Кузина Бета/XI
| ◀ X | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XI. Перетворення кузини Бети |
XII ▶ |
|
— Зовні я виглядаю цілком порядно, — вела пані Марнеф, поклавши руку на руку Лісбети, мов приймаючи від неї присягу, — я заміжня жінка, я незалежна в своєму житті до такої міри, що вранці, коли Марнефу, до міністерства йдучи, спадає в голову попрощатись зі мною, а двері до кімнати в мене замкнені, то він так собі й піде. Свою дитину він любить менше, ніж я тих мармурових дітей, що граються коло Річок у Тюїльрі. Якщо мене немає на обід, він любісінько обідає з куховаркою, бо куховарка цілком належить панові, а ввечері після обіду ніколи не вертається раніше, як о дванадцятій або першій годині. На лихо, ось рік уже, як я без покоївки, а це значить, що вже рік я вдовую… У мене була тільки одна любов, одне щастя… багатий бразилієць, що виїхав рік тому, єдиний мій гріх! Він поїхав спродати своє майно, перевести все на гроші, щоб улаштуватись у Франції. Що знайде він від своєї Валерії? Купу гною. Та це його причина, а не моя, чого він так забарився? Може він теж зазнав руїни, як і моя чеснота.
— Прощайте, любенька, — сказала раптом Лісбета. — Ми вже ніколи одна одну не покинемо. Я вас люблю, я вас шаную, — я ваша. Мій кузен докучає мені, щоб я перебралась до вашого майбутнього помешкання на вулиці Вано, а я не хотіла, бо добре розуміла причину цієї нової доброти…— А ви-б за мною стежили, знаю це, — сказала пані Марнеф.
— Оце й є причина його великодушности, — відказала Лісбета. — В Парижі добродійства здебільшого бувають спекуляцією, а невдячності — помстою!.. З бідною родичкою поводяться точнісінько, як з пацюками, яким кидають шматок сала. Я погоджусь на баронову пропозицію, бо будинок цей тепер мені гидкий. Що там, у нас обох досить розуму, ми зуміємо мовчати про те, що нам пошкодило-б, і казати те, що треба сказати. Отож, менше балачок, а дружба…
— Навіки непорушна!.. — весело скрикнула пані Марнеф від радости, що має охоронницю, вірницю, щось ніби чеснотливу тітку. — Слухайте, а барон добре впоряджає на вулиці Вано…
— Здається, — відповіла Лісбета. — Туди пішло тисяч з тридцять франків! Не знаю вже, де він їх узяв, бо співачка Жозефа видушила з нього всі соки. О, вам пощастило, — додала вона. — Барон ладен красти для тієї, що держить його серце в таких білих, отласних ручках, як ваші.
— Гаразд, любенька, — мовила пані Марнеф з повійською певністю, що походить тільки з безтурботности, — візьміть, будь ласка, з цієї обстави все, що може знадобитись вам на новому помешканні… комоду, дзеркальну шафу, килим, оббивку…
Очі Лісбетині поширились від безтямної радости, вона не зважувалась повірити в такий подарунок.
— Ви за хвилину зробили для мене більше, як багаті родичі за тридцять років! — скрикнула вона. — Вони й не подумали ніколи, чи є в мене меблі! Прийшовши до мене вперше кілька тижнів тому, барон зробив гримасу багатія, як побачив мої нестатки… Ну, спасибі, любенька, я віддячу вам за це, згодом побачите, як саме!
Валерія провела свою кузину Бету аж на сходи, де вони й поцілувались.
— Як від неї дхне мурашкою!.. — подумала гарна жінка, коли лишилась на самоті. — Я не буду часто цілуватись із своєю кузиною. Проте, обережніш, треба її придержати, вона буде корисна мені, допоможе мені забагатіти.
Як справжня паризька креолка, пані Марнеф гидувала працею, була ледача, як кицька, що бігає й плигає тільки в разі конечної потреби. Про неї, життя мусіло суспіль бути втіхою, а втіха мусіла бути без труднощів. Вона любила квітки, але тільки тоді, коли їх присилали їй. Не розуміла, навіщо бувати в театрі, коли немає для неї особисто цілої ложі та карети, щоб до театру їхати. Ці куртизанські смаки Валерія перебрала від матери, яку генерал Монкорне ущедряв підчас пробутку в Парижі й коло якої двадцять років усі чисто впадали; вона, марнотратниця, все згайнувала, все проїла в цих розкошах, яких програм загубився після Наполеонового падіння. Великі люди Імперії дорівнялись у своїх безумствах колишнього великопанства. За Реставрації дворянство весь час пам'ятало, що його бито й грабовано; то-ж, коли поминути два-три винятки, воно стало ощадливим, обережним, завбачливим, словом буржуазним і втратило величність. Потім 1830 рік довершив діло 1793-го. Тепер у Франції будуть великі імена, та не буде великих домів, коли не станеться політичних змін, які важко передбачити. На все лягає печатка особистости. Люди розсудливі бережуть своє багатство до смерти. Рід перестає щось важити.
