ЛНВ/76/3/Утома
| ◀ Юний сміх | Літературно-науковий вістник Том LXXVI. Книжка III Утома (Іван Липа) |
В небі мого серця вечори бузкові… ▶ |
|
|
Іван Липа. |
Гудуть нічні передвеликодні дзвони.
Освітлені церкви, омріяні люде, оновлена природа…
А я в укритті, як зацькований звір.
Ринуть потоком спогади…
Рівно три роки назад, іще на зорі революції, був і в мене великдень, справжне свято, останнє моє свято…
Памятаєш, моє серденько?
Тоді зібралися у нас мої найблизші приятелі, випробовані борці за нашу справу.
І між ними одинока женщина — ти, моя дружино.
Ти, наша вірна приятелька, не тілько поділяла працю нашу, а й життям своїм доводила, що справді ти пересвідчена й натхнена людина.
Ми говорили про наш край, бо всі ним і для нього жили.
Чудувалися тим велетнем — народом — що так легко, так непомітно для себе відкинув, як непотрібну ганчірку, старий, віковічний лад і, вставши ще до сходу сонця, пішов своєю дорогою…
Ах, сей похід!
Ми, що тоді святкували великдень, ми, зібрані до купи, старші борці, що найдальше заглядали в будуччину, ми очам своїм не вірили.
Усі наші найсміливійші сподіванки, ба — наші мрії! — стали дитячими забавками.
Народ почав із того, що було для нас кінцем, завершенням нашого ідеалу.
Наші вірні друзі, тоді ж у нашій господі постановили: усе покинути та йти до тих, що творили нове життя. Я, захоплений несподіванкою, вагався й мовчав…
Коли ж усі розійшлися і ми зосталися самі, я й ти, моя дружино, — обоїм нам стало тяжко на душі.
Ніч була, як і тепер, тиха, погожа.
Ми сиділи на високому бальконі, а в низу перед нами потопало в півтемряві велике місто.
Мовчки думали свої думи…І ось ти розірвала нашу тиху задуму:
— Коли йдуть наші друзі, коли й ти почуваєш на собі обовязок і силу в огні революції творити наше велике діло — іди! Моя душа буде з твоєю. Моя поміч буде в тому, що я догляну дітий наших і твою стару неньку і тим дам тобі душевний спокій. Мене, жінку, вороги народу нашого не помітять. А робити я вмію. З голоду не помремо. Боротимешся без вагання, не оглядаючись на родину… Усе ж життя ти дбав про нашу справу і як що тепер, коли вона кується, не підеш у ту вогневу кузню, знаю, будеш вічно незавдоволений, вічно будеш каятися… Іди, мій любий!…
І пригорнулася до мене.
— Так! Я піду!… У тому єсть конечність для мене. До побачення!… Чи може, прощай?…
— Може й прощай… Я знаю: руйнувати старе і творити нове в таку бурю, то значить: насамперед самому порвати з усім старим… То значить: ніде не мати пристановища… То значить: бути вічно під загрозою смерти… Нарешті: піднятися на верх народніх хвиль, щоб звідти впасти в безодню, у небуття… Отже — прощай“…
Моя люба прозорливице! Ти, як завсігди, мала й тут рацію… Усе я пережив, усе, навіть більше від того… Був я й на верхах, був і в низах… Жив, як князь і як старець… Окрашував своєю присутністю золоті палати і нидів по брудних тюрмах…
Три роки бурхливе життя щоденно гатило мене по голові, по душі…
І все ж кажу: я без міри щасливий тим, що се сталося ні переді мною, ні по мині, а що я сам беру участь у всіх сих епохальних подіях.
І знов кажу: щасливі й діти наші, що не знають сих інквізитаторських огнищ, що на них спалюються душі наші, щасливі тим, що житимуть новим життям, поживаючи здобутки праці батьків своїх…
Особливо героїчний був перший рік. Захоплення у всіх було нечуване. Люде поспішали жертвувати навіть життя своє і своїх кревних. Та ворог був хитрійший і міцнійший за нас. У боротьбі завзятій я не швидко добачив, що ми виступили не готовими, із слабкими силами. Творча праця маліла. Героїчні часи минали. Весняна повінь спадала. Се найбільшим болем вразило мою душу…
Лиш військо наше сповняло свій обовязок.Я вступив до нього. Там мені щастило. Я був морально задоволений. На протязі одного року моя частина творила чудеса.
