Кубань (Лісовий)/X
Темрюк… Чи не тому „Темрюк“, що тумани його обвивають, що небо тут часто похмуре, що вітри дують із двох морів, і дощі обливають його білі будинки та тихі провінціяльні вулиці.
Власне, в Темрюці, скільки я помітив, тільки одна вулиця, широка й довга, з заходу на схід, від р. Кубани, до невисокої гори, що он аж ген за містом піднялась, а від неї вниз провулки до тієї ж Кубани побігли.
Та так воно насправді й є. Темрюк на схилі цієї гори. З півночи просто до самого міста плавні підходять, а на південь садочки зеленіють, а в садочках тих люди живуть. А чим вони живуть? От я ходжу вулицею й провулочками, придивляюсь і нічого не розумію.
Перш за все — тихо. Тут не просто провінціяльна тиша, а особлива якась „провінціяльна тиша“. І сонні перекупки на базарі, і сонний найсправжнісінький турок у червоній фесці біля кав'ярні на гарячому сонці, і сонна гра в „доміно“ в кількох „кафе“, і та ж сонність у крамницях, — на всьому лежить печатка отого напів-сну, напів-яви.
А от за містом гора, так собі, невисока. А з гори тієї широчезний краєвид. Куди хочете. Глянете на північ — побачите Темрюцьку затоку; то Озівське море, а на ньому, як білокрилі чайки, байдаки під вітрилами. Повернетесь на схід — Курчанський лиман, а на ньому, човни рибалок. На захід — рудий прісний Ахтанизівський лиман, — і на ньому теж рибальські човни, човни, човни… А на південь і на південний схід — кубанські плавні жовті, а серед них срібною стрічкою Кубань повилась. Пароплав здається іграшкою.
З усіх боків Темрюк оточений водою. З двома морями сусідує. І туманять тумани над ним, віють довгі осінні вітри над ним, а літом у ньому і в його околицях стигне виноград, кавуни, дині.
Спеціяльно про дині. Мені казали знавці цього діла:
— Ах, дині! Які там дині! Слово чести, навіть у Туркестані таких ви не знайдете. І чого ви не приїхали до нас у серпні?
— У нас благодать. Хочете риби — є риба. Хочете моря — є море. Хочете купатись — купайтесь, скільки влізе. „Солоного“ купання хочете — є. „Прісного“ — теж є. Нам і курорта не треба…
Я обходжу гору. Внизу прослався Темрюк. А сама гора — кругла, а всередині западина з водою, — видно, жерло вулкана, чи що. На одному схилі натикаюсь на партію хлопців, що копають яму. Поруч уже дві викопані, — в них повно якоїсь рудої рідини, що тихо піниться.
— Нафта? — питаю.
— Еге ж…
Іду вище. Натикаюсь на чотири „блюваки“, правда, невеличкі. Серед полиню й сухої трави ви бачите в аршин або в піваршина заввишки горбочок, що ввесь час з нього булькає газ й тече чорний графітного кольору бруд.
Таких „блювак“ по всьому Таманському півострові багато розкидано.Колись Темрюк був „місто“. Старе це місто. Ще греки за часів Геродота його знали. Ще Іван Грозний, руський цар, не то п'яту, не то шосту жінку собі звідси взяв… А тепер Темрюк — станиця, і годі.
Проте, звичайно, значіння Темрюка треба міряти не тим, що він „місто“ чи „станиця“. Значіння його полягає в його географічному положенні.
Темрюк лежить при усті р. Кубани, тої природньої водної артерії, що може стати водяним шляхом для всього багатого краю. Отже, Темрюк міг стати важливим портом, де з річних суден перевантажували всяке добро на морські судна. Але Кубань у своїх останніх „3-х кілометрах“ течії тут дуже мілка, і морський порт зроблено на березі моря, в Темрюцькій затоці. Канал тут потрібний, аж кричить… Та ба…
Те „ба“ дуже значне й поважне, і воно зветься „Новоросійським“. Новоросійське та ще залізниця з'їли й доїдають Темрюк. Так, принаймні, мені, людині сторонній, здається. Бо, бачите, найважливіший вантаж — це кубанська пшениця, а вона, голубонька, по рейках просто в Новоросійський елеватор, а звідтам — на морські пароплави й закордон. А Темрюк — ні при чім. Так, не встигнувши розцвісти, і зав'яв.
І живе Темрюк, здебільшого, рибою. Ловлять її і в Кубані, і в Ахтанизькому лимані, і в Курчанському, і в Озівському морі.
— Та риби з року в рік стає все менше, — казали мені тутешні люди. — Тікає чомусь риба. А куди тікає, не знаємо…Увечері в їдальні, що чомусь не має ніякої назви, суєта. Хазяїн, офіціянт і офіціянтка збилися з ніг. Причина — манера пити пиво у темрючан.
Починається діло дуже тихо й скромно. Заходять, наприклад, двоє людей, кремезних, обвітрених, з мусянжковими обличчями, на ногах пудові чоботи, сідають за столика й показують у напрямі стойки два пальці. Моментально з бочки націжують дві шклянки пінявого пива й ставлять перед ними. Ці перші склянки випиваються швидко й мовчки. Потім сигналізація повторюється. За другою парою перекидаються кількома словами. Чим далі йде сигналізація, тим більше жвавіють обидва приятелі, і розмова починає текти, як тихі плески хвиль вічно шумливого моря. І як уже стіл заставлений увесь порожніми шклянками, що й пальця ніде покласти, тоді до стойки несеться:
— Получіть!.. — і обидва так же твердо виходять, як і ввійшли.
