Літопис революції/1929/4/Дещо про московську групу УСДРП
| ◀ Все что угодно, но не большевизм | Літопис революції №4 (37) Дещо про московську групу УСДРП (Ст. Кокошко) |
М. Волін. – П. Антропов ▶ |
|
Ст. КОКОШКО
Досить цікава стаття П. Попова „Московська група „лівих“ в УСДРП“ в основному правдиво висвітлює роботу й настрої в московській групі УСДРП. Проте, треба внести деяку ясність в окремі твердження Попова й зробити додатки, зокрема маленький нарис життя й роботи московської групи восени 1917 року, аж до Жовтневої революції.
Передусім декілька завважень що до назви „лівих“. Сам Попов пише, що будь-якої фракції вони не утворювали, що це були настрої, думки, але не фракція, і бере „ліві“ в лапки. Мушу додати до цього̀, що група, про яку йде мова, не вважала себе за лівих і не виступала проти націоналістично-опортуністичних членів своєї групи, як щось оформлене й ціле.
Щождо програми, то такий далеко не лівий пакт її, як муніципалізація землі (програма УСДРП в аґрарній справі сходилася з програмою меншовиків), мирно уживався з їхніми лівими настроями, хоч у поодиноких товаришів були хитання й прихильність до націоналізації. Нема чого й казати про національне питання: щодо нього, основною засадою лівих і правих була програма партії з її вимогою автономії України. Ліві, як і праві, не позбавлені були націоналістичних пережитків і настроїв.
Однак ріжниця між ними була, й не мала. Завдання свої щодо національного визвольного руху вони розуміли по-різному. Тоді як частина членів московської організації в унісон з більшістю в самій партії, проймалася націоналістичними настроями й національними в такій мірі, що у них часто-густо проблема національного визволення несвідомо, а іноді й свідомо, була на першому місці, затемнюючи й витіснюючи проблему соціяльної боротьби не тільки усього російського пролетаріяту, а навіть у себе на Україні, інша частина, не відкидаючи національних завдань, намагалася підпорядкувати їх загальним завданням клясової боротьби й бути послідовно революційною та інтернаціональною. Кажу — намагалася тому, що довго ще — хто довше, а хто швидше — позбувалися націоналістичних пережитків або настроїв. Про це свідчить хоч би й те, що остаточний вступ до комуністичної партії окремих членів колишньої московської організації припадає на 1918 рік, за одним-двома винятками, коли перехід до РСДРП(б) стався в кінці 1917 року. Треба було, щоб національний визвольний рух наочно показав і другий бік свого обличчя — реакційний, контр-революційний.
З другого боку, московська уесдеківська група ввесь час відчувала на собі вплив загальноросійського соціял-демократичного руху, дехто з неї навіть був персонально зв'язаний з цим рухом. Отже й боротьба, що точилася в російській соціял-демократичній партії між більшовиками й меньшовиками, ще задовго до революції мала відгук і серед московських уесдеків. Одні з них поділяли окремі думки, або тільки співчували, симпатизували більшовикам, інші меншовикам. Були, звичайно, й такі, що майже не мали ніякого уявлення про більшовиків і меншовиків, і взагалі мало виявляли цікавости до загально-російського соціял-демократичного руху. Були й зв'язки у нас із російськими організаціями: принаймні товариші, які відчували на собі деякий вплив більшовиків, мали деякі зв'язки з московськими більшовиками, пригадується через якусь Єлізавету Петровну, що з нею був зв'язаний член нашої групи, небіжчик Ласман Євген.
Очевидно, у опортуністично настроєної частини були зв'язки з меншовиками. Невиразність і безпринципність, які панували в УСДРП, по суті меншовицькій чи опортуністично-націоналістичній, тільки більш безпринципній, ніж меншовики, дозволяла в ній різним настроям і відтінкам існувати поруч, без особливої боротьби. Так воно й було у Московській організації, що мала революційні традиції мало не з 1905 року. Принаймні, коли автор цієї статті вступав до неї 1912 р., то вона мала вже солідне минуле. Недивно, що в цій групі було декілька товаришів, які провадили боротьбу з націоналістичними й опортуністичними проявами в організації, що не позбавляло їх від внутрішньої боротьби з деякими націоналістичними пережитками, які ще в тій або іншій мірі жили в них самих. Настрої їхні були невиразні й неясні, ні більшовиками, ні меншовиками вони себе не вважали, гадаючи, що в УСДРП такого поділу не має. Але серед них були такі, що щиро намагалися бути справжніми революційними соціял-демократами.
