Козацька помста/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Козацька помста
Андрій Чайківський
X
Відень: Українське Видавництво в Катеринославі, 1919
X.

Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.

Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.

На дорозі стрінули сотника надворних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став у голос сміятися.

— А ви звідкіля, панове гетьмани?

Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.

— Що-ж вам, язики задубіли, чи що?

— Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.

— Чого-ж ви сюди приплентались?

— Пан звелів, та й годі. Не сперечатися-ж з ним!

— Чиї ви?

— Ми вельможного пана Трачевського… піддані…

— Багато вас приїхало?

— Четверо. Двоє десь згубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить…

— Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати…

— Та ми лиш передягнені за козаків — ми піддані хлопи…

— А на Січі бували?

— Не знаємо, що воно таке є…

— Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху…

Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати…

— Хіба-ж тут яке весілля, чи що? — спитав старший козак.

— А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?…

— Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вили, передягаємося за козаків і в дорогу…

— Справді, ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його…

— Ми голодні, та не знаємо, де тут господа…

— А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку… Але я-б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп'ятників в шию виженуть…

— А мені таки їсти дуже хочеться, говорив старший козак, скривившися так, що всі зареготалися…

— То ходи, я тебе проведу, каже сотник.

Пішли до коршми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.

Непрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадности, а подобрів геть.

Шинкарь поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, за те сотникові підливали раз-у-раз, та припрошували його милость не гордувати щирим серцем бідних людей.

— То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє як раз?

— Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького…

— То він ще такий молодий?

— Ха-ха-ха! Старий хрін, чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло…

— Я ще з роду не бачив панського весілля.

— Я аж горю з цікавости, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити…

— Чого тобі боятися, ти теж панський козак.

— Поки ще пана допитаюся, то повісять… мій пан не з значних… Коли-б мені служити в такого пана, як Потоцький, то не боявся-б: і одежа була-б і колір свій, і я був би справжнім козаком, а не передягненим мужиком… Та пий, пане, не гордуй, у мене ще вистарчить кошту.

— А твій товариш хто буде? Мовчить, наче води в рот узяв.

— Се мій син рідний — еге-ж!… Я-б таки попрохав пана полковника, щоб не прогнівився та позичив нам своєї одежі… ми-б пішли на замок подивитись на панське весілля, бо дуже вже кортить на теє диво поглянути.

— Я-б уже нічого не пожалів…

— Ну, добре — я позичу вам одежі нашої, та виглядатимете, мов свиня з кульбакою…

Козаки переморгнулись…

— Пане полковнику, батьку! вік не забудемо — ось тобі дяка не погордуй — і викинув жменю червінців перед сотника.

Сотник вийшов з корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до коршми клунок з одежою.

— Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, каже, показуючи на бокові двері, та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів…

Козаки пішли передягатися…

За якийсь час не можна було їх пізнати. Нето, що одежа надворних козаків була инша, гарна, нова, але й вони самі мов не ті стали…

— А триста вашій мамі! — гукнув сотник, — я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.

— Здоровий будь, пане полковнику, говорив старший козак, даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.

Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями…

— Дурні хами, говорив сотник, вдяглося в людську одежу, та й зараз голову дере, мов пава…

— А я тобі, сотнику, кажу, що то не мужики, а якісь запорозькі свавольники… Вони ще якесь лихо скоять, а потому піде слава на козаків пана Потоцького. Мужик не держиться так гордо, а шабля в його те саме, що палиця, а сей — мов той лицарь.

Сотникові трохи в голові проясніло. Він справді злякався, та досадно йому стало, що так його перехитрили.

— Справді, Прокопе, побіжи та вели піймати, я трохи випив, то не можу бігти…

Прокіп метнувся з коршми, та по козаках і сліду не стало. Замішалися в юрбі. Прокіп вернувся.

— А що?

— Ого! Як камінь у воду! То певно Запорожці.

І він угадав. То був Карпо Кожушенко та його вихованець Остап.

Вони пішли просто до замку.

Сотник сам побіг, та ноги не хотіли його слухатись, і він сів, а зараз потому й приляг на лаві…

— Лиш бійся Бога, Прокопе, не говори нікому, а то пропали наші голови… Гадав я, що посміємося з них, а то перехитрили нас, чортові сини.

Як наші козаки ввійшли на замкове подвір'я, то бенкет уже розпочався, й не один уже підцідив так, що бачив дві свічки заміст одної.

Вони йшли далі, розштовхуючи юрбу ліктями:

— Місце для вірних слуг ясновельможного пана Потоцького! — гукали.

Прийшли перед самі двері замку. Тут служби стільки снувало, мов у мурашнику, або бжіл перед рійкою…

Карпо вглядів якогось старшого лакея…

— Ей, мосцівий пане маршалку… будь ласка, проведи де-небудь у куток, щоб побачити весілля моєї ясної панночки… Я її на руках носив, як ще дитиною була, я старий слуга її батька, — Карпо став утирати сльози рукавом кунтуша, — хай подивлюсь на її щастя…

— До палацу козакам не можна, говорив добродушний лакей…

— Коли добра воля, то все можна, казав Карпо та сунув лакеєві в жменю червінця…

— Ходіть за мною… лиш не вилазьте надто на світло.

