Кузина Бета/IV
| ◀ III | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ IV. Вдача старої дівчини — своєрідна, а проте багато звичайніша, ніж здається |
V ▶ |
|
Тепер міркування та сльози баронеси після від'їзду Кревеля мусять бути цілком зрозумілі. Бідна жінка вже два роки почувала себе край безодні, але гадала, що це торкається тільки її самої. Вона не знала, як сталося синове одружіння, не знала про звязок Гектора з жадібною Жозефою; нарешті, надіялась, що ніхто в світі не знає її лиха. Та коли Кревель так одверто говорить про баронове марнотратство, то Гектор може втратити пошану. В грубій мові колишнього, роздратованого парфюмера їй вбачалось те гидке кумівство, що спричинилось до шлюбу молодого адвоката. Дві пропащі дівчини були святильницями цього союзу, запропонованого підчас оргії серед ганебних фамільярностів двох п'яних старих! „Він забуває про Гортензію“, подумала вона, „а проте бачить її що-дня. Чи й чоловіка їй шукатиме в своїх ледащиць?“ В цю мить у ній говорила мати, міцніша за жінку, бо вона бачила Гортензію, що сміялася з кузиною Бетою божевільним сміхом безтурботної молодости, і знала, що це нервовий сміх — також страшна ознака, як і мрійні сльози самотньої гулянки в саді.
Гортензія була подібна на матір, але волосся мала золотаве, кучеряве з природи й пишне на предиво. Шкіра її своїм блиском нагадувала перламут. В ній почувався плід чесного шлюбу, благородного, чистого в своїй могутності кохання. Жагучі рухи молодости в обличчі, веселощі в рисах, порив юности, свіжість життя, повінь здоров'я пашили від неї й сягали навкруги електричним промінням. Гортензія чарувала погляд. Коли її ультрамаринові очі, повиті серпанком незайманости, спинялись на перехожому, той мимоволі тремтів. До того-ж, жадне ластовиння, яким ці золотаві білявки платять за свою молочну білість, не псувало її обличчя. Висока, повненька, але не гладка, струнка в стані, якого благородство дорівнювалось материного, вона варта була назви „богиня“, що так щедро роздавали давні автори. То-ж хто-б не побачив Гортензію на вулиці, не міг стриматись від вигуку: „Боже мій, яка красуня!“ А вона дійсно була така невинна, що казала вдома: „Чого це, мамо, вони всі кричать — красуня! — коли ти зі мною? Хіба-ж ти не краща за мене?..“ І справді, баронесу, хоч їй було вже за сорок літ, аматори сонячного заходу вподобали-б перед дочкою, бо вона, як кажуть жінки, ще не втратила своїх переваг, а це рідкосне явище, зокрема в Парижі, де в цій справі наробила шелесту Нінон — так бо всім здавалося, що вона знедолила всіх погануль у XVII столітті.
Думаючи про дочку, баронеса вернулась до батька, почуваючи, що він занепадає поступово, аж поки не опинеться в покидьках суспільства й позбудеться, може, праці в міністерстві. Думка про падіння свого божка разом з невиразним передчуттям того нещастя, що пророкував Кревель, — була для бідної жінки така страшна, що вона знепритомніла, мов нервово-недужа.
Кузина Бета, розмовляючи з Гортензією, поглядала вряди-годи, чи не можна їм уже вернутись до вітальні; та молода кузина так замучила її своїми питаннями на той час, коли баронеса знову відчинила скляні двері, що вона цього й не примітила.
Лісбета Фішер, на п'ять років молодша за пані Гюло, хоч була дочкою старшого Фішера, і не нагадувала красою свою кузину; тим-то вона безтямно заздрила на Аделіну. Заздрість була підвалиною її вдачі повної ексцентричности — слово, що добрали англійці для всякої несвітськости не в убогих, а в значних домах. Вогезька селянка в цілому розумінні цього слова, — худа, чорнява, волосся чорно-блискуче, брови густі й зрослі пучком, руки довгі й міцні, ноги грубі, кілька бородавок на довгастому мавп'ячому обличчі — оце загальний портрет цієї дівчини.
Родина Фішерів, що жила вкупі, пожертвувала бридкою дівчиною ради гарної, терпким овочем ради пишної квітки. Лісбета порпалась у землі, а кузина її пестилась, і одного дня, заставши Аделіну саму, вона хотіла роздряпати їй носа, справжнього грецького носа, яким захоплювались старі жінки. Дарма що її за цю вихватку побито, вона все-таки не переставала рвати сукні та псувати комірчики щасливиці.