Отже, після цього, на нашу думку, ясно стає, в якій мірі можна слово „ліві“ вживати до лівої частини московської групи УСДРП.Далі, декілька фактичних завважень до статті Попова. Робота Московської групи УСДРП до революції 1917 року провадилась переважно серед студентської молоді. Тільки перед революцією, після того як московська група встановила тісні зносини з петербурзькою, що провадила досить жваву роботу серед салдатів, і до Москви приїздив з Петербургу тов. Гайдар[2], який зробив нам доповідь про роботу петербурзької групи українських есдеків, особливо серед салдат, ми зав'язали зв'язки з салдатами 56 полку й мали на думці розпочати роботу серед них. Але серед студентства роботу провадилось енерґійно. Для неї були досить сприятливі умови. Справа в тім, що при кожній вищій школі існували українські земляцтва, на чолі яких стояли, здебільшого, есдекі й есери, або, принаймні, люди, що співчували їм. Ці земляцтва були тими організаціями, які постачали сирий матеріял есдеківській та есерівській партійним організаціям, для обробки якого було утворено „міжшкільну українську громаду“, про яку згадує Попов і яка справді мала назву: „Українська студентська соціялістична громада“. В громаді читано реферати, відбувалися дискусії, особливо між українськими есдеками та українськими есерами. До речі, з питанням „що раніш: національне чи соціяльне визволення“, московська уесдеківська група зіткнулася вперше задовго до революції — його підносили в соціялістичній студентській громаді соціялісти-революціонери, зокрема Шраг, 1915—1916 р., і нам доводилось проти них гостро виступати. Пізніше Винниченко переніс це питання в саму партію, порушивши його в нашій організації.
До революції Винниченко трохи інакше ставився до цієї проблеми, виявляючи певний радикалізм і одмежовуючись од відверто-шовіністичних течій української громадської думки, як про це правдиво зазначає Попов. Наведу тут цікавий уривок з гектографованої брошури „Наші орієнтації, самостійність та соціял-демократія“, виданої УСДРП, що її писав Винниченко.
Викриваючи буржуазність і шкідливість австро-німецької і взагалі будь-якої державної організації (російської також), обороняючи позиції соціял-демократії, Винниченко писав:
Такі думки не йшли всупереч з настроями „лівих“ в московський організації УСДРП, і закидати Винниченкові в шовінізмові й авантюризмові нікому з нас не спадало на думку тоді. До революції, коли головне завдання було усунути загальнодержавні політичні умови самодержавного ладу, який, висловлюючись словами Винниченка, „тримав століттями в своїх пазурах всі нації й народи Росії“, незгоди з Винниченком не виявлялися виразно, вони приховані були за голосними словами, на які він такий мистець.
Становище міняється після революції, коли повалено царизм і для всіх народів Росії настає час вільного життя й визволення від соціяльного поневолення й кривд. Тоді національні почування, самолюбство й гордість у Винниченка стали брати гору над інтересами українського народу, над „пониженою Україною“, не кажу вже про пролетаріят. Винниченків соціялізм — це був соціялізм емоціяльний, коли можна так висловитися, настрійний. Отже, національні настрої штовхнули його з революційного шляху на шлях націоналізму й авантур. Всі побачили халяви самого Винниченка. Бажаючи бути чесним із собою, він пізніше у „Відродженні нації“ признався, що українські „соціялісти“ накинули себе масам, скористувавшися їхньою несвідомістю й забитістю, і що вся українська влада, вся провідна партійна демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціяльно непослідовна, нерішуча, неясна й несоціялістична.
Отож, у частини московської групи, що намагалася додержуватися в своїй роботі революційности та інтернаціоналізму, після революції швидко виявляються розходження з Винниченком і починаються суперечки з ним. Гострої форми вони не набирали через те, що у самих нас не було чіткої лінії, та й Винниченко відходив від революційної соціял-демократії несміливо, з деякою ніяковістю. Проте у визначніших випадках, як це було з питанням про соціяльну й національну проблему, про війну (Винниченко після революції став виявляти себе оборонцем), наша група виступала одностайно й гостро заперечувала Винниченкові. Однак, відозву до українців-робітників і салдатів, що її випустив Московський комітет УСДРП, здається другого-третього дня лютневої революції, писав Винниченко, і з приводу неї, пригадується, ніяких суперечок в організації не було, крім деяких редакційних виправлень. Відозва підносила гасла Установчих зборів, демократичної республіки та автономії України. Ставлення до рад робітничих депутатів було невиразне, хоч і говорилося, що „на сторожі величної роботи стоять Ради робітничих і селянських депутатів“ і що ця робота на поваленні самодержавства не спинилася, що Установчі збори й демократична республіка є тільки способи досягнення нашої мети — встановлення соціялістичного ладу, тільки етапи на шляху до неї. Треба це завважати, що коли не в більшості, то в чималій частині своїй, організація наша була проти війни без ніяких застережень. Проте ми проґавили у відозві місце із закликом боротись за закінчення війни, не руйнуючи організації оборони. Можливо, що в даному разі мала вплив і та плутанина, що тоді панувала серед російської соціял-демократії в цій справі.
