Колесо водяного млина (Долаб)
| Колесо водяного млина (Долаб) пер.: Осман Акчокракли |
|
Їдучи шляхом-дорогою, натрапив я на водяний млин, де крутилося колесо.
І сказав я: „Нащо ти трешся обличчям своїм об воду?
„Ти здірявіло, геть погнулося,
І сльози падають на твої ноги.
“Чи ти закохане? чи ти в розлуці?
За ким ти нудишся на чужині?
„Отак минають і дні і ночі.
А тобі нема волі вільної?
„Через що ти отакечки ридаєш?
Стан твій ізігнувсь, на лук обернувсь.
„Ти плачеш раз-у-раз, ти стогнеш,
А ніхто не знає тайни твоїх страждань. —
Учуло колесо, як я до нього вдавсь,
І своєю мовою от що мені одказало:
— Не знаєш ти, сину людський, що́ сталося!
Не питай, як і через що! так уже судилося.
Високі гори були колись притулком моїм,
Була в мене сила, була міць.
Росла я сильна деревина, ноги мої спускалися до джерела
З усіх боків мала я руки-гилля.
Коло стіп моїх стелилася зелена поросль,
На голові моїй співали всякі пташки-щебетушки.
Круг мене квіти росли-процвітали,
А моя одіж часом була зелена, часом кармазинова.
В осени з мене падало-сипалося золото,
Весною фіялки кивали своїми голівками вправоруч-вліворуч.
Молоді мої пагінки виростали рівнесенькі.
Тюльпани радісно наставляли свої келіхи.
Роса відволожувала землю.
Очі нарцисові вночі не спали.
Провадив там свою розмову й виноград...
Та дмухнув вітер-смерть, — і я впала.
І зрозуміла я, що життя мені перетято.
Доти про таке я й не гадала була!
Звалилася я, сила пропала;
Заразісінько обрубали мені моє гилля, мої руки.
Щоб волокти мене, просверлували мою ногу.
Шию обкрутили мені віжками.
Збагнула я, що нема вже мені волі-долі, і слід загув...
Де ви, мої пташки! де ви, тюльпани!
Звалили, поволокли мене по землі.
То я стогнала, то я ридала...
Минуло скількись років, посхло моє тіло,
Зчорніло моє зелене вбрання, перегнило.
Тоді мов Захарію [Предтечиного батька] мене розрізали пилою,—
Ой, слухай, щоб ти знав, що́ зо мною вчинили!
Наробили з мене дошок, повбивали в мене цвяхи,
Все зібравши до купи, пустили в воду.
Одтоді та й аж до цього часу я крутюся.
Знай, що люта долл коїть усе лихе.
Колись Іову робаки з'їли й серце.
Скажи: яка порада, який спосіб проти долі!
Отож і ти, хане, вважай, що́ я скажу:
Всі ви в цій тлінній оселі — гості.
Гляди, не заносься високо перед світом:
Адже ж і я чимало була сміялася з безсилих.
Доля — то семиголовий гад-дракон.
Скільки вже люду пішло йому на поживу!
Скількох пророків напоїла доля своєю отрутою!
Скільки сот тисяч святих вона підманула!
Скільки на світі бувало царів-шахів, що вона їм давала „мат“!
Жадного „коня“ на шаховій дошці цього світу ти не пустиш так, як би сам хтів.
Гарно сказав ось які вірші один майстер (хай його дух вічно радіє!):
Диви, не вір підступному цьому світові!
Багатьох левів він-нечестивий потрощив,
Не живи недбало, в тебе ще є воля.
Коли ти хочеш досягти вивершення,
Уповай в усьому на всесильного Бога.
Коли ти хочеш і на цім і на тім світі спокою,
Проливай сльози та покоряйсь Богові.
Ну, годі, Газаі, кінчай свою мову,
Покірно прохай ласки у Бога.
Задовольняйся з усього, що тобі нашле доля,
Бо, знай, усе — од Бога, усе — од Бога, усе — од Бога.