Після фантастичного шлюбу кузининого Лісбета схилилась перед цією долею, як брати й сестри Наполеонові схилились перед пишнотою трону та могутністю влади. Аделіна, з себе надзвичайно добра й лагідна, згадала в Парижі про Лісбету й виписала до себе 1809 року, гадаючи видати заміж і цим витягти її із злиднів. Але цю чорнооку дівчину з бровами, мов вуглем намазаними, зовсім неписьменну, одружити відразу, як Аделіні хотілось, не пощастило, і барон вирішив передусім підшукати їй якусь працю; він віддав Лісбету в науку до двірських вишивальників, славетних братів Понсів.
Кузина, яку звали скорочено Бетою, стала вишивальницею золотих та срібних брузументів; з властивою гірнякам енергією вона вивчилась читати, лічити й писати, бо кузен, барон, переконав її, що знання ці конче будуть їй потрібні, коли вона матиме власну брузументарню. Їй хотілось забагатіти; за два роки вона переродилась. 1811 року селянка стала досить приємною, вправною та розумною майстринею.Брузументарство виробляло еполети, китиці, аксельбанти, — словом, усю ту безліч блискучих речей, що прикрашали багаті уніформи французької армії та цивільне вбрання. Імператор, як і всі італійці, до костюмів прихильний, розгаптував своїх підданців золотом та сріблом по всіх швах, а імперія його складалася з ста тридцяти трьох департаментів. Отже постачання брузументами кравців, людей багатих і солідних, а то й безпосередньо самих вельмож, було ділом з торговельного боку певним.
В той момент, коли кузина Бета, найвправніша робітниця дому Понсів, де вона відала майстернею, могла-б і сама влаштуватись, якраз скинуто імператора. Маслина миру в руці Бурбонів злякала Лісбету, вона боялася занепаду цього ремества, що мало тепер для збуту тільки вісімдесят департаментів замість ста тридцяти трьох, не згадуючи вже за величезне скорочення війська. Словом жахнулась змінности торговельної справи й відмовилась від пропозицій барона, який подумав, що вона збожеволіла. Цю думку вона потвердила цілком, посварившись із паном Ріве, наступником дому Понсів, з яким барон хотів увести її в спілку, і вона знову стала простою робітницею.
На цей час родина Фішерів знову потрапила в те непевне становище, з якого барон Гюло колись її вирятував.
Зруйновані катастрофою Фонтенебло, три брати Фішери з усім запалом служили в охотних частинах 1815 року. Старшого, батька Лісбетиного, забито. Батько Аделінин, засуджений на страту військовим судом, утік до Германії й помер у Треві 1840 року. Молодший, Йоган, приїхав до Парижу просити ласки в цариці родини, яка чув він, їсть із золота та срібла, а на збори завжди ходить з великими, як горішки, діямантами на голові та шії, подарунками імператорськими. Йоган Фішер, якому було тоді сорок три роки, одержав від барона Гюло десять тисяч франків на невеличкий фуражний підряд у Версалі, здобутий із військового міністерства, завдяки таємним впливам друзів, яких зберіг там колишній генеральний інтендант.
Родинні нещастя, неласка на барона Гюло, свідомість своєї нікчемности у вирі людей, інтересів та справ, що обертає Париж у пекло та рай, — приборкали Бету. Дівчина втратила будь-яку думку про боротьбу та зрівняння з кузиною, відчувши над собою її вищість, але заздрість затаїлись у глибині її серця, як сім'я чуми, що може розвинутись і спустошити місто, коли розгорнути фатальну паку вовни, де воно схоронилось. Часом вона думала: „Ми з Аделіною однієї крови, батьки наші були брати; вона живе в готелі, а я в мансарді“. Але що-року на іменини та новий рік Лісбета одержувала від баронеси й барона подарунки; барон, дуже до неї прихильний, купував їй на зиму дрова; старий генерал Гюло що-тижня запрошував її на обід, а в кузини накриття чекало її що-дня. З неї глузували, але ніхто за неї не червонів. Нарешті, влаштували її незалежно в Парижі, де вона жила по своїй подобі.
Ця дівчина справді боялася будь-якого ярма. Пропонувала-ж їй кузина жити в себе?.. Бета добачала в цьому пута жебрацтва; не раз і барон розвязував важку проблему її одруження, але, спокусившись спочатку, вона незабаром відмовляла, боючись, що їй дорікатимуть браком виховання, неуцтвом та убозством; нарешті, коли баронеса радила їй жити з дядьком і хазяйнувати в його домі замість економки, що, мабуть дорого коштувала, вона відповідала, що тоді їй уже й зовсім віддатись не пощастить.
