Коломба/XII
| ◀ XI | Коломба пер.: В. Підмогильний XII |
XIII ▶ |
|
Орсо застав Коломбу трохи схвильовану його довгою відсутністю; але, побачивши його, вона знову прибрала свого звичайного виразу сумовитого спокою. Вечеряючи, вони говорили тільки про речі сторонні, і Орсо, осмілений спокійним виглядом сестри, розповів їй про свою зустріч із бандитами й навіть трохи пожартував з приводу морального й релігійного виховання, що діставала маленька Кіліна заходами свого дядька та його високоповажного колеги, пана Кастріконі.
«Брандолаччо чесна людина», сказала Коломба, «а про Кастріконі я чула, що це людина без принципів».
«Я думаю», сказав Орсо, «що він не кращий за Брандолаччо, а Брандолаччо не кращий за нього. І той, і той пробувають у стані одвертої війни із суспільством. Перший злочин штовхає їх що-дня на инші злочини; а втім, вони може й не такі винні, як багато хто з тих, що по чагарях не живуть».
Радість блискавкою сяйнула на чолі його сестри.
«Так», провадив Орсо, «ці негідники чесні по-своєму. Жорстокий забобон, але не підла жадоба призвала їх до життя, що вони провадять».
Настала хвилина мовчанки.
«Брате», сказала Коломба, наливаючи йому кави, «ти може знаєш, що Шарль-Батіст П'єтрі помер минулої ночи? Так, він помер з болотяної пропасниці».
«Хто це за П'єтрі?»
«Це тутешній селянин, чоловік Мадлени, що взяла гаман у нашого батька перед смертю. Вдова просила мене прийти на поминки й щось поспівати там. Тобі теж личило-б піти. Вони наші сусіди, і це чемність, від якої не можна ухилитися в такому маленькому містечку, як наше».
«К бісу з твоїми поминками, Коломбо! Мені зовсім не подобається, що моя сестра отак прилюдно виступатиме як у театрі».
«Орсо», відповіла Коломба, «кожен по-своєму шанує своїх мерців. Балата дісталася нам від предків, і ми мусимо шанувати її, як старовинний звичай. Мадлена не має хисту, а стара Фіордіспіна, найкраща тутешня голосильниця, заслабла. Треба-ж когось для балати».
«Хіба ти гадаєш, що Шарль-Батіст не вхопить тропи на той світ, коли над його труною не проспівано поганеньких віршів? Іди на поминки, коли хочеш, Коломбо, і я піду з тобою, коли ти думаєш, що так треба, але не співай — це не личить твоєму вікові, і я прошу тебе про це, сестро».
«Я обіцяла, брате. Такий тутешній звичай, ти це знаєш, і ще раз кажу тобі, що крім мене нема кому співати».
«Дурний звичай!»
«Мені дуже боляче так співати. Це нагадує мені всі наші нещастя. Завтра я буду хора через це, але треба. Дозволь це мені, брате. Згадай, що в Аяччо ти сказав мені співати ради англійської панни, що глузує з наших старовинних звичаїв. Так чи не можна-ж сьогодні співати для бідних людей, що будуть дякувати мені й що втішаться в своєму горі?»
«Ну, хай, роби, як знаєш. Закладаюсь, що ти вже скомпонувала балату й не хочеш її змарнувати».
«Ні, я не можу це компонувати наперед, брате. Я стаю перед мертвим і думаю про тих, що лишились живі. Сльози душать мене, тоді я співаю те, що снується мені в голові».
Все це сказано з такою простотою, що не можна було припустити найменшого поетичного самолюбства у сеньори Коломби. Орсо поступився й пішов із сестрою до хати П'єтрі. Небіжчик лежав на столі з відкритим обличчям у найбільшій кімнаті в будинку. Двері й вікна були розчинені, круг столу блимало кілька свічок. В головах стояла вдова, а позад неї багато жінок займало увесь край кімнати; з другого краю лавою стояли чоловіки, без шапок, утупивши очі в мерця, додержуючи глибокої тиші. Кожен новий, хто заходив, приступав до столу, цілував мерця[1], кивав головою вдові й синові, потім ставав у коло, не мовивши й слова. Проте, вряди-годи, хтось із присутніх уривав урочисту тишу й звертався до небіжчика з кількома словами: «Чому ти покинув свою добру жінку?» казала одна кума. «Хіба вона не піклувалась про тебе? Чого тобі бракувало? Чому не почекати було ще місяць? Невістка подарувала-б тобі сина».
Високий молодик, син П'єтрі, крикнув, стискуючи батькову холодну руку:
«О, чому не вмер ти ґвалтовною смертю? Ми-б помстилися за тебе!»
Це були перші слова, що почув Орсо, увійшовши. Коли він з'явився, коло розступилося, і легенький шепіт зацікавлення оповістив про напруження зборів, збуджених присутністю голосильниці. Коломба поцілувала вдову, взяла одну її руку й стояла кілька хвилин зосереджено, потупивши очі. Потім вона відкинула назад своє мецаро, пильно глянула на мерця і, схилившись над ним, майже така, як і він, бліда, вона почала:
«Шарль-Батіст! Хай Христос прийме твою душу! — Жити це страждати. Ти йдеш у місця, — де немає ні сонця, ні холоду. — Тобі не потрібна вже ні сокира, — ні важкий рискаль. — Тобі вже немає роботи. — Віднині всі дні тобі, як неділі. — Шарль-Батіст, хай Христос пригорне твою душу! — В твоїй хаті порядкує син. — Я бачила, як упав дуб, — що його висушив Лібеччо[2] — Я думала, що він мертвий, — А коли я вдруге проходила, його корінь — вигнав паросток. Паросток — став дубом — з широким затінком. — Спочивай, Мадделе, під його широким гіллям — і думай про дуба, що його вже немає».