Відозва ця була одна з перших, що відгукнулися на революцію. Її було надруковано, здається, 10.000 примірників і надіслано також на Україну для розповсюдження (дивись відозву як додаток у кінці на стор. 340).
Треба ще згадати хоч у декількох словах про участь Московської організації укр. с.-д. на Всеукраїнській партійній конференції УСДРП в двадцятих числах квітня 1917 р. у Києві. Делеґатами на ній від Москви були Василь Довженко й Ст. Кокошко. Будь-якими постановами у питаннях, що стояли на конференції, ми не були зв'язані, отже кожен з нас репрезентував московську організацію сам по собі. На конференції виникли чималі суперечки, коли розв'язували національну справу. Виявилося, що в цьому питанні спільної думки в партії нема. Одні, на чолі з Ткаченком, обстоювали самостійність, інші рішуче заперечували проти самостійности й були за те, щоб залишити відповідній пакт програми партії в попередньому його формулюванні, цебто з вимогою автономії. На чолі цієї групи стояв Валентин Садовський, яскравий націоналіст серед укр. c.-д., який навіть професійні спілки пропонував утворювати за національним принципом.
Більшістю ухвалено було постанову про федерацію автономних частин, що її запропонувув Винниченко. Це була досить плутана постанова, що намагалася якось примирити самостійників з автономістами.
До того ж вона не була обов'язкова для тих, хто додержувався іншої думки, принаймні, до найближчого з'їзду партії. Московська делеґація на конференції покололася надвоє. Тоді як Довженко виступив з яскравою самостійницько-націоналістичною промовою, автор цих рядків енерґійно висловлювався проти будь-якого відокремлення від Росії, за спільну боротьбу українського пролетаріяту з російським і прилучився до пропозиції лише про автономію.
Як це не дивно, але лівіша групка на конференції, що її репрезентувала молодь, переважно харківчани (Добищенко, Петренко, Хоперська), один делеґат Московської організації (Кокошко) і ще двоє-троє, виступаючи проти самостійносте, мусили йти разом з Садовським і голосувати за його резолюцію.
Далі, обминаючи увесь період Лютневої революції до осени 1917 року, зроблю лише декілька завважень і пояснень до його. У тов. Попова згадується про одвідини Москви Київським самостійником і про те, як поставилася до цього московська група УСДРП. Треба додати, що під впливом уесдеків цей самостійник, прізвище якого було, коли не помиляюсь, Отамановський, взагалі не зустрів ніякого співчуття в українського студентства Москви.
Пару слів про „Український комітет“. Попов пише, що „виразного“ організаційного відмежування від „сусідів“ в цьому „комітеті“ у нас не було, та й не могло бути, оскільки нам — з погляду леґальних можливостей — треба було в ньому брати участь“. Отже можна подумати, що московська організація уесдеків увіходила в цей комітет.
На ділі ж цього не було, хоч окремі члени її брали участь в роботі комітету, як представники студентських організацій, молоді. Щождо офіційного ставлення до комітету уесдеківської організації, як такої, то вона завжди відмежовувалась від цього комітету, як і від організації „Українське товариство у „Кобзар“, що була перед революцією, та від буржуазних організацій, про що при слушній нагоді робилося відповідні заяви. Пригадується, наприклад, виступ Гр. Радченка в „Кобзареві“ з такою заявою. До речі, треба сказати, що протиставлення молоді й старих і ворожнеча між ними були великі й доходили іноді до того, що нас буквально гнали геть з приміщення „Українського К - ту“, як це було з автором. Але цей випадок стався вже після революції, коли ми почували себе хазяїнами в приміщенні „Українського Комітету“, і тому все це закінчувалось лише обміном „любезностей“[4]).
Тепер декілька спростовань.
боротьбі проти „самостійництва“ та навіть і федералізму, наше ліве крило не завжди вірно розуміло гасло самовизначення націй, наближаючись в цім питанні іноді навіть до теоретичних позицій Рози Люксембург (тоді нам докладно невідомих)“ — пише Попов у своїй статті, правда, з застереженням, що це стосується тільки певних товаришів. Мені здається, що це твердження невірне, або, принаймні, цих „певних товаришів“ доведеться обмежити одиницями чи одиницею. Принаймні, я не пригадаю жадного товариша, якого б я міг зачислити до люксембурґіянців: найближче був до цієї позиції т. Ласман. У всякому разі люксембурґіянство аж ніяк не було характерне для московських уесдеків, як і взагалі для уесдеків. Навпаки, не зважаючи на наявність у московській групі „лівих“ елементів, я б сказав пристойних, вони так само мали націоналістичне офарблення, тільки це офарблення, певна річ, було далеко менше, ніж воно було в українських організаціях, одірваних від загальнбросійського соціял - демократичного руху й боротьби.