В мисленні кузини Бети була та особливість, яку помічаєш у людей, що розвинулись уже пізно, у дикунів, що думають багато, а кажуть мало. До того-ж її селянський розум набув від розмов у майстерні, від спілкування з робітниками та робітницями певної дози паризької вщипливости. Ця дівчина, що вдачею дуже нагадувала корсиканку, змучена марними поривами міцної натури, могла-б заспокоїтись опікуванням якогось кволого чоловіка, але столиця, де вона жила, поверховно змінила її. Паризька ввічливість заржавила цю міцно загартовану душу. Природжена хитрість її поглибилась, як і в усіх людей, рокованих на дійсну безшлюбність, в думках з'явилась ущипливість, і в якомусь иншому становищі вона була-б небезпечна. Злістю своєю могла посварити найзгоднішу родину.
Перший час, мавши якісь надії, що їх нікому не звіряла, вона вирішила носити корсет, пильнувати мод і досягла на мить такого блиску, що барон почав уважати її за пристойну наречену. Тоді Лісбета була пікантною чорнявкою з старовинного французького роману. Її гострий погляд, оливкове обличчя, стрункий стан могли-б спокусити якогось запасного майора, але вона задовольнилась, — казала, сміючись, — самозахопленням. До того, власне життя почало, кінець-кінцем, здаватись їй щасливим, коли вона збулася матеріяльного клопоту, бо обідала раз-у-раз у гостях після цілоденної праці. Отже, мала дбати тільки за сніданок та помешкання; крім того, її одягали, багато давали потрібних продуктів, як от цукор, вино, то-що.
З 1837 року, двадцять сім літ проживши наполовину коштом родини Гюло, наполовину — дядька Фішера, кузина Бета, скорившись перед своєю нікчемністю, дозволила поводитись із собою без церемоній; сама почала відмовлятись від запрошень на звані обіди, воліючи бувати тільки в родинному колі, де все-таки щось важила, та уникала мук для свого самолюбства. У генерала Гюло, у Кревеля, в молодого Гюло, у Ріве, наступника Понсів, з яким вона помирилась і який добре приймав її, в баронеси — скрізь вона була ніби своєю. Скрізь вона вміла підластити слуг, даючи їм часом трохи на чарку, розмовляючи з ними кілька хвилин перед тим, як зайти до вітальні. Та фамільярність, з якою вона так одверто ставила себе в-рівні з слугами, забезпечувала їй їхню послужливу доброзичливість, дуже важливу для паразитів. „Це добра й славна дівчина“, — так усі про неї казали. Проте, її ласкавість, що не знала меж, коли її не вимагали, так само й фальшива добродушність, була неминучим наслідком її становища. Бачивши, що від усіх залежить, вона зрозуміла, кінець-кінцем, життя, і бажаючи всім догодити, сміялася з юнаками, яким подобалась своїми лестощами, що завжди зачаровували їх, розуміла й ухвалювала їхні бажання, обговорювала їх, здавалась їм гарною вірницею, бо не мала права їм докоряти. Своєю цілковитою скромністю вона здобула довіру й літніх людей, бо мала, як Нінон, чоловічі властивості. Взагалі, признання прагнуть не вгору, а вниз. Таємну справу багато частіше звіряють людям нижчим, а не вищим; отже вони стають спільниками наших затаєних думок і беруть участь у обговоренні їх; так і Рішельє вважав, що дійшов свого, коли здобув право присутности в Раді. Ця бідна дівчина здавалась такою від усіх залежною, що немов засуджена була на цілковиту мовчанку. Кузина сама себе називала родинною сповідальнею. Тільки баронеса, пам'ятаючи, як погано ставилась до неї в дитинстві кузина, дужча за неї, хоч і молодша, була трохи неймовірлива. Та й через саму чесноту свою, вона нікому не звіряла-б своїх хатніх прикростів крім бога.
Тут може треба зауважити, що баронесин дім зберіг усю свою пишноту в очах кузини Бети; її не вражали, як того вискочня-парфюмера, злидні, написані на облізлих фотелях, зчорнілому драпуванні та потрісканому шовкові. З обставою, в якій живеш, робиться те саме, що й з нами самими. Коли роздивляєшся на себе що-дня, то починає, кінець-кінцем, здаватись, — як, наприклад, баронові, — що ти ще молодий, що змінився мало, а инші вже бачать, що волосся наше нагадує шиншилу, що на чоло лягають ріжкаті зморшки і в череві виростають грубезні гарбузи. Це помешкання, освітлене й досі для кузини Бети бенгальськими вогнями імператорських перемог, і досі здавалось їй блискучим.
