Конотопська битва

Конотопська битва

Конотопська битва в різних джерелах:

Літопис Самовидця ^[1]

Року 1659

Боярин князь Трубецкій от его царского величества з войсками великими прислан в Путивлю, до которого и князь Ромодановскій зо всіми полками білагородскими, князь Пожарскій и инних много з войсками великими скупилися в Путивлю. Против которих Гуляницкій з полком Ніжинским и Черніговским поишов, и там споткавшися за Конотопом, давши з собою бой, и Гуляницкій не додержавши, в город Конотоп вступил, которого боярин Трубецкій з великими войсками, которих было болше ста тысячей, облегши Гуляницкого в Конотопі, от проводной неделі аж до святого Петра держал в облеженю недель з дванадцять, розними способами достаючи — так приступами частими, яко подкопами и кгранатами великими, промисл чинячи. А наостаток хотячи коло города ров засипати, вал перед собою войско гнало, у ров землю сипячи, але тую землю облеженци вилазками в город Конотоп носили, и с того собі вал приболшовали, в которых то приступах боярин князь Трубецкій много людей потратил.

Того ж часу князь Ромодановскій міл потребу^[2] з полками козацкими под Борозною, где козаки не додержавши, мимо город утекли к Ніжину, а князь з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили.

Того ж часу, мая «8», князь Ромодановскій з войсками великими под Ніжин приходил, с которим войско козацкое, маючи з собою татар тисячей дванадцять при зятю ханском Мамсир мурзі, дали бой в полю, але не додержавши, и козаки вступили в город за гетманом наказним. А орда оборонною рукою в поле на Лосиновку вступила, за которими князь ишол, але ничого не вскуравши, назад вернулся под Конотоп. Того ж часу гетман Выговскій, скупивши всі полки козацкіе и маючи при собі Нурадин султана, притяг з войсками на Крупич Поле, где й хан з великими потугами орд прибыл до него юня «24». И там гетман Выговскій зо всею старшиною, а полковники и сотники зо всею черню присягали хану кримскому на том, жебы его не одступать, там же и хан з солтанами и усіми мурзами присягал козаком, жебы їх не отступити в той войні, як ударятся з войском московским. И так тії трактати скончавши, просто под Конотоп притягли и зараз спод Тиници подіз[д] добрій виправили, где пришовши на переправу в селі Сосновці, немал през цілій день міли потребу, где язика взяли, а люд московскій не достал язика. И на той переправі в милі доброй от Конотопу заставу отправовали и там того дня розишлися. На другій день зась юля 28 дня, в середу рано, гетман Виговскій войско вшиковавши козацкое и полскіе корогви, просто на Сосновку рушил, а хан з ордами на Пустую Торговицу рушил з людом перебраним до бою; и там пришовши гетман Виговский до Сосновки ку переправі, застал великії войска его царского величества, с которими был околничій князь Григорій Ромодановскій и князь Пожареній и иних много началних людей конних и піших, и на килка годин у той переправи великій бой был. Але хан з ордами с тилу от Конотопу ударивши, оных зламал, где за один час болей ніж на двадцять тисячей албо на тридцять люду его царского величества полегло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живо поймано, которого хан стратив того ж часу, скоро приведено, для того, же хану домовлял. Іюля 29 Гуляницкій з войском в Конотопі зостал волним от облеження, которих тилко было зостало полтреті тисячи. Князь Трубецкій, видячи, же на войско трудно от орди, табор справивши и войско ушиковавши, третего дня рушил зпод Конотопу и так оборонною рукою аж до Путивля пришол юже без шкоди. А гетман Выговскій з войском, з ордами от Путивля отступивши, под Гадячое потягнул, и там ставши, орду с козаками выслал в землю Московскую задля здобичи и ижбы пустошили.

