Кузина Бета/XXVII
| ◀ XXVI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXVII. Де-далі, то гірше |
XXVIII ▶ |
|
Якось увечері Вікторен Гюло, коли батько його спати пішов, сказав матері:
— Ну, от і добре, батько вернувся до нас; то ми з дружиною і не шкодуємо своїх грошей, коли й далі воно так буде…
— Вашому батькові незабаром сімдесят років, — відповіла баронеса, — він ще думає про пані Марнеф, — я це примітила, — та незабаром перестане думати — пристрасть до жінок, це не те, що гра, спекуляція або скупість — цьому є кінець.
Прекрасна Аделіна — бо жінка ця й досі була прекрасна, не зважаючи на свої п'ятдесят років та на своє лихо, — помилялася в цьому. Розпусники, ті люди, що їх природа обдарувала дорогоцінною здібністю — любити по-за межами, які вона визначає для любови, — майже завжди бувають молодші від своїх літ. За цей чеснотний час барон тричі був на вулиці Дофен, і там йому ніколи не було сімдесяти років. Поновлене кохання відмоложувало його, і він віддавав Валерії свою честь, свою родину, все, без ніякого жалю. Але Валерія цілком змінилася, вона ніколи не згадувала ні про гроші, ні про тисячу двісті франків ренти їхньому синові; навпаки, пропонувала йому золото, любила Гюло так, як жінка в тридцять шість років любить вродливого студента-правника, дуже бідного, дуже поетичного, дуже закоханого. А бідна Аделіна гадала, що знову здобула свого Гектора! Четверте побачення коханців було призначене наприкінці третього, точнісінько як колись у Італійській комедії після вистави оповіщалось про завтрашній спектакль. Призначено було на дев'яту годину вранці. Того дня, коли мало статися це щастя, що через нього жагучий старий і погодився жити в родині, коло восьмої години барона викликала Рена. Гюло, боючись катастрофи, вийшов до Рени, що не хотіла йти в помешкання. Вірна покоївка передала баронові такого листа:
„Мій старий буркуне, не йди на вулицю Дофен, наш кошмар хворий, я мушу доглядати його; але будь там о дев'ятій годині ввечері. Кревель у Корбейлі, в пана Леба: я певна, що він не приведе ніякої принцеси в свій домок. Я так тут улаштувалась, що ніч буде моя, і я зможу вернутись раніше, ніж прокинеться Марнеф. Дай мені на це відповідь, бо може твоя печальниця-дружина не дає вже тобі такої волі, як колись. Кажуть, вона така ще гарна, що ти можеш мене зрадити, бо з тебе-ж страшенний розпусник! Спали мого листа, я всього боюся“.
Гюло написав коротеньку відповідь:
„Любов моя, моя дружина, як я тобі й казав, за двадцять п'ять років ніколи не заважала моїм втіхам. Я пожертвував-би для тебе сотнею Аделін! Ввечері о дев'ятій годині я буду в храмі Кревеля й чекатиму своє божество. Хоч-би швидше вже здихав помішник! Тоді ніщо нам не заважало-б — це найпалкіше бажання „Твого Гектара“.
Ввечері барон сказав дружині, що їде з міністром працювати в Сен-Клу, що вернеться о четвертій-п'ятій годині вранці, й пішов на вулицю Дефон. Було тоді наприкінці червня.
