Культура і побут/1928/17/Рецедив неграмотности чи чергова вилазка ревізіонізму?

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Культура і побут. №17 (1928
С. Ф.
Рецедив неграмотности чи чергова вилазка ревізіонізму?
Рецедив неграмотности чи чергова вилазка ревізіонізму?
(Замісць рецензії на книжку М. Йогансена: «Як будується оповідання»)

Взятись за перо примушує нас найновіша спроба одного з бувш. ваплітівців, Майка Йогансена, самим одвертим чином ревізувати естетичну теорію Плеханова.

Згаданий вище Йогансен, у «вступних увагах» до брошурки «Як будується оповідання», рішив одним розчерком пера покінчити з поглядами марксистів на мистецтво. «Ворожий всякій релігії (?! С. М.), я не вважав за потрібне виловлювати випадкові сентенції про мистецтво, що вихоплювалися спорадично з вуст вождів, зайнятих по вуха, іншими, важнішими справами, справедливо зваживши, що нічого цікавого я в тих сентенціях не знайду».

А в другому місці він прямо таки взявся звести на ніщо заслуги Плеханова в галузі мистецтва. «По при всій нашій любові й повазі до Плеханова, як філософа, ми мусимо сказати: кантіянські ухили його в поглядах на мистецтво не мають нічого спільного з марксизмом. Не можна, правда, брати плеханівських статтів про мистецтво всерйоз». (Підкресл. наше — С. М.).

Здавалось би, що після таких велеречивих тирад знавець літератури, що «має слабість уважати свій погляд на мистецтво за єдино-марксистський, більш того, за єдино-правдивий» виложить якийсь зовсім новий, ще не виданий «єдино-марксистський», «єдино-правдивий» погляд на мистецтво.

І «нічто-же сумляшеся» наш автор приступає до визначення мистецтва, як чогось, що має стосунки до полового життя людини і поруч з «…галстуками, букетами і цукерками допомагає, приміром, хлопцеві, здійснювати ідею своєї мультиплікації (просто, кажучи, розплодження), хоч воно і являється, правда, в мікроскопічній дозі, джерелом пізнання (і те джерело є смердюче та каламутне), хоч воно і відограє невелику дезорганізаційну ролю, корисну в момент революції, але то все є акциденції, а субстанція, суть мистецтва то є — розвага. Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимку. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри; словом — це один із способів відпочивати. Читач уже бачить, що ми збираємося процитувати Державина:

«Поэзия тебе любезна,
Приятна, сладостна, полезна,
Как летом вкусный лимонад».

і закінчує свій екскурс в емпіреї мистецтва викликом, що «це й є найближче визначення мистецтва, яке є взагалі в науці».

Коли читаєш ці рядки нашого доморослого творця теорії, так і дивуєшся, що це? Чи це просто рецидив неграмотності бувшого стовпа Вапліта (Хвильовий же горою стояв «за Плеханова» в дискусії, напр., з Пилипенком!), чи може вмілий росподіл ролів; чи це простенький собі невідповідальний літературний вибрик неповнолітнього хлопця, початкуючого футуриста (за формулою: аби не так як всі!), чи може чергова вилазка «незадоволеного буржуа». Невже-ж це одна із ланок в ланцюгу: «Вальдшнепи» — «Народній Малахій» і т. д.!

Щоб не бути суб'єктивними в підході до цих питань — свідомо на них не відповідаємо. Ждемо — як-жеж нарешті будуть реагувати на все оце базікання співтовариші автора по колишній організації.

Але вернімося до новітньої теорії. Визначивши мистецтво по Фройду і Державину (і охрестивши свою теорію, по зразку одного манаха[1], марксівською, Йогансен розглядає мистецтво ще й з других боків, як, наприклад, з того, що мистецтво «джерело прибутків, що дає митцеві змогу набути обіди, вино і проституток», і що це є найлегший спосіб добувати гроші. Невжеж це і є 100% йогансенівський марксизм? Коли це так, то від цього «марксизму» аж дуже віддає настроями люмпена і богеміста. Невже-ж туди ростуть бувші вихованці студії «Урбіно». А що це дійсно так, в цьому нас переконує дальший хід думок автора, як от це, що місце мистецтва «десь поміж мороженим та сельтерською водою», що мистецтво дезорганізує людину, що мистець — блазень і дезорганізатор, що раз-у-раз зраджує інтереси роботодавців і частенько дурно їсть свій юдин хліб.

Коли читаєш всю оту «беліберду», ніяк не надивуєшся, як це так вчорашні борці за форму, сьогодні договорились до такої пісаревщини, про яку і не мріяли ніколи ідеологи «Плужанства» (а скільки їм дісталось за це від Вапліте!) і навіть сам Пісарев тричі у гробі перевернеться від такого безсоромного перекручування й зведення до абсурду його поглядів.