Літописець Дворецьких ^[3]

Року тисяча шестсот пятдесят девятого м[іся]ця июня девятого дня Иван Выговскый, затягши зрадецко хана из многими ордами, а там обезпечивши князя Трубецкого покоем, кгды хан из ордами притяг, а он з козаками зкупився и пойшов, з облеженя вызврляючи Гуляницкого з Конотопу. Москва, обозпечившися на его фалшивые листы, далеко у поле комонником вышли от табору, а он з ордами долинами, криемо зашедши, напав зрадецко, много Москвы побыли и у полон побрали. А табор з піхотами и з гарматами оборонною рукою до Путивля увойшли. Безпалый козацкым гетманом на тот час бывши.

Хроніка з літописців стародавніх ^[4]

Кройніка о землі Полской:

Року 1659-г, мс̃ца маия, Іван Виговскиі, гетманъ, послал Гуляницкого против москвЂ. Кн̃зь Трубецкии с царскимъ воискомъ облегли его в КонатопЂ. Тогды ж потаемне затягь Выговскиі хана з татарами и пошолъ под Конотопъ.

Тамъ же воиска московскиє, не сподЂваючися татаровъ, вышли ко Мылникомь з табору, а татарове, долинами зашовши, разомъ, з козацкимъ воискомъ несподЂване ударили на мовское воиско. Где много и москвы побили, и в неволю значных побрали татарове. А иншое воиско московское оборонную рукою увышло до Путивля.

Чернігівський літопис ^[5]

Видання Миколи Білозерського:

1658. Григорий Гуляницкий, полковник миргородский, от Москвы во обложеню в Конотопе^[6], которого Виговский гетман, пришедши с козаками и Ордою, высвободил и Москву всю збил.

Видання Олександра Лазаревського:

1658. Григорий Гуляницкій, полковникъ миргородский, отъ Москвы былъ въ облеженю въ КонотопЂ, которого Выговскій гетманъ, пришедши съ козаками и ордою, освободилъ, а Москву всю избилъ. Тутъ убито изъ россійского войска сорокъ князей.

Літопис Грабянки ^[7]

Розповідь про гетьманування Виговського та про його неправі дії

...Про безчинства Виговського на Україні дізналась царська величність і послала супроти нього великоруське воїнство, двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Григоровичем Ромоданівським. При ньому було і кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Вели їх тоді гетьман Іван Безпалий, кошовий низового війська запорізького Барабаш та осавул на прозвище Вороник. Все те воїнство, розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших. Рушивши ж звідти, у Варві облягли однодумця Виговського ніжинського полковника Гуляницького, кілька тижнів пробували взяти його та так і не спромоглися добути. А оскільки вже підходила зима і настав час неспідручний для облоги, царської величності військо відійшло від Варви і пішло на зимівлю. Боярин Ромоданівський зимував у Лохвиці, а гетьман Іван Безпалий усю зиму пробув у Ромнах.

Гуляницького повторно облягли росіяни уже в Конотопі. Виговський приховував до цього моменту свою зраду. Він говорив, що змушений воювати, бо змушений своїх супротивників (як Пушкар та інші) у покорі тримати і супроти своєї волі він іде на те, щоб з новонабраними польськими та татарськими силами плюндрувати свої міста і села. Однак проти царської величності він руки не підносить. А що стосується Кам'яної, містечка руського, що він обліг її, то це пояснюється тим, що він прочув ніби там, у кам'янського воєводи, переховується гетьманська булава, Пушкарем під Полтавою взята. І той воєвода, на безчестя гетьманові, булаву не хоче повернути. Та його прихована підступність і зрада все ж стали явними. Будучи цілком задоволений тим, що на сеймі у Варшаві король та чотири сенатори за монаршим звичаєм затвердили, а потім з обох сторін скріпили присягою угоду, Виговський, уже не криючись, як недруг, пішов на Конотоп на перехват. Він вирішив не пускати росіян до Гуляницького. Росіяни, забачивши, що Виговський разом з ляхами і татарами наступає супроти них і дізнавшись, що король своєю присягою ствердив угоду, вибрали з-поміж себе кінних і під орудою Ромоданівського та князя Трубецького вирядили їх назустріч Виговському. Загін мав розітнути його з ордою. Та всупереч сподіванню, орда уже з'єдналася з гетьманом. З'єднався з ним також і численний польський табір на чолі з коронним гетьманом. Зійшовшись з ними у полі, росіяни довго билися та, ніякої допомоги не маючи, були змушені, після відходу проводиря, загинути геть усі. Опісля, під Путивлем, Виговський розбив останніх і визволив Гуляницького з облоги у Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву.

