Кобзарь (1876)/Том 1/Черниця Марьяна
| ◀ Катерина | Кобзарь Том I Черниця Марьяна |
Гайдамаки ▶ |
|
У неділю на вигоні
Дівчата гуляли,
Жартували з парубками,
Де-які — співали
Про досвітки, вечорниці,
Та як била мати,
Щоб з козаком не стояла…
Звичайно — дівчата,
То про своє все й співають,
Яка про що знає.
Ах ось, з хлопцем старий сліпець
В село шкандибає;
В руках чоботи; на плечах
Латана торбина
У старого. А дитина,
Сердешна дитина,
Обідрана, ледве-ледве
Несе ноженята…
Безталанний син Катрусі!
„Дивіться, дівчата,
Кобзарь іде, кобзарь іде!“
Та всі, яко мога,
Хлопців кинули, — побігли
Зострічать сліпого.
„Діду-серце, голубчику!
Заграй нам що-небудь:
Я шага дам; я — черешень;
Я напою медом;
А тим часом одпочинеш,
А ми потанцюєм.
Заграй же нам яку-небудь!“
— „Чую, любі, чую!
Спасибі вам, мої квіти,
За слово ласкаве.
Заграв би вам, та бачите —
Справи нема, справи.
Учора був на базарі —
Кобза зопсувалась,
Розвалилася…“
„А струни?“
— „Тілько три осталось.“
„Та хоч на трёх яку-небудь!“
— „На трёх? Ох, дівчата!
І на одній колись-то грав,
Та ба, вже не грати!
Постривайте ж, мої любі,
Трошки одпочину…
Сядьмо, хлопче!“
Посідали.
Розвязав торбину;
Вийняв кобзу; разів зо-два
Ударив по рваних…
„Що б вам заграть?… Постривайте…
Черницю Марьяну…
Чи чували, чи не чули?…
Слухайте ж, дівчата,
Та кайтеся…
Давно колись
Була собі мати;
Був і батько, та не стало.
Осталась вдовою,[2]
Та й не молодою, —
Із волами, із возами,
З малою дочкою.
Росла дочка Марьяна,[3]
А виросла, як панна, —
Чорнобрива, уродлива,
Хоч за пана гетьмана.
Стала мати гадати
Та зятя єднати,
А Марьяна не до пана
Виходила стояти, —[4]
Не до пана товстого,
Усатого, старого,
До Петруся, в гаю, в лузі,
Що-вечора святого.
Розмовляла, жартувала,
Обнімала, мліла,
В раю жила… а иноді
Плакала, німіла.
„Чого плачеш, моя пташко?“
Петро запитає.
Вона гляне, усміхнеться:
„І сама не знаю!“.
— „Може, думаєш, покину?
Ні, моя рибчино!
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину.
Хиба було коли в світі,
Щоб ті, що кохались,
Розійшлися, не взялися, —
Живими остались?“
— „Ти жартуєш, мій голубе!
Ти чув, що співають…
То кобзарі вигадують;
Бо сліпі, не знають,
Бо не бачять, що є брови,
Чорні й карі очі,
І високий стан козачий,
І гнучкий дівочий,
Що є коси, чорні коси,
Козацька чуприна,
Що на мову на Петрову
В глухій домовині
Усміхнуся… скажу ёму:
„Орле сизокрилий!
„Люблю тебе й на тім світі,
„Як на сім любила.“
От-так, серце, обнімімось,
От-так поцілую!
Нехай вкупі заховають…
Умру — не почую…
Не почую…“
Обнялися,
Обнялись, зомліли.
От-так вони любилися,
От-так і хотіли,
Щоб на той світ переступить;
Та не по їх стало…
Що-вечора сходилися,
І мати не знала,
Де Марьяна до півночі,
З ким вона гуляла.
„Воно мале, ще дитина,
Нічого не знає.“
Угадала стара мати,
Та не все вгадала:
Знать, забула, що минуло,[5] —
Чи не дівувала.
