Коломба/XVI
| ◀ XV | Коломба пер.: В. Підмогильний XVI |
XVII ▶ |
|
Наступний день минув без ворожих чинів. Обидві сторони трималися в обороні. Орсо не виходив з хати, і двері Баррічіні теж були увесь час замкнені. П'ять жандармів, поставлених гарнізоном у П'єтранері, похожали по майдану або в околицях села разом із польовим стражником, єдиним представником міської міліції. Помішник мерів не скидав свого шарфа, але крім аркере по вікнах обох ворожих будинків ніщо не виявляло війни. Тільки корсиканець помітив-би, що на майдані круг дуба видко самих жінок.
Під час вечері Коломба радісно показала братові такого листа, що вона допіру одержала від міс Невіль:
«Люба панно Коломбо, з великою приємністю дізнаюся з листа від вашого брата, що ваша ворожнеча кінчилася. Тато мій не може вже далі терпіти Аяччо, після того, як вашого брата тут немає, і ні з ким розмовляти про війну та полювати. Ми виїздимо сьогодні й ночуватимемо у вашої родички, до якої маємо листа. Позавтра на одинадцяту годину я приїду покуштувати у вас гірського бруччо, такого незрівняного, як ви кажете, проти міського.
«Прощайте, люба панно Коломба. Ваша приятелька
Лідія Невіль».
«Так вона не одержала мого другого листа?» гукнув Орсо.
«Ти-ж бачиш із дати її листа, що панна Лідія мусіла бути в дорозі, коли твій лист прибув до Аяччо. Ти писав їй, щоб вона не приїздила».
«Я писав їй, що ми в стані облоги. Це, здається, не таке становище, щоб приймати гостей».
«Е, ці англійці люди незвичайні. Останньої ночи, що я ночувала в її кімнаті, вона казала мені, що їй було-б дуже прикро покинути Корсику, не побачивши гарної вендети[1]. Коли-б ти схотів, Орсо, можна показати їй на будинок наших ворогів».«Знаєш», сказав Орсо, «природа помилилася, сотворивши тебе жінкою, Коломбо. З тебе був-би чудовий вояка».
«Може бути. У всякому разі треба приготувати бруччо».
«Не варто. Треба послати когось, щоб попередив їх і затримав раніше, ніж вони вирушать».
«Так? Ти хочеш послати гінця в таку негоду, щоб потік десь залив його разом з листом?… Яка шкода мені нещасних бандитів у таку бурю! Добре, що в них єсть добрі пілоні[2]… Знаєш, що треба робити, Орсо? Коли буря вщухне, їдь завтра раненько до нашої родички, раніше, ніж друзі рушать у путь. Це тобі легко буде зробити, бо міс Лідія завсіди встає пізно. Ти розкажеш їм, що в нас трапилось. Як-що вони конче хотітимуть приїхати, то ми дуже раді будемо їх приймати».
Орсо погодився на цей проєкт, а Коломба сказала, трохи помовчавши:
«Ти може думаєш, Орсо, що я жартувала, коли казала про наступ на будинок Баррічіні? Ти-ж знаєш, що перевага наша, що-найменше двоє проти одного? Відколи префект тимчасово усунув мера, всі люди тут за нас. Ми можемо їх порубати. Справу розпочати легко. Коли хочеш, я вийду до фонтану й почну глузувати з їхніх жінок; вони вийдуть… Може… бо-ж вони такі боягузи!.. може вони стрілятимуть у мене крізь аркере; вони-ж мене не поцілять. Тоді все готово — нападають вони. Тим гірше переможеним: де в такому гармидері шукати тих, хто вбив? Повір своїй сестрі, Орсо, приїдуть законники, напсують паперу, наговорять нікчемних слів, і нічого з того не буде. Ех, коли-б префект не заступив тоді Вінчентелло, на одного менше було-б».
Все це сказано з таким спокоєм, як і хвилину тому вона казала про готування бруччо.Остовпілий Орсо дивився на сестру з подивом, змішаним із страхом.
«Моя ніжна Коломбо», сказав він, підводячися з-за столу, «боюся, чи ти не справжній диявол; але май спокій. Коли мені не пощастить послати Баррічіні на шибеницю, я доберу иншого способу покінчити з ним. Гаряча куля чи холодне залізо![3] Бачиш, я не забув корсиканської мови».
«Що раніше, то краще», зітхаючи промовила Коломба. «Якого коня ти завтра візьмеш, Орс' Антон'?»
«Вороного. Нащо ти питаєш?»
«Щоб дати йому вівса».
Коли Орсо пішов до себе в кімнату, Коломба відіслала спати Саверію та чабанів і лишилась сама в кухні, де готувалось бруччо. Вряди-годи вона прислухалась і, здавалось, нетерпляче чекала, поки засне брат. Упевнившись, кінець-кінцем, вона взяла ножа, подивилась, чи гострий він, взула на свої ніжки великі черевики і тихесенько вийшла в сад.
