Люборацькі (1920-ті)/1/VI
| ◀ V | Люборацькі Частина перша VI |
VII ▶ |
|
Тяжко було Масі між ляхівками та недоляшками: всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що з-роду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались й зареготались, й Печержинська з ними, та все: ото, — кажуть, — а! як же можна?
Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько ударили в дзвони; загомонів хрещений народ улицями, до церкви йдучи. А в Печержинської всі спали, як побиті, хоч повинось їх: діти, сказано — діти; а сама з панства покачувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились й тут. Пішла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як оселедці в бочці, спали панянки; а учителька осібно спала й, прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись косами, то перстнями, що на руці були. А сонечко аж проситься до хати, крізь заслонку в вікно поглядає, мов би каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятися; вийди, полюбуйся, бо се вже останні дні так веселенько світ Божий озираю. От-от, лиш не видно, як небо засуниться, й піде грязюка, що ні ти, ні я на двір й носа не покажемо. Та вставай же, кажу! годі тобі вилежуватись!
Але от Печержинська сіла, та ще далеко було встати! Нарешті й встала.
— Оляно! — гукнула вона, — давай черевики! — Там — давай се, давай те. З година часу упливло, поки вмилась, й друга вже на сході була, як сяк-так прибралась. Тут й панянки висотались на добридень поклонитись.
— А що ж ви, панянки, — заговорила учителька, — готові? Підем до костьола.
— А не до церкви? — поспитала Мася.
— Так й видно, що хамка! — гримнула Печержинська, — що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно — попівно! Що мені з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Klęcz[1] зараз!
Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержинська пішла далі: — Щоб ти мені й бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму…
Грядом сльози котились Масі з очей й річками по грудях текли, аж ставочок став на помості, що й у дві ложки не забрати. Тут до костьола задзвонили.
— Вставай! — гукнула учителька, — та піди вмийся; до костьола, хамко, підеш.
Знялися всі й пішли. Печержинська дала Масі польську книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки й наказала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного благочинника.
— Що, — казала Печержинська, — вона робитиме, й ти роби.
З її прикладу Мася простягла руку до якоїсь посудини, що стояла в костьолі коло дверей, й мазнула собі по чолі. І як здивувалась, почувши мокре! Їй й в голову не приходило, що то свячена вода. З тієї ж прикладу Маса й вклякала, й до землі припадала, й усе. Се була перва наука для Масі. Від сього разу вона не споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товаришками, хіба сама з собою розмовляючи, та раз перед Оляною їй спогадала.
Вийшовши з села з-між простих дівчат, Мася найхутче зійшлась з Оляною й не втерпіла, щоб не поспитати її:
— Чому нас не пускають до своєї церкви, а водять до костьола?
— Бо ви панянки, — відказала Оляна, — то вам сором ходить між хлопи. От спогадайте: коли ви бачили в церкві хоч одного пана, або паню, або панянку? Все лиш мужиків бачили, — самих хлопів. А в костьолі самі пани та шляхта, а мужицького й духу там не видати: бо то віра панська, а то — хамська… Як би не сором, то пани ходили б в церкву.
— А ви, Оляно, якої віри? — поспитала Мася.
— Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви що другого, то вам сором до церкви ходити, а до костьола.
— А чому ж мені дома сього не казали?
— Ге! — озвалась Оляна, — на що б вас й до учительки везти, як би могли сказати вам все, що треба?
Печержинська підслухала сю розмову й покарала Масю за постої з мужичкою, за розмову „po chłopsku“, а найгірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла допитуватись! То в тебе Оляна розумнійша за учительку? А! хамко ти одна ходиш!
Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз… та що й казать! Всього було! Було й те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, що се добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, покатолицьки молитись — й „Zdrowaś Marijo“, й „Ojcze nasz“ й „Wierzę w Boga Ojca“; з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову й хлопську церкву. Не багато й пройшло: три місяці з чимось, а Мася так відмінилась — вже й не пізнати її! Саме тоді Різдвяні святки зближались; мати й приїхала взять доню до-дому, — приголубить хотіла.
— Ktoś idzie! ktoś idzie! — закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвірря. Глянула в вікно Мася та й каже:
— To moja popadia plącze się.
— Jaka popadia? — питають.
— Luboracka, a jaka ż! — відказала Мася.