Але я був би несправедливий, коли б не сказав, що то п'ють так тільки рибалки. Навпаки. Мені здається, там п'ють так пиво, як у нас їдять морожене. Ось, наприклад, зайшли четверо — два чоловіка і дві жінки. Я з цікавістю дивлюсь, що далі буде. Один із чоловіків показав 4 пальці, і пішло. Встали тоді, коли на столі стояло приблизно 24 шклянки. Ось заходить шестеро — троє хлопців і три дівчині. Офіціянт одразу ставить 6 шклянок, потім ще 6, і так далі.
Я повертаюсь у другий бік — те ж саме. Там двоє розплачуються. Один не втримався на ногах і впав, але хутко підвівся й став прохати вибачення в хазяїна:
— Пробачте, гражданин, алкоголікові… Ви знаєте, що таке алкоголік? Алкоголік — це простий руський православний чоловік. Розумієте?Його товариш глузливо завважує:
— При чому тут православний?
— Ну, добре, — каже перший, — можна без православного. — Просто, — алкоголік — це простий руський чоловік…
Не знаю, в які б глибокодумні міркування пустився „простий руський чоловік“, як би раптом не вскочила баба. Побачивши його, вона сіпнула його за рукав і, не то лаючи, не то жартуючи, говорила:
— Та йди вже, іродова твоя душа, іди додому. Вечеря стигне, а тебе нема. А гроші де?
„Алкоголік“ слух'яно віддає їй гроші. Вона, схопивши їх, штовхає його до дверей:
— Іди вже, іди!.. — і вивела його на буксирі з цього пивного порта до рідних пенатів.
— Можна коло вас сісти?
Я так зацікавився сценою з „алкоголіком“, що й не помітив, як біля мене опинився новий сусіда. Це був здоровенний дядько, голений, з великими, по-козачому, вусами донизу; в правому вусі блищала невеличка золота сережка. Він так важко сів на стільця, що той аж затріщав під ним. Сигнал — один палець.
Коли за першою шклянкою прийшла друга, він із цікавістю оглянув мене, мою шклянку з чаєм, що сиротливо холонула, і спитав без усякого попередження:
— Ви не госриба?
— Ні, я не госриба, — відповів я.
— А я думав, що ви з „госриби“. А хто ж ви такі будете? В яких справах? І звідки?
— Я так собі! — відповів я, ухиляючись від відповіли.Він ковтнув пиво, показав два пальці; коли подали йому дві шклянки, він одну посунув мені.
— Я вас частую. За-ради знайомства. Так ви не з „госриби“?
— Ні, — кажу знову.
Він обвів мене знову поглядом, де помітно було недовір'я, і промовив з протягом:
— А ми думали, що ви з „госриби“. Ще в день, як ви ходили на березі та все дивились. А дозвольте запитати: звідки ж ви?
— З Харкова, — кажу й сміюсь очима. — Приїхав на Кубань подивитись, та ось до вас забрів.
Він нашорошився.
— Значить, життя наше взнати? Ну, що ж! У нас тут можна де-що побачити. Дивіться, дивіться!
— Ви рибалка? — питаю.
— Ато ж. Артіль тут наша є на березі.
— І нічого?
Він махнув рукою. Потім нахилився до мене через стіл і спитав:
— У вас, у Харкові, почім судак?
— А хто його зна. Може десять, може 15 коп. фунт.
— Так. А ми віддаємо „Кубсельпрому“ сотню за 4 крб. 60 коп. А сотня важить 16 пудів. О!.. порахуйте, скільки воно фунт виходить!
Я швидко в голові рахую.
— Щось біля ¾ коп., — кажу.
— От вам і наше життя. Я ж не впіймаю сотні сам. Нас же артіль. А сіті, а знаряд, а права? Не-непра-а-вильно!
Розуміється, тяжко сказати „правильна“ чи „неправильна“ політика що до темрюцьких і взагалі озівських рибалок. Скаржились люди чимало. І потім, що таке судак? „Пролетарська“ риба, що з'являється на столі в трудящих не що-дня, а в дні великих свят. І коли рибалка продає її по 0,7 коп. за фунт, а „госриба“ потім бере за той же фунт 15 коп. (може трохи дешевше, а скоріше дорожче), то дозвольте спитати, в скільки ж разів виростає ціна? Ну, я розумію — сіль, тара, робочі руки, транспорт, але ж помилуйте — не в 200 і не 300 разів ціні треба підскакувати!
Багато б можна було цікавого взнати в Темрюці, коли б там довше пожити.
Темрюк зараз живе рибою. Риби ж стає чимраз менше. І темрючани думають:
— Що ж далі буде?
І справді, думати треба.
Що до культурного життя, то „здесь Русь, здесь Русью пахнет“. В установах діловодство руське, в школах — викладають по-руському.
В книгарнях — жодної української книжки.
А населення?
Населення українське, в самому Темрюці на ¾, а навколо — коли не на всі 100%.