Люборацькі (1920-ті)/1/IV
| ◀ III | Люборацькі Частина перша IV |
V ▶ |
|
Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіт Антосьо і в мняча не награвся, і в коней не набігався, хоч бігав що-неділі, що-свята, і в мняча грав що-дня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга й тне свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: „ватага йде, молока несе, а що в цицьці — то мені!“…
Коли б хто мав силу Навина, так би й гукнув: „стій, сонце! ми ще не награлись!“ Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться, або телята! Й без того крику, аж в небі чути, а так і Бог забув.Е! не хотілось Антосьови у-друге до Крутих! Тут воля на все, й всього доволі, а там!… І плакали, й молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо — та не сам, не з батьком, не з матір'ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збіралась в Тернівку везти Масю до науки.
Пан Росолинський здержав слово: був на Спаса в Тернівці, бачивсь з Печержинською і привіз пан-отцеви звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Як би не жнива, то Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш, що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули й возовиця кінчилась, то на все було часу.
Довго пані-матка не приставала віддати Масю в науку, а ще до ляхівки: „на̀що, каже їй та наука? Ще й віри відцурається?“ І вмовляв о. Гервасій, і все. Й йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти; а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться, чи ні — аби в учительки була, та по-лядськи цвенькала, бо з „хамською“, хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав…
— Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, — заговорила пані-матка. — Де таке видано, щоб дівчат учили, як хлопців?… Ні вже! вже останні часи зближаються!
— Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! — сказав пан-отець.— Говори: дурна! — озвалась пані-матка. — Вже ти не розумнійший за мого покійного татуня, а вони, було, все розсказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як згляну на світ, то якурат так і єсть, як було покійні розсказують.
— Дурна ти, й твій татуньо дурень був.
— Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай і дурна, а що мої татуньо покійні то дуже розумні були.
О. Гервасій засміявся.
— Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?
— Тому, хто найбільше нагрішить.
— А хто ж найбільше нагрішить?
— От тобі й раз!… А почім мені знати?
— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!… А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий черний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!…
— А-ну ще що?…
— Буде з тебе й сього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — Се-б-то хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, як би то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.
— То що б? то що б? — забалакав пан-отець.
— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розсказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люде поробляться скна̀рами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!… Все було покійні розсказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить… Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде й печати несе; кохатимуться, женихатимуться й гадки не матимуть: осліпить сатана. Й блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила пані-матка й зложила руки до Бога.
Дійшло до смаку пан-отцеви, він й озвався:
— Та й Мартин Задека пише багато. Він каже: що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніе прыйдеть во изможденіе, и законы ослабіють. Воно-б, бачся, й так! Та ще жидови чимало на світі зосталось, а в останні часи вони всі вихристяться… От що! То я й думаю, що до того ще далеко.
— Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім, — заговорила пані-матка, — майтесь на осторожности, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.
— В який огонь? то в оньже! — поправив пан-отець, — ніби-то: в котрий.
— Говори! — озвалась пані-матка, — хіба ти розумнійший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же…
— Та я тобі книжку покажу.
— Як би я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай мені книжку. А тепер на що вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки перепорчені, — давних правдивих нема, попереводили.
— Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хоч везти.
— Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?
— Сього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.
— А він хіба з Богом говорив?
— Та дурна твоя голова жіноча, — сказав пан-отець, — хіба як з Богом не говорив, то вже й віри йому не няти?
— А чого ж ти віриш у його, як турчин в місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?
— Ет! кому що, а курці просо! — заговорив пан-отець із серцем, і аж сплюнув. — Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, — додав далі.
Не вспіла пані-матка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський таки пан-отець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-соли. Випили по чарці, що один Бог, далі по другій.
— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?
— Та Бог в Тройці пребуває!
— Та хіба в нас не чотири евангелисти?
— ЕІ як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.
— Шість день Бог творив світ.
— А в сьомий почив од всіх діл своїх.
— Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
— Га-а-а! добре, мамуню! ій-Богу добре! — заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувать її в руку.
Поставили й „сьомий стовп“… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. Й на день засіріло.
— Пора мені до дому, — каже гість.
— Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.
— По одній, — додала його пані-матка, — щоб знаєте… А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — й держачи в руках чарку з „православною“, почала приспівувати, а пан-отці підтягати:
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити…
А ми тут, вони там,
Трясця їх животам…
Та й заговорила, дивлячись на чарку:
— Пройшла єси вогонь й мідні труби, й пляшки й келишки; всюди їздила, то піди ще й пішки!
Й випила, скривилась, зморщилась, налила для гостя й дає:
— Проше, вашеці!
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа в долоні припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
А випийте ж, любцю!
Та випийтеж до дна:
Там горілочка смашна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас,
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
Та „кумцьо“ таки не випив.
— Чи пєте ж?
— Попо-попождіть! попо-ждіть, мамуню! Зараз! — й затяг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно есть я-ко воистину…
О. Гервасій за ним, а пані-матка й собі… Далі поставив гість чарку й вдарив поклона, а за ним й усі. Співають та бють поклони, а на дворі вже старий день.
— Пора їхать! Пора! — каже гість, як проспівали й сльози обтерли.
— Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку! — просить пані-матка.
— Ні вже! бувайте здорові!
— Та сядьте-бо, щоб старости сідали! Та ще вишнівочки…
— Ні, спасибі!
— Ну, дулівки…
— Спасибі! Поїду.
— То сибіряку, або сливянки, або яблунівки…
— За все, за все спасибі! Поїду! — й поплентавсь на двір казать коні запрягати.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.
— А тепер, жінко, спати? — заговорив о. Гервасій.
— Тобі добре спати, а мені хазяйство…
Через годинку пан-отець хріп, а пані-матка товклась по перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й на-сухо ніхто не виїзджав. Такий уже звичай.
Тим часом зближалась друга Пречиста, а припадала в суботу; в пятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: пані-матка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немов би плакать збіралась, а пан-отець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збірались. Не так чого понабірали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини! Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; пані-матка також по̀том обливалась, обвязуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
Чому-ж се так? Чому пані-матка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває дома — в науку поїде, то хай погуля.
Глянула пані-матка на все, чого понаготовляла, й задумалась: — коли-б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині; бо не дурно ж мої покійні татуньо розсказують було, що будуть не ученики, а мученики… Боже мій, Боже! — додала в голос, — лучше було не родитись, а ніж бачить, що тепер діється на тому світі Божому.
Взавтра вже мала виїзджати Мася, й як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну й пішла на тік, стала в кутку між стіжками й почала гуторить. Все село знало, що̀ діялось у пан-отця, то слуги й подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ні.
— Тим, — каже Мася, — матуся не хочуть, що там запанію.
— То не панійте, — каже Ганна.
— Е! мене ж за-для того й везуть.
— То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.
— Не вмію.
— Біда! — каже Ганна. — Тоді вже не станете зо мною до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і подивлюсь на вас, тоді…
— Не знаю, — перебила Мася. — Може, з мене вийде така яга̀, що й пальці слугам підрізуватиму.
— Не дай, Боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас, панно, так люблю! Всі дівчата вас люблять, все село, а тоді зненавидимо, що й зустрітись противно буде. Не панійте! жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, й все; й за дружку стаєте; а тоді… Ви обіцяли мені вінок виплести до шлюбу, — вже не виплетете, вже запанієте. — Останнє слово Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились. Мася й собі заплакала, не знаючи чого.
Вирісши між простими дівчатами, хоч не в роскошах, та й без нужди, Мася надивилась на горе гірке й викохала добре серце, бо й своє лихо навчало й чуже. Від простої ж людини вища, розумнійша нічого злого не перейме, а ще й ту за собою поведе. Тільки й переняла Мася від дівчат, що пісень понаучувалась; та кому сей скарб на заваді! Навіть не набралась ненависти до панів. Лучалось, що кляла їх, — та й своє лихо забувається, а чуже й голови не держиться. Не знавши жадних витребеньків та викрутасів, була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було, як квіточці гожій в зеленім гаю. Панування прилеща̀ло небогу, й їй кортіло запаніти, та в душі жаль було тієї простоти, тієї невинности, що вона збіралась кидати, сама не знаючи, чого шукає, що кидає. І щиро плакала, сама не тямлючи, чого сльози ллються.
Йдучи спати, Мася думала собі: мабуть я, хоч і запанію, а не буду погорджа̀ти простими дівчатами. Вони такі добрі!… А може й буду: може вони добрі тільки тепер, як я не панюча; а як запанію, то злукавіють, як Ганна каже, й я їх зненавидю. Бог його зна, що то буде!
А Ганна думала: прокляті науки! З такого янголяти вироблять чорта, що ні відхрестишся, ні відмолишся. Пропаща людина! Бодай той непрощений був, хто видумав таку нелюдяну науку!
Виїзджала Мася на саму другу Пречисту: вибрала мати свято, щоб часу не згаяти. Дівчата вільні були, то й прийшли випровадить попівну-товаришку. Попрощавшись з батьком за-довго перед виїздом, бо він пішов до дво̀ру, попросилась вона в матері й пішла вперед з дівчатами. Багато вони говорили, ще більше раяли, як прикидатись панею, а справді панею не бути; як викручуватись від учительки, як, бува, провинишся, — всього було сказано: чим багаті, тим і раді. А ще й половини не виговорили, як показалась курява, що їхала пані-матка. Попрощалась Мася з дівчатами, поцілувалась з кожною, доки ще не видно було до матери, — бо вона хоча й не забороняла сходитись з дівчатами, а брататись не позволяла, — й ждала при дорозі. В полі вже тільки стерні жовтіли, та рябіли гуси, а де-де й худобина ходила пусто̀паш.
— Отсе ми випровадили товаришку, як на цвинтар, — говорили дівчата, вертаючись в село. — Вже вона не вернеться для нас, пропала; запаніє, злукавіє, то все одно, що й вмерла. Прокляті науки! — Й почали співать сумних пісень: як мати виряжала доньку в чужу сторононьку, а сонечко грало у неділю рано. Проспівавши сієї, почали й другої:
Бувайте здорові, батьківські пороги,
Куди походили мої босі ноги.