Не хочу згадувати про тисячу пригод і небезпек, але ж остання й доси каламутить мою душу, бо вона зломила мою волю…
Якось по першому снігу, гріючися, моя частина загналася далеко вперед і була оточена ворожою кіннотою, що як хуртовина налетіла на нас, врізалася в наші ряди й почала рубати. З несподіванки наші розгубилися й кинулися в ростіч. Мене й купку козаків узяли до полону. Розброїли і як доказ побіди, як трофей, повели до свого табору. Там водили взад і вперед, а в решті залишили під дозором. До ночі ми стояли на морозі голодні, а потім повели нас у ліс.
Тут почалося безглуздя…
Красноармейці показали нам місце, де ми мусіли копати для себе яму. Ми не рухалися. Тоді били нас лопатами й рушницями… Коли ми стояли вже над майбутньою своєю могилою, казали нам роздітися до сорочки.
Роздягаючися, я підняв голову і бачив над деревами молодий місяць… Чув під босими ногами холодний, гострий сніг. Слідкував, як инші розбиралися, усі, як слухняні діти.
І ось стояли ми білі, як привиди…
Красноармейці, що нас оточували, одні поспішно скидали з себе лахміття і тут же вбиралися в наш красший одяг, а другі брали козаків за руки, кождого по черзі підводили до ями і там убивали.
Усе робилося без слів, без вагання, просто й механічно, як звикла необхідність.
Козаки були приголомшені, позбавлені волі, спаралізовані. Ішли до ями без найменшого опору, як вівці.
Я з усіх сил напружувався, щоби струсити з себе потьмарення розуму. Намагався вирвати з глибини душі інстинкт до життя…
Я розумів, що всі ми під гіпнозом, що порятунок може бути, бодай для половини з нас…
Через голову мені перебігали тисячі думок, але ж мозок спав… Та коли мене хтось узяв за руку й повів до ями, я враз очуняв, зробив те, чого й сам не сподівався…
В одну мить передо мною стала жива уява з моєї попередньої пригоди: Іду я пізним вечером битим шляхом і на мене нападають, як з під землі, два озброєні вороги, хапають мене за руки… Тоді близшого я так ударяю в живіт ногою, що він падає. Сам вириваюся й біжу в степ… Чую позад себе погоню, потім стріли…
І коли ся картина стала мені перед очима, я без ніякої думки так міцно вдарив ногою свого ката, що він сам упав у яму…
Памятаю, як счинився переполох, як я проривався через ряди красноармейців, як козаки мої кинулися в ростіч…
Я нахилився й біг зикзаками… Позад мене стояв галас і крик. Далі почулися стріли.
Я біг між деревами і тільки про одне думав: Я ще живий… А ось дожене ворожа куля і стану мертвим… Я почув удар у голову біля самого вуха. Ухопився рукою — мокре й тепле. Рана… Однак гадаю: коли можу бігти, то не смертельна, я ще живий… Біг далі і лиш одно почував: Я ще живий.
Бог зна, скільки біг, аж натрапив на хату. Заскочив у двір і сів під скиртою соломи…
Не почував ні болю, ні холоду, а тільки дихав важко… Серце в грудях гупало, як бубон і кров ударяла в голову молотами.
Та ось в очах мені потьмарилося й я зомлів.
Однак і в непритомности збираю останні сили і прокидаюся від забуття.
Перше, що постеріг, то була темрява. Місяць молодий уже зайшов. Далі побачив перед самими очима білі зуби розлючених псів і почув їхні гарчання.
Сидів під скиртою, а собаки стояли півколом і клацали, як вовки, зубами біля мого лиця.
Я тоді не розумів, що вони можуть кождої хвилі розірвати мене на шматки і дивився на них тупими, байдужими очима.
Заскрипіли десь двері і вийшов із хати чоловік із ліхтарем. Підійшов до мене, спершу відігнав собак, потім присвітив просто мені в лице, оглянув усього й спитав:
— Ви хворі?
— Ні.
— Поранені?
— Так… Легко ранений.
— Не помрете?
— Ні.
— То йдіть до хати.Чоловік привів мене в теплу хату, дав якусь драну одежу. Мене почала тіпати пропасниця… Перегодом одігрівся і швидко заснув у кутку на соломі, як убитий.
