Кобзарь (1876)/Том 1/Утоплена
◀ Пустка | Кобзарь. Том 1 Утоплена |
Н. Маркевичу ▶ |
|
Вітер в гаї не гуляє —
В ночі спочиває;
Прокинеться, — тихесенько
В осоки питає:
„Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? хто се?...
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?...
Хто се, хто се?“ тихесенько
Спитає-повіє,
Та й задріма, поки неба
Край зачервоніє.
„Хто се, хто се?“ спитаєте
Цікаві дівчата.
Отто дочка по сім боці,
По тім боці — мати.
Давно колись те діялось
У нас на Вкраїні.
Серед села вдова жила
У новій хатині,
Білолиця, кароока
І станом висока,
У жупані, кругом пані,
І спереду й збоку.
І молода — нівроку їй, —
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою
Так і ходять. І за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужім селі покинула:
Оттака-то мати!...
Пострівайте, що ще буде!
Годували люде
Малу дочку, а вдовиця,
В неділю і в буддень,
З жонатими, з паробками,
Пила та, гуляла,
Поки лихо не спіткало,
Поки не та стала:
Не счулася, як минули
Літа молодиї...
Лихо, лихо! мати вьяне,
Дочка червоніє,
Виростає... Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та висока.
„Я Ганнусі не боюся!“
Співає матуся;
А козаки як хміль оттой, [1]
Вьються круг Ганнусі. [2]
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Мліє, вьяне, як зостріне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
„Чи бач, погань розхристана, [3]
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дівуєш,
З хлопцями гуляєш...
Пострівай же, ось я тобі!...
Мене зневажаєш? [4]
Ні, голубко!“
І од злості
Зубами скрегоче.
Оттака-то була мати!...
Де ж серце жіноче?
Серце матері?... Ох, лихо,
Лишенько, дівчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця — не мати.
Ізогнеться стан високий,
Брови полиняють,
І не счуєтесь; а люде
Сміючись згадають
Баші літа молодиі,
Та й скажуть: ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
І не знала за що,
За що мати згнущається,
Лає-проклинає,
Своє дитя без сорома
Байстрям нарікає.
Катувала, мордувала,
Та не помогало;
Як маківка на городі,
Ганна розцвітала;
Як калина при долині
В-ранці під росою,
Так Ганнуся червоніла,
Миласа слёзою.
„Заворожена!... стрівай же!“
Шепче люта мати!
„Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару відьму!“
Найшла відьму
І трути достала,
І трутою до схід сонця
Дочку напувала.
Не помогло... Кляне мати
Той час і годину,
Коли на світ породила
Нелюбу дитину.
„Душно мені; ходім, дочко,
До ставка купатись.“
— „Ходім, мамо.“
На березі
Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На білій сорочці;
Рибалонька кучерявий
Мліє на тім боці...
І я колись... Та цур ёму!
Сором — не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сонечку гріє.
Мати дивиться на неї,
Од злості німіє;
То жовтіє, то синіє;
Розхристана, боса,
З роту піна; мов скажена
Рве на собі коси.
Кинулася до Ганнусі
І в коси впилася.
„Мамо! мамо! що ти робиш?“
Хвиля роздалася,
Закипіла, застогнала,
І обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усієї сили
Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе... от-от доплив!
Пурнув, виринає —
І утоплену Ганнусю
На беріг виносить,
Із рук матері заклятих
Вириває коси.
„Серце моє! доле моя!
Розкрий карі очі!
Подивися, усміхнися!
Не хочеш? не хочеш!“
Плаче, пада коло неї,
Розкрива, цілує
Мертві очі. „Подивися!...
Не чує, не чує!“
Лежить собі на пісочку,
Білі рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очі вивело із лоба
Од страшної муки!
Втеребила в пісок жовтий
Старі сині руки.
Довго плакав рибалонька:
„Нема в мене роду,
Нема долі на сім світі, —
Ходім жити в воду!“ —
Підняв її, поцілував...
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася,
І сліду не стало...
З того часу ставок чистий
Заріс осокою;
Не купаються дівчата,
Обходять горою;
Як угледять, то христяться,
І зовуть заклятим...
Сумно-сумно кругом ёго...
А в-ночі, дівчата,
Випливав з води мати.
Сяде по тім боці;
Страшна, синя, розхристана,
І в мокрій сорочці,
Мовчки дивиться на сей бік,
Рве на собі коси...
А тім часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голісінька, стрепенеться,
Сяде на пісочку...
І рибалка випливає.
Несе на сорочку
Баговіння зеленого;
Поцілує в очі, —
Та і в воду: соромиться
На гнучкий дівочий.
На стан голий подивиться...
І ніхто не знає
Того дива, що твориться
Серед ночі в гаї:
Тіїько вітер з осокою
Шепче: „Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгі коси?“