Мало-хто з людей насправді зазнав у своєму житті жахливе передчуття смерти — до них належать, звичайно, ті, кому пощастило вернутися з ешафоту; але де-хто яскраво переживає цю агонію вві сні, почуває все до кінця, навіть дотик ножа до шиї в ту мить, коли настає разом із днем пробудження, щоб їх звільнити… Але почуття, що мучило державного радника о п'ятій годині ранку в елегантному й кокетному ліжкові Кревеля, куди перевищувало почуття людини, коли її голову беруть між фатальні дошки перед десятком тисяч глядачів, що пронизують її двадцятьма тисячами вогненних променів. Валерія спала в чарівний позі. Вона була прекрасна, як тільки можуть бути жінки, такі прекрасні, що прекрасними лишаються й сплячи. Тут мистецтво поєднується з природою, — словом, це живий малюнок. В поземому положенні барон пробуваючи, очі його були на три фути від підлоги і, блукаючи ними навмання, — як це й буває в людини, коли вона прокинеться й збирається з думками, — спинились на дверях, розмальованих у квіти рукою Яна, митця, що за славою не гнався. Барон не побачив, як засуджений на страту, двадцять тисяч зорових променів, він побачив тільки один погляд, який буває справді гостріший за десяток тисяч поглядів громадської площі. За це почуття серед цілковитої втіхи, почуття багато рідкосніше, ніж засудженого на страту, багацько сплінетичних англійців заплатило-б, безперечно, дуже дорого. Барон завмер у тому-ж таки поземому положенні, геть чисто обіллявшись холодним потом. Він віри не пойняв, але те вбійче око щось бубоніло! За дверима шепотілись.
— Чи не Кревель це задумав зі мною пожартувати! — подумав барон, не мігши вже далі сумніватись, що в храмі хтось є.
Двері розчинились. Величний французький закон, що на об'явах стоїть поруч королівських титулів, з'явився в особі куценького поліцейського комісара та високого мирового судді, яких обох увів добродій Марнеф. Поліцейський комісар, узутий в черевики, пов'язані стрічкою з закаляними бантами, кінчався вгорі жовтим, убогим на волосся черепом, що виявляв веселого й жартівливого хитруна, для якого в паризькому житті немає жадних таємниць. Очі його світилися крізь скло окулярів спритно й глузливо. Мировий суддя, колишній адвокат, старий прихильник прекрасної стати, заздрив підсудному.
— Вибачте, будь ласка, суворість нашої юстиції, пане барон! — мовив комісар. — Ми прийшли на підставі скарги. Пан мировий суддя був присутній, коли відмикали мешкання. Я знаю, хто ви такий і хто така злочинниця.
Валерія здивовано розплющила очі, верескнула тим криком, що вигадали актриси для театральних переживань, скорчилась на ліжкові, як середньовічна відьма в сірчаній сорочці на огнищі.
— Смерть!.. мій любий Гекторе, але виправна поліція? О, ніколи! — Вона схопилась, проплила, мов біла хмарка, між трьома глядачами й припала до столу, затуливши обличчя руками. — Пропала я! Смерть!.. — крикнула вона.
— Пане, — сказав Марнеф до Гюло, — якщо пані Марнеф збожеволіє, то ви будете не тільки розпусником, а й убійником.
Що може зробити, що може сказати чоловік, спійманий на ліжкові, яке йому не належить навіть по найму, з жінкою, яка належить йому ще менше? Ось що.
— Пане мировий суддя, пане поліцейський комісар, — згорда мовив барон, — подбайте, будь ласка, за нещасну жінку, що її розумові, здається мені, загрожує небезпека… а протокола складете потім. Всі двері, певно, замкнено, вам нема чого боятися втечі ні з її, ні з мого боку, зважаючи на наше становище…
Урядовці скорилися наказові державного радника.
— Ходімо поговоримо, підлий лакею!.. — шепнув Гюло Марнефові, беручи його за руку та підводячи до себе. — Не я буду вбійником, а ти! Ти хочеш бути начальником канцелярії і кавалером Почесного Легіону?
— Аж надто, пане директор, — відповів Марнеф, уклоняючись.— Гаразд, заспокой дружину і виряди цих добродіїв.
— Е, ні! — хитро відказав Марнеф. — Ці добродії повинні скласти протокола про злочин, бо що-ж буде з моєю скаргою без цієї штучки? У вищому уряді з шахрайством і не розминешся. Ви вкрали в мене дружину, а начальником канцелярії мене не зробили. Пане барон, даю вам на це два дні терміну. Ось листи…
— Листи!.. — скрикнув барон, уриваючи Марнефа.
