Кузен Понс/I
| Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ I. Славний уламок Імперії |
II ▶ |
|
Коло третьої години вдень, місяця листопада року 1844, якийсь чоловік літ під шістдесят, хоч усяк дав би йому більше, ішов Італійським бульваром, задерши носа й закопиливши губу, мов той купець, що допіру чудову справу впорав, або як самозадоволений хлопець після будуарного побачення. У Парижі це найкращий із відомих образів особистого чоловічого задоволення. У бульварних завсідників, що цілий день справляють на лавах посиденьки й захоплено аналізують перехожих, зразу ж зринала на устах, коли вони діда цього здалека бачили, властива паризька посмішка — така іронічна, глузлива та співчутлива, але, щоб заграла ця посмішка на обличчі парижанина, геть на всякі видовища пересиченого, треба справді чогось дуже цікавого. Кілька слів дадуть зрозуміти і археологічну цінність цього старого, і причину посмішки, що луною проходила скрізь по очах. Якось спитали в актора Гіяцінта, своїми дотепами славного, де він бере капелюхи, від яких заля з реготу лягає. „Я не беру їх, а зберігаю“, відповів він. Так от, серед мільйона акторів, що складають паризьку трупу, трапляються, самі того не відаючи, Гіяцінти, що зберігають на собі всі смішності певного часу і що з'являються перед вами, як втілення цілої доби, й викликають у вас раптом веселий сміх, коли ви гуляєте, пригнічені гіркою тугою від зради якогось екс-приятеля.
Зберігаючи все таки в деяких деталях свого вбрання вірність модам 1806 року, цей перехожий нагадував імперію, не будучи надто карикатурний. Така поява, через тонкощі свої, стає надзвичайно цінна для спостерігача. Але для цієї сукупности дрібниць треба було аналітичної уваги, якою обдаровані знавці вуличного ґавування; а щоб здаля викликати сміх, у перехожого мусіла бути якась із тих нісенітностів, що, мовляв, очі колять і що їх актори жадають, щоб забезпечити успіх своїх виступів. Цей сухий і худющий дід носив спенцер горішкового кольору поверх зеленуватого фрака з білими металевими ґудзиками!.. 1844 року чоловік у спенцері це те саме, як би Наполеон зволив на дві години воскреснути.
Спенцера вигадав, як і назва його показує, один лорд, що, певно, пишався своїм гарним станом. Англієць цей ще перед Амієнським миром розв'язав справу, як прикривати груди, не виснажуючи тіла вагою того жахливого карика, що доживає тепер віку на спинах старих візників; та що тонкий стан мало в кого буває, то й мода на спенцери мала у Франції тільки тимчасовий успіх, хоч це й була англійська вигадка. Побачивши спенцер, чоловіки віком від сорока до п'ятдесяти років одягали думкою цього добродія в чоботи з закотами, в казімірові зелено-фісташкові штани з бантами — і бачили себе в убранні молодости своєї! Старі жінки пригадували свої перемоги! А юнаки питали, навіщо цей старий Алцібіяд урізав хвоста своєму пальту. В цьому перехожому все так чудово пасувало до спенцера, що ви, не вагаючись, назвали б його „людиною-Ампір“, як ото є „меблі-Ампір“, але він символізував Імперію тільки для тих, кому ця розкішна й ґрандіозна доба відома хоч би з вигляду, бо для цього треба було певної вірности спогадів про тодішні моди. Імперія вже така далека від нас, що не всяк зможе її уявити в її ґальо-грецькій дійсності.
Зсунутий на потилицю капелюх відкривав майже все чоло з тим зухвальством, з яким управителі та штатський люд того часу силкувався відповідати на зухвальство військових. До того ж це був жахливий шовковий капелюх, чотирнадцять франків ціною, що на ньому від великих і широких вух з'явилися з внутрішнього краю білясті знаки, над якими й щітка не мала вже сили. Шовкова матерія, кепсько припасована, як це звичайно буває, до картонної форми, зморщилась у кількох місцях і здавалась ніби на проказу хворою, дарма що її прогладжувалось щоранку дбайливою рукою.
