|
Чигрине, Чигрине!
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава; і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв, чого стояв...
І на сміх не скаже!
За що ж боролись ми з Ляхами!
За що ж ми різались з панами! [1]
За що скородили списами
Татарські [2] ребра!... Засівали,
І рудою поливали,
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродило?
Уродила рута, рута —
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно слёзи трачу. Заснула Вкраїна,
Буръяном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраянім крилі,
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний!
Проспав-єси степи, ліси [3]
І всю Україну!
Спи ж повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тиї недолюдки
Поростуть гетьмани.
Помолившись, і я б заснув...
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, [4] не паліте !
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з ёго
До старого плуга
Новий леміш і чересло,
І в тяжкі упруги,
Може, зъорю переліг той,
А на перелозі
Я посію мої слёзи,
Мої щирі слёзи;
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні;
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне;
І вицідять сукровату,
І нальють живої
Козацької тиї крови.
Чистої, святої.
Може, може... а між тими,
Між ножами рута
І барвінок розівьється;
І слово забуте,
Моє слово тихе-сумне,
Богобоязливе
Згадається, — і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає...
Слово моє, слёзи мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине! Нехай гинуть
У ворога діти;
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
19 Лютого 1844. Москва.
|