Даремно також Попов зараховує до українських есдеків Михайла Криворотченка („Тарас") і Сергія Литашенка („П. Степанова"), які хоч ї вступили пізніше до комуністичної партії, проте тоді були індивідуалістами, анархістами, чим хочете, тільки не соціял - демократами, і нічого спільного з московською групою не мали, крім того, що жили вкупі з деякими уесдеками в одному приміщенні.
Нарешті, невірно висвітлює Попов і українських соціялістів - революціонерів. Розповідаючи про травневу демонстрацію, в якій українці виступили під жовтоблакитними пропорами, на чолі з Гайдамакою в козацькому вбранні й верхи на коняці, він згадує про напружену боротьбу, що точилася протягом усього походу між есдеками й частково українськими соціял- революціонерами — з одного боку й рештою есерів та різноманітними обивателями — з другого, за характер демонстрації, за пісні, які співати й т. ін. Все це вірно, крім того, що українські чюціялісти- революціонери, хоч в невеличкій частині своїй, були з нами. Це прикраса українських соціял-революціонерів, з якими нашій організації в цілому доводилося боротися ввесь час як до революції, так і після неї. Певна річ, що коли попалася лайка підчас демонстрації, коли ми намагалися ліквідувати прилюдну українську виставу на вулицях Москви й обвинувачували в цьому українських есерів, частина з них побачила, що вони зайшли далеко й може й намагалася зменшити неприємне вражіння, але мені добре пригадується, що найбільше сварились ми якраз з соціялістами-революціонерами, які нічого особливого не вбачали у цих виступах; ніхто з них не вживав активних і рішучих заходів, щоб цю „українську“ демонстрацію розпорошити, зліквідувати, й коли ми наспіх улаштували були мітинґ коло партійного комітету, щоб відколоти частину демонстрантів і виправити хоч трохи гнітюче вражіння від демонстрації, з есерів на цьому мітинґові нікого не було.
Та більше за те — після цих подій відносини між есдеками й есерами загострилися. Але до цього мені доведеться ще повернутись.
Тов. Попов у своїй статті писав уже, що московська група уесдеків брала активну участь у виборах до міської й районних дум і підтримувала більшовиків. Дехто з членів нашої організації попав до районних дум і там також працювали спільно з більшовиками, наприклад Д. Ів. і О. П. Чабани[5]). Але це ще не значить, що московська організація УСДРП мала визначену лінію щодо більшовиків. Навпаки, осінь 1917 р. довела ще раз, і яскравіше, ніж це було раніш, наявність в нашій організації, поряд з пристойними елементами, що підтримували революційну соціял-демократію, яскраво опортуністичних, навіть меншовицьких елементів. Особливо розходження виявилося за часів передвиборної кампанії до Установчих зборів. Націоналістично-опортуністичні елементи серед уесдеків, на чолі з Огороднім, яскравим меншовиком серед українських с.-д., вкупі з українськими соціялістами-революціонерами й деякими партіями інших національностей, заходилися складати в Москві національний бльок для участи у виборах до Установчих зборів. До цього бльоку увіходили: українські соціялісти-революціонери, українські соціял-демократи (спочатку, потім вийшли), мусульманська соціялістична партія, білоруська соціялістична громада, литовська народна партія і естонський національний клюб. Бльок цей мав на думці провести від Москви до Установчих зборів двох чоловіка, цебто зібрати 80 — 90 тисяч голосів. На організаційних зборах представників згаданих організацій робили підрахунки, скільки живе в Москві українців, мусульман тощо. Покладалися, звичайно, й на українські військові частини.