— Так, листи, які доводять, що дружина моя вагітна тепер від вас… Розумієте? Ви мусите записати моєму синові ренту, рівну тій, яку байстрюк цей у нього віднімає. Та я буду скромний, це мене аж ніяк не турбує, батьківством я не захоплююсь! Сто луї ренти буде досить. Завтра вранці я буду призначений на посаду пана Коке й заведений у спис кандидатів на орден Почесного Легіону в звязку з липневими святами, або… подам протокола із скаргою до суду. Я ще й милосердний, правда?
— Боже мій! Гарненька жінка! — казав мировий суддя поліцейському комісарові. — Яка втрата для всіх, коли вона збожеволіє!
— Вона аж-ніяк не збожеволіє, — повчально відповів поліцейський комісар.
Поліція завжди буває втіленням сумніву.
— Пан барон Гюло трапив у пастку, — додав поліцейський комісар так голосно, щоб могла почути й Валерія.
Валерія пронизала комісара поглядом, який убив-би його, коли-б погляди могли разити своїм скаженством. Комісар посміхнувся, він теж наставив пастку, і жінка в неї спіймалася. Марнеф сказав дружині вернутись до спальні й пристойно одягтися, бо він уже в усіх пунктах дійшов згоди з бароном, який надів халата й вийшов у першу кімнату.
— Панове, — сказав він урядовцям, — нема-що просити мені, щоб справа ця лишилась таємною.Урядовці вклонилися. Поліцейський комісар постукав двічі в двері, увійшов його секретар, сів до столика й почав писати з слів комісара, що тихенько йому диктував. Валерія все гірко плакала. Коли вона прибралась, Гюло пішов у спальню й одягнувся. Тимчасом складено протокола. Марнеф хотів забрати дружину, але Гюло, гадаючи, що бачиться з нею в-останнє, жестом попросив ласки з нею побалакати.
— Пане, пані мені так дорого коштувала, що ви, сподіваюсь, дозволите мені з нею попрощатися, при всіх, розуміється.
Валерія підійшла, і Гюло шепнув їй на вухо: „Нам лишається тільки тікати, але як змовитись? Нас зраджено…“
— Це Рена! — відповіла вона. — Але, друже мій милий, після такої пригоди нам не можна вже бачитись. Мене ославлено. Крім того, тобі казатимуть про мене всяку гидоту, і ти віритимеш… — Барон заперечив жестом. — Ти віритимеш, і я дякуватиму за це богові, бо ти, може, й не шкодуватимеш за мною.
— Він не здохне помішником! — шепнув Марнеф державному радникові, забираючи свою дружину, якій грубо сказав: — Годі пані, я не іграшка вам, не хочу бути дурнем перед иншими.
Валерія, виходячи з Кревелевого домка, так шахрайськи глянула в-останнє на барона, що той подумав, ніби його справді обожнюють. Мировий суддя чемно запропонував руку пані Марнеф і провів її до карети. Барон, що мусів підписати протокола, лишився, геть спантеличений, на самоті з поліцейським комісаром. Коли державний радник підписався, поліцейський комісар хитро на нього глянув поверх окулярів.
— Ви дуже любите цю дамочку, пане барон?..
— Собі на лихо, як ви бачите…
— А коли вона вас не любить? — вів комісар. — Коли вона вас дурить?..
— Про це я довідався отут саме… Ми говорили про це з паном Кревелем…— А, так ви знаєте, що це домок пана мера.
— Звичайно.
Комісар злегка підійняв капелюха й уклонився старому.
— Ви дуже закоханий, я мовчу, — сказав він. — Я шаную застарілі пристрасті не менше, як лікар — застарілі хвороби… Знаю, що й у пана Нусінґена, банкіра, теж така пристрасть була…
— Це мій друг, — обізвався барон. — Часто й вечеряти доводилось з прекрасною Естер, вона варта тих двох мільйонів, що йому коштувала.
— Ба більше, — сказав комісар. — Ця забаганка старого фінансиста чотирьом душам коштувала життя. О, ці пристрасті, вони як холера…
— Що ви хотіли цим сказати? — спитав державний радник, якому цей натяк не сподобався.
