Лицар Усмішки (Оречкін)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лицар Усмішки
Борис Оречкін
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Помер Аверченко.

Немає, здавалося, нічого більш протилежного, більш суперечливого, такого, що сильніше за один одного виключає, чим ці два слова: Аверченко і Смерть.

Аверченко — це було саме життя. Це була людина, для якої життя було самоціллю. Він жив для того, щоб жити. Людина, якій Смерть представлялася тільки в образі літературного персонажа, що перемагається завжди, усюди і скрізь нею однією, єдиною: Життям. У всьому він бачив тільки світле, тільки хороше. А коли він своїм гострим пером над чим-небудь знущався або над ким-небудь сміявся, він робив це прощаючи життя все за те, що усмішку вона народжує і в злі.

Аверченку завжди було смішне.

Так було в Росії. Так було і в еміграції. І тут, де багато хто давно встиг вже зневіритися і покласти зброю, він продовжував вірити в те, що і раніше було для нього незаперечним символом віри: життя не так вже страшне. А з тим, що є в ній важкого, потрібно боротися здоровою усмішкою і легким сміхом.

Письменники-гумористи у приватному житті нерідко важкі і нудні. Аверченко завжди, скрізь і усюди був таким, яким знала його публіка по журналах і газетах. Все здавалося йому легенею і у всьому хотів він бачити тільки смішне. Бо сміх був його стихією, усмішка — найнадійнішим знаряддям в життєвій боротьбі.

А боротися доводилося йому багато.

Творець російського «Симпліциссімуса», організатор цілої школи російських сатириків — поетів, художників і публіцистів — він, злетівши на верхи популярності, повинен був не мало перестраждати, бачивши, як гине його дітище, як йдуть в нудьгу і тугу його друзі і соратники.

Він зазнав не малі поневіряння і, нарешті, поселився в Празі.

Знову боротьба, знову наполеглива праця і знову усмішка. Бо ніщо не змогло позбавити його віри в непохитну силу вибраної ним зброї.

Як лицар служив він до кінця своїй Прекрасній пані. І тим хворий було прочитати в одному з останніх його листів:

«Нудно на цьому світі, панове, а в Празі — особливо.»

Аверченку стало нудно. Скільки трагедії в цій фразі...

Втратити усмішку, втратити віру, — значить, втратити все.

Аверченко почав нудьгувати. І помер. Бо жити без Усмішки він не міг би все одно...

Останні місяці Аверченко лежав, прикований до ліжка. У грудні я поводився до нього з проханням поділитися з нашими читачами своїми побажаннями на Новий Рік.

І перший раз в житті Аверченко відповів «серйозно»:

— «Лікарі на якийсь час заборонили мені працювати, — писав він, — заборонили читати і писати і я позбавлений, тому, можливості формулювати свої новорічні побажання так детально, як я б це зробив, неначебто був здоровий. У двох рядках мої побажання такі: — На майбутній рік я бажаю Росії знову зробитися Росією, а російській еміграції — перестати бути еміграцією».

Відчуття оптимізму вперше обдурило Аверченку. На жаль, не тимчасово, а назавжди склав він своє перо. І не призначено йому було перестати бути емігрантом і знову побачити Росію — Росією.

Аверченко помер. Помер молодим, в розквіті сил і таланту.

Смерть виявилася сильнішою за життя. Вона останньою посміялася над тим, хто все життя сміявся на ній.

* * *[ред.]

Усиротіла Російська Усмішка сумно схиляється над труною свого вірного лицаря.