Замкнений у мурах сад межував з широченькою загородою, де ставили коні, бо корсиканські коні мало бувають у стайні. Здебільшого їх пускають у поле й дають їм на власний розум шукати їжі й ховатись від холоду та дощу.
Коломба так само обережно відчинила двері в сад, зайшла в загороду й тихеньким свистом приманила до себе коні, що їм часто приносила хліба та соли. Коли вороний був близько, вона міцно схопила його за гриву і врізала йому вухо ножем. Кінь скажено рванувся й побіг, пронизувато крикнувши, як це буває з кіньми від разючого болю. Коли задоволена Коломба виходила назад у сад, Орсо розчинив вікно і гукнув: «хто там?» В той-же час вона почула, що він набиває свою рушницю. На її щастя, двері до саду були зовсім у темряві та й велике фігове дерево почасти закривало їх. Незабаром по миготінню світла в братовій кімнаті, вона догадалася, що він хоче запалити лямпу. Вона хутчій зачинила двері до саду і, сунучись вздовж мурів так, щоб її чорна сукня зливалася з темним листом шпалерників, їй пощастило ввійти в кухню за кілька хвиль перед тим, як з'явився Орсо.
«Що таке?» спитала вона його.
«Мені почулося, що хтось одчинив двері до саду», сказав Орсо.
«Не може бути. Собака гавкав-би. А в тім, зараз побачимо».
Орсо обійшов сад і впевнився, що надвірні двері міцно замкнені; трохи соромлячись своєї даремної тривоги, він збирався йти до своєї кімнати.
«Я дуже рада, брате», сказала Коломба, «що ти робишся обережним, як і треба бути в твоєму становищі».
«Ти мене таким робиш», відповів Орсо. «Добра ніч».
Вранці перед світанком Орсо вже встав і готовий був їхати. Його костюм виявляв претензію на елегантськість чоловіка, що має бачитись із жінкою, якій хоче подобатись, і разом обережність корсиканця під час вендети. Поверх синього сурдута, тісно стягненого в талію, йому через плече висіла на шнурку з зеленого шовку маленька бляшана скринька з набоями; стилет його лежав у бічній кешені, а в руках він тримав прекрасну мантонську набиту рушницю. Поки він хапаючись пив каву, що налила Коломба, один із чабанів пішов сідлати й загнуздати коня. Орсо з сестрою скоро пішли за ним і ввійшли в загороду. Чабан схопив уже коня, але впустив і сідло й вуздечку, — здавалось, жах його обійняв, — а кінь тим часом, згадуючи про рану минулої ночи й боючись за друге своє вухо, ставав дибки, бив ногами, іржав і кидався.
«Ну швидче!» гукнув йому Орсо.
«Ой, Орс' Антон'! Ой, Орс' Антон'!» кричав чабан «Пресвятая діво!....»Це були прокляття без числа й без міри, що здебільшого до перекладу не надаються.
«Що там трапилось?» спитала Коломба.
Всі підійшли до коня, і коли побачили його скривавленого, з надрізаним вухом, знявся загальний гомін подиву й обурення. Треба знати, що скалічити коня свого ворога у корсиканців означує разом і помсту, і образу, і загрозу смертю. «Ніщо, крім рушниці, не в силі спокутати цей злочин». Хоч Орсо, живши довго на континенті, й не відчував так, як инші, всю глибочінь цієї образи, проте, коли-б у цю мить якийсь Баррічіні трапився йому, можливо, що він просто таки й змусив-би його спокутувати кривду, яку приписував своїм ворогам.
«Підлі боягузи!» крикнув він, «вони мстяться над безневинною твариною, а зо мною зійтися не сміють!»
«Чого ми чекаємо?» палко гукнула Коломба. «Вони нас провокують, калічать наші коні, а ми мовчатимемо! Та чоловіки-ж ви?»
«Помста!» відповідали чабани. «Поведімо коня селом і тоді гайда на їхній будинок!»
«Там єсть сарай під соломою близько їхньої вежі», сказав старий Поло Ґріффо, «він у-мить у мене запалає».
Другий пропонував принести драбини з церковної дзвіниці; третій — висадити двері з будинку Баррічіні колодою, що лежала на майдані й призначена була на якусь споруджувану будівлю. Серед усіх цих лютих голосів чути було Коломбу, що закликала своїх охоронців випити по добрій шклянці горілки перед тим, як братися до діла.
