Літопис політики, письменства і мистецтва/6/Viola tricolor
| ◀ Паперовий ґенерал | Літопис політики, письменства і мистецтва № 6 (9 лютого 1924) Viola tricolor (Теодор Шторм) пер.: Б. Лепкий |
Образковий додаток ▶ |
|
ОБНЯВ її і майже насильно відвів від вікна. А потім взяв лямпу зі стола і підніс її високо до образу. „Інес, глянь тільки на неї!“
І коли невинні очи небіжки подивилися на неї, залилася слізми. „О, Рудольф, чую, що я недобра!“
„Не плач,“ сказав він. „І я недобре зробив, але будь терпеливою супроти мене! — Добув з бюрка ключ і подав її. „Відчини знов город, Інес! — Вір мені, буду щасливий, коли твоя нога першою знов увійде туди. Може в духу стрінешся там з нею і може вона гляне на тебе своїми лагідними очима, так що ти як сестра, закинеш їй руку на плечі!“
Дивилася непорушливо на ключ, що все ще лежав на її розтуленій долоні.
„Но, Інес, не хочеш взяти цього, що я тобі дав?“
Похитала головою.
„Ще ні, Рудольфе, не можу ще. Пізніше — пізніше; увійдемо тоді разом.“ І дивлячись на нього своїми гарними темними очима, поклала ключ на стіл.
|
|
Насіння упало в землю, але час кільчення був ще далеко. Листопад. — Інес не сумнівалася, що й вона стане мамою, мамою власної дитини. Але, до радости, яка пройняла її, коли пізнала це, долучилося скоро ще й друге почуття. Висіло ворожо над нею як хмара, з котрої висувалася одна думка, як недобра гадина. Хотіла її відігнати, втікала перед нею до всіх добрих духів хати, але вона переслідувала її, вертала все і що раз сильнійше. Чи не увійшла вона чужою до цьої хати, в котрій вже і без неї було готове життя? — А це друге подружжя — неьже-ж взагалі може воно бути? Невже-ж перше й одиноке не повинно трівати аж до смерти обоїх? — І не тільки до смерти але й дальше у вічність! А коли так? —
Горяча кров вдарила їй до лиця; дратуючи себе до живого добирала що найгостріших слів. — Її дитина — зайда, копил у своїй власній, батьківській хаті?
Ходила мов знівечена; носила сама своє молоде щастя і своє горе; а коли цей, з котрим вона їх у першу чергу мала ділити споглядав на неї стурбовано й допитливо, то її уста затиналися, мов у смертельній трівозі.
У спільній спальні спущені тяжкі занавіси при вікнах Тільки крізь вузку щіль впадала смуга місячного світла. Інес уснула серед томлячих гадок. Прийшов сон. Вона знала це: їй годі тут оставатись, їй треба йти з цього дому. Тільки невеличкий клунок візьме з собою і піде, піде геть далеко — до своєї мами, і не вернеться ніколи.
За ялицями на краю городу брама; вона провадить у поле; ключ від неї має вона в кишені, — піде зараз.
Місяць пересунувся з поруча на подушку, так що її гарне обличе було ціле освітлене його блідим сяєвом. — Підвелася. Без шелесту злізла з ліжка і босі ноги всунула в черевики, що були при ліжку. Стояла серед кімнати в спальному білю; темне волося спадало двома косами на груди; так чесалася звичайно на ніч. Але її стать, звичайно так еластична, була тепер ніби зломана, ніби тягар сну придавлював її. Мацаючи простягненими руками посувалася через покій, але нічого не брала з собою, жадного звиточка, жадного ключа. Попавши пальцями на мужове вбрання, що лежало на одному з крісел, зупинилася на хвилину, ніби їй якась инша гадка прийшла до голови; але зараз потім вийшла легко й святочно крізь двері покою і зійшла по сходах.
Заскрипів замок у сінях в долині, обвіяв її зимний воздух і нічний вітер підніс її коси на грудях.