Під могутнім натиском злиднів, що до живого тіла пекли Валерію того дня, коли вона, як висловився Марнеф, підчепила Гюло, молода жінка зважилася вжити свою красу, як засіб до багатства. Тому вона останніми днями почувала потребу мати коло себе, на взір матери, віддану приятельку, якій можна звірити те, з чим мусиш критись від покоївки, і яка-б діяла, ходила й думала за неї, — словом неокаяну душу, що примирилась із нерівним розподілом життя. Вона й сама, не гірш за Лісбету, зрозуміла, з якою метою хоче барон зблизити її з кузиною Бетою. Грізна спритність паризької креолки, що годинами валяється на канапі, що ліхтарем спостережливости освітлює найтемніші закутки душ, почуттів та інтриг, підказала їй зробити з шпика свого спільника. Та жахлива нескромність була може й навмисна; вона зрозуміла справжню вдачу цієї палкої, марно закоханої дівчини й захотіла прихилити її до себе. То-ж розмова ця нагадувала камінь, що мандрівець у безодню кидає, щоб наочно довідатись про її глибину. І пані Марнеф злякалась, знайшовши заразом і Яго, і Річарда III в цій дівчині, такій з вигляду кволій, покірній та безпечній.
В одну мить кузина Бета знову стала сама собою; в одну мить ця корсиканська й дикунська вдача, порвавши слабкі пута, що її в'язали, випросталась на всю свою загрозливу височінь, як та гілка на дереві виривається з рук дитини, що нагнула її до себе, поласившись на зелений овоч.
В кожного спостережника життя завжди викликатиме захоплення повнота, довершеність та хуткість міркування в незайманих натур.
Дівоцтво, як і кожна потворність, має властиві багатства й гнітющу велич. Життя, заощаджене на своїх силах, набуває в особи незайманої прикмету опору й незмірної тривалости. Мозок збагачується в сукупності збережених здібностей. Коли люди чеснотливі звертаються до сил свого тіла чи душі, коли вдаються до дії чи думки, то знаходять сталь у своїх м'яснях і прирожденне знання в розумі, диявольську міць або чорну магію волі.
З цього погляду, діва Марія, якщо розглядати її на мить тільки як символ, затьмарює своєю величчю всі індуські, єгипетські й грецькі типи. Дівоцтво, мати великих діл, magna parens rerum, держить у своїх білих руках ключа від вищих світів. Словом, цей грандіозний і жахливий виняток варт усіх тих почестів, що приділяє йому католицька церква.Отже, в одну мить кузина Бета стала Могіканом, якого пастки несхибні, потайливість непроникненна, а бистра рішучість заснована на нечуваній гостроті органів. Вона була непримиренна ненависть і помста, якими бувають вони в Італії, Еспанії та на Сході. Ці два почуття, підсилені від доведеної до безмежжя любови, відомі тільки в країнах, залитих сонцем. Але-ж Лісбета була дочкою Лотарингії, тоб-то вирішила брехати.
Неохоче взяла вона на себе цю частину своєї ролі; вона зробила єдину спробу, в якій повинне її глибоке неуцтво. Вона уявила в'язницю такою, як усі діти собі уявляють, сплутала самотнє замкнення із звичайним ув'язненням. Самотнє замкнення є найвищий ступінь ув'язнення, і цей найвищий ступінь становить привілей карної юстиції.
Від панії Марнеф Лісбета побігла до пана Ріве й застала його в кабінеті.
— Ну, любий пане Ріве, — сказала вона йому, замкнувши двері до кабінету, — ваша рація, поляки!.. це каналії… безбожні, безсовісні.
— Вони хотять запалити всю Европу, — мовив миролюбний Ріве, — зруйнувати всю комерцію і комерсантів за-для якоїсь батьківщини, що, кажуть, болотами суспіль укрита, де кишить гидка жидова, не згадуючи вже про козаків та селян, що належать до породи диких звірів, помилково причислених до людського роду. Ці поляки не розуміють сучасного життя. Ми-ж уже не варвари! Війна переводиться, люба панно, переводиться разом із королями. Наша доба — це тріумф комерції, індустрії та буржуазної мудрости, які створили Голандію. Так, — сказав він, розпалюючись, — ми живемо в добу, коли народи повинні добиватися усього за допомогою законного розвою своїх свобод та миролюбної гри конституційних установ; ось чого не тямлять поляки, здається мені… Та що ви кажете, красуне моя? — додав він, уриваючи сам себе, бо по вигляду своєї робітниці бачив, що висока політика лишається поза її розумінням.— Ось документи, — відказала Бета. — Якщо я не хочу втратити своїх трьох тисяч двохсот десяти франків, то треба завдати цього злодія до в'язниці…
— А, чи не я вам казав! — скрикнув оракул з кварталу Сен-Дені.
Майстерня Ріве, наступниця братів Понсів, і досі пробувала на вулиці Мовез-Пароль у старому готелі Ланже, що збудувала ця славнозвісна майстерня тоді, коли все великопанство гуртувалось коло Лувра.
— Та й благословляла-ж я вас, сюди йдучи! — відповіла Лісбета.