На лихо, чи краще на щастя, їй не пощастило справити своєю жорстокістю до бідолашнього коня такого вражіння на Орсо, як вона сподівалась. Він був певен, що це дике калічення — справа його ворогів, зокрема він думав саме на Орландуччо; але він… не вірив, щоб цей юнак, якого він образив і вдарив, міг змити свій сором, утявши вухо коневі. Навпаки, така підла й смішна помста збільшила йому зневагу до ворогів, і він гадав тепер разом із префектом, що такі люди не годні мірятися з ним. Тільки він зміг говорити, то об'явив своїм збуреним партизанам, щоб вони покинули свої войовничі наміри, і що правосуддя, що він має покликати, як-найкраще помститься за вухо його коня.
«Я тут господар», суворо додав він, «і вимагаю, щоб мені корилися. Першого, хто наважиться ще згадувати про вбивство або підпал, я його першого спалю. Ну, сідлайте мені коня!»
«Як-то, Орсо», сказала Коломба, відтягши його набік, «ти дозволяєш ображати себе! За життя нашого батька Баррічіні ніколи не сміли скалічити в нас жадної худоби!»
«Обіцяю тобі, що вони матимуть нагоду за це покаятись, але жандармам та тюремникам належить карати негідників, що зухвалі тільки на тварини. Я вже тобі сказав, що правосуддя помститься над ними за мене… або… тобі не треба буде нагадувати, що я син»…
«Терпіти!» сказала зітхаючи Коломба.
«Запам'ятай добре, сестро», провадив Орсо, «що коли повернувшись я дізнаюсь, що зроблено якісь вихватки проти Баррічіні, я тобі цього ніколи не подарую». Потім він додав ласкавіше: «Дуже можливо, навіть дуже правдоподібно, що я вернуся сюди з полковником та його дочкою. Подбай, щоб іхні кімнати опоряджено, щоб сніданок був добрий, загалом, щоб наші гості почували як-найменше невигод. Дуже добре, Коломбо, бути відважною, але жінці треба вміти порядкувати і в хаті. Ну, поцілуй мене, будь розважлива; от уже й сивого коня осідлали».
«Орсо», сказала Коломба, «ти сам не поїдеш».
«Мені нікого не треба», сказав Орсо, «кажу-ж тобі, що не дам собі врізати вуха».«О, я ніколи не дозволю тобі їхати самому під час війни. Гей! Поло Гріффо! Джан Франче! Меммо! беріть рушниці, поїдете з братом».
Після досить палкої дискусії Орсо мусів погодитися, щоб його супроводив ескорт. Він вибрав із найзавзятіших чабанів тих, що найголосніше радили починати війну; потім, ще раз нагадавши про свої накази сестрі й решті чабанів, він рушив, пускаючись на цей раз в об'їзд, щоб уникнути будинку Баррічіні.
Вони були вже далеко від П'єтранері й їхали дуже швидко, коли, переходячи струмочок, що губився в болоті, Поло Гріффо побачив кількох свиней, що вигідно лежали в багні, тішачись разом сонцем і прохолодою. Він зразу-ж націлився у найгрубшу, стрелив їй у голову й забив на місці. Товаришки забитої схопилися й утекли на диво легко, і хоч другий чабан і собі стрелив, вони живими й здоровими добігли чагарів і там зникли.
«Ду́рні!» гукнув Орсо, «ви свині маєте за диких кабанів».
«Аж ніяк, Орс' Антон'», відповів Поло Гріффо, «тільки-ж ця черідка належить адвокатові, так це щоб він знав, як калічити наші коні».
«Ох, ви-ж мерзотники!» крикнув Орсо, нестямившись від гніву, «ви наслідуєте підлоту наших ворогів! Гетьте від мене, гади! Не треба мені вас! Ви добрі тільки з свинями битися. Богом присягаюсь, як-що хто їхатиме за мною, голову провалю!»
Обидва чабани спантеличено перезирнулись. Орсо дав остроги коневі й зник у-чвал.
«Еге, добре діло!» сказав Поло Гріффо. «От і служи людям, щоб вони тобі так дякували! Батько його, полковник, гнівався на тебе, що ти колись націлявся на адвоката… Дурень тільки не стріляв-би!.. А син… ти-ж бачиш, що я зробив для нього… Він каже, що голову мені провалить, так ніби тиквяній баньці, що вже вина не держить. Ось чого вчать на континеті, Меммо!»
«Це правда, а коли дізнаються, що ти вбив свиню, тебе до суду потягнуть, а Орс' Антон' не схоче ні з суддями побалакати, ні адвоката найняти. Добре, що тебе не бачив ніхто, і свята Неґа[4] допоможе тобі виплутатись із цього діла».
Після короткої наради, чабани ухвалили, що найрозумніше буде кинути свиню в драговину, і цей проєкт вони виконали, вирізавши собі перед тим, видима річ, кілька смачненьких кусків із безневинної жертви ненависти між делла Реббіа та Баррічіні.