Листи з Криму/Мусема
| Листи з Криму Мусема |
Голод ▶ |
|
Мла впилася в землю. Сонце впало за обрій. А на обрії плаче скучерявлене море.
А над морем стрибають хмари, п'яні хмари стрибають і плаче скучерявлене море… Вітер вогкими лапами розчісує жовто-червоне листя на винограді.
Вітер хмари збиває укупу і жменями кидає в небо і рве.
Вітер з моря!
Значить, буде буря вночі, значить, буде всю нічь світитися море і дзвонитимуть скелі до самого ранку, до самого ранку ридатимуть у млі, і вночі буде буря.
От в-останнє китайкою вечір майнув на горах, згас, а вітер шумить, золотиться червоним листом і грає.
Золотиться і грає…
І вона була золота… Правда, вона була хороша?
Саме отут проходила вона і загубила хустку, саме отут загубила хустку вона, як проходила…А сталося це так.
А зустрівся я з нею так.
Уявіть собі: стежка, вузька, тверда і згадючена над проваллям. Унизу ліворуч море, праворуч скелі й небо.
Зелене море і сірі скелі.
А стежка оперезує гору. По тій стежці одному лише можна пройти і перш, ніж ступити, то треба гукнути: щоб не зустрітися. От.
А ми зустрілися. Я до скелі, припав, розставив широко руки, а вона мусіла пригорнутися до мене і обняти трохи. Так легко пригорнулася вона, а я широко розставив руки!
Це був момент, але я відчув кріпкі, маленькі груди, і дихання її було на щоці в мене…
Щось гаряче обгорнуло мене, а дихання її метеликом зачепило уста і щоки.
Иноді хвилина — як вічність! І коли вона майнула за зворотом спідницею, мені здалося, що знаю її сто літ.
Майнула вона спідницею і щезла, а я стояв, широко розставивши руки, дивився… і здавалося мені, що музика заграла в скелях, піднялася у груди і заповнила цілий світ.
А море билося внизу під ногами і дзвеніли весело скелі, а сонце сміялося золотим сміхом…
Ввечері я знов побачив її. Вона співала з морем, і я прийшов. Правда, чудно, як я взнав, що то вона співає над морем, коли я ніколи не чув її голосу? Чудно… Її голос був такий схожий на теплий живіт і на маленькі міцні груди…
Вона-ж не почула моїх кроків — може вона й не чекала мене? — і коли я прийшов, вона не оглянулася.
А коли я сів коло неї і обгорнув її у шинелю (щоб не було холодно їй), лише тоді вона помітила мене.
— Ах-ха! — сказала вона від несподіванки, певно, а потім додала щось сердите-сердите по-татарськи й відсунулася. Відсунулася від мене вона, встала і пішла.
А хмари п'яні були, і скучерявлене море грало, і пішла вона додому по тій стежці, де зустрілися ми раніш, а я пішов слідом.
А коли вона помітила, то побігла.
Побігла вона, а я за нею, і здавалося мені, що то вовк жене дику сарну.
А море шуміло унизу далеко, глибоко, і коли бігли ми, вона загубила хустку…
Хустку загубила вона, а я знайшов!
А вітер з моря хмари на хмари шарами клав, і темнішало вечірнє море.
Темнішало море, а ми бігли по стежці вниз. От хрюпнули двері, а я виліз на самий верх скелі і дививсь на саклю її униз… От у вікні світло майнуло, і дівоча тінь на стіні захиталася…
До вікна підійшла і почала повільно зачісувать косу…А море билося люто в беріг, а море цілувало скелі і сердилося. Сердилося море, що далеко вони, що не дістати йому до гори.
Таке прокляте це море! Всю ніч не дало заснути мені й на хвилинку!
І були ще ночі бурхливі осінні…
Я над морем сиджу і слухаю ноктюрни. І її чекаю… Немає… Витягаю хустку. Роздивляюся.
— От-тут повинні бути скроні її, тут чорна коса…
Розгортаю, показую вітрові — Гей-гей. А вітер починає цілувати, обгортає і крутить.
Тоді я ховаю в кешеню. Хитрий вітер!
Я знаю… але ти більше не побачиш хустки! Ні! Всміхаюсь.
Досить того, що й так він кожного разу з нею, як ганяє вона на гору кози. Ні.
Так сидів я і чекав її, та вона не приходила. Иноді приходили знайомі.
— Чого ви тут сидите? Так холодно й вітер…
— Так, — казав я.
— На дворі вітер, і бризки до вас долітають.
— Гм, — відповідав я.
Тоді вони тягли за руку й кричали:
— Ходімо до хати!