Як вона перейшла темний ліс, котрий лежав за нею, не знала; але тепер чула скрізь якісь шелести з гущі; за нею була погоня. А перед нею велика брама. Цілою силою своїх малих рук відчинила одно крило; пустий безкраїй степ лежав перед нею. Нараз зароївся він великими. чорними псами котрі швидким бігом наближалися до неї; бачила їх червоні язики, що звисали з паруючих пащ, чула їх гавкіт, чимраз блищий — голосніший. Нараз відчинила напів примкнені повіки, і звільна стала розуміти. Стояла серед великого городу; одною рукою тримала ще клямку від залізної брами. Вітер грався її легким, нічним убраннєм, липи що росли коло входу, обсипали її жовтими листками.
Та, — що це? — Зпоміж ялиць, зівсім так, як перше чула гавкання пса; почула тріск сухого галузя. Смертельний страх пройняв її. І знову цей лай.
„Неро“, сказала; „це Неро“.
Але не сприятелювалася була з чорним сторожем свойого дому і тепер це живе звіря злилося зі страшними псами, котрих бачила в сні, у щось одно; бачила як він біг до неї великими скоками через мураву. Прибіг і — положився перед нею та добуваючи з себе незрозуміле радісне скавуління, лизав її голі ноги. А разом з тим почула кроки від подвіря, і в хвилину пізніше лежала в раменах свого мужа. Впевнено поклала голову на його груди.
Пес збудив його, і з острахом побачив він пусте ліжко біля себе. Перед очима його душі замерехтіла темна вода; була тая вода тисяч кроків поза його городом, при пільній дорозі під густими корчами вільх. Пригадав собі, як перед кількома днями стояв з Інес на зеленому березі; бачив, як вона сходила аж до шуварів і кидала в їлибінь камінці, котрі назбирала була по дорозі. „Ходи тут, Інес!“ кликав, „там не є безпечно.“ Але вона дальше стояла, вдивляючись сумними очима в круги, що звільна розстелялися по чорнім дзеркалі води. „Невже-ж там безодня?“ питалася, коли її врешті пірвав у свої рамена.
Все це перелетіло диким гоном крізь його голову, коли збігав по сходах на подвіре. І тоді вийшли вони з хати через город; і тут він стрінув її й тепер, майже невбрану, з волосєм мокрим від роси, яка все ще спадала з дерев. Обтулив її пледом, котрий накинув був на себе, збігаючи в діл. „Інес,“ сказав, а серце так сильно билося йому, що слова майже суворо викидав із себе — „а це що? Як ти прийшла туди?“
Здрігнулася.
„Не знаю, Рудольф — я хотіла геть іти — я мала сон; о Рудольф, мало статися щось страшного!“
„Снилося тобі? Дійсно снилося тобі! ‘ повторив і відітхнув, немов важкий тягар спав із його грудий.
Притакнула і як дитина пішла з ним назад до хати і до спальні.
Коли він тут випустив її зі своїх рамен, сказала: „Ти такий мовчаливий, певно гніваєшся?
„Як я мав би гніватися, Інес! Я боявся за тебе. Чи і перше тобі снилося таке?
Зразу похитала головою, але зараз пригадала собі: „Так — раз; але тоді не було нічо страшного.“
Підійшов до вікна і розсунув занавіси, так що місячне світло нестримно лилося в кімнату.
„Хочу бачити твоє обличе,“ казав саджаючи її на ліжко і сам сів біля неї. „Розкажеш мені, що гарного тобі снилося? Не потрібуєш голосно говорити, в тім лагіднім світлі чується навіть иайлекший звук.“ Поклала голову на його груди і гляділа на нього.
„Коли хочеш знати,“ казала надумуючися. „Було це гадаю, в мої тринайцяті уродини, я цілком влюбилася була в дитину, в малого Христа і не могла дивитися на мої ляльки.“
„В малого Христа, Інес?“„Так, Рудольф,“ в ще сильніше, ніби на спочинок лягла в його рамена, „моя мати дарувала була мені образ Мадонни з дитиною; він висів у гарній рамі над моїм столиком до писання в мешкальнім покою.“
„Пригадую собі його,“ сказав, „він все ще там висить; твоя мати хотіла його затримати на спомин про малу Інес.“
„О моя люба мати!“
Притягнув її сильніше до себе і казав: „Розповіш мені дальше Інес?"