Під цим капелюхом, що, здавалось, ось-ось мав упасти, розгорталось те кумедне й утішне обличчя, яке тільки хінці вміють вигадувати для своїх бовванців. Це широке обличчя, подірчавлене, як шумівка, обличчя, де від ямок тінь лягала, і порите, мов римська маска, суперечило всім законам анатомії. Погляд не відчував у ньому будівної роботи. Де рисунок потребував кісток, там драґлистими нерівностями лежало м'ясо, а де на обличчях звичайно западини бувають, тут воно кругіло щуплими горбками. Над цим чудернацьким лицем, сплющеним у формі гриба, сумовитим від сірих очей із двома червоними лініями замість брів поверху, панував ніс на взір Дон-Кіхотового, як та кучугура над рівниною. Такий ніс виявляє — як Сервантес це й постеріг, мабуть, — природжений нахил вчинити подвиги, — нахил, який переводиться в дурощі. Ця бридота, геть до комізму доведена, сміху, проте, не викликала. Надмірна сумовитість, що лилася з блідих очей цього бідолахи, вражала глузівника й холодила йому жарт на устах. Зразу ж сходило на думку, що природа заборонила цьому чолов'язі кохати жінок, щоб їх не смішити та не смутити. Француз мовчить перед цим лихом, що здається йому над усі жорстокішим — неспроможністю подобатись!
Чоловік цей, такий від природи скривджений, був одягнутий, як одягаються бідаки доброго тону, яких люди заможні частенько силкуються наслідувати. Узутий він був у черевики з ґетрами, зробленими на зразок ґетрів імператорської ґвардії, і вони, мабуть, дозволяли йому впродовж певного часу не міняти шкарпеток. Чорні сукняні штани його відсвічували червонуватим кольором, а на складках у них лежали білі й блискучі лінії, що, не згірше за самий фасон, свідчили про трирічну дату купівлі. Широчінь цієї одежі досить кепсько приховувала його худорлявість, яка походила певніш від будови, ніж від пітаґорійського режиму, бож старий, обдарований чуттьовим ротом із м'ясистими губами, показував, коли сміявся, білі зуби, варті хоч би й акули. Жилет із шаллю, теж із чорного сукна, але підбитий ще й білим жилетом, під котрим блищала в третій лінії червона плетінка, нагадували вам п'ять жилетів Ґара. Величезна краватка з білого серпанку, якої претенсійний бант був би знахідкою для красуна, що чарував чарівних жінок 1809 року, так випиналась за підборіддя, що все обличчя в ній, здавалось, тонуло, як у глибокості. Крізь сорочку проходив шовковий плетений під волосся шнурок і оберігав годинника проти малоймовірної крадіжки. Зеленуватий, надзвичайно чистий фрак нараховував якимсь триріччям більше від штанів, чорний оксамитовий комір та білі металеві ґудзики нещодавно були поновлені й зраджували хатні турботи господаря, до дріб'язковости доведені.
Цей спосіб носити капелюха на потилиці, потрійний жилет, величезна краватка, де підборіддя вгрузало, ґетри, металеві ґудзики на зеленуватому фракові, всі оці рештки імператорських мод гармоніювали із запізнілими пахощами двірської золотої молоді, з якоюсь дрібнотою в зморшках, з чимсь коректним та сухим у вигляді, що відгонив школою Давіда й нагадував худорляві меблі Жакоба. Проте, з першого ж погляду в ньому знати було людину доброго виховання, що вдається в таємний порок, абож одного з тих рантьє, в яких усі видатки так точно визначені скромним розміром прибутку, що якась розбита шибка, якась подерта одежина чи філантропічна недуга милостині на цілий місяць нищать їхні дрібненькі втіхи. Коли б ви там були, то спитали б самі себе, чому світиться посмішка на цьому чудному обличчі, якого вираз звичайно мусів бути сумний та холодний, як і в усіх тих, що боряться в невідомості, щоб задовольнити буденні потреби існування. Але, постерігши материнську заклопотаність, з якою цей незвичайний старий держав у правій руці під лівими полами свого подвійного фрака якусь, — очевидячки, дорогоцінну, — річ, щоб застерегти її від несподіваних штовханів; а зокрема побачивши в нього той заклопотаний вираз, що з'являється в гулящих людей, коли їм дано якесь доручення, — ви подумали б, чи не знайшов він чогось рівновартого болонці якоїсь маркізи та чи не несе оце його переможно, з запобіжливою чемністю імперця чарівній шістдесятилітній жінці, яка ще не може відмовитися від щоденних візит свого прихильника. Париж — це єдине в світі місто, де ви надибаєте на отакі видовища, які обертають його бульвари в постійну драму, що французи грають задурно на славу мистецтва.