Літопис революції/1929/4/Партизанська боротьба з денікінщиною. (З партизанського руху на Чернігівщині 1919 р.)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Літопис революції №4 (37)
Партизанська боротьба з денікінщиною. (З партизанського руху на Чернігівщині 1919 р.) (Н. Точений)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Харків.

Н. ТОЧЕНИЙ

ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА З ДЕНІКІНЩИНОЮ
(З партизанського руху на Чернігівщині 1919 р.)
ПРОТИ БАНД

Це було тоді, коли гетьмана Скоропадського заступила Директорія. Українські радянські повстанські дивізії саме в цей час зайняли Чернігівщину. Поповнившись не одною тисячою найкращих бойців із колишніх партизанів 1918 р., які вступили до них майже всі а своєю зброєю, маючи отже свіжі сили, дивізії без великих труднощів зайняли Київ, і вже через 2-3 місяці майже вся Україна була звільнена від влади Директорії.

Але недобита петлюрівщина була живуча. Спираючись на селі на куркуля, вона почала організовувати банди, а також провадити контр - революційну аґітацію проти радянської влади. Здається, в березні 1919 року аґент Петлюри Ангел зняв повстання в Борзенському повіті на Чернігівщині і, зайнявши місто Борзну, загрожував уже Ніжену. Тому що в Ніжені у той час не було більш - менш надійної військової сили, для організації збройної сили утворено Надзвичайний Штаб в складі: Кропив’янського Миколи[1]), Гревцева, голови Повітової ЧК й Н. Точеного. Штаб звернувся з відозвою до селян Ніженщини. Скоро на цю відозву відкликнулися не тільки революційне селянство Ніженщини, але й частково села суміжних повітів Козелещини й Чернігівщини.

Вже на четвертий день після відозви Штабу в Ніжен з’їхалося щось з 200 чоловіка кінних із своєю зброєю. Зброя різна до кулеметів включно. Коні з розпорядження Повітревкому та Надзвичайного Штабу взято у явно контр - революційного елементу, дехто приїхав на свойому власному коні. На командира кінного загону Штаб призначив був мене.

Після вжитих заходів Губревкому Чернігівщини, також і Надзвичайного Штабу Ніженщини повстання Ангела ліквід0- вано. Але петлюрівщина й далі ширила шалену контр - революційну аґітацію серед селянства. Під впливом цієї аґітацію деякі волості Ніженського повіту, як, наприклад, Веркиївська та Ліповрізька, де петлюрівщина звила собі кубло, відмовилися підкоритися наказу радянського уряду про мобілізацію в Червону армію. Вони не тільки самі відмовилися, але й чинили опір іншим волостям, що відправляли своїх мобілізованих і добровольців через ці волості на Ніжен.

Організованому кінному загонові із колишніх партизанів немало довелося попрацювати, щоб виловити петлюрівських агентів і встановити повний спокій у повіті.

*  *  *
НА БОРОТЬБУ З БАНДОЮ ЗЕЛЕНОГО

Влітку 1919 року, здається, в кінці червня, коли Денікін провадив наступ на сході України, а банди петлюрівського аґента Зеленого підходили до Києва, Ревком Ніженщини в другий раз звернувся з закликом до колишніх партизанів Ніженщини. Як і вперше вони відразу ж одгукнулися; до тисячі чоловіка добровільців прийшло до Ніжена, де й утворили окремий Ніженський батальйон, куди увійшов і кінний загін до 200 шабель. На командира цього окремого Ніженського батальйону призначено Миколу Кропив’янського; на замісника Н. Точеного, на командира кінного ескадрону Хахуду Андрія й Чепелу Йвана — на завідувача господарчої частини. Батальйон майже за три дні вже був готовий. В супроводі трудящого населення Ніженщини батальйон був навантажений в ешелон і відбув на фронт. Спочатку було призначено йти проти Денікіна, потім вище військове командування змінило наш маршрут і ми зупинились на станції Васильків за Києвом, а відтіля похідним порядком вирушили проти банди Зеленого. Коли підійшли свіжі сили, банду Зеленого швидко відбито; частина банди покинула зброю й розбіглась по селах, друга частина, переслідувана від нашого батальйону, а також, здається, 3-го Інтернаціонального полку, поспішала відходити в південно - західньому напрямку.