— Niby to matka twoja? — кажуть.
— Jaż mówię, że moja popadia, — озвалась Мася.
Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась й привітать її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; й то — „для годиться“.
— Може воно так і повинно бути, — подумала пані-матка, — може воно по старому тільки вітаються з матіррю по-людськи; а тепер таке й соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав… Та мабуть же й попомучили тебе, небогу, — думає мати, на доню дивлячись, — нім навчили дрикгать та тицяти! Не ученики, а мученики — мовляли покійні татуньо.
На розпрощанні учителька строго-на-строго наказала Масі з хлопками не сходитись.
— То сором, — каже, — то встид; а по-хлопськи побалакавши, — каже, — так писки заогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш. — Й дала роботу до-дому — гаптовання. Та ще й маму напросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби на-ново не „zchłopiała“.
Хто-хто, а Ганна очей не спускала з Тернівської дороги: коли-то покажуться? Як над вечір відчиняються ворота: їдуть вони! Повибігали на двір й челядь, й своя сімя; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, й наче чужа, незнайома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.
— То, може, що змерзла, — каже одна дівчина.
— Ніт! так загорділа, запаніла, — озвалась Ганна.
Справді, розібрали Масю, а вона на-силу з татом привіталась, на сестри й не глянула, й стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.
Миленько Ганна подивлялась на панянку, оттут пораючись коло її одежини, — бажалось поспитати, чи все гаразд збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під грубою, на тонких ніжках, як чапля, або журавель; й все коло неї напижене, віддулось. Як виходить мати з валькира.
— Може ти голодна? може будеш що їсти? — питає.
— Dziękuję mamo, nie chcę, — процідила Мася крізь зуби.
— Таке! — подумала Ганна, — вже й до матери поляцьки! поминай же, як звали…
Пройшли свята. Після Ордана знову пакувались, а від Масі ніхто рідного слова не чув — ні батько, ні мати, ні челядь, ні хто-небудь другий; все поляцьки цвенькала. Малих дві сестри мала, й тих навчила цокать, присідать; спіднички їм попідрізувала, й коси по-новому позакручувала — все пішло на другий лад. Сама не ходить, а пливе, як качка по воді; й менчих так приучувала. На булих товаришок, сільських дівчат, й з-під лоба не поглянула, наче ніколи вони й не здибалися з собою.
— От же з Печержинської й справді учителька на славу, — говорив раз пан-отець Гервасій своїй жінці; — бач, як витресувала нашу небогу!
— До чого то їй доведе ся наука, — сумно відказала пані-матка, — така пишна стала!… Що до мене, — додала, — то я воліла б бачить її, як бувала — з закаченими рукавами коло якої роботи, а ніж на тонких ніжках як не під грубою, то коло вікна, або за гаптами. Коли б уміла їсти зварити та дати лад в господарстві, то гаптовання й купить собі.
— Говори! — озвавсь пан-отець, — ти все своє правиш. А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печержинської вчиться? Такий уже світ настав…
— Поганий же він, сей світ теперішній, — озвалась пані-матка. — Я ж не знаю жадних гаптів, а хліб, слава Богу, їмо з тобою. Й мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й других годувала. Та й твоя мати така ж була.
— За те ходили в плахтах та в намітках.
— Тим то їм й добре було, що свого не цурались! тим то вони й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить собі плахту — другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці передасть. А з сих підрізаних що? Через місяць як не подереться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги метуть, що наче череда йде, такий копіт зібють — а їх лиш дві, або й менче.
— Я знов скажу, що такий тепер світ, — озвавсь пан-отець.
— А я знов скажу, що поганий теперішній світ, — озвалась пані-матка й додала: — ще пани хай би собі вигадували, — на те вони багаті; а таким, як ми — Бог з ним! — лучше б держатись старини, то й на душі лекше було б, і в скринях повнійше.
— То се по твоєму, — каже пан-отець, — Мася повинна б натягти запаску та на вечерниці? Гарно!…
— На вечерниці — не на вечерниці, запаску — не запаску; а що шнурівок та капелюшів — їй зовсім непотрібно.
— Хіба вона що? — гнівно заговорив о. Гервасій.
— Або я що кажу? — озвалась пані-матка.— Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? — почав кричати о. Гервасій.
— Попівна! хіба я що кажу? — озвалась пані-матка.
