Літературний ярмарок/1929/1/Диспут — «Зелена Кобила»/Промова М. Йогансена

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Літературний ярмарок 1/1929 (1929
Майк Йогансен
Диспут — «Зелена Кобила». Промова М. Йогансена
ПРОМОВА МАЙКА ЙОГАНСЕНА

Любі товариші і ще любіші товаришки. Ви зробили мені велику честь і попрохали мене висловитись у тій справі, що всіх нас захоплює і хвилює через увесь вечір — у справі Зеленої Кобили. На прикрий мені жаль, я не можу погодитися ні з одним з товаришів, що промовляли на цю тему. (Голос: „Мистецтво, як лимонад?“).

Не згадуватиму ні слова про виступ товариша (серед нас стороннього і очевидно п'яного), що пробував нас запевнити, ніби зелену кобилу можна побачити тільки поштрихувавши якусь шкапу зеленою фарбою; перейду до тих, що серйозно і уважно поставилися до справи.

Але я не можу пристати й на думку того товариша, що розглядав Зелену Кобилу, як деякий символ нашої радянської країни. Ясно, що в такому аспекті це була б не зелена кобила, а радше червоний кінь. Але я не символіст. Нехай цим займаються символісти.

(Мих. Бик: „Прошу слова по личному вопросу“).

Так само глибоко неправдивий той погляд (що його висловила молода товаришка з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима), ніби Зелена Кобила є друкарська помилка нашої шановної редакційної колегії і стоїть замість слів „зазначена колегія“. Бо коли це друкарська помилка, то чому вона не могла б передавати слів: „заборонена казка“, або „заведена катеринка“, або „зачароване коло“? (Дехто почина хвилюватись).

Але найбільш небезпечним мені здається виступ того скептика (не можу навіть назвати його товаришем), який привселюдно заявив, що Зелена Кобила — це нереальна фікція, абсурдна мрія, фантастична вигадка ледащих людей і що в дійсності ідеал Зеленої Кобили — річ недосяжна. Натомість цей громадянин пропонував нам доїти сірих кобил і виробляти з їхнього молока халву чи рахат-лукум. Сором, товариші!

Я довго думав, товариші, і мені здається, що я додумав до кінця. Я не боявся ніяких висновків і послідовно довів свою мисль до її логічного завершення. Спробую пояснити її вам.

Зелена кобила могла з'явитися на світ тільки в наслідок любови, любови між більш-менш зеленим жеребцем і не менш зеленою ж кобилою.

Із цього цілком очевидно виходить, що Зелена Кобила не одна на світі. Її матір — це була теж зелена кобила, її батько теж був зелений жеребець, її брати і сестри теж зелені коні і зеленою (коли вона тільки не вийде заміж за якогось коня вороного чи коня блідого) мусить бути й вона.

Що ж таке цей зелений колір у тієї кобили? Чи не випадкова гра природи, чи це опрична омана, чи нарочита манірність? Ні, це не те, товариші. Це мімікрія, це офарблення, що уподібнюється до околишнього світу.

Я прошу вас, товариші, зробити такий експеримент. Заплющіть очі, затуліть собі вуха, запніть хусткою ніздрі.

Тепер дивіться і слухайте і нюхайте. Цих стін немає, нема на них напису: „суворо забороняється“, немає вікон, немає дверей. (С. Божко знервовано: „Прошу припинити оратора!“)

Моєї промови не чути: її немає. Немає звуку голосів, що стиха бубоніли в залі. Дзиґарі на стіні змовкли і маятник перестав одбивати секунди в нескінченної вічности.

Запахів немає. Не пахне горілкою від товариша, що говорив про пофарбовану в зелений колір кобилу. Не пахне громадянин, що взивав Зелену Кобилу абсурдною мрією і недосяжним ідеалом. Щез запах тонкого флер-де-лі, що немов димним ореолом оточував дівчину з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима. Немає ні стін, ні домов, ні запаху.

Але ви бачите, чуєте і нюхаєте.