Та досить цього блазнування! Набридло.

Шкода тільки, що все це пишеться в формі порад «изощренного многолетним опытом» професора радянської вищої школи молодим новелістам. Яким саме: українським, радянським, пролетарським. Про це автор вваляє доцільним мовчати. Ну, що-ж! І це дещо говорить. Cum tacent clamant! Коли мовчать — кричать, — каже латинське прислів'я.

Невже-ж в усій «методологічній» передмові (про практичну частину брошури: зразки і аналіза типових оповідань, можна сказати тільки те, що вони при всій своїй неоригінальности можуть принести деяку користь), так і нема нічого путнього? Є, і про це ми хочемо сказати кілька слів.

Вже минуло кілька років, як ваплітовці написали на своєму прапорі «романтизм». Що вони романтики і що романтизм найбільш революційний художній стиль для сучасного пролетарського мистецтва, про це велеречиво говорив Сенченко і, здається, той же Йогансен та інш. ваплітовці на останньому диспуті про «Нашу літературну дійсність» в будинку Блакитного роспинались за романтизм. Здавалось би, що Йогансенові нема чого переглядати цей традиційний погляд своєї бувш. організації. Але і тут конфуз. Йогансен вважає романтизм «типово-назадницьким мистецтвом». Приймаємо до відому, і запитуємо: чи можуть письменники, що вважають себе революційними і навіть пролетарськими, оголошувати це «типове назадництво» своїм художнім «кредо». Ще одно признання. Наш «єдино-правдивий» марксист аргументуючи свою думку про те, що мистецтво «дезорганізує» людину чи класу, з пафосом заявляє: «Жерці від мистецтва, архиреї від критики, митрополіти від історії літератури, ієромонахи від естетики і архимандрити від теорії»… шукають днем з огнем «організуючих» творів і з сумом переконуються, що тих, що «організують», ніхто не читає, а ті, що читаються, тільки «дезорганізують». Зчиняється лемент і скрегіт зубовний й наївне здивовання, що всі таланти неначе зличалися писати «дезорганізуючі речі».

Це дуже цінне признання з вуст Йогансена. І приймаємо до відому. Росперезаний тон М. Йогансена дійшов свого апогею!.. Вчорашній український «кастрований інтелігент», провансалець Вовчик, становиться в величну позу Карамазова. Полюбуйтеся, мовляв, на «это зрелище». Наші «талановиті» «дезорганізуючі речі» всі читають, а «організуючі» лежать на складах.

По-перше, маленьке зауваження. Наш єдино-правдивий марксист здається і не чув, що таке діялектика. А ця саме діялектика, між іншим, каже, що один і той же твір, може бути «дезорганізуючим» для одної маси (напр., пролетаріяту) і «організуючим» для другої (для буржуазної). Саме це і ми хочемо сказати про ці твори, що їх має на гадці Йогансен. Конкретно «Вальдшнепи» — Хвильового і брошура Йогансена — без сумніву можуть впливати організуюче на нашу необуржуазію і дезорганізуюче на пролетаріят. Це прекрасно зрозумів тов. Хвильовий і тому спалив цей роман і пише (по авторитетним відомостям) «Анти-Вальдшнепи». Та цього ніяк не второпає Майко Йогансен.

Хі, хі, — чую усмішку Йогансена, — а невже-ж комуністи не читали «дезорганізуючих» Вальдшнепів». Читали то читали, але так, як читають «Дні» Шульгина, читали, щоби вивчити ворога, щоби уяснити собі, відкіля він загрожує нам.

Але і тут була маленька ріжниця. Шульгина комуністи читають з ненавистю й огидою до своїх вчорашніх ворогів, які сьогодні озлоблені перемогою пролетаріяту, галасують без тями: «кулеметів»…, бо «тільки мова кулеметів доступна вуличній черні»…

Зовсім інакше читали комуністи останній роман Хвильового. Серце краялось від жалю, що такий хороший колись пролетарський письменник підпав під вплив фашісток — Аглай й професорів Вовчиків, чи то пак, Йогансенів. Та годі! Чи варто було так багато займатись еклектичною саламахою єдино-правдивого марксиста, Майка Йогансена? Навряд.

На закінчення-ж скажемо: борони нас, боже від таких друзів — єдино-правдивих марксистів, як Йогансен, а з ворогами ми сами якось впораємось.

С. Ф.

——————

  1. …Цей манах, побажавши в піст з'їсти курку перехрестив її в рибу і потім з'їв. Так приблизно робить і Йогансен, називаючи свою еклектичну фройдо-державинську саламаху марксизмом.