Літопис Самійла Величка ^[8]

Частина дванадцята і рік дванадцятий від початку війни Хмельницького з поляками. Розділ ІІІ'

Його пресвітла царська величність, бачачи протягом усього минулого літнього й зимового часу відверту й безповоротну зраду Виговського й не бажаючи знати й чути поміж православними християнами кровопролиття, посилав кількаразово зі своїми монаршими грамотами значних своїх людей і, нарешті, дяка Василя Михайлова, з упоминками йому, Виговському, змінити свою непостійність і хиткість, а, будучи безсумнівно надійним на неодмінну до себе монаршу приязнь, залишитися з усім малоросійським народом під його рукою. Однак ті монарші упоминки не могли нічого корисного вчинити в затверділому і надихнутому лядським духом серці Виговського, оскільки він зарозумівся від численних польських обітниць собі і, покладаючись на кримську силу, й гадки не мав схилятися на те, до чого приводила на кращу йому тимчасову й вічну користь благостиня його царської величності. І взагалі він ішов проти неї і збирався на війну, бо стягував до себе на тому боці козацьке й ординське військо, прагнучи йти з ним до Лохвиці на Ромодановського. Він і на цей бік розіслав свої розпорядження до прилуцького полковника Дорошенка, щоб той став зі своїм полком у місті Срібнім, а ніжинському полковникові Гуляницькому наказав стати зі своїм полком у місті Конотопі для спротиву російській силі, коли б вона знову потягла з Москви від Путивля на Лохвицю до Ромодановського.

Після цього розпорядження Виговського, коли згадані полки стали на вказаних місцях, князь Ромодановський з іншими князями й гетьманом Безпалим та зі всіма своїми військами вийшов у згадане вже Великоднє міжсвяття з Лохвиці в поле і виправив від себе князя Пожарського зі значною партією московського війська до Срібного на Дорошенка, полковника прилуцького.

Цей князь, прибувши туди, без великої праці дістав місто Срібне, а тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками. Козаків же Прилуцького полку, що там були, так розлякав, що сам їхній полковник Дорошенко, як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди. Князь же Пожарський, справивши успішно своє діло над Срібним, повернув звідтіля до генерального обозу Ромодановського під Лохвицю. Після того діяння Марс розвинув свою хоругву з іншого боку, від Путивля, звідкіля притягнув із численними великоросійськими військами князь Трубецький. Він пішов на Конотоп, порубіжне від Путивля з Московською державою місто Ніжинського полку, й обложив тут ніжинського полковника Гуляницького з його полком, а до князя Ромодановського написав звідомлення про те, що бажає з’єднатися з його військами під Конотопом для спільної воєнної боротьби з Гуляницьким, який міцно замкнувся в Конотопі.