Від уесдеків за офіційного представника був Огородній. Заперечень проти бльоку не було, коли не вважати на виступ автора цих рядків, який не пригадує добре, випадково чи свідомо, був присутній на цих зборах. Мої заперечення в дуже обережній формі зводилися до того, що підрахунки мешканців Москви з різних національностей непевні, що навіть коли б вони відповідали дійсності, то частина цих мешканців голосуватимуть за кандидатів інших партий: буржуазія й обиватель — за кадетів, робітники — за більшовиків, меншовиків і соціялі- стів - революціонерів, що бльокові не пощастить провести жодного чоловіка, а тому не варто розбивати сил, а краще віддати свої голоси відповідним російським партіям. Але всі ці міркування на засліплених націоналістів не мали ніякого впливу, і бльок було утворено. Першими у списку йшли українські соція- лісти - революціонери. Власно українські соціял - демократи й соціялісти - революціонери, але українські соціял - демократи тижнів через два вийшли з бльоку. Сталося це так. Та частина, що незадоволена була з бльоку, мобілізувала свої сили, улаштувала нові збори організації й поставила на них питання про участь в національному бльокові, висловившись рішуче проти. Кінець - кінцем ухвалено з національного бльоку вийти і приєднатися до списку більшовиків (здається № 5), розпочавши відповідну агітацію, особливо серез українських сал- датів, яких чимало було в Москві, де формувалися українські частини. Всі ці постанови ухвалено надіслати українським со- ціялістам - революціонерам, які вели перед у національному бльокові й вимагали від нашої організації надіслати свого представника до виборної комісії, а також намітити кандидатуру до Установчих зборів. Це викликало у есерів велике обурення, і взаємини між нами й соціял - демократами набрали надзвичайно гострої форми. Наші виступи проти них, проти національного бльоку, за список більшовиків, збільшували обурення у соціялістів - революціонерів, що обвинувачували нас у зрадництві, ренеґатстві і всіх інших гріхах. Пригадується, наприклад, виступ від української соціял - демократичної партії в українському важкому дивізіоні в с. Філях за список більшовиків, проти українського соціяліста - революціонера Антона Приходька, тоді лідера московських українських с. - р., добрячого таки націоналіста, який обстоював список національного бльоку. До мітинґа й після мітинґа я з ним цілу дорогу сварився, при чому було мені: і зрадник, і чого хочете. Попадало й тій навеличкій групі робітників, що скупчувалися навколо нас. Серед останніх згадую тов. тов.Гарбуза, Василенка, які тепер, здається, члени ВКП(б).
Вся ця витівка з національним бльоком скінчилась зовсім несподівано для її ініціяторів — список його зібрав щось 2015 голосів.
Але вона мала для нашої есдеківської організації, де на цей час викристалізувалася невеличка група робітників, чимале виховне значіння, загостривши знову національне питання. Особливо напади на есдеків робили українські есери, з При- ходьком на чолі. Нам доводилося боронитися, виявляти своє ставлення до всіх питань, і собі нападати.
В цій боротьбі проти українського націоналізму організація почала виліковуватися від національних пережитків в середині, критичніше ставитися до себе, революціонізуватися. Якраз восени 1917 року вперше виникає в окремих товаришів думка про відкол від УСДРП, правда, ще неясно, невиразно. Принаймні, підчас пробування в Москві т. Кулика, коли він повертався з Америки чи пізніше, тепер не пригадую, були розмови про розкол в УСДРП. Добре пригадаю, що з тов. Куликом, який поїхав до Києва, ми умовлялися листуватись і, -здається, обмінялися листами.
При чому він сповіщав нас про групу Порша, Матюшенка й інших, що нібито схилялися до розколу з УСДРП; я повідомляв його, що беру на себе московську організацію та обіцяв поїхати до Харкова, де в той час в українській соціял - демократичній організації виявилася ліва групка на чолі з Довбищенком, Петренком і Хоперською. Не знаю чому, але до чогось певного ми не договорилися з тов. Куликом, хоч зв’язки з ним у мене не порвалися.
В таких обставинах нашу московську організацію застав Жовтень. Не зайвим буде розповісти, як українські соціял - демократи поставились до Жовтневої революції, яку позицію зайняли.
Якраз перед початком Жовтневої боротьби в Москві відбувалися збори московської есдеківської організації в тому ж таки приміщенні „Українського Комітету", на розі Воздвиженки й Нижнє - Кісловського провулку.
Обмірковували якісь свої справи. Раптово викликають когонебудь з нас у другу кімнату, де вечорами збиралася всяка українська публіка. Виходжу. Передо мною два юнкери Олександрійської військової школи, бліді, як крейда, схвильовані, з рушницями в руках. Розповідають, що тепер вони оточують Кремль, що дано наказ усім школам виступити, й запитують, що їм робити — може їхати на Україну? Наспіх відповівши їм, що, чи поїдуть вони на Україну, чи залишаться у Москві — в усякому разібитися проти пролетаріяту ні в якому разі вони не повинні, дзвоню до Замоскворєцького комітету більшовиків, де в мене були зв’язки, викликаю т. Іллю (здається прізвище — Цівціводзе) й розповідаю йому про все, що чув від юнкерів. Він повідомляє, що їм відомо все, що Військово - Революційному Комітетові надіслано ультиматум через чверть години скласти зброю, що боротьба починається.
Поспішаю до зборів, повідомляю. Збори кидають всі свої справи, обмірковують становище й ухвалюють складену тут же відозву до робітників і салдатів - українців з закликом „всіма силами підтримувати тільки воєнно-революційний комітет“ з гаслом „Вся влада радам“ [6].