Але я виривався. Чого вони прийшли? Яке їм діло? А що, як я їх пошлю під-три-вітри? А?!Я кричав ще щось, і вони ображено відходили. А я сидів і слухав, як свище вітер в скелях…
А далі.
Сталося це так. Я став різати виноград до Алі-Шаїба. Це-ж правда, я не знав, що й Мусема буде там. Хіба те, що вона в той день стояла коло контори, було доказом?
Ви ще може гадаєте, що у Еффенді-Смаїла я одержував більше, як у Шаїба? Яка дурниця!
У Шаїба я одержую не менше. Може, трохи менше, зате праці менше. От!
Ну, й от! Цілий день я бачу її постать і засмажені, золоті руки. У неї велика, чорна коса.
Я ріжу, а вона носить. Ми в парі.
Ви ще, може, подумаєте, що це я нарочито зробив так? Ні, ні! Запевняю вас. Це — випадок.
Коли нахиляється вона, я бачу її ноги — вони теж стрункі й гарні.
А вечорами, коли знов бився вітер над морем в конанні, ходив я на виноградник і чекав її там.
Я лягав на землю і, повертаючись на спину, смоктав ґроно і здавалося мені, що то я цілую її.
Знов співає вона над морем і знову прихожу я і обгортаю її. Вона не каже нічого й хоче встати. Я однією рукою держу її міцно, а другою тягнуся, щоб зірвати ґроно. Зірвав і протягую їй.
І сталося так (як це сталося так?), що я спіймав її руку, лише доторкнувся до неї…
І от, як там на стежці, припала вона до мене (зачепилася за корінець, мабуть) і обняла мене…
Почув я її плечі коло моїх, а очі були до болю близькі; переплуталися тілами ми і уста коло уст забилися.
І така коротка була та ніч!
Хто це каже, що осінні ночі довгі й холодні? Ніч була така коротка й палюча.
І як люди брешуть! Як…
Ранком ми знов були в парі і коли дійшли до того місця, я подивився на неї, а вона, легко піднявши кошика, засміялася мені…
І були ще вечори бурхливі, осінні, швидкі…
Я щільно загортаюся у шинелю і чекаю її.
Чую легку ходу і голос:
— Ау!
— Ау! — відповідаю.
Так балакали ми рухами, поцілунками, очима. Брала вона у рот ґроно, а я по ягідці добирався до уст… Коли залишалася одна ягідка, вона швидко ховала її, а я шукав… Так балакали ми між собою. І були в нас довгі бесіди і короткі ночі…Я взнав, що вона любить, як синіє виноград на червоному тлі, що вона слухає море і розуміє мову його…
Багато я взнав. Я взнав, що у неї маленькі, теплі ноги, круті плечі, і хитрі, швидкі руки…
Я взнав, що вона хороша, золота…
І на зріст вона була не велика, так що, коли я стояв рівно і вона хотіла поцілувати мене, то мусіла підстрибувати…
Вона так смішно підстрибувала, ця Мусема!
Так ми різали виноград. Вже й останні зимові груші зірвали. Вже й вино почали душити і роботи не стало.
Раз увечері я сказав їй, що їду.
Вона довго не розуміла. Вона була така чудна й хороша — ця Мусема!
Все питала вона, чи скоро-ж я повернуся. Я сказав, що ніколи, мабуть. Тоді вона заплакала, а потім засміялася. Сміялася, а з очей сльози бігли…
Сказала, що в Бахчисарай піде, бо дома її віддадуть за когось, а вона не хоче…
І коли прощалися ми, синій вітер рвав небо, і билося в тузі білою гривою море об скелі.
Я поїхав…
Тут вона бігла і загубила хустку. Там співала вона, а я прийшов. А он там, внизу де тополі рядами, виноградник Шаїба… там я її цілував…
Ліворуч провалля і море, праворуч — скелі.
Проти мене іде жінка і кози жене. Бачу, що жінка, бо хустка не так зав'язана. Знов, як тоді, я до скелі припав. Кози пройшли. Жінка стала, і очі зустрілись.
— Мусема! — я скрикнув.
А вона очі рукою закрила, похитнулась… Я чув лише — ах!
Дві хвилі шуміло провалля і стогнали кущі.
Потім тихо. На горі сиротливо кричать кози. Унизу грає море і вітер сміється. Біжу униз, зриваюся, падаю…
Вже темно стало. Вже ніч покрила чорним крилом гори.
— Мусема! — кличу я. — Мусема! — та не чуть відголосу. Лише на обрії миготять червоні маки і шумить скучерявлене море, а над ним стрибають хмари, п'яні хмари стрибають і плаче тужливо вітер.
А тут тихо, мертво. Я шукаю її живу, чи мертву і кличу…
Мла впилася в землю і мій клич б'ється об скелі і тане в міжгірних проваллях…