На таке бажання князя Трубецького князь Ромодановський рушив 16 квітня зі всіма своїми військами і з гетьманом Безпалим від Лохвиці і, прибувши до Конотопа, обгорнув його найщільнішою облогою. Тут князі бавилися дев’ять тижнів, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурми на місто не без значної своєї втрати, і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекалися там гетьмана Виговського, який, над сподіванки великоросіян, простував з численними козацькими та ординськими військами до Конотопа і вже розгромив, натрапивши під Шаповалівкою, значну партію московського війська. Потім він наблизився до Конотопа, лишив у певному захисті за річкою Соснівкоювсіх татар і з ними половину козаків, а сам з другою половиною козаків несподівано вдарив на світанку на російські й козацькі війська, що були при гетьмані Безпалому. Цим розбійницьким нападом учинив він превелику шкоду військовим людям, що здобували Конотоп, і відігнав кінські табуни. Однак це було менше лихо від іншого, що мало їх спіткати. Бо згадані російські князі, Трубецький і Ромодановський,з товариством, побачивши, що військо Виговського, яке напало на них, у десятькрат менше від їхнього великоросійського війська і, справившись після несподіваного нападу та не сподіваючись більше з Виговським війська, а також підступності від нього, виправили зараз же на нього згаданого князя Симеона Пожарського, давши йому під команду кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська. Він тоді, Пожарський, мавши мужнє серце і звіряючись на свою фортуну, яка добре йому послужила під Срібним, вибрався з наданим військом до Конотопа і зараз же, давши поблизу бій Виговському, зломив його не без ущерблення і кріпко став на нього наступати, віддаляючись від Конотопа. В цій виправі були взяті козацькі «язики», які на допиті застерігали Пожарського, щоб він не гнався далі за Виговським; вони правдиво сказали, що попереду стоять іще численні, навмисне залишені Виговським війська з ханом і султанами Калгою та Нурадином, а також з великими мурзами Ширин-беєм і Дзяман-Сайдаком. Однак він, князь Пожарський, зневажив правдиву розповідь і пересторогу собі козацьких пійманців, а, бувши запалений Марсовою охотою, ані гадки не маючи про зміну своєї фортуни, перед усіма своїми воєначальниками вимовив на козацьку розповідь такі слова, повні зайвої пихи й високої про себе гадки: «Давай, ханишка, давай Калгу і Нурадина, давай Дзяман-Сайдака і Ширин-бея, всіх їх [...] вирубаємо й полонимо!» А вирікши те, зараз же рушив і міцно почав налягати на Виговського. Коли ж перегнав Виговського через згадану болотну й грузьку річку Соснівку, яка була від Конотопа з милю чи з півтори, то перебрався слідцем зі всім військом і сам. Він мало від неї віддалився, коли (о жалю невиносний!), наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Соснівку людськими трупами; нарешті спіймали живцем і самого князя Пожарського і поставили його перед ханом. Тоді хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився навзаєм і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову. Отак винагороджено було, бог так зволив, розором і кров’ю війська і його власною невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні. Хан із Виговським після такого успіху спочив на місці бою з годину і купно з усім військом рушив до Конотопа, але згадані князі Трубецький та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточившись гарматами. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку. Хан із Виговським покинули їх, тоді хан з усіма ордами, лишивши при Виговському тисяч з п’ятнадцять орди, рушив звідтіля до Криму. Виговський же, покинувши з козаками й ордою, яку очолював хан, московський обоз, повернувся до звільненого від облоги Конотопа і відправив Гуляницького з його полком до Ніжина, а сам із іншими полками, а найбільше з тогобічними та ордою, рушив від Конотопа до Гадячого, прагнучи здобути в ньому супротивного собі наказного гетьмана Павла Апостола, який замкнувся там зі своїм військом. Прибувши сюди, він нічого не міг тут удіяти, повернувся звідтіль і став обозом неподалік під селом Крутками. Там він дав війську невеликий спочинок, відпустив переяславського полковника Тимоша Цецюру з його полком до Переяславля й повідпускав інші полки до їхніх домівок, а сам з рештою, тогобічними полками й ордою, рушив до Чигрина, куди прибув перед Спасовими запустами й розпустив по домівках останнє козацьке військо, а татарам відвів на час місце постою.