Відозва ця великої ролі, певно, не відограла, тому що організувати розповсюдження її серед українських салдатів нам не пощастило, бо район нашого комітету захопили юнкери і ми були розпорошені по різних районах Москви. Проте в окремі частини, наприклад ті, що стояли на Ходинці, відозва попала. Участь українських частин у жовтневих боях була незначна. За винятком окремих невеличких груп, вся основна організована маса українського війська додержувала невтралітету. Можливо, коли б нам пощастило поширити серед неї нашу відозву, було б інакше.
Але відозва свідчить, що московська група українських соціял-демократів уже тоді була відмінна від українських с.-д. організацій на Україні.
Коли на Україні Винниченки, Петлюри й Порші змовлялися з козаками та іншими контр-революціонерами проти переможного пролетаріяту і через декілька днів відмовилися визнати радянський уряд, московська група піднесла гасло „Вся власть Совітам“, закликаючи підтримувати всіма силами „тільки воєнно-революційний комітет“ і не піддаватись на провокацію, хто б там не був.
П. ПОПОВ
1. Твердження, що „група не вважала себе за лівих“, далі міркування з приводу партійної програми — правильні самі по собі — викликані через непорозуміння; я в своїй статті (на яку відповідає т. Кокошко) під „групою“ скрізь розумію ліву частину, неоформлену ліву фракцію чи течію серед московських УСД; т. Кокошко тут говорить про всю організацію. Потрібно внести більшу ясність щодо предмету викладу (трохи далі т. Кокошко вже говорить про „ліву частину").
2. Доповідь Шрага, за яку згадує т. Кокошко, одбулася 1916, а не 1915 року (я за неї чув, але вже бувши у війську, куди мене було забрано влітку 1916 року).
3. Цілком влучно і правильно Кокошко виправляє неточність моєї формульовки про організаційне розмежування з „сусідами“ в „Українському Комітеті“. Я іншої думки й не мав, але моя фраза може викликати неправильне розуміння.
4. Спростовання т. Кокошка про „люксембурґіянство“ московських лівих не цілком, на мою думку, правдиве. Правильно, що воно не характеризувало групи в цілому (але ж такого твердження і я не виставляв). Але певні настрої, близькі до люксембурґіянських, були не в одного Ласмана, а, як мені здається, і в Кокошка, й у мене та ще де в кого.
5. Не зовсім правдиве й спростовання про есдеківство Литашенка (про прихід Криворотченка з анархістів указано і в моїй статті). Маючи певні анархістичні тенденції, Литашенко був близький до соціял-демократів вже 1915-16 р.
6. Про справу українських с. - р. на першотравневій демонстрації: з есерів, які цілком солідаризувались з нами, можу назвати, наприклад, В. Дем'яновського, (Лазорського), отже така частина в дійсності була. В останньому Кокошко правий; нижче він цілком сходиться з моїми твердженнями в цій справі.
7. Неправильне твердження, що лише восени 1917 року вперше виникла думка про розкол. Сама вказівка на розмову з тов. Куликом (цілком правдива) говорить за те, що справа почалася ще на весні, бо тов. Кулик, оскільки пригадую, виступав на мітингу (в помешканні хлібної Біржі) саме в роковини Ленського розстрілу, отже в квітні. До цього можу додати й другий факт — розмову мою, Кокошка й Осипової весною, в справі розколу бо влітку вже Осипової не було. Здається розмову велося в зв'язку з майбутньою партконференцією (квітень).
Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
На розметеному місці закладається фундамент нової будівлі. Робітничий кляс, революційна армія та всі щирі прихильники демократії з кирками, молотами веселими руками кладуть підвалини Всеросійської Демократичної Республіки. На сторожі величної роботи стоїть Рада Робітничих та Салдат- ських Депутатів.
Робота велетенська, нечувана в історії, робота така, на яку нащадки наші будуть дивитись, як на роботу тих, хто складав піраміди. За кільки місяців нам треба зробити те, що робиться десятками років.
Треба, насамперед, розвіяти, роздмухати задушливий гнітючий дим і чад, яким царське самодержавів обкутувало народні маси, який ще понуро клубиться по темних низьких закутках, де приховалась нечисть з - під царського трону. Треба з самих мас викурити чад вікового неуцтва, покірности, забобонів, в душах їхніх зруйнувати царський трон. Народні маси не в ще демократія. Демократія в народ, який знав свої права, який мав владу, який поважав себе.
Пролетаріят раз - у - раз стояв на чолі демократій всього світу. І тепер на чолі з ним російська демократія руйнує старе й будує нове життя. Проголошене Часовим Правительством Установче Зібрання має показати силу, свідомість, дорослість російської демократії.
