись;
Все пропало, погинуло.
Тілько і остались —
Що тополі на вигоні
Стоять, мов дівчата
Вийшли в Оглава ватагу
З поля виглядати.




  1. Точки у оригиналі. Ред.
  2. Точки у рукопису. Ред.