В одному із боїв (здається, під селом Рокитним на Києвщині) з бандою Зеленого, яка була численно більша, наш батальйон зазнав великої поразки: декілька чоловіка забито, чоловіка з 30 поранено й відбито 2 кулемети. Це дуже зажурило піженців, але через декілька день недалеко станції Христинівки, ніженці знов настигли банду й у цьому бою взяли вже п'ять кулеметів і дві гармати. Хлопці повеселішали. Не вважаючи на втому й утрату не одного десятка товаришів, Настрій ніженців був бадьорий. Проте, банда Зеленого за допомогою куркульства, яке підіймало скрізь повстання, об'єдналася з частинами петлюрівського війська й почала знову наступати.

Під натиском денікінців з одного боку й петлюрівців з другого — стомлені, голодні й голі частини Червоної армії, в тім числі й Ніженський батальйон, відходили назад до Києва.

Петлюрівці всюди навкруги нас організовували повстання. Залізниця була зруйнована, зв’язок з окремими частинами переривався щодня; були такі дні, що ми не мали зв’язку по декілька день, бо зв’язкові все попадали до петлюрівських бандитів. Командир нашого батальйону Кропив’янський у цей час захворів і його виряджено до Києва в шпиталь.

Після того, як Червона армія залишила Київ і наші частини відходили до Чернігова, куди переїхав і уряд України, т. т. Остапенко Іван, Ніл Йосипенко й автор цих спогадів (з розпорядження Зафронтбюро) зосталися для військовопідпільної роботи на Чернігівщині в районах Ніженського та Козелецького повітів. Доручення і мандат нам видано за підписом т. т. Є. Бош і Дробніса.

В Чернігові в цей час зібралася велика кількість війська різних частин з різними назвами, але ж, на привеликий жаль, в перші часи порядку там не було.

Пам’ятаю, як на річці Десні стояло декілька барж, що прийшли з Києва навантажені військовим майном; цих барж зовсім ніхто не охороняв. До того як ми поставили охорону, нам на власні очі довелося спостерігати, як багато селян і всякого елементу тягли з барж що тільки хотіли.

В числі тих військових частин, що стояли тоді в Чернігові й навкруги його, була й наша частина із ніженців, яка в в цей час уже перейменувалася в полк Правди. Назву цю полк носив недовго. Через декілька день він поділився на три окремі партизанські загони, які далі й були перекинуті в тил Денікіна. Частина цього полку влилася до 60 дивізії, на чолі якої в той час, після своєї хвороби став М. Кропив’янський.

Перший загін, що виділився з полку Правди, доручено мені. Ми, сто з лишком чоловіка, перейшли фронт в районі сіл Дроздівка, Орлівка й Смолянка. Останні два загони, здається, через декілька день теж уже були в тилу Денікіна. На чолі цих двох загонів стали, згідно з розпорядженням т. т. Остапенко Іван Г., Покиньборода Сергій, Калита Грицько та Ніл Йосипенко.

В БОЯХ ЗА ЧЕРНІГІВ

Перше бойове хрещення нашого загону — це була зустріч з денікінцями під селом Дроздівкою, що за 35 верстов на схід від Чернігова. В той час, як полк Червоного козацтва відпочивав у селі Дроздівці, денікінська кіннота, довідавшись про це, підійшла лісом від села Дрімайловки під саму Дроздівку й раптом кинулася в атаку. Проте, червоні козаки в паніку не вдалися й дали відсіч денікінцям; убили одного офіцера й декількох салдат. Однак під натиском денікінської кінноти Червоне козацтво залишило Дроздівку й стало відходити на село Грабівку в напрямку Чернігова.

Щоб дати можливість Червоному козацтву вийти на нові позиції в порядку, без пересліду ворога, партизани нашого загону з двома кулеметами „Люїса“ залягли близько дороги, по якій денікінці переслідували Червоне козацтво. Як тільки де- нікінці показались в своїх „кудлатих шапках“, партизани, що лежали по обидва боки дороги, розпочали по них вогонь випалами. Це змусіло денікінців негайно повернути своїх коней назад — в село Дроздівку.

Кілька разів денікінці з диким гиком пробували гнати своїх коней в наш бік, але ж дружні випали партизанів не давали їм наближатися.

Не знаючи про те, скільки нас, а також і про те, з ким вони мають справу, денікінці виставили проти нас декілька кулеметів і три гармати й розпочали з них убійчий вогонь. Навкруги нас піднялася така курява від піску, що за два-три кроки не можна було розпізнати один одного.