— Навіщо відбирати у вас ілюзії? — відказав поліцейський комісар. — Так рідко буває, щоб вони збереглися у ваші літа.
— Звільніть мене від них! — скрикнув державний радник.
— Потім лікаря проклинають, — відповів комісар, посміхаючись.
— Ради бога, пане комісар!..
— Ну, жінка ця змовилась із своїм чоловіком!..
— О!
— Так буває, пане, два рази з десяти. О, ми на цьому знаємось!
— Чи ви можете довести це спільництво?
— О, передусім чоловік!.. — спокійно сказав хитрий комісар, як той хірург, що звик патрати рани. — На його пласкій, жахливій фізіономії так і написана спекуляція. Але чи немає у вас дорогого для вас листа від цієї жінки, де мова йдеться про дитину…
— Він такий для мене дорогий, що я завжди ношу його з собою, — відповів барон Гюло комісарові, риючись у боковій кешені, щоб витягти папіровника, з яким ніколи не розлучався.
— Облиште папіровника на місці, — сказав комісар, грізний, як акт обвинувачення, — лист ось де. Тепер я знаю все, що хотів знати. Пані Марнеф, мабуть, відомо було, що є в цьому папіровнику.
— Тільки їй самій.
— Так я і думав… От тепер вам і доказ про спільництво цієї дамочки.
— Побачимо! — сказав барон, не ймучи ще віри.
— Коли ми прийшли, пане барон, — вів комісар, — негідник-Марнеф зайшов перший і взяв цього листа із столика, де його поклала, мабуть, дружина. Певно, що про це місце вони між себе умовились, якщо їм пощастить викрасти листа підчас вашого сну; бо лист, що ця дама вам написала, разом з тими, що посилали їй ви, на суді гратимуть рішучу ролю.
Комісар показав Гюло листа, що його барон одержав через Рену в своєму кабінеті в міністерстві.
— Він належить до справи, — сказав комісар, — віддайте мені його, пане.
— Ну, пане, — сказав Гюло, змінившись на обличчі, — ця жінка — це розрахована розпуста, тепер я певен, що в неї троє коханців.
— Це й видно, — сказав поліцейський комісар. — Ах, не всі вони бігають по вулиці. Коли діло це провадиться, пане барон, у екіпажах, по салонах чи в своїй хаті, то тут ідеться не про франки й не про сантими. Панна Естер, про яку ви згадували і яка отруїлася, пожерла мільйони. Повірте мені, пане барон, і покиньте цю справу. Дорого вона вам коштуватиме. За тим шахраєм закон… Коли-б не я, то жіночка ця знову-б вас закрутила.
— Дякую, пане, — сказав державний радник, силкуючись зберегти свою поважність.
— Зараз замкнемо помешкання, фарс зіграно, а ключа ви віддасте панові меру.
Гюло вернувся додому геть пригнічений, аж майже непритомний, опанований найчорнішими думками. Він розбудив свою благородну, свою святу й чисту дружину й кинув їй у серце свою трьохрічну історію, ридаючи, мов дитина, в якої відняли цяцьку. Ця сповідь старого з молодим серцем, ця жахлива й разюча епопея зворушила душу Аделіни й разом викликала в неї палку радість; вона подякувала небу за цей останній удар, бо бачила, що чоловік її назавжди лишиться в родинному лоні.
— Мала рацію Лісбета! — сказала пані Гюло тихо й без недоречних докорів, — вона наперед нам це казала.
— Так! Ах, коли-б я послухався її замість гніватися того дня, коли хотів намовити Гортензію вернутися додому, щоб не компромітувати репутації цієї… Ох, люба Аделіно, треба Венцеслава рятувати! Він угруз у це болото по шию!
— Мій бідний друже, з міщанкою тобі не краще повелося, як і з актрисами, — сказала Аделіна.