— „Так! Але я соромлюсь, Рудольф „А потім дальше говорила звільна: „Я тоді бачила тільки Христа; навіть пополудни, коли до мене прийшли мої товаришки на забаву. Я закралася туди і цілувала скло над його малими устами — здавалося мені, що він жиє — о колиб мені його взяти на руки, як тая мати на образі!“ — Замовкла; її голос при останніх словах перемінився в шепіт.
„А потім що, Інес?“ питався він. „Але ти розказуєш мені так якось пригноблено!“
— „Пі, ні, Рудольф! Але — тої ночи мусіла я теж зірватися зі сну, бо на другий день ранком знайшли мене в моїм ліжку, як я заснула з образом в обох руках і з головою на розбитім склі “
На хвилину зробилося цілком тихо в покою.
„А тепер?“ питався повний прочуття і дивився глибоко і сердечно її в очи. „Що тебе тепер відірвало від мене і вигнало в ніч?“
„Тепер, Рудольф?“ — Почув як дрож перейшла по цілім її тілі. Нагло обіймила його руками за шию і здавленим голосом шептала трівожні й баламутні слова, котрих значіння не міг зрозуміти.
„Інес, Інес!“ сказав і взяв у свої обі руки її гарне, засмучене обличе.
„О Рудольф! Нехай я умру; але не від-тручуй нашої дитини!“ Впав перед нею на коліна і цілував її руки. Чув тільки вість, а не темні слова, котрими ту вість передала; з його душі розступилися всі тіни і надійно споглядаючи на неї, лагідно казав: „Тепер мусить усьо, усьо мусить змінитися!“
Час дальше йшов, але темні сили не були ще побіджені. Інес нерадо долучила до маленької виправи деякі речі, що лишилися були ще з того часу, як Heel лежала в колисці і не одна слеза впала на маленькі чіпчики і на кафтанички, котрі вона тепер мовчки і пильно шила.
Несі теж помітила, що заноситься на щось незвичайне. На горі, від великого городу нагло зачинено оден покій, в котрім досі переховувалися її забавки; заглянула туди крізь дірку від ключа, панувала там сутінь і святочна тишина. Її кухню для ляльок винесено на коридор. А коли при допомозі старої Анни Несі винесла її на стрих, то даром шукала тут колиски з зеленим тафтовим накритєм, хоч від коли тямить стояла вона тут під даховим вікном.
Цікаво заглядала в кождий кут.
„Що ти так ходиш як який контрольор?“ спитала стара.
„Анно, а де моя колиска?“
Стара глянула на неї з хитрою усмішкою, „А що би ти сказала, колиб так тобі бузько приніс братчика?“
Несі здивувала; вона почувала себе обидженою в своїй гідности; їй було 11 літ, „Бузько?“ спитала згірдливо.
„Так, Несі.“
„Не говори мені щось такого, Анно. В це вірять малі діти; а я знаю, що це дурниця,“ „Так? — Коли ти краще знаєш, моя всезнайко, то скажи мені, звідки беруться діти, як не від бузька, котрий їх тисячі літ приносить ?‘ „Пан Біг їх дає,“ сказала патетично Несі. „Вони являються нагло.“
„Крий нас Боже!“ крикнула стара. „Які-ж то мудрі тепер стали наші цікавські! Але твоя правда, Несі; коли ти певно знаєш, що Пан Біг скинув бузька з його уряду, то і я вірю, що він сам уже справиться з тим ділом. Так тоді — скажи, коли нараз явиться братчик — або може ти воліла би сестричку“ — то скажи, Несі, будеш тішитися, чи ні?“
Несі стояла перед старою, що присіла на подорожній скрині; на хвилину усмішка роз’яснила її поважне личко, але зараз вона стала знову думати.
А стара дальше питалася: „Но, Несхен, будеш тішитися, чи ні?“
„Так, Анно,“ сказала врешті, „хотіла би я мати маленьку сестричку, а батько теж мабуть був би їй радий, але -—“
„Но, Несхен! Що ти гце „але“ кажеш?“ „Але,“ повторила Несі і спинилася знов, ніби чогось в душі шукала; — „але дитина не мала би мами!“
„Що?“ крикнула перестрашена бабуся зриваючися насилу зі скрині; „дитина не мала би мами? Ти мені занадто мудра Несі; ходи підемо на долину, Чуєш бє друга година! Збирайся до школи!“
|
|
К. б.