Товариші робітники, дивіться, на нас лежить велика відповідальність перед нашими нащадками, від нас залежить, іменно від нас, що скаже Установче Зібрання, який лад дасть воно державі, якими законами закріпить нашу працю, боротьбу й усилля.
Отже якнайширша організація мас, як найінтенсівніша пропаганда й агітація всіх лозунгів демократії на чолі з негайним скликанням Установчого Зібрання на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного виборчого права, без ріжниці полу й національности.
Товариші. Але ми не тільки демократи, ми соціял - демократи, ми соці- ялісти, ми люди, які хочемо скинути1 не тільки політичне панування ворожих нам клясів, але й панування класів соціальних, капіталістів та поміщиків. Ми хочемо знищити всякі класи й установити лад, де не буде ні капіталістів, ні робітників, де будуть тільки люди, — вільні, рівні члени великого соціалістичного громадянства.
Це наша конечна ціль. І Установче Зібрання, і Демократична Республіка є тільки засоби досягнення тої цілі. Тільки часові етапи. Нам не можна зупинятись. Ті буржуазно - демократичні кляси, які тепер, може, щиро йдуть з нами до Демократичної Республіки, тоді зупиняться і з приятелів стануть ворогами, бо їм нема куди далі йти, бо дальший хід є вже проти них самих.
Перед нами велика гора, в якій треба пробити тунель у наш край со- ціялізму. Самодержавів було тільки першою скелею, під яку підкладено динаміт. її зірвано, але робота на тому не стала. Лупати гору треба далі, неустанно, не покладаючи рук, крок за кроком. Ми проб’ємо її, на це ми маємо доказ наочний: самодержавів здавалось непохитною, незломною вічною скелею. А що з неї лишилось у кілька днів ?! Так само капіталістичний буржуазний лад може злетіти вгору в ту хвилину, коли прийде час його.
Але для того треба такої ж підготовки життя й нас самих, як було зроблено для знесення скелі царизму. Отже складати наші кирки й молоти навіть по здісненню демократичної республіки ми не можемо. Навпаки, тоді саме наша робота соціялістів буде найчистішою. Тепер ми мусимо разом з усіма прочищати місце для нового політичного ладу, односити недоломки царської скелі, берегти свої здобутки. А тоді всі наші сили повинні йти на пробивання тунелю крізь кам’яну гору капіталізму.
Гора величезна, міцна, сил треба багато. А головна наша сила в одностайності, в організованості, в найчисленнішому гуртуванню великої Армії і Пролетаріяту.
Найкращий, найбільше випробований досвідом спосіб гуртування пролетаріату— його партія, соціял - демократія, яка на своєму прапорі ставить Соціялізм і стоїть в перших лавах тих, хто пробивав великий тунель.
Щоб мати сили лупати скелі, щоб міцно тримати в руках молот, треба бути дужими, здоровими, і для того соціял - демократія, насамперед, ставить вимогу восьмигодинного робочого дня, охорону праці, покращання умов і всього життя робітництва, освіти й правового його становища. Людина, яка. сидить більшу частину доби на фабриці чи на заводі, яка мрів тільки про сон, щоб набратись сил для робоїи за верстатом, яка дріжить за долю своїх дітей, не може бути ні корисним громадянином, ні стійким соціалістом.
Щоб селянин мав змогу ввійіи в соціалістичний рух, йому треба вирватися з пазурів злиднів, з залежности від поміщика. І через те ми вимагаємо одібрання всіх земель казених, удільних, манастирських та поміщицьких і передачі їх до рук народу.
Товариші українці. А для нас, як українців, стоїть ще одне завдання. Нам треба розчистити нашу путь від того каміння, яке царське самодержавіе накидало нам під ноги у нашому національному життю. Для царизму всякі способи темноти народу були добрі. Царизм чудесно знав, як на користь- йому були національні утиски, як ці утиски спиняли розвиток націй і їхніх демократій. Царям добре було відомо, як в нашому українському нароДі високо стояла безграмотність через те, що народ не мав права вчитись і розвиватись на тій мові, яка в йому рідною. Самодержавіе старалось оправдати! ці свої злочинства над душею народа страшними словами про сепаратизм, про одлучення України від Росії ,й тому подібними байками. Ми підчас війни добре взнали, як дорога була царям Росія і яка правда була в цих ламентаціях на сепаратизм. Національна темнота, безправ’я, були їм потрібні через те, що вони гальмували народню освіту на Україні, що деморалізували маси, що сіяли між ними розбрат, зневагу до громади, до демократичности, прищеплювали повагу до „панського“, бо на Україні серед певної частини селянства руська мова вважається за панську.