Баронеса була налякана переміною, що сталася з її Гектором; коли вона бачила його нещасним, змученим, пригніченим від стражданнів, то вся оберталась у ласку, в жалощі, в любов і ладна була-б кров свою віддати, аби Гектор був щасливий.
— Лишайся з нами, любий Гекторе. Скажи мені, що вони роблять, жінки оті, щоб так тебе причарувати; я спробую… чому-ж ти не зробив мене такою, як тобі подобається? Хіба мені розуму бракує? Кажуть, я ще така гарна, що до мене можна й лицятись.
Багато-хто з заміжніх жінок, прихильних до своїх обов'язків та своїх чоловіків, може тут подумати, чому ці люди, такі міцні та добрі, такі жалісливі до різних паній Марнеф, не беруть своїх жінок, надто коли вони подібні до баронеси Аделіни Гюло, за мету своїх фантазій та своєї жаги. Це належить до найглибших таємниць людської організації. Любов, ця безмежна духовна жага, ця мужня й сувора насолода великих душ, і втіха, цей вульгарний вуличний крам — це два різні обличчя того самого факту. Жінка, що задовольняє ці два широченні потяги різного роду, також рідкосна в статі, як великий генерал, великий письменник, великий митець, великий винахідник у цілій нації. І велична, і ница людина, і Гюло, і Кревель, однаково почувають потребу ідеалу й потребу втіхи, всі пускаються шукати цю таємничу двуликість, цю рідкість, що буває здебільшого твором на два томи. Оце шукання є розпуста, породжена самим суспільством. Безперечно, шлюб треба розуміти як подвиг, він є життя з усіма трудами й суворими обопільними жертвами. На розпусниках, цих шукачах скарбів, лежить не менша вина, ніж на инших злочинцях, яких карають суворіше. Міркування це моральної мети не має, воно тільки пояснює багацько незрозумілих нещасть. Але в сцені тій є багато повчального, ще й багатьма сторонами.
Барон подався мерщій до маршала, принца Вісембурзького, якого висока протекція була йому єдиним порятунком. Тридцять п'ять років старий вояка допомагав йому, то-ж він знав у нього всі ходи й виходи й міг пройти до нього вранці.
— А, добридень, любий Гекторе! — мовив цей великий і добрий воєвода. — Що це вам? Ви ніби стурбовані. Сесія-ж уже кінчилась. На одну менше! Я говорю тепер про це, як колись про наші бої. Слово чести, здається газети теж звуть оці сесії парламентськими боями.
— Справді, мали ми клопоту, маршале; але таке вже лихо нашого часу! — сказав Гюло. — Що-ж поробиш! Так уже на світі ведеться. Кожна доба має свої невигоди. Найбільше лихо 1841 року те, що ні королівська влада, ні міністри не вільні в своїх діях, як був колись імператор.
Маршал скинув на Гюло тим орлиним поглядом, якого гордощі, ясність і проникливість свідчили, що, не зважаючи на літа, ця велика душа й досі лишилась міцною та мужньою.
— Ти щось хочеш від мене? — весело спитав він.
— Мушу просити у вас, як особистої ласки, — підвищити одного з моїх урядовців до посади начальника канцелярії і призначити його кавалером Легіону…
— Як його прізвище? — сказав маршал, кинувши на барона блискавичний погляд.
— Марнеф!
— У нього гарна дружина, я бачив її на весіллі твоєї дочки… Якби Рожер… та Рожера тут немає. Гекторе, сину мій, справа торкається твоєї втіхи. Як, ти ще й досі гуляєш? А, ти робиш честь імператорській гвардії! От що значить служити в інтендантстві — ти маєш запаси!.. Покинь цю справу, мій хлопчику, вона занадто любовна, щоб плутати в неї міністерство.
— Ні, маршале, це погана справа, бо може кінчиться судом; чи ви хочете під судом мене побачити?
— Ах ти чорт! — скрикнув маршал стурбовано. — Розказуй.
— Та я зараз у становищі лиса, пійманого в пастку… Ви завжди були такий добрий до мене, що й тепер ласкаво визволите мене з цього ганебного становища.