Угадала мати... Марьяна — дитина,
Не знала, як треба на сім світі жить,
Думала, ні люде, ані домовина
З Петром не рознять — уміла любить.[6]
Думала, що тілько кобзарі співають,
Бо сліпі, не бачить карих оченят,
Що тілько лякають молодих дівчат...
Лякають, дівчата, правдою лякають.
І я вас лякаю, бо те лихо знаю...
Бодай на сім світі ніколи не знать
Того, що я знаю!... Минуло, дівчата, —
Серце не заснуло — я вас не забув;
Люблю вас і досі, як діточок мати;
Буду вам співати, поки не загину...
Тоді, мої любі, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Марьяну, —
Я вам з того світа серцем усміхнусь...
Усміхнуся...“
Та й заплакав.
Дивились дівчата,
Не питали, чого плаче,
Та й на-що питати?
Минулося — помагало
Ласкаве дівоче
Щире слово...
„Вибачайте...
(Утер сліпі очі)
Вибачайте, мої любі!
Нехотя журюся...
Так от, бачите, Марьяна
З убогим Петрусем
Що-вечора розмовляла,
А мати не знала.
Дивувалась: „Що се таке
„Марьяну спіткало?
„Чи не пристріт? Сяде шити —
„Не те вишиває;
„Замість „Гриця“, задумавшись,
„Петруся“ співає;
„Часом сонна розмовляє,
„Подушку цілує...“
Мати спершу сміялася:
Думала — жартує;
Потім бачить, що не жарти,
Та й каже Марьяні:
„Треба буде старостів ждати,[7]
„Та, може, й од пана.
„Ти вже виросла — нівроку,
„Уже й дівувала;
„Я вже думаю, що бачиш,
(Насилу сказала)
„Що вже й заміж, коли теє...“
— „А за кого, мамо?“
— „Хто вподоба, то й оддам.“
Співає Марьяна:
„Минулася твоя доля,
„На-віки минула...
„Чом ти вчора, як вернулась,
„На-вік не заснула?
„Було б легше в домовині
„Одинокій спати.
„Тоді, може б, над тобою
„Заплакала мати.
„Тепер мати не заплаче,
„Та й не заспіває;
„А лиха ще буде, буде,
„Поки заховають!“
От-таке-то, мої любі,
Бува на сім світі:
Одна дочка у матері,
Та й тій тяжко жити...
По садочку похожає,
Слізоньки втирає;
Поглядає на сонечко —
Пече, а не сяє.
Стоіть собі середь неба,
Мов сміється з неї.
Воно не зна, що Марьяна
Рада б під землею
Заховаться од матері,
Щоб не почуть знову
Тії мови, що вже чула,
Проклятої мови.
Воно не зна, що як зайде
Спочити за гаєм,
Петрусь вийде на долину,
Петрусь заспіває,
Петрусь її розпитає,
Як брат заговорить,
Поцілує, розпитає
Про лютеє горе.
Не знала Марьяна, чого серце мліє,
Чого плачуть очі... на що ёго знать?
Хилиться тополя, куди вітер віє...
Тяжко одинокій на степу стоять.
Утомиться вітер — тополя спочине:
От-так і дівоча мине хуртовина.
Тяжко одинокій в степу зострічать,
А ще гірше любій попереду знать,
Де і як спіткає лихая година.
Несподівано Марьяна
Зостріла недолю;
Співа-було, а иноді
Дає слёзам волю.
Сама не зна, чого плаче;
Може, серце й чує
Та не вміє розсказати
Про те, що віщує.
Раз у-вечері Марьяна,
Як мати заснула,
Пішла слухать соловейка,
Мов зроду не чула.
Вийшла в садок, послухала,
Сама заспівала,
Та й замовкла; під яблуню
Тихесенько стала.
Заплакала, як дитина
Без матері плаче...
Петро стоіть перед нею —
Нічого не бачить.
„Оддай мене, моя мамо,
„Та не за старого,
„Оддай мене, мов серце,
„Та за молодого.
„Нехай старий бурлакує,
„Гроші заробляє
„А молодий мене любить,
„Долі не шукає.