Ми, соціялісти, не можемо нехтувати ні одним способом організації освіти, усвідомлення мас для нашої великої мети. А який в лекший, економніший, природніший спосіб навчити людину чомусь, як не на тій мові, на якій говорить він — його батьки, його товариство. Через те ми, українські соціял- демократи ставимо вимогу негайного скасування всіх обмежень на українське- слово, вимагаємо заведення навчання по школах на Україні українською мовою. Вимагаємо заведення сеї мови також по всіх громадських адміністративних і всіх інших краєвих інституціях, що служать інтересам місцевої демократії. Для забезпечення національних прав ми вимагаємо установлення окремого уряду на Україні, який має порядкувати місцевими справами, з власним виборним на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного виборчого права Сеймом.
Нам, соціялістам, забезпечення наших національних прав так само необхідно, як забезпечення прав восьмигодинного робочого дня. І без того і без другого ми не можемо вести нашу велику працю з успіхом. Нам треба усунути всі перешкоди, які стоять на шляху нам. Не ради сентиментальних почувань, не ради якихсь інших мотивів, а тільки ради інтересів класової боротьби і розвитку пролетарського руху на Україні ми вимагаємо забезпечення національних прав українського народу, автономії України. Довгий досвід нашої партії показав, що без цього пролетарський рух на Україні засужений на кволе, рахітичне існування, що справа соціялізму не може стояти високо в тих масах, якім одібрано найлекший, найпростіший спосіб освіти політичної, соціальної і громадської.
Товариші. Революція припала під час війни, яка вже одібрала у людськости багато сил, культурних надбань, яка нищить і руйнує живе життя. В такий час, коли гармати пожирають працю мільйонів робітничих рук, невимовно трудно будувати новий лад. В інтересах цього нового ладу ми повинні бажати якнайскоршого набиження миру. Не руйнуючи організації оборони^ не вносячи дезорганізації в громадське життя, ми повинні організовано до' магатись від нашого уряду заходів про наближення миру. Ми повинні звернутись до соціялістів нейтральних і воюючих держав з пропозицією зробити всі усилля, щоб покінчити війну без всяких анексій, без контрибуцій. Коли організовані робітничі маси всіх воюючих держав прийдуть до одностайної згоди, вони зможуть дати людськості той мир, якого вона так жагуче бажає, який так потрібний для творчого життя.А покищо, товариші, до праці. Час не стоїть. Час гарячий, великий, який не повториться. Не можна гаяти ні хвилини з його. Набуваймо сили, організуймося в партійні організації, в професійні спілки, в робітничі товариства, єднаймо їх у велику Армію Праці, яка має пробити шлях до всесвітнього краю соціялізму. За кирки, товариші, за молоти, куймо нашу силу.
Хай живе соціялізм! Хай живе Демократична Республіка!
Хай живе автономія України!
Московський Комітет Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії.
Вступайте до Української С.-Д. Р. Партії. Складайте членські внески і жертви. Збирайте гроші на робітничу газету.
Адреса: Бюро Московського Комітету УСДРП — Москва, Воздвиженка. Ниж. Кисловський, буд. Брискорн, пом. 35, тел. 2-56-64.
- ↑ З приводу статті П. Попова „Московська група „лівих“ в УСДРП“ в № 6 „Л. Р.“, 1928 р., стор. 287—302.
Редакція прохає тов. тов. і далі висловлюватися з приводу питань, що зачеплені в ст. ст. тов. Попова і Кокошко С., з метою детального освітлення шляху, яким прийшла в КП(б)У перша ліва група УСДРП.
- ↑ Потім був член КП(б)У, але з партії вибув.
- ↑ У автора випадково збереглася тільки половина цієї брошури.
- ↑ До речі, прізвище того директора банку, що був за голову „Українського Комітету" й про якого згадує Попов — Одарченко.
- ↑ Потім члени КП(б)У. Правда, Д. Ів. Чабан з партії вибув.
- ↑ Пролетарії усіх країн, єднайтесь!
Від московської організації української соціял-демократичної робітничої партії до тов. тов. робітників і салдатів-українців
Товариші!
Настав грізний час для революції. Бремене коаліційне правительство, яке замісць переведення в життя демократичної програми, на протязі кількох місяців гальмувало усі законопроєкти, які вносила демократія, а в останній час одверто перейшла на сторону контр-революції, — скинуто.
Отже, т. т., підтримуйте всіма силами тільки воєнно-революційний комітет, що стоїть на чолі боротьби з контр-революцією; не поддавайтесь на провокацію кого б то не було; пам'ятайте, товариші, що в сей рішучий мент тільки перемога над контр-революцією забезпечить здобутки революції і дасть нам мир, хліб, землю і волю.
Вся власть совітам, хай живе революція!
Московська Орг. Укр. Соц.-Дем. Раб. Партії (Додержано ориґіналу — Ред).