Лакей пішов попереду в сад поза палац, а вони попрямували нишком за ним.

Лакей відчинив якусь невеличку фіртку й повів їх темними вузькими сіньми. Вони держали один одного за полу, вийшли нагору сходами, йшли знову кудись сходами, аж лакей відчинив якісь малі дверцята, звідкіля вдарило ясне світло великої залі. То була малесенька, на двох людей, галєрія під самою стелею залі.

Карпо дав лакеєві ще червінця.

— Сидіть тут тихо; я знов прийду й проведу вас. Лакей пішов, а наші козаки, познімавши шапки з голов, посідала на ослоні й дивилися вниз на панів.

Карпо показав Остапові пана Овруцького, бо пізнав його зараз.

— Його мусимо живого взяти, — говорив він Остапові, я з ним мушу поговорити й привітатися…

Вони бачили, що в залі діялося, чули кожне слово. Чули, що говорили пани, чули, що говорив Ярчевський. Бачили, як пани верещали на його й ними така злість опанувала, що Остап мимоволі стиснув в руці свою шаблю. Вони бачили, як виходив Ярчевський і як пан Овруцький давав знак свойому слузі.

— Буде з нас, шепнув Карпо Остапові. — Бачиш, що я не брехав, кажучи тобі про панів…

— Куди-ж ми вийдемо?

— Козак мусить дорогу знайти.

— Може-б відбити того добрячого шляхтича?

— Відіб'ємо, та не зараз, йому й так нічого не станеться, хіба що в льоху переночує.

Вийшли з свого схову, не зачиняючи дверей. Від того було трохи світла в сінях. Зійшли сходами вниз, пішли иншими сіньми, знову сходами на помацьки, знову темними сіньми, держачися стіни, аж поки не почули людського гамору й пішли в той бік. Надибали якісь двері. Через них пробивалося світло щілинами. Увійшли не відразу в якісь просторніші бічні сіни, що вели до головного коридору. Там снувала служба. Як малий човен з незначної річки запливе в головне русло й поплине на бистрих филях могутньої ріки, так і наші козаки пішли сміливо між юрбу, змішалися з нею й пішли до головних сходів…

На самім порозі зачепив їх якийсь старий слуга й задержав сердито.

— Ви чого тут, хами?

— Не бачиш коліру ясновельможного пана Потоцького? — гукнув грізно Карпо, показуючи на свою шапку, — ти пана мого зневажаєш! — і штовхнув в груди лакея так, що той трохи не покотився з сходів…

Потім вони не ждучи вийшли скоро на подвір'я й замішалися між юрбою. Зараз стали удавати з себе п'яних, кричали, підспівували, не договорювали слів, стали обнімати та цілувати других, кого лише здибали… поки не заплентались під замковий мур недалеко брами й тут полягали та стали хропіти.

Було се під самою стражницею біля брами.

Коли на замковій башті вибила десята година, каштелян замку викликав старшого над замковим військом, звелів зачинити браму й поставити на баштах варту, при чім подав йому гасло на той день. Карпо почув своїм бистрим вухом: „Гасло…“ — Варшава, видзов: варта! Коли сторож пішов замикати браму, Карпо встав, замуркотів щось з просоння, хотів іти, покотився й упав під саме вікно сторожевої хати. Тут було темно. Він підвівся на руках до вікна й бачив, як сторож повісив ключ від брами над своєю постелею, а сам вийшов, щоб порозводити вартових на свої місця.

Того тільки й ждав Карпо. Він знову замуркотів, устав, почав співати, заточуватися, пішов знову між юрбу, знову завернув, і так поточився, що бебехнув перед самими дверми сторожевого дому, та так сильно, що аж двері відчинилися. Тепер Карпо шепнув Остапові й той став муркотіти та заточуватися, поки не зблизився до Карпа й упав біля його.

— Прислони собою світло, шепнув Карпо, щоб мене ніхто не бачив…

Остап устав на ноги й, коливаючися на одному місці, говорив щось сам до себе.

За той час Карпо, мов гадюка, переповз через поріг, схопив ключ з кілка, і вже знов був на дворі перед порогом.

— Уставай, товаришу… — говорив з п'яна Остап, — підем та вип'ємо ще по чарці… за здо-ровля нашого ясноможного паа-на! еге-ж!

— А ось і шинок! — казав Карпо, показуючи на двері сторожки. — Гей, шинкарко, чорнобрива, ще по чарці дай, а то зацілуємо — еге-ж! І, стоячи під дверима, стали у двійку виспівувати охриплими голосами:

„Шинкарочко, полтавочко“…

— Еге-ж спить, клята, та хай їй всячина, ходім ось туди…

Остап митю зачинив двері вартового дому, а ключ вийняв з дверей і сховав. Тепер, держучись під боки та заточуючись, поплентались вони далі.

Таким способом вони добули ключа, зачинили двери й ніхто не догадався, що хто-небудь заходив до сторожової хатки.