— А попівна хіба не панянка? — каже о. Гервасій.
— Та панянка ж, — озвалась пані-матка.
— То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? — гукнув, — чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка!
— Та хай буде, хай! — заговорила пані-матка стиха, — хіба я кажу, щоб не була? хай буде! гамуйся!
Вдруге вже ніколи не вертались вони на сю розмову. Чи й пані-матка переконалась, що попівна повинна бути ляхівкою, чи боялась перечити, — тільки як пан-отець почне хвалить Масю, то вона зітхне й каже:
— Добра дитина! та коли-б їй дав Бог розум добрий!
— На те вчиться, — озветься пан-отець, — щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала-б-єсь, що пан про ню розсказує! Або й про Масю як би-сь почула! Ей! ей! аж дух радується!
Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучше було б, як би він гудив. Мася ходила до його дочок й цілувалась і все; а вийде з хати, то ляхівки й почнуть:
— A co to będzie, kochaniu, — troszku ciasta, cybuli a oleju?— Knysz! — гукне друга. Й підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: ще, — каже, — цибулею відгонить!
— Ще олією тхне! — відкаже друга. Й регочуться, аж покачуються. Та пан-отець сього не знав. Ляхи — народ облесний, знають, з якого боку підійти, й так примаслиться, що й сто голов май, — не вгадаєш, що в йому кипить. Й пан-отець щиро вірив, що Росолинський, як хвалить, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася румяна була, як ягідка. „З обличчя, — каже, — видно, що в жилах тече хамська кров, що в грудях хлопське серце бється“.
Чи в ворота, чи через перелази, а ся штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, й показалось небозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут то було плачу та проклонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця — „так й вирву!“ — каже, — та боліло.
Прибувши в пансіон, як там звали, — нібито до Печержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; й не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого се так; а далі Мася й призналась одній товаришці й облилась слізьми.
— Порадимо, — каже тая, — не сумуй! — й прираяли пить оцет на̀тще.
Пє дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають…А на дворі тим часом січень — чи ж другі звуть — лютий був наскінчу.
На Поділлю іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед па̀лютим[2] й сніг розтає, й все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелена, — тим-то його й прозвали: березо̀золь. Та в дорогу збіраючись, на се нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься заверюха й таке почнеться, наче до Різдва йде: й мороз, й вітер, й сніг. Не на-довго воно, а все ж на дворі — сказано, без пори — наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить. Так й тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через кілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з ко̀цюбами не повиходили. А о. Гервасієви саме тоді випала дорога: їхав у Крути сина відвідати, бо на Різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому Бог поміг, а на ранок доїхав до Бугу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, й тяжко було їхати, — так люде льодом дорогу втерли. Й о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А по-під горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.
— Гай-гай! — дума собі о. Гервасій, — ото̀ роскіш! — І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовка̀ми. — Але зирк, — заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.— Чи бач? — каже о. Гервасій.
— Що? зайця? — озвавсь паламар.
— Еге ж, — каже пан-отець.
— Та бачу ж.
— Стань-но, — заговорив о. Гервасій.
— Та цур йому, — каже паламар, — може то — Дух святий з нами!…
— Стій-бо, кажу! — гукнув пан-отець.
Спинив коні паламар, а з них аж пара встає. Пан-отець аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебіра, от-от під лід піде.
— Як тобі здається, Саво, — заговорив далі пан-отець, — чи тут глибоко?
— Не повинно бути, — озвавсь той. — А з тим — хто його зна.
— Що буде, то буде, — подумав пан-отець, зліз з санок, скинув кожух й пішов зайця здобувать.
— Не йдіть, пано̀че, — каже Сава, — може то нечиста сила, аби вас у пролиз заманити.
О. Гервасій не чув сієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала; то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Як би в що задними ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помоцується-помоцується, й бовтне, тільки вушка видно. Йшов пан-отець, аж трясся, й все пробує лід під собою; далі чує — тріщить; то взяв та й ліг й посунувсь на животі. А паламар на санках Бога молить за пан-отця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь він, що от-от зайця спійняти, — вже й руку простягнув, щоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, пан-отець дрикгнувся, лід хруснув й тільки хвиля розляглась та вода аж на лід вискочила. Зайця ж, як не було!
— Отсе тобі, паноче, заєць! — каже паламар.