Згодом у кузини Бети з'явились химери, властиві старим дівчатам. Наприклад, замість пильнувати моди, вона хотіла, щоб мода до неї пристосувалась, і корилась своїм, завжди відсталим, фантазіям.
Якщо баронеса давала їй гарненький новий капелюх або сукню модного строю, кузина Бета зразу-ж переробляла вдома кожну річ і псувала її, — тому вбрання її нагадувало часи імперії або колишні лотарінзькі костюми. Тридцятифранковий капелюх ставав ганчіркою, сукня — лахміттям. В цій справі Бета була вперта, як віслюк; вона хотіла подобатись тільки собі, такий вигляд здавався їй чудовим, але це нерозуміння, обертаючи її в стару дівчину з голови до п'ят, робило її такою смішною, що ніхто, навіть з найщирішим бажанням, не міг допустити її до себе в парадний день. За свою уперту, капризну, незалежну вдачу, за нез'ясовну дикість ця дівчина, якій барон уже чотири рази знаходив женихів (урядовця з свого департаменту, майора, поставника харчів та відстановленого капітана) і яка відмовила брузументареві, що потім забагатів, здобула собі прізвисько Кози, яким барон її, жартуючи, називав. Але це прізвисько характеризувало тільки поверховні її чудноти, ті особливості, що ми в кожному примічаємо в громадському житті. Ця дівчина, коли добре до неї придивитись, була представницею всього найлютішого в селянстві, була й досі дитиною, що хотіла роздряпати носа своїй кузині, що може й убила-б її в підступі заздрощів, коли-б не стала розважливіша. Тільки знанням законів та світу приборкала вона ту природню хуткість, з якою селяни, так само й дикуни, переходять від почуття до вчинку. В цьому може й полягає вся різниця між первісною людиною та культурною. Дикун має тільки чуття, культурна людина — чуття і думки. Мозок дикуна дістає, так мовити-б, мало відбитків, він цілком належить чуттю, що його захоплює, а в людини культурної думки сягають до серця й перетворюють його; людина культурна має в собі безліч інтересів і багато чуттів, тимчасом дикун переймається що-разу тільки єдиною думкою. В цьому полягає причина хвилинної вищости дитини над батьками, що зникає після задоволення бажання, а поруч у дикуна ця причина постійна. Кузина Бета, лотарінзька дикунка, з себе трохи зрадлива, належала до того роду характерів, що трапляються в народі частіше, ніж здається, і можуть з'ясувати поведінку його підчас революції.
В той час, коли оповідання це починається, кузина Бета, коли-б дозволила себе модно одягати, коли-б призвичаїлась, як і всі парижанки, пильнувати кожної зміни в цих модах, то могла-б ще бувати в значних домах; та вона була негнуча, як палиця. Але без вишуканости жінка в Парижі неможлива. Отже, чорне волосся, гарні суворі очі, застиглість рис на обличчі, калабрійська сухість кольору, яким кузина Бета нагадувала портрет Джотто і з яких справжня парижанка зуміла-б скористуватись, а найбільше несвітьська одежа — надавала їй такого чудернацького вигляду, що часом вона подібна була на мавп, прибраних жінками, яких показують малі савойці. Але в домах, поєднаних родинними звязками, де вона жила, її добре знали; її громадські стосунки з цього кола не виходили, домівку свою вона любила — то ж чудноти її нікого вже не дивували, а по-за домом вони зникали у вирі паризьких вулиць, де звертають увагу тільки на гарних жінок.
В цю мить Гортензія сміялась від перемоги над упертістю кузини Бети — допіру дівчина добилась від неї признання, якого вже три роки допитувалась. Хоч які потайливі старі дівчата, є, проте, одне почуття, що завжди примушує їх ламати лід своїх слів — це пиха! Вже три роки Гортензія, що в одній справі стала надзвичайно цікавою, не давала кузині спокою питаннями, в яких, проте почувалась цілковита невинність: вона хотіла знати, чому кузина її не вийшла заміж. Гортензія, знаючи історію з п'ятьма відкинутими женихами, побудувала на цьому свій маленький роман — вона гадала, що в кузини Бети є якась сердечна рана, і з цього виникло ціле бойовисько жартів. Гортензія казала: „Ми молоді дівчата“, маючи на увазі себе й свою кузину. Кузина Бета не раз жартівливо відповідала: „Звідки ви знаєте, що в мене немає коханого?“ З того часу цей справжній чи вигаданий коханий кузини Бети став метою лагідних кпинів. Нарешті після двох років цієї маленької війни, коли кузина Бета в останнє прийшла, Гортензія першим ділом спитала:
— Як ся має твій коханий?
