Кобзарь (1876)/Том 1/Чума

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чума.

Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рида-рила,
Та труном-трупом начиняла,
І „со святими“ не співала,
Чи городом, чи то селом
Мете собі, як помелом.

Весна. Садочки зацвіли,
Неначе полотном укриті,
Росою Божою умиті.
Біліють. Весело землі:
Цвіте, красується цвітами,
Садами темними, лугами;
А люде бідниї в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах,
Та й мруть... По улицях воли
Ревуть голодні; на городі
Пасуться коні: не виходить
Ніхто загнать, нагодувать,
Неначе люде тиі сплять.
Заснули, добре, знать, заснули, —
Святу неділеньку забули,
Бо дзвона вже давно не чуть;
Сумують коміни без диму;
А за городами, за тином
Могили чорниї ростуть.
Під хатами, по-між садами,
Зашиті в шкуру і в смолі,
Гробокопателі в селі
Волочять трупи ланцюгами
За царину... і засипають
Без домовини. Дні минають,
Минають місяці... Село
На-вік замовкло — оніміло
І крапивою поросло.
Гробокопателі ходили,
Та й ті під хатами лягли.
Ніхто не вийшов в-ранці з хати,
Щоб їх сердешних поховати, —
Під хатами і погнили.

Мов оазис в чистім полі,
Село зеленіє.
Ніхто в ёго не заходить;
Тілько вітер віє,
Та розносить жовте листя
По жовтому полю.
Довго воно зеленіло, —
Поки люде з поля
Пожарище не пустили,
Та не запалили
Села того зеленого.
Згоріло, зотліло,
Попіл вітром розмахало,
І сліду не стало.
Оттаке-то людям горе
Чума виробляла!