Лист гетьмана Івана Виговського до коронного обозного Анджея Потоцького

Я затримав посланця в. м. м. пана насамперед через те, щоб його відіслати назад з чимось певним і приємним. Дав Найвищий Господь, що за його святою милістю ворог на багатьох місцях не міг торжествувати. Спочатку ж він прийшов з п’ятнадцятьма тисячами під Говтву, про що, думаю, в. м. м. панові вже відомо, де зразу після прибуття дістав такого прочухана від його м. пана Карач - бея; мало хто видостався звідти, і вся москва лягла на полі бою, а старші взяті до неволі, між якими є й Силка, керівник оборони Зінькова, який був схоплений і приведений до мене, а тепер і досі залишається прикутий до гармати. Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького неспішно, чекаючи на хана його м., а як тільки той прибув, то ми поспішили і дня 29 червня за старим стилем, у вігілію свв. Петра й Павла, ставши біля Соснівської переправи, застали там п’ятнадцять тисяч москви, що боронила одну переправу. Друга частина (москви) стояла напоготові. Її (наші) драгуни відбили від переправи, а потім (наша) кіннота переправилася й затримала їх герцями. Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поля; і мало хто з них втік до (московських) таборів, як ствердили взяті нами “язики”. Там же потрапили до неволі князь Пожарський, князь Лев Прокоф’євич Ляпунов, два Бутурліни; всі полковники, ротмістри, капітани або полягли на полі бою або пішли в татарську неволю, однак там недовго вони пробули, бо вийшов ханський наказ, щоб усіх їх, від старшого до найменшого, було страчено; це нині було виконано і жодного не залишено живим. Про Радановського (Ромодановського Г. Г. – Ю. М.) по-різному кажуть: одні кажуть, що поліг на полі бою, порубаний, інший голос такий, що його ногайська орда (у надії) на величезний викуп, який він обіцяє дати, ховає у себе і не віддає під різними приводами й самому ханові його мості. Але то звідти стає очевидним є, що й Ромодановський не втік. Про це свідчить і те, що після тієї вікторії над неприятелем, зразу після заходу сонця його (Pомодановського) табір, що від нашого приходу став, до табору Трубецького рушив і з ним з’єднався, через те, знати, що втративши вождя, не мав мужності стати до оборони. Оскільки його табір відступив, то пан Гуляницький став повністю вільний від облоги і відважно напав на ворогів, котрі відходили повз місто і там, немалу частину возів відірвавши, поклав багато (ворожого) трупу, захопив три мортири, серед яких одна страшенно велика, чотири гармати, а також до дванадцяти возів вогнистих куль та провіанту, чим добре поміг війську. Трубецькой, вражений такою поразкою, зараз же почав робити переправи на річці Конотопі й переправляти вози і, поки ми з табором в день св. Петра прибули під Конотоп, уже переправив значну частину таборів і гармат. Однак я дізнався від “язиків” про його замисли: він хотів, пройшовши ті переправи, відступати табором. Тоді я спішив тієї ж ночі все моє військо і наказав йому окопатися поблизу, що й було зроблено вночі. Це було вчинено для того, щоб ворог, дізнавшись про це (наш підхід), не вдарив, відступаючи, на нас з усією своєю потугою. Якби я цього не зробив, то напевно, їхнє військо оволоділо б (нашим) табором, бо вже було й вломилося до нього. Там (у битві), коли я керував (військом) перед самим окопом, мені трохи дісталося: перший раз гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому я сидів, а другий раз гарматною ж кулею розірвало (мундир) на поясі до самого тіла. Однак всемогутня рука Провидіння мене врятувала від загибелі, за що хвала Марії. Тут завдяки Господові Богу прийшла б (остання) погибель ворогові, коли б прийшла на підмогу чужоземна піхота, яку обіцяв мені його королівська мость, пан мій мостивий. Та нещасний я син матері моєї вітчизни, що мені випало бути в таких страшних приступах, протидiяти досить потужному ворогові, а якби я з ним (ворогом) не зійшовся відважно, то довелося б оплакувати втрату не тільки всього краю, а й нові, може, й непереборні труднощі для Вітчизни. Тож вчиню те, що мені сама річ і любов до Вітчизни кажуть вчинити, те, що зможу, покладаючи міцну надію на Господа Бога і Пречисту Його Матір, які згідно зі своєю волею самі розчавлять ворога; цей неприятель і тепер перебуває у досить міцній облозі, й не знаю, як з неї зможе видостатись, бо й переправи, зроблені нами на річці Сейм у трьох милях від Конотопа, вже попалені, а орда навколо геть усі шляхи їм перерізала, та й ми, ясна річ, у тилу та на флангах не будемо бездіяльно стояти. Давши це до відома, в. м. м. панові etc.