„Не шукає, не блукає
„Чужими степами.
„Свої воли, свої вози,
„А між парубками,
„Як маківка на вгороді,
„Цвіте-процвітає.
„Має поле, має волю,
„Та долі не має.
„Ёго доля — мої брови,
„Мої карі очі;
„Моє слово — паньство-царство,
„Нічого не схоче,
„У кайданах, моя сиза,
„Та не сиротою,
„Тілько, мамо, щоб плакати,
„Щоб співать зо мною.
„Оддай...“
— „Дочко моя, Марьяно!
„Оддам тебе за пана
„За старого, багатого,
„За сотника Йвана.“
— „Умру, серце мамо,
„За сотником Йваном.“
— „Не вмреш, будеш панувати,
„Будеш діток годувати.“
Мати галка, мати чорна
Літаючи кряче;
Чорнобрива дівчинонька,
Ходя гаєм, плаче.
Летить галка через балку,
В степу погуляти,
А дівчина нудить світом, —
Ні з ким розмовляти.
Не пускає її мати
Вранці до криниці,
Ні жита жать, ні лёну брать,
Ні на вечорниці,
Де дівчата з парубками
Жартують, співають,
Та про мене, чорнобриву
Нишком розмовляють:
„Багатого дочка батька,
„Шляхецького роду...“
Тяхко, мамо, важко, мамо...
На-що дала вроду?
На-що брови змалювала,
Дала карі очі?
Усе дала, тільки долі —
Долі дать не хочеш.
На-що мене годувала.
На-що доглядала?
Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати;
А Марьяна заплакала,
Ледве пішла з хати,
„Злякалася,“ дума мати:
„Нехай переплаче!“
А Марьяна за слёзами
І світу не бачить.
Пішла в садок... серце мліє,
Як згадає пана.
Серце моє, рибко моя!
Марьяно, Марьяно!
Пострівайте... заспівала —
Пішла луна гаєм, —
Не про „Гриця“, — про „Петруся“,
Так і виливала.
Заспіває, опиниться,
Послуха, та знову, —
Аж голосок утомився.
Петрової мови
Не чуть, нема, не гукає,
Не кличе: „Марьяно!“
„Де ти, пташко? вилинь, серце,
„Серденько кохане!“
Нема Петра, не чуть Петра...
Не вже ж то покинув
Сиротою чорнобриву
При лихій годині?
Побачимо... А тим часом
По-над темним гаєм,
Як русалка жде місяця,
Марьяна блукає.
Не співає чорнобрива,
Тяжко-тяжко плаче...
Ой вернися, подивися,
Зрадливий козаче!
Утопилась би Марьяна, —
Утоми не чує;
Без Петруся в гаю, в лузі
Ходячи ночує.
На схід сонця червоніє,
Ховаються зорі;
Іде дівчина до хати,
Несе своє горе.
Прийшла в хату — спала мати;
Глянула на неї;
„Ой як-би ти, мамо, знала
„Якою змією
„Окрутила моє серце,
„Рідної дитини...“
Та й упала на постелю,
Як у домовину!...
——————
- ↑ Початок цієї поеми був у 1841 році у руках Олександра Олексієвича Корсуна, котрий видавав у Харькові »Сніп«, а цілком надрюкована у вид. Кобзаря 1867 року. Звідти й ми її передрюковуємо, визначаючи одміни Львівського видання.
- ↑ Осталась вдовою…
Ой осталась удовою. (Льв. вид.) - ↑ Росла дочка Марьяночка,
Виросла, як панна:
Чорнобрива, уродлива, —
Хоч би й за гетьмана.
Стала мати міркувати. - ↑ Ходила стояти
Не до пана усатого
Сідого, старого, —
До Петруся, що-вечора,
Вечора святого. (Льв. вид.) - ↑ Знать, забула, що колись же
Сама дівувала. (Льв. вид.) - ↑ З Петром не розлучать. (Льв. вид.)
- ↑ Треба старостів нам ждати. (Льв. вид.)