— Та добре, — відповіла вона, — він трохи нездужає, бідний юнак.
— Ах, він делікатний? — спитала, сміючись баронеса.
— Певна річ, він білявий… Така галка, як я, тільки й може любити білявця місячного кольору.
— Та хто-ж він такий? Що він робить? — сказала Гортензія. — Може це принц?
— Принц начиння, як я — королева цівки. Хіба бідну дівчину може полюбити який домовласник з державною рентою, або якийсь герцог чи пер, або чарівний принц з твоїх казок про фей?
— Ох, як-би мені хотілось його побачити! — скрикнула Гортензія, посміхаючись.
— Щоб подивитись, який із себе той, хто може любити стару козу? — відповіла кузина Бета.
— Це, мабуть, страшний, старий урядовець з цапиною бородою? — сказала Гортензія поглядаючи на матір.
— Ну, в цьому ви, панно, помиляєтесь.
— Так у тебе таки є коханий? — переможно спитала Гортензія.— Це так певно, як те, що в тебе його немає, — ображено відповіла кузина.
— Ну, якщо в тебе, Бето, є коханий, то чому ти за нього заміж не виходиш?… — спитала баронеса, кивнувши дочці. — Ось уже три роки, як про нього розмови йдуть, ти мала час вивчити його, і коли він тобі вірний, тобі не годиться далі його мучити. Адже-ж це справа сумління; крім того, якщо він молодий, то час уже думати й про старість.
Кузина Бета пильно глянула на баронесу й, побачивши, що вона глузує, відповіла:
— Це значить поженити голод із спрагою; він робітник, я робітниця, і коли в нас будуть діти, вони теж будуть робітниками… Ні, ні, ми любимося душею… це дешевше!
— Чому-ж ти його не показуєш? — спитала Гортензія.
— Він ходить у блузі, — відповіла стара дівчина, сміючись.
— Ти його любиш? — спитала баронеса.
— Ах, звичайно! Я люблю цього херувима ради нього самого. Уже чотири роки ношу його в своєму серці.
— Ну, якщо ти любиш його ради нього самого, — поважно мовила баронеса, — і якщо він справді існує, то ти проти нього велика злочинниця. Ти не знаєш, що значить любити.
— Ми всі знаємо цю справу з самого народження!.. — сказала кузина.
— Ні, є жінки, що і в любові лишаються егоїстами, як от ти, наприклад!..
Кузина похилила голову, і від її погляду затремтів-би той, кому він був призначений, але вона дивилась на свою цівку.
— Коли-б ти познайомила нас із своїм коханим, Гектор зміг-би його влаштувати, допомогти йому забагатіти.
— Це неможливо, — сказала кузина Бета.
— Чому?— Це щось, ніби поляк, утікач…
— Змовник!.. — скрикнула Гортензія. — Як ти щаслива!.. Він з пригодами?..
— Та він боровся за Польщу. Був учителем у гімназії, де учні зняли повстання, а як йому посаду дав там великий князь Константин, то він не сподівався ласки…
— Що він викладав?..
— Мистецтво!..
— І він трапив у Париж після поразки?..
— 1833 року він пройшов пішки всю Германію…
— Бідний юнак! А скільки йому років?..
— Не було й двадцяти чотирьох підчас повстання, а тепер двадцять дев'ять…
— На п'ятнадцять років молодший від тебе, — сказала тоді баронеса.
— З чого він живе?.. — спитала Гортензія.
— З свого хисту…
— А, він дає лекції?..
— Ні, — сказала кузина Бета, — він одержує їх, і які жорстокі!..
— А гарне-ж у нього ім'я?
— Венцеслав!
— Яка-ж фантазія у старих дівчат! — скрикнула баронеса. — Ти так розповідаєш, що тобі можна повірити, Лісбето.
— Хіба ти, мамо, не розумієш, що цей поляк так звик до батога, що Бета нагадує йому цю приємність його батьківщини.
Всі троє засміялись, і Гортензія заспівала: „Венцеславе, божку моєї душі“ — замість „О, Матільдо…“ І на хвилину сталось ніби перемир'я.