Дано як вище сказано.

Покірний брат і слуга Іван Виговський, гетьман.

11 липня 1659 р. Табір під Конотопом.

(“Grundliche und wahrhafftige Relation…”(“Грунтовна й достовірна реляція про перемогу королівської величності Польщі під містом Конотопом над московитами…”). - Гданськ, типографія Фридриха Рете, 1659. Переклад з німецької українською Ю. Мицика та Н. Підгорної. Запис копіїста: ”Копія листа від його м. пана Виговського, гетьмана військ руських, до його м. пана коронного обозного під датою першого липня з табору під Конотопом року 1659”. Запис: “Копія листа п. Виговського до п. коронного обозного відносно розгрому військ під Конотопом”. Даний документ вже друкувався нами. Див.: Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Старожитності. - 1994. - № 5/6.- С. 2 - 4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Скрипник І. Легенда про гетьмана. –Івано-Франківськ, 1997. - С. 125 - 128). У вищезгаданій збірці листів Івана Виговського (АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”. – Відд. У. - № 18111) знаходиться польськомовна копія цього листу гетьмана, яка була видрукувана у призабутому археографічному виданні: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Вильна, 1870. – Т. 7. -№ 87 –С. 114-115.).

Вістовий лист (“авізи”) про перемогу під Конотопом

Авізи з табору на московському кордоні на Самарі, Білих Берегах, з - під Путивля від 23 липня місяця.

29 червня. Карач-бей прийшов з 20 тисячами кримської орди. Він же привів Силку, дейнецького гетьмана, котрого розгромив під Голтвою 16 числа цього ж місяця. З ним (Силкою) було 16 тисяч війська. А цих барабашців дейнеками прозивають тому, що вони ходять без жодної зброї, а тільки з опаленим києм або булавою, котру в Україні називають де(й)некою.

4 липня. Хан прийшов до табору, до Крупичполя. У цей день їх мость пан гетьман наш запорозький вітав його з усіма полковниками. Він був ним (ханом) вдячно прийнятий і було дано ханом його мостю пану гетьману і всім полковникам чудові подарунки, а саме: делії телітові білі –полковникам, а самому пану гетьману його мості – алтембасові і другу телетову. Було також дано подарунки і військовим осавулам. Виступили всі польські хоругви, також і ескадрон німецької драгунії. А козацька старшина їхала праворуч і ліворуч від гетьмана.

8 липня. Під Вишницею над переправою була сутичка з московитами над переправою. Їх відбили від переправи пан капітан Закжевський з полком його мості пана Ленчинського, коронного полковника, з його мостю паном Яном Косаковським, найманим капітаном з литовського війська. На правому крилі й на лівому переправилася орда і захопила тил цієї переправи у московитів, які боронили дану переправу. Маючи вільний шлях до Конотопу, військо вдарило вважай в очі московитам і за Божим благословенням розгромило всіх до єдиного московитів, котрих було кінноти й піхоти 40 тисяч. Московська старшина найголовніша, яка тоді була при війську, а саме: перший – князь Васильович Бутурлін, товариш Трубецького; другий – князь Семен Романович Пожарський, окольничий; третій –Григорій Григорович Ромодановський; четвертий – князь Семен Петрович Львов; п’ятий – Арломон Сергійович (Артемон Сергійович Матвеєв – Ю. М.), стрілецький полковник царського приказу; шостий –рейтарський полковник Веден Андрійович Змійов; сьомий – полковник стрілецький Грубов. Ось цієї старшини, як і її війська і нога не втекла. Все це трапилося у двох милях від Конотопа.

9 липня. Ми прийшли з табором до Конотопу і було дано допомогу його мості пану Гуляницькому, сіверському гетьманові. В цей час, побачивши потужне військо, московити з трьох таборів вчинила один, окопавшись, але покинули в цих окопах свою дуже потужну мортиру й інші гармати, котрі на землі лежали, теж потужні. Залишили й ядер самих 600 і 100 гранат.