— Коли все буде гаразд, його можна замкнути о четвертій годині ранку, — сказав суддя, глянувши в календар, щоб перевірити схід сонця. — Але тільки позавтра, бо не можна взяти його до в'язниці, не попередивши, що його мають заарештувати й не об'явивши йому наказа про арешт. Отже…
— Який безглуздий закон, — сказала кузина Бета, — винуватець-же може втекти.
— Це вже його право, — мовив, посміхаючись суддя. — Так, що бачите…
— Тоді я сама візьму папера, — сказала Бета, уриваючи консула, — і сама йому віддам та скажу, що мусіла грошей позичити, а позичальник вимагає цієї формальности. Я знаю мого поляка, він папера навіть не розгорне й запалить ним свою люльку.
— А, не зле, не зле, панно Фішер! Ну, то заспокойтесь, діло зробимо швидко. Але хвилинку! Це не штука — замкнути людину, цю юридичну розкіш дозволяють собі для того, щоб одержати свої гроші. Хто-ж вам заплатить?
— Ті, хто дає йому гроші.
— Ах, правда! Я й забув, що військовий міністр доручив йому пам'ятник, якого ставлять одному з наших клієнтів. Ох, чимало постачили ми уніформ генералові Монкорне, вони швидко в нього чорніли від гарматного диму! Що за молодець. І він платив recta!Маршал Франції міг собі рятувати імператора й батьківщину, але „він платив recta“ назавжди лишиться для нього найкращою похвалою в устах комерсанта.
— Ну, пане Ріве, в суботу ми візьмемо його в лабета. До речи, я кидаю вулицю Дуаєне й перебираюсь на вулицю Вано.
— Добре робите, мені аж шкода було, що ви живете в тій дірі, яка, по-при всю мою огиду до всього, що нагадує опозицію, ганьбить, смію сказати, так! — ганьбить Лувр і площу Карусели. Я схиляюсь перед Луї-Філіпом, це мій божок, це царственний, сутий представник тієї класи, що на ній він свою династію заснував, і я ніколи не забуду того, що він зробив для брузументарства, створивши національну гвардію…
— Коли ви отак говорите, — сказала Лісбета, — я думаю сама собі, чого це ви не депутат.
— Бояться моєї прихильности до династії, — відповів Ріве, — мої політичні вороги — це вороги короля. Ах, яка шляхетна вдача, який чудовий рід; словом, — провадив він, — це наш ідеал: у звичаях, в економії, в усьому! Але докінчення Лувра — це одна з умов, на яких ми дали корону, а цивільний лист, якому, згоден, не визначено терміну, полишає нам серце Парижу в такому огидному стані… Як-раз тому, що сам я — золота серединка, мені й хочеться, щоб середина Парижу була в иншому стані. Ваш квартал дріж нагонить. Там вас і вбили-б колись… Ну, от вашого пана Кревеля й призначено на батальйонного командира в легіоні — сподіваюсь, він нам замовить свої пишні еполети.
— Я там обідаю сьогодні, пришлю його вам.
Лісбета гадала, що лівонець тепер у її руках, і сподівалась урвати всі його звязки з білим світом. Коли перестане працювати, то митця всі забудуть, мов людину, поховану в підземелля, де тільки вона з ним бачитиметься. Отак два дні була вона щаслива, бо надіялась завдати баронесі та дочці її смертельних ударів.Вибравшись до Кревеля, що жив на вулиці Сосе, вона пішла через міст Карусели, по Вольтерівському надбережжі, по надбережжі д'Орсе, вулиці Бельшас, Університетській, через міст Згоди та авеню Маріньї. Цей нелогічний шлях був накреслений логікою пристрастів, завжди надзвичайно ворожою до людських ніг. Кузина Бета, поки була на надбережжях, весь час поглядала на правий беріг Сени й ішла дуже помалу. Розрахунок її був правдивий. Вона покинула Венцеслава, коли той одягавсь, і гадала, що закоханий, тільки-но її здихається, зразу-ж вирядиться до баронеси навпростець. Справді, коли проходила коло поручнів Вольтерівського надбережжя, пожираючи очима річку й у думках ідучи другим берегом, вона пізнала митця, щойно вийшов він з хвіртки Тюїльрі та подався до Королівського мосту. Вона наздогнала зрадника й пішла слідком за ним, для нього непомітно, бо закохані рідко-коли оглядаються; провела його до будинку пані Гюло, де він увійшов, як завсідник.
Цей доказ, що стверджував признання пані Марнеф, оскаженив Лісбету.
Вона з'явилась до новопризначеного батальйонного командира в тому стані мізкового роздратування, коли людина здібна на вбивство, і застала дядька Кревеля у вітальні, де він чекав дітей, молоде подружжя Гюло.
Але з Селестена Кревеля такий наївний і такий правдивий представник паризьких вискочнів, що важко зайти без церемоній до цього щасливого наступника Цезаря Бірото. Селестен Кревель — це цілий світ, то-ж він і вартий, більш за Ріве, пензля художника через важливість своєї ролі в цій хатній драмі.