Гюло як-найдотепніше і як-найвеселіше переповів свою нещасну пригоду.
— Чи захочете ви, принце, — сказав він наприкінці, — що брат мій, якого ви так любите, помер від горя, щоб ославлено одного з ваших директорів, державного радника? Мій Марнеф — негідник, через два-три роки ми дамо йому відставку.
— Як ти легко говориш про два-три роки, мій любий!.. — сказав маршал.
— Але-ж принце, імператорська гвардія безсмертна.
— Тепер я лишився єдиним маршалом від першого призначення, — сказав міністр. — Слухай, Гекторе. Ти не знаєш, який я прихильний до тебе, зараз побачиш це! Того дня, як я покину міністерство, ми покинемо його вкупі. Ах, ти не депутат, мій друже! Багацько-хто заздриться на твою посаду, і коли-б не я, не мав-би ти її. Так, багацько списів я зломив, обороняючи тебе… Гаразд, я уволю твої прохання, бо було-б занадто жорстоко допустити тебе до лави підсудних у твої літа й з твоїм становищем. Але ти занадто нехтуєш своєю репутацією. Якщо це призначення наробить шелесту, то це на нас окошиться. Мені байдуже, а для тебе це буде ще один шпичок у ногу. На майбутній сесії ти злетиш. Твою посаду виставлено ніби приманою для п'ятьох або й шістьох впливових осіб, і ти не втратив її досі тільки завдяки моїй вправній підтримці. Отже, того дня, коли ти візьмеш відставку й посада твоя буде заміщена, у нас буде п'ятеро незадоволених і один щасливий, а якщо дамо тобі змогу продержатись так-сяк ще два-три роки, то матимемо проти себе і всі шестеро голосів. На раді сміятися почали й визнали, що стариґан, як вони кажуть, добре таки опанував парламентську техніку. Кажу це тобі одверто. А в тім, ти сивієш… Щасливий-же ти, що й досі можеш плутатись у таких справах! Де той час, коли в підпоручника Котена були коханки! — Маршал подзвонив. — Треба знищити того протокола! — додав він.
— Ви поводитесь, ваша високість, як батько, я не зважувався казати вам про свою турботу.
— Мені все хочеться, щоб Рожер тут був, — скрикнув маршал, коли ввійшов його пристав, Мітуфле, — я хотів по нього послати. Ідіть собі, Мітуфле. І ти йди, старий мій товаришу, іди наготуй те призначення, я його підпишу. Але цей підлий інтриган не довго тішитиметься плодами своїх злочинів, він буде під доглядом і за найменшу помилку йому скрутять голову. Тепер, коли ти вже врятувався, любий Гекторе, бережись і за себе. Не обридай своїм друзям, призначення тобі пришлють сьогодні вранці, і хлопець твій буде кавалером!.. Скільки тобі років?
— Через три місяці буде сімдесят.
— Ну й молодець-же ти! — сказав, посміхаючись, маршал. — Ти сам ще варт підвищення, але-ж, бий його гармата! — це тобі не за Луї XV!Такий був наслідок товаришування, що об'єднує славні рештки наполеонівської фаланги — вони й досі почувають себе ніби в таборі, почувають себе зобов'язаними захищати одне одного від і проти всіх.
— Ще одна така ласка, — подумав Гюло, йдучи двором, — і я пропав.
Нещасний урядовець пішов до барона Нусінґена, якому був винен уже незначну суму, і спромігся позичити в нього сорок тисяч франків, ще на два роки заставивши свою платню; але барон поставив умову, що, в разі відставки Гюло, законна частина пенсії буде повернута на сплату цієї суми, аж поки не покриті будуть відсотки й капітал. Цю нову угоду зроблено, як і першу, на ім'я Вовіне, якому барон підписав на дванадцять тисяч векселів. Другого дня фатальний протокол, скаргу Марнефа — все знищено. Скандальне підвищення добродія Марнефа, мало й помічене у хвилюванні липневих свят, не викликало в газетах жадної статті.