У сього чоловіка я перебув кілька день. Рана за вухом присохла й швидко гоїлася. Усе було би добре, як би не ноги. Вони були покрівавлені, побиті, поморожені, усі в ранах. Розпухли й покрилися болячками. Я обмотував їх ганчірками і з трудом ходив…
Моя рідна нене! Як би ви побачили свого сина в такому вигляді, то се було би для вас, старенької, найтяжшим у житті ударом… Ваш син, ваш пестунчик, ваші гордощі, обмотує свої гноєві рани брудними ганчірками, носить чуже лахміття і їсть чужий, незароблений хліб, Христа ради…
Нене, нене! Тут же, в сій хаті ви приходили до мене у ночі такою освітленою, такою доброю, такою лагідною, як свята, і казали:
— Синочку мій єдиний! Терпи, як я терпіла все життя. Багато-багато я зазнала горя, а найболючійші за все були мені кривди від тебе… Ти не був злий, але ж необережний, запальний. Не вважав на те, що я твоя мати, що ношу в собі тайну твого життя. Та я все тобі прощаю і молю Бога, щоби по смерти моїй ти не мучився заподіяними мені кривдами…
Правда, моя нене! Я негідний замітати пороху по ваших слідах. Та вже я не той став. Уже розумію глибоку мудрість Китайців, що шанують свою померлу рідню нарівні з богами. Так, так… І для мене лиш той бог, хто дав мені життя… Неню ріднесенька, ви ж тепер мій бог, найбільший з усіх богів!…
У сього доброго чоловіка я переховувався кілька день. Кожда ніч, як і тепер, була для мене турботна й безсонна, а витаючи ранок я промовляв:
— Ще один день для мене. Ще світ і вся божа благодать для мене, бо я ще живий…
Та не забарилась небезпека.
У село прийшли Москалі, розташували свою ватагу по хатах і почали забирати в селян усе, чим можна було прогодуватися.
Добрий чоловік зараз же запріг коні та в ночи відвіз мене далеко в ліс до свого кума, лісового сторожа.
Тут я й оселився.Ноги мої були ще в ранах і пухли. Про лікарську допомогу й марити не випадало. Дід-лісовик сам варив якийсь спуск і тим я поволі загоював свої рани.
Прийшла весна. Я вже одужав, зміцнів тілом, а все ж був пригноблений, зломлений.
Я упав духом, стомився, зневірився…
Я втомився од того поспільного безглуздя, од тих суперечностий у людях, що з одного боку роблять їх ідеально високими, а з другого принижують до звірячости. Добро і зло, світло й темрява, одвага й жах — усе живе в купі разом між нами, усе покликано подіями — в полумні пожежи творити власну державу.
Я втомився від того крівавого бенкету, що скрізь бачив на протязі трьох років.
Утомився від усіх тих гострих переживань, що ними вкрита й доси повна душа моя.
А найбільше стомило мене те, що почала пригасати надія на швидке народнє визволення.
І думав: треба мені спочинку, спокою…
І тут потягло мене до дому, до тебе, моя дружино, потягло непереможною силою.
Два тижні без пригод мандрував степами та лісами і був дома…
Ні, дома я не був! Був тільки коло своєї колишньої оселі. Та як же там усе відмінилося! Скрізь нові люде, нові звичаї.
Я так постарівся за сі три роки, так одмінився на виду, таку мав одежу подерту, що мене ніхто не пізнавав. Я ходив біля свого дому, обережно розпитував сусідів про себе самого, про тебе, моя дружино.
Серце моє хворе краялося на шматки. Наше мешкання, усе наше добро, що в ньому було, забрали.
Про родину довідався лиш одне: мати моя ніби то вмерла, а ти кудись утекла з дітьми.
Куди? По що?
Три дні, як мара, блукав я біля нашого дому і вже почав звертати на себе увагу…
Тоді покинув місто і пішов тебе шукати.
Де ти? Де ти, моя зоре? Кудою мені йти? Де знайду тебе?…
Гадав, що ти переїхала в моє рідне село, до мого брата. Іду туди. В одному місточку мене заарештували, обшукали, забрали всі мої документи, що з таким трудом я їх здобув, і кинули в тюрму через підозріння. Та тут знайшовся тайний друг, що крадькома випустив мене на волю.
Та йти далі я вже не міг, бо був, як волоцюга, не мав жадних паперів. Перший ворог міг убити мене безкарно, як шпігуна.
І от, по трьох роках боротьби я ховаюся від ворогів мого народу…
Пересиджую день і ніч на горищі у земляка ї жду визволення.
По ночах, коли все затихає, обережно виходжу в садок, що б ніхто з сусідів мене не побачив, розправляю свої члени.
Потім господар дає мені їжу на цілу добу й я знову в своїй схованці.
Тут тьма чергується з сутінками, тут повна тиша. Хиба зрідка миша прошурчить, або молоденька мушка забється в сітях павука.
Прислухаюся до надвірних звуків, по них хочу собі уявити, що робиться там, на волі.
Коли ж знесилений переживаннями лягаю, коли починаю дрімати, мені уявляється, чи може сниться, що я всіма забутий, покинений, один на всьому світі, що я вже мертвий, лежу в могилі…
Прокидаюся…
Ніч довга, тяжка, як олово, тягнеться в такій боротьбі, в чорних думах та сновидях, у гострих переживаннях, у якомусь напів сонному кошмарі, божевіллі…
Нарешті крізь щілини піддашя прокрадається сірий світ.
Стає лекше на душі, хоч знаю добре, що не в ночи, а тільки в день лиш тут можуть злапати й розстріляти… Знаю, а все ж із полегкістю зустрічаю ранок і кажу собі:
— Ще один день я живу! Ще бачу світ білий, хоч і крізь щілини.
Як би не віра в нашу остаточну перемогу, як би не надія тебе знову побачити, моя дружино, то здається з одчаю пішов би на явну загибель… Пішов би в пащу того ненажерливого звіря, що завзявся винищити найкрасших синів нашого народу… І тільки се примушує мене пересиджувати тут на горищі.
І тут святкую великдень.
Пригадую, що було три роки назад і що за сей час сталося.Моя зоре провідна! Чи знаєш, що з того товариства, що сиділо в нас тоді при столі — уже пятеро на тім світі?… Одні впали в боях крівавих, а другі загинули в муках тяжких од рук ворогів. І тільки я та твій брат, мій вірний товариш, борюкаємося ще в сьому пекельному хаосі, хоч не раз смерть уже простягала до нас свої кістляві руки. Тепер доля нас розлучила. Він між своїми, а я тут, у схованці.
Коли ж з тобою побачуся? Коли ж розповім тобі все, що пережив, як ти мені й пророкувала?
На протязі останніх років, як одірвана хмарка, перелітав я зі сходу на захід, із півдня на північ і ніде не мав пристановища.
Мій спокійний хатний закуток і ти, моя єдина подруго, усе далі й далі одходили від мене не так, може, просторами, як непереможними перепонами…
Ось і тепер я почуваю, що ти десь тут близько, але ж як і далеко! Здається на другій планеті, куди мені не доступитися ніяким способом за життя. Лиш у сні чую, як ніжно кладеш на мої плечі свої рученьки, дивишся мені в очи допитливим поглядом, потім даруєш довгим поцілунком… І теплота того поцілунку вливає в моє єство якусь солодку силу й я почуваю його на своїх устах довго ще потому, як прокинуся…
Я не маю твого образу, та він мені й непотрібний. Доволі мені думати про тебе і ти жива стаєш перед моїми очима і я знаю, що ти думаєш, що робиш, як живеш…
— Скажи, моя найдорожша, чому ти покинула місто й наші затишні покої та перейшла на життя в хату під сільську стріху?
— А хиба ти не чув? Був же в місті великий переполох… Дожидали Невидимого Велетня, що пронесеться над країною і все знищить на своїй путі… Ждали з жахливим напруженням…
— Ну?
— Ну, і сталося: саме в той час, коли в місті кипіло життя, як у ярмарку, коли про Велетня забули, усе те й сталося…
— Що ж сталося, моя сердечна? Ти ще й досі тремтиш од страху.
— А було так: Стою я в своїй кімнаті й бачу з високости, що далеко за містом спалахнуло величезне полумя, аж до самого неба… Жах охопив мою душу, бо зрозуміла, що то йде Невидимий… Через одчинене вікно бачу, що вогонь, заслонив увесь обрій червоним муром, і біжить з неймовірною швидкістю, мов лісова пожежа, на мене. І тут я почула страшний голос, як грім карпатський.
— Іду-у-у-у!
Кинулася до вікна, що б зачинити і тим не пустити вогню в кімнату, та коли простягла вже руку, вікно спалахнуло…
Я вилетіла прожогом, збігла по чорних сходах і опинилася в льоху. Тут упала й лежала, мов у труні…
Там, на дворі, шалів огонь, стояв жах і стогін. Тут же було тихо й вогко, як у колодязі.
Я лежала нерухомо… Аж ось крізь стіни льоху проривається потік, широкий на весь льох. Біжить через мене з шумом і бурлінням… Вода тепла й червонувата — а може то кров — усе прибувала, переливалася через мене, ставала де далі горячійшою і вже почала пекти… Що б не спаритися, я вискочила на вулицю…
— Що ж було далі?
— Зажди… Дай, згадаю… Ага! На вулиці стояла вже тиша. Усе пронеслося вогневою бурею. Люде, що порятувалися, про все забули, ходять уже спокійні…
— І ти врятувалася?… А чому ж покинула місто?