Ви відчуваєте найніжніший, трошки вогкий, запах весни, ви чуєте, як під вашими ногами десь далеко зі споду росте трава, ви бачите, як вище і вище росте, намість стін і стільців, ця трава, як вона розвивається в папороть, як вона росте чим-раз яскравіша й буйніша, як в папороти розвиваються дерева, проростають крізь стелю й дах. Тепер ви чуєте звуки, могутні й радісні, — це вітер шумить у крилатих кронах дерев; звуки ніжні й шовкові, що стелються в тонюній траві, звуки хлопають вітром у колосальні долоні дівочої папороти. Тисяча шелестів вступає в зелений оркестр і фугою біжить назустріч тисячам листя.

І над усім плаває слабий неуявний аромат, сухий і ефемерний, але вічніший і дужчий від всього, що колись примушувало ваші ноги іти по землі і ваші руки боротись за щастя. Це аромат Зілля.

Розплющіть очі, товариші, одтуліть вуха і згадайте тепер про Зелену Кобилу. Мімікрія! Пристосування під колір зілля.

У височенних травах, в очеретах, у горобинцю, в чагарнику, в гаях і лісах живуть і пасуться зелені жеребці й кобили, грають лошата, і чоловік ще зроду не сідав і не запрягав їх, зроду їх ще не бачив, бо вони зелені, як те, що годує їх — зілля.

Ширше розплющуйте повіка, товариші, напружуйте зір так, щоб очі мало не вилізли з орбіт; дивіться, скільки сили є в вас дивитись — і багато хто з вас побачить зелену кобилу, зелених коней, зелених лошат.

Товариші! Проблемою Зеленої Кобили недавно зацікавився сам, наш знаменитий критик і славний історик літератури. Цей великий учений (наш Белинський, тільки не білий, а „червоний“), що з очайдушною сміливістю і мужністю (з такою рідкою за наших часів) бореться проти всіх рішуче невдоволених ним літераторів, на жаль, не дає вдень інтерв'ю останнім, боючися поставити себе в ніякове становище перед постовим міліціонером. Але, бажаючи навчити мене, славний історик літератури переборов почуття ніяковости і вчора в першій годині ночи особисто явився мені у сні.

„Я прочитав у вашій душі і у ваших душах“, суворо сказав критик (оглянувшись навколо, чи не сниться мені одночасно постовий міліціонер), „ваш погляд на Зелену Кобилу. Ви стали на небезпечний шлях. Ви думаєте (не смійте заперечувати!), що зелена кобила реально існує. Ви дійшли навіть до такого нахабства, щоб мислити собі зелених жеребців і зелених лошат.

Тимчасом у брошурі Баха, по якій я знайомився з наукою, не сказано ні слова про зелену кобилу. Мій секретар також казав мені, що про зелену кобилу не говориться у відповідних постановах…

Очевидячки (повторюю ще раз) … очевидячки зелена кобила — це огидний витвір фашистської політики, скерований на те, щоб зробити замах на моє історикове літератури, життя і таким чином підкопатись під революцію“.

Сказавши це, історик літератури ще раз оглянувся навколо і щез, весь сповинений „червоним“ сяйвом.

Як бачите, товариші, авторитет історика літератури стверджує цілком реальне існування зеленої кобили, ба навіть дає йому глибоке філософське обґрунтовання. Пробачте на хвилинку, вчора мені хтось підсунув нумер аргентинської газети зі статтею на цю тему, якої я ще не встиг прочитати. Читаю вголос товариші: „Сенсаційне — так — відомий професор Аґуардіенте — довгі блукання — так — установив, що в пампасах Арґентини живе новий ґатунок диких коней — так — на колір ці коні зелені, відтінку поль-веронез“… Що це!?

(Продовження диспуту буде надруковано в 133 №)

Товариші, я прошу мене простити. Я беру всі свої слова назад. Я відмовляюсь від усього, що сказав. Зеленої Кобили не існує. (Заля хвилюється).