Тут Мадлена почала голосно ридати, а двоє чи троє чоловіків, що при нагоді спокійнісінько постріляли-б християн, як куріпок, почало витирати рясні сльози на своїх смаглявих щоках.
Коломба так співала якийсь час, звертаючись то до небіжчика, то до його родини, а часом, через прозопопею[3], часто вживану в балатах, змушувала самого мерця говорити, щоб він розрадив своїх друзів чи порадив їх. Що далі вона співала, її обличчя набирало натхненного виразу, займалось прозорою рожевістю, що ще більше відтінювала блиск її зубів та вогонь її поширених зіниць. Це була пітія на своєму триногу. Крім зітхань та придушених риданнів найменшого шепоту не чути було в юрбі, що тиснулась круг неї. Хоч і менше, ніж хто инший, підпадаючи цій дикій поезії, Орсо незабаром відчув, що загальне зворушення опанувало і його. Одійшовши в темний куток кімнати, він заплакав, як плакав і син П'єтрі.
Раптом по зборах пішов легенький рух: коло розступилось, і ввійшло кілька чужинців. З пошани, що їм виказувано, з хапливости, що з нею давано їм місце, було очевидно, що це важливі особи, яких одвідини роблять домові незвичайну честь. Проте, з поваги до балати, ніхто до них не заговорив. Першому, що ввійшов, було років із сорок. Його чорна одежа, пов'язана бантом червона стьожка, поважний і впевнений вираз його обличчя відразу давали пізнати в ньому префекта. Позад нього йшов згорблений жовтий на обличчі дід, що кепсько ховав за зеленими окулярами свій боязкий і неспокійний погляд. На ньому була чорна одежа, надто широка на нього й пошита очевидно тому кілька років, хоч була й новісінька. Весь час він тримався коло префекта, так ніби хотів сховатися в його тіні. За ним увійшло два високі молодики, з запаленим сонцем обличчям, з порослими густими бакенами щоками, гордовитим поглядом, пишні, виявляючи безцеремонну цікавість. Орсо мав час забути обличчя людей свого села, але вигляд цього діда в зелених окулярах відразу збудив йому в голові давні спогади. Його появи в супроводі префекта було досить, щоб його пізнати. Це був адвокат Баррічіні, мер П'єтранері, що прийшов із своїми синами познайомити префекта з балатою. Важко означити, що сталося в цю мить у душі Орсо, але присутність батькового ворога зняла в ньому якусь лють, і він відчув, що більше ніж коли ладен прийняти підозри, що їх довг поборював.
Що до Коломби, то коли вона побачила людину, до якої палала смертельною ненавистю, її рухливе обличчя відразу прибрало зловісного виразу. Вона зблідла, голос її став хрипкий, початий вірш занімів їй на устах… Та хутко, знову почавши свою балату, вона співала далі з новим запалом.
«Коли яструб побивається — над своїм порожнім гніздом, — шпаки в'ються кругом, — зневажаючи його горе».
Тут почувся стриманий сміх — це сміялося двоє молодиків, що недавно прийшли, уважаючи мабуть метафору за надто сміливу.
«Яструб прокинеться; — він розправить свої крила, — він умочить у кров свій дзьоб! — Хай-же дають тобі, Шарль-Батіст, — твої друзі останнє прощання. — Багато пролили вони сліз. — Тільки бідна сиротина не плаче над тобою. — Чого їй плакати? — Ти заснув на схилі віку — серед своєї родини, — готовий стати — перед всемогутнім. — Сиротина над батьком — що полохливі вбійники його підстерегли, — і забили ззаду; — свого батька, якого кров червоніє — під купою зеленого листу. — Та вона зібрала його кров, — цю благородну й безневинну кров; — вона розлила її над П'єтранері, — щоб стала з неї смертельна отрута. — І буде П'єтранері затаврована, — аж поки винувата кров — не змиє слідів безневинної».
Голосячи ці слова, Коломба впала на стілець, накинула мецаро знову на обличчя й заридала. Жінки в сльозах тиснулись круг голосильниці; кілька чоловіків кидали люті погляди на мера та його синів; кілька дідів нарікали на скандал, що вони справили своєю присутністю. Син небіжчиків протисся крізь натовп і збирався просити мера як-найшвидче покинути хату, але той не почув уже цих запросин. Він виходив, а сини його були вже на вулиці. Префект висловив молодому П'єтрі спочуття і майже зразу вийшов за ними. А Орсо підійшов до сестри, взяв її за руку й вивів із кімнати.
«Проведіть їх», сказав молодий П'єтрі кільком своїм друзям. «Дивіться, щоб їм нічого не трапилось!»
Двоє чи троє молодиків вмить поклало свої стилети в ліві рукава курток і провели Орсо з сестрою аж до порога їхньої хати.