Єдиний порятунок для партизанів була маленька долинка, де вони й залягли й куди денікінці ніяк не могли влучити. Дехто з партизанів уже впав духом, бо в кого зосталося декілька набоїв, в декого „рушниця наїлась піску“. Однак всі виконували бойового наказа — не підниматися до останнього набою, триматися аж до того часу, доки не зайде сонце, (а воно було вже зовсім низенько) й тільки це подавало надію на порятунок. Кожному було відомо, що як тільки ми підіймемся, щоб перебігти до найближчого села Орлівки, верстви 3 з лишком, то не встигнемо перебігти й двісті кроків, будемо скошені кулеметним вогнем ворога. Отже, ми стріляли майже до останнього набоя, аж поки сонце сховалося за обрієм. Вночі тихенько перебігом ми покинули невеличку долинку. Усі живі, крім трьох товаришів легко поранених, ми відступили дуже стомлені на село Смолянку. Стрілянина від денікінців не переставала, але ж для нас вона була вже не страшна.

Не зважаючи на перевтому, партизани були бадьорі, чути було жарти. Один партизан, на прізвище, здається, Смаль, якому денікінська куля розбила вухо на дві половинки й голова йому була пов’язана рукавом від натільної сорочки, жартував: „Ото, братці, як почав Денікін нас частувати, я й думаю: ну, прощай, моя Лизавето, не дав нам проклятий Денікін укупі віку дожити“. А другий додає „тепер уже твоя Лизавета буде впізнавати по різаному вуху, як у череді овечок“... і так аж до самої Смолянки.

Червоне козацтво в повному порядку мало тепер змогу відійти на нові позиції, щоб з новою силою вдарити на ворога.

Через деякий час після нашої стрілянини, денікінці вислали свою розвідку в село Орлівку, яка прибула туди — як кажуть селяни — за годину після того, як з нашого боку стихла стрілянина, а через деякий час слідом за розвідкою в Орлівку вступило вже два полки денікінської кінноти.

Другого дня ранком (точно дати не пам’ятаю, але це було в першій половині вересня 1919 р.) денікінці спробували прорватися до Чернігова й понеслися в атаку двома колонами на Червоних козаків, що займали позицію в той час між селами Грабівка, Слобідка й Будище.

' Спочатку денікінцям пощастило; під селом Слобідкою вони наскочили на одну сотню червоноармійців - піхотинців, видно їх вони застали несподівано й порубали на капусту; тільки частина цих червоноармійців встигла сховатися в болоті й так урятувалася.

Маючи перемогу, денікінці кинулись і на Будище. Але тут Червоні козаки влаштували їм добренну зустріч. Не один десяток обдурених генералами чеченців залишився лежати в болоті біля Будища й Слободки.

Після такої зустрічі денікінці „потягли“ назад верстов на 50 і спинилися тільки за 12 верстов під Ніженом у містечку Веркиївка. В кожному селі озвірілі денікінці вішали на телеграфних стовпах по декілька душ селян, запідозрюваних у більшовизмові. В селі Дроздівці вони повісили біля самого будинку сільського попа, колишнього офіцера царської армії Білана, за те тільки, що той був не в армії Денікіна, а дома. Селяни, які бачили це, ще додають про це так: піп, побачивши Як збираються вішати людину, вийшов з свого двору з хрестом й став благословляти на смерть того, в кого вже висіла на шиї петля.

Не дивлячись на свою численну більшість, денікінців під натиском Червоної армії й партизанських загонів з містечка Веркиївки вибито й вони відступили на Ніжен. Весь час свого пробування у Веркиївці й у інших селах денікінці грабували, ґвалтували жінок, дівчат і навіть дітей.

Всюди, де був маленький кущик лісу, або болота, можна було бачити табір переляканих жінок, дівчат і дітей, що ховалися по декілька день під холодним осіннім дощем від „культурної“ армії.

*  *  *

Вже декілька тижнів минуло з того часу, як почалося бойове життя червоних партизан. З розпорядження командування Червоної армії партизани займали передні позиції протягом сотен верстов у таких лісних місцях, де реґулярному військові зоставатися надовго було неможливо. Наказано партизанам руйнувати тил ворога, не давати йому змоги налагодити свого апарату влади. То в одному місці, то в другому— партизани робили напади на денікінські загони, що заготовляли харчування, фураж тощо. Важкувато доводилося тим золотопогонникам, яких „застукають“. У с. Носівці та В. Дівіці партизани з групи Остапенка та Покиньбороди заскочили в село серед біла дня й захопили^ майже ввесь денікінський загін. В Смолянці, Орлівці й Кукшані партизани нашої групи розбили денікінців і забрали в них все майно. Всі мости й місточки в тилу у ворога, а також залізницю партизани старанно руйