ЛППМ/10/Політична хроніка

ЛППМ/10
Політична хроніка (Степан Томашівський)

Політична хроніка

МЮНХЕНСЬКИЙ ПРОЦЕС проти Гітлєра, Людендорфа й тов., що почався 26-го м. м., стягнув на себе увагу не тілько всеї Німеччини а й широкого політичного світу. Як відомо, в ночи з 8-го на 9-го падолиста м. р., у моменті найвисшої внутрішної кризи в Німеччині, зроблена була в Мюнхені спроба державного перевороту в національно-монархічнім напрямі, і вона не вдалася. Провідники акції відповідають тепер, за свою невдачу, перед судом, якого хід тілько вчасти приступний загалови, вчасти закритий. У хвилі писання сих рядків знані тілько признання самих обвинувачених на явній розправі; слухання свідків що-тілько почалося, і то переважно закрите; тому годі не то здогадуватися кінцевого висліду, а й виробити собі ясніший погляд на юридичний бік справи. Та з політичного боку — перший тиждень суду кинув вже доволі світла на подію 8-го падолиста та її учасників. І не тілько на сих; також на весь сучасний стан національно-політичної думки серед великого відлому німецького громадянства. Про се можна говорити й сьогодні.

Перш усього, мюнхенський суд став не тим, чого можна було і треба було сподіватися, себто одним актом в боротьбі двох політичних принципів, двох національних світоглядів, двох соціяльно-культурних змагань, яких символами є: република і монархія, парламентаризм і національна диктатура, пацифізм і дух відплати… Ні, він перемінився у зажерту боротьбу між самими правими колами. Всі обвинувачені майже не обороняють себе, тілько самі обвинувачують — не так сучасний політичний лад у Німеччині, а більше раніших товаришів думки: б. ґенерального державного комісаря (диктатора) Кара, начального команданта баварської Reichswehr-и ґен. Лосова та полк. Зайсера. Вони заявляють однодушно, що названі панове були не тілько учасниками заговору, а й до деякої міри ініціаторами і провідниками, що вони критичної ночи явно приєдналися до „пучу“, на те щоб годину пізніше зрадити і кріваво здавити рух у самих починах; що й вони, по правді, повинні-б засісти на лаві оскаржених.

ГІолишаючи на боці факт, що Кар і тов. не стоять перед судом, що мало не до самої розправи вставали на своїх високих становищах (вчасти ще й сьогодні займають урядові посади), — чи можна продумати вимовніше свідоцтво морального розкладу в тих німецьких сферах, що найсильніше відчувають біль із приводу становища Німеччини після 1918 і твердо вірять у свою спасительну місію для визволення рідного краю від внутрішного і зверхного упадку? Се-ж очевидно, що ся моральна недуга старша від того критичного 8-го падолиста; само собою накидається питання, чи початки її не відограли вже деякої ролі в осени 1918-го р.? Виходить отже, і се можна-б підперти чималими иншими доказами, що сучасний режім у Німеччині стоїть менше своєю класною силою і цінностю, а більше завдяки морально-політичній нездатности противників. І дійсно, протягом останніх пяти років стілько було нагоди, основно змінити внутрішні порядки, одначе або не були використані або обмежилися тілько на… великім „пшику“!

На мюнхенськім суді зарисувалися дві головні постати: Гітлєр і Людендорф. Перший, родом Австрієць, мав в останніх роках величезний розголос як організатор т. зв. національно-соціалістичного руху. Його успіхи здавалися зправди великі; в ньому бачено вже німецького Мусоліні, і він сам мабуть вірив у подібну щасливу карієру; в соціялістичних і жидівсько-демократичних „тішився“ він страшною ненавистю — та ся перемінилася тепер у легковаження і насмішки. Здається — справедливо. Бо в судовім зеркалі, у світлі власної 3-годинної промови, він вийшов людиною духово доволі убогою: крім невтомної та на-скрізь дешевої вічевої вимовности трудно було відкрити якусь більшу цінність. Мусоліні і Гітлєр!

Якби не инші обставини, що не добре свідчать про Кара, Лосова й тов., то можна-б зрозуміти й виправдати поведінку їх, коли вони побачили себе під командою Гітлєра (який проголосив себе канцлером німецької імперії!). І з сього становища беручи, дивуєшся, як ґен. Людендорф, що до інтимних заговірників первісно не належав, — як він міг приймати становище ґенералісимуса в гітлєрівській імперії… Він, людина історична, якому критика, щоправда, се і те відобрала з ранішого ореолу, та який в останній війні, мимо невдачі, все-таки здобув між усіми вояками мабуть чи не перше місце… Се показувало-б, що він односторонний талант — тілько воєнний, без політичного ґенія.

Його власна промова на суді тілько скріпляє такий погляд. Була се найнеполітичніша промова, яку тілько можна було собі подумати. Замість зосередкувати свої, думки і слова на своїм оправданню й наступі на віроломних товаришів, він запустився на широке і ховзьке поле історично-політичних, конфесійних і расових виводів, обвинувачень і жалів, що в сумі своїй не могли викликати великого і корисного вражіння. Взяти під увагу хочби се одно, що він, на суді в архикатолицькій Баварії з її місцевим патріотизмом, уважав потрібним заатакувати як ворогів Німеччини федералізм, католицький рух, Ватикан і т. ин.… Сим способом він сам ставить себе поза межами можливости повороту до відповідного для себе прилюдного становища. А шкода!

ЛЬВІВСЬКА ПОЛІЦІЯ подбала про нове (котре з порядку?) українсько-польське провалля, для вирівняння якого треба буде (в найліпшім разі) стілько десятків років, скілько метрів простору обіймає гріб пок. Ольги Бесарабової. Покищо не знаємо автентичного протоколу судово-лікарських оглядин тіла, та й дотеперішні вістки не позволяють уже сумніватися у двох певних фактах: що арештування Покійниці мало політичний, чи докладніше — національно-політичний підклад, і що самогубство було наслідком „трактування“ її в поліційному доходженню. Сього доволі, що не принесло-б дальше слідство.

В цивілізованих краях Заходу поліція належить до найбільше поважних і загалом шанованих громадянських установ; уряд поліційного урядника або становище сторожа безпечности так само чесні як уряд і становище судовика, вояка то-що. Посуваючися в напрямі до Сходу зустрічаємо инше явище: поліційним установам приписується що-раз менше добродійних прикмет, щоби вкінці звести їх до антитези потреб і почувань громадянства. Навіть у межах б. Австрії помічалася така ріжниця між західними і східними краями, одначе і в колишній Галичині, де жандармерія і поліція мала для звичайних злочинців окрему слідчу процедуру, неприписану жадними законами, навпаки суперечну з ними, — політичні проступники, що переважно походять з освічених кругів, були вільні від подібних інквізицій. В одній тілько Росії було инакше; тамошні орґани безпечности, при ласкавій підмозі літератури, зробили все можливе, щоб зогидити в очах громадянства найнеобхіднішу громадську установу. Політичні наслідки такого стану розвивалися перед нашими очима в цілій жахливій величавости…

По всім знакам видко, що певні політичні кола в Польщі мають амбіцію „переймати славу“ російських орґанів. Як там слово „инородець“ або „нігіліст“ давало повне розгрішення від моральної і законної відповідальности за поневірку людським достоїнством, так і тут доволі мати нещастя приналежности до „національних меншостей“ або бути per fas et nefas підозрілим у комунізмі, шпіонажі то-що, щоб почувати себе цькованим беззахистним сотворінням. Боротися з сим смутним явищем дуже трудно, бо psychopathia nationalis, національне божевілля, творить Ахиллевий щит, якого не пробє жадна моральна або політична рація — не дармо-ж кований він у пеклі! Такі щити тратять свою силу що-тілько з упадком того, кого вони закривають. Й у Львові прийде до такого упадку, від удару з цілком несподіваного боку.

СПРАВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ не посувається вперед. Внесене ще минулої весни прохання українських установ до польських властей, щоб істнуючий приватний університет був удержавлений, було що-тілько 27-го м. м. розглядане сенатною освітною комісією, і вона „пригадала“ урядови соймову ухвалу з 1922-го р. про утворення українського університету до 1924-го р. по можности… у Варшаві. Українське громадянство в Галичині приймає се рішення як наругу і визов, хоч його давно вже треба було сподіватися. Наша університетська політика немало причинилася до того, що ми стратили наш фактичний „стан посідання“ на львівськім університеті; дотого, не можна заперечити, що в деяких українських колах здавна помітні змагання в напрямі Варшави. Значить, треба рахуватися з можливостю, що в осени с. р. повстане карикатура українського університету у Варшаві… З ним або без нього — однаково.

В цілій сій болючій справі одна характеристична проява. Згадана петиція львівських Українців домагалася державного, себто з політично-адміністративного боку польського, університету з українською викладовою мовою. Якби ми були зберегли наші права і „стан посідання“ на львівськім університеті, колись ім. Франца I, тепер ім. Яна Казимира, то ми не могли-б у сьому нічого змінити, та коли ми фактично покинули старий львівський університет і хочемо власної, самостійної і національної високої школи, то се настирливе домагання державного характеру для нашої майбутньої (або теперішної приватної) Alma Mater може тілько бентежити. Бо се не був тілько lapsus не-політиків з минулого року. Ось головний орґан української преси у Львові знов крушить копіє за утворенням польсько-державного університету з українською викладовою мовою (на зразок инших державних шкіл?) і ніхто не перечить тому. Досі були ми переконані, що українське громадянство в Польщі ділиться тілько на два обози: непереєднаних самостійників і опортуністичних автономістів; тепер бачимо, що є ще третя катеґорія, мабуть найсильніша (бо заставляє всіх инших мовчати) — катеґорія польських державників. Дивні діла твої, Господи!