— А ось слухай: Швидко почувся знову голос Невидомого, уже як глухий, сердитий гуркіт:
— Іду-у у-у!
Усі кинулися в ростіч, хто куди. Я те ж біжу й бачу, як якийсь Велетень, що сам захований у хмарах, простягає свою велетенську руку і схоплює на бігу людий за поперек, як ляльок… І в ту ж мить людина спопеляється, рука зникає… І знову й знову там і тут, як блискавка, зявляється рука й люде спопеляються…
Манівцями вискочила я за місто, далі бігла степом, лісами… І вже до міста не повернуся.
— Де ж ти тепер, моя бідна?
— Далеко… Я була у твого брата на селі… Я так затужила за тобою, що хотіла прожити останні дні в тому оточенню, де проходили твої дитячі літа, де все ще й досі нагадує тебе…
— Горе, горе!… Я також занудився без тебе. У нас так багато недоговореного. Нове життя дасть нам новий зміст. Ти побачиш мою духову переміну, мій моральний зріст, моє поглиблене розуміння душі людської. Відчуєш нову силу любови моєї до тебе… Те, що було між нами, то ще не була справжня любов. Любов тепер тільки витає над нами. Сією новою любовю я вкрию тебе на все життя. Тільки вона й приваблює мене до життя, до життя з тобою, моя дружино… Тепер ти мені найріднійша й найблизша в цілому світі.
— Так само й ти тепер мені найріднійший і найблизший.
— Моя дорога! А чому ж ти прийшла до мене в такому легкому вбранні та ще й боса?
— У нас усі ходять у легкому вбранні й босі. У нас же ж рай…
— Рай? Ах, так, так! рай… Ти справді прекрасна, неначе райська душа. Дивлюся я на тебе й надивитися не можу… Ти така гарна, з такими ніжними рисами, така рожева… Тільки ж чого ти так схудла? Чого стала такою прозорою? І румянець твій на лицях не природний…
— Дурниця, дурниця. Я зарумянилася з радощів, що тебе бачу…
— Скажи, моя прозорливице, чи нам удасться наше велике діло?
— Лисиці мають нори і птахи гнізда… Ми ж лише могили.
— Так… Знаю… Бачив сам тисячі… Там тліють кости найкрасших борців наших.
— Ніщо не оживе, поки не вмре. Спершу сіють, потім збирають урожай.
— Але ж наше найдорожше зерно вже загинуло!
— У світі ніщо, ні одна пісчинка, не загибає безслідно. Усе вічно живе й одміняється, оновлюється.
— Ну, і що ж з того?
— Мерці збудують нам те, до чого ми змагали ціле життя.
— Терпе́н — спасе́н… Нехай би вони спершу мене вивели звідси…
— Я сама виведу тебе з твоєї тюрми. Давай руку й ходім!
— Ходім, ходім! Тільки де ж се ми? Тут пустиня безкрая… Скрізь піски й піски… Які вони теплі й мягкі!… Як любо мені з тобою!… Ти така добра, така мила. Ти вивела мене з неволі. Чи може бути більше щастя на світі, як тепер у мене? Так держав би тебе за руку і йшов би попліч тебе в сьому святому захваті все життя… Тільки чує моє серце, що ти зараз покинеш мене серед сих пісків. Уже тьмариться твій світлий образ… Скажи же ще одно: чи вільна звідси мені дорога до тебе?
— Звідси до нас усі приходять вільно, а від нас уже нема дороги.— А як же ти приходиш до мене?
— Тільки силою твоєї великої любови.
— А колиж я повернуся до дому, до тебе?…
— І до матери… Швидко, швидко… Тепер се для тебе останній перехід. Ми тебе ждемо там…
— Усі? і мати?
— Мати твоя вже давно тебе виглядає…
— Стій же, стій! Ти вже хитаєшся мов привид. Зажди ще трохи, не відходи! Скажи: Чи дуже я за сі три роки відмінився?… Чого ж ти мовчиш? Так пильно і заразом так ласкаво дивишся на мене й мовчиш…
— Дивлюся: чим одмінився… Я жила з піднятою головою, а ти свою голову схилив…
— Так…
— Ти загубив ясність свого лиця…
— І тільки?
— Ще загубиш вагу свого тіла…
— Та я вже загубив її на половину! Куди ж ти зникаєш? Не кидай же мене самого серед сієї пустині!
Зникла…
Я знову сам… Знову на горищи, у неволі…
Десь перекликаються сичі.
Темно. Холодно.
Чи ж швидко надійде ранок, великодній ранок?
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |