Козацькі жарти
| ||||||||||||||
Матвій Шуть був козацьким ватажком і жив в урочищі Сагайдачному. Його всі слухали, до нього зі всіх сторін набігали гінці з вістями, наїжджали запорожці, бурлачня, заходили сіроми. Бували в нього, кажуть, і характерники. Понаїжджають, було, вони до Матвія і давай вихваляться пістолями. Той каже:
— Мій далі б'є.
А той:
— Ні, мій далі б'є.
Позаряджають і давай стрілять. Оце один стріляє, а другий руку підставляє. Куля — в руку, а він тоді й кида межи очі: — На тобі!.. Яка гаряча, цур їй!..
Було, наїдуть до Матвія характерники Харсон і Громуха та й нум кружать горілку. П'ють, було, тиждень. Потім збираються їхать.
— Ану сідлай коней! — кричать на прислужника.
Той бере сідла й журиться:
— Де ж їх у світі божому шукать, коли ви їх самі батогами позаганяли в степ?..
А тут ще й коні — як зміяки... Вийде прислужник на гору, подивиться — один комиш, бур'яни. Насилу сам утрапить до куреня. Сяде та й плаче.
— Чого рюмаєш? Давай коні! — кричать.
— Нема,— каже,— зайшли в степ.
То оце один із них закладе пальця в рот та як свисоне, як свисоне!..
— Піди,— каже,— дурню, он вони під дубом.
Гляне прислужник — аж справді стоять коні, як укопані... Раз прийшов до Громухи і Харсона хлопець-сирота й просить:
— Прийміть, дядьки, до себе.
— Приставай, — кажуть.
Роздивилися — аж у нього вошви й не оббереш. Ватаг і каже:
— З цього хлопця будуть люди! — І звелів зарізать валаха.
Козаки зарізали, оббілували. Ватаг роздяг хлопця і обгорнув його теплою шкурою. Воші так і поналипали. Зарізали другого валаха і знов його обгорнули. Налипло й на ту шкуру до біса.
— Буде,— каже ватаг.— А то як уся вошва зразу вилізе, пропаде хлопець.
Стали його зодягать, годувать, і став він у них кухарем. Оце, було, їдуть у Польщу гайдамачить і приказують:
— Дивися: висить на дубі дзвоник. Як задзвонить уперше, учиняй діжу, як задзвонить удруге, печи й вари...
Вони ще далеко, а кухар пече, варить. Стане все готове — ось вони вже й тут.