— Ге! рятуй! — гукнув о. Гервасій, схопившись за кригу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.
Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб подати, то пан-отець таки добре скупався. А тут і приморозок бере, і московський вітер подима. Поки до санок дійшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикіпів. Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу й ліг.
— Куди ж тепер? — питає Сава.
— Та куди хоч, аби де обсушитись, — каже пан-отець. А душа йому як не вискочить.
З сього часу, як занепав о. Гервасій, то до пів-року так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.
Вже й Дух минув, і Купайло, збірались люде жито жати, а о. Гервасій тільки по подвіррю походить та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів пані-матка звозила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то дві; а пан-отцеви все гірше та й гірше. Видимо смерть зближалась.
— Та годі вже, — каже раз пан-отець, — тих ліків: вони тільки до кошту доводять, а користи з них кат-ма. От подумай-но лучше, чи не пора б уже по Антося послати; по завтру ж уже Кирика й Улити.
— Ти тепер тільки здогадався, — озвалась пані-матка. Я вже й на булки росчинила на вечір, й оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.
— Спасибі тобі, серце, — сказав пан-отець, — що-сь така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хоробі. Дай тобі, Боже, щастя й вік! — Та й зітхнув, зложив руки до Бога й почав молитись. Пані-матка й собі хрестилась за пан-отцем.
Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заговорив:
— Дай тобі, Боже, віка та здоровля, а мене вже поховаєш! Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком: як не лежав, то ходив, або й хати не держався, та ще не раз й над твоїм тілом згнущався — то бійкою, то лайкою. Прости мені, то й тобі Бог простить!
З сим словом підточивсь до пані-матки — вона стояла коло грубки, а він коло стола — й взяв їю за руку та й цілує, кажучи:
— Не довго вже сим рукам робити на мене! Душа чує, що вже вмру: коло серця пялить, так пялить, що й не сказати! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину до путя довести: все б удовиці лекше було. Та така Божа воля!
А пані-матка слуха та й думає: отсе ж то й єсть, що в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам. Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, як би хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед грядом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.
— Не плач, серце, — заговорив пан-отець, — тільки голова разболиться, а мене не воскресиш, — не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Буг[3] тече.
Надійшла Текля, як огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась торік від Масіної сукні з маминої одежини, то їй спидничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці; та замурзана така! сказано — дитина: чи їсть, чи не, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір й бавиться в по̀росі.
— Ходи до мене, дочко! — каже їй о. Гервасій.
Підійшла вона. А батько обняв руками її головку й каже:
— Моя ти сириточко! моя замурзана! Що тебе жде на божім світі — яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів тебе до путя?
Текля мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? — пита батько.
— А що ж я буду казати? — озвалась Текля.
— Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?
— Ні, татку, не буду, — каже Текля.
— О! моя ти щебетушечко! — заговорив батько, цілуючи її в голову, та так і вмивсь слізьми.
Бачила Текля, що мати плаче, та вона се не раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.
— Цить, доню! цить! — заговорила мати, взявши її на руки, — цить! чого ти?
— А татко чого плачуть? — відказала вона.
— Ні, татко не плачуть; то вони так собі.
— Де ж Орися? — пита о. Гервасій.
— О! цить, котю! щось татко кажуть. — Текля притихла, а пані-матка питає: — що ти кажеш?
— Я питаю: де Орися?
— Чи то їй роботи нема? — озвалась пані-матка.
— Голубочка моя! — сказав пан-отець, — завсігди порпається де-небудь. От з кого буде господиня, — додав, втираючи сльози. А Текля знов як заплаче!
— Чого ж ти? — каже мати. А сльози і в самої капають.
— А татко ж чого плачуть? — озвалась Текля.
— То татка очи болять. Цить, котю, цить! — каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її й понесла з хати. Та йдучи, питає пан-отця: — Чи не хочеш чого їсти?
— Не хочу, — озвавсь він, кивнувши головою, — минулося.
— Ні, мамуню, я вже не плачу, — каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись; — а ви, мамуню, плачете? — додала, втираючи їй очи.
— Ні, — каже мати, — то я так, я не плачу, моя зозулько! — Й поцілувала.
— А чого ж у вас мокрі очи?
— То так собі.— І татко так собі? — пита Текля.
— Так собі, моя щебетушечко, — каже мати, — так собі.
Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.