10-11 липня. З окопу, котрий був на цьому боці переправи біля Конотопу вигнано до Путивля самого Трубецького з царським військом. Під час цього штурму, коли військо вів його мость пан гетьман, то під ним було вбито коня з гармати. Коли він пересів на іншого і кинувся на відсіч ворогові, тоді (ядром) з гармати вирвало задню луку сідла, але самому його мості з Божої ласки ніц не зашкодило і серед наших людей були невеликі втрати.

12 липня. Трубецькой відступив з табором від Конотопу, за котрим у цей же день (наше) військо пішло в погоню. Догнавши його у милі від Конотопа в полі, (наші) прагнули його там розгромити і, відповідно вишикувавшись, вдарили з усіх боків на табір. У битві було поранено з полку самого його мості пана гетьмана, котрий водить його мость пан Криштоф Ласка, гетьманського поручника, а з цієї ж хоругви Яна Бенецького, пана Тшчиновського, вбито двох челядників і вісім кінних з – під хоругви пана Наборовського, що були під порученством гетьманським, вбито пана Яна Заливського; челядника пана хорунжого було поранено, а вбито пана Давида Скоринича. Під самим паном Набороським було з гармати вбито коня, а під товариством вбито під 5 кінних з-під хоругви пана Понятовського, пану Шимоновичу (ядром) з гармати відірвало руку, поранено пана Нестеровського, поранено пана Яворського, вбито 10 кінних з-під хоругви його мості пана Магдаленського, поранено й самого пана ротмістра, гарматним ядром відірвало ногу панові Пясецькому, у пана Павловського вбито 7 кінних, з полку пана Юрія Виговського, пана Яна Ісаєвича вбито, поранено пана Якуба Погорського, поранено пана Стефана Соболевського, пана Бєлацького порубано, пана Гашкевича порубано, пана Іллю Виговського поранено, пана Грапинського поранено, вбито 16 кінних з –під хоругви пана Шодоровського, а товариства з цього полку поранено 7, вбито 13 кінних з-під хоругви пана Волинського, з товариства вбито трьох і 5 кінних з драгунського ескадрону майора Вільгельма Рудольфа, котрий був перед тим у Бихові із слуцькою піхотою, вбито пана Яна Косаковського, капітана, вбито й інших єфрейторів і сержантів, вбито й немало драгунів, втрачено полковників козацької піхоти і чимало сотників, про кількість яких через велику чисельність війська важко довідатися. Є чутка, що й нурадин – солтан (?) (загинув) і самої орди втрачено частину, котра дуже добре билася, брала участь у битві разом з польською та козацькою кіннотою і на ворожий вогонь і потужну артилерію відважно вела наступ.

13 липня за ними йшло військо, турбуючи вдень і вночі спереду ордою, а з тилу – Військом Запорізьким, так само з усією артилерією та польською кіннотою.

14-15, а також 16 липня їх оточили у Козацькій Діброві від ранку до самої ночі. Цього дня мужньо б’ючи з обох боків як з гармат, так і рушниць, розгромили частину московського табору, але через великі ворожі сили, які стояли у доброму порядку, не змогли їх зупинити, оточивши (ворожий) табір або розірвати його в полі. До того ж не так з рушниць, як з потужних гармат безнастанно били, а мали їх у таборі, як кажуть “язики”, 80 штук, а 10 – розірвалося. Була там і вся піхота в полках (?), котрих нараховують 20 тисяч і котра була навчена на іноземний лад. Був ворожий табір такий великий, що не можна було його охопити оком. У цей же день на переправі Самарці, котру називають Білі Береги, до річки Сейм, ворожий табір пробився оборонною рукою через орду, пішов до Путивля, а військо йде вслід за ним. Орда загонами глибоко зайшла у московську землю. Всього війська прийшло під Конотоп з Трубецьким 180 тисяч. Воно втратило під час штурму Конотопу та різних роз’їздів, як і нині проти нас б’ючися, 124 тисячі. У різний час було захоплено 206 ворожих прапорів. Наше українне військо добре й потужне, а з (ханом) його мостю всі - всі беї, солтани, аги вийшли, тільки нездатних до військової служби та малих хлоп’ят залишили у своїх домах. (Сила така), що її оком не можна охопити, бо через свою велику кількість вона стоїть, розтягнувшись на кілька миль від козацького табору. Хан заборонив брати ясир тому, щоб орда не загальмувала свій рух через ясир. Як бачимо, він хоче, взявши Бога на поміч з Військом Запорізьким вчинити процесію біля (московської) столиці і сказати своє слово Миколі Можайському. Московська старшина, котра залишилася живою і повернулася додому, така: Олексій Микитович Трубецькой, сам вождь; другий – князь Федоров Куракін, полковник (?) Дман (??).

(АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”.- Відділ ІІ.- Супплемент. -№567.- С. 1-2.-Оригінал (?). Запис іншою рукою к. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.: ”№ 27, fasc.4, listew słuckich.”, тобто “№ 27, фасцікул 4, листів слуцьких”. Історія свідчить. Кілька документів з козацької старовини і кілька зауважень з цього приводу // Кур’єр Кривбасу. - 1995.- № 43/44.-С. 33-34.).

Примітки

1. Літопис Самовидця — історіографічна пам’ятка і одне з найдостовірніших історичних джерел 17 століття. Написана очевидцем. Багато відомостей мають унікальний характер.
2. Потреба — битва.
3. Літописець Дворецьких — історіографічна пам’ятка складена Василем Дворецьким у другій половині 17 — 18 століття.
4. Хроніка з літописців стародавніх — історичний твір Ф. Софоновича, одна з перших узагальнюючих праць з історії України з найдавніших часів до 1673 р. Складається з трьох частин-хронік: про Русь, початок і назву Литви, про землю Польську.
5. Чернігівський літопис — історіографічна пам'ятка, що охоплює події історії України з 1587 до 1725 та 1750 рр. Основним джерелом літопису при викладі подій з 1597 по 1672 р. є «Кройніка о землі Полской» Ф. Софоновича.
6. Пропущено слово, ймовірно: "зостал"?
7. Літопис Грабянки — компілятивний історичний твір 18 століття, написаний гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.
8. Літопис Самійла Величка — історіографічна компілятивна пам'ятка 18 століття у 2-х томах, складена запорозьким канцеляристом Самійлом Величком

Джерела

• у Вікіпедії: Конотопська битва

• Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с., Частина перша (1648—1659). "Року 1659". С.79 — 80.
• Ю. А. Мыцык «Літописец» Дворецких — памятник украинского летописания XVII в. // Летописи и хроники 1984. — М., 1984. — С. 219-234.
• Кройніка о землі Полской. Частина 2. // Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — Київ: Наук. думка, 1992. —336 с.
• Черниговская летопись / Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. — Т. I. — Киев, 1856. — С.11-44.
• Лазаревський О.М. Черниговская летопись по новому списку (1587 — 1725 гг.) и Коломацкие челобитные // Киевская старина, 1890 г., № 4, с. 70-80
• Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во «Знання» України, 1992, — 192 с. — Розповідь про гетьманування Виговського та про його неправі дії.
• Величко С. В. Літопис. Т. 1. — Київ: Дніпро, 1991.— 371 с. — Частина дванадцята і рік дванадцятий від початку війни Хмельницького з поляками.
• АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”.- Відділ ІІ.- Супплемент. -№567.- С. 1-2.-Оригінал (?). Запис іншою рукою к. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.: ”№ 27, fasc.4, listew słuckich.”, тобто “№ 27, фасцікул 4, листів слуцьких”. Історія свідчить. Кілька документів з козацької старовини і кілька зауважень з цього приводу // Кур’єр Кривбасу. - 1995.- № 43/44.-С. 33-34
• Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Старожитності. - 1994. - № 5/6.- С. 2 - 4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Скрипник І. Легенда про гетьмана. –Івано-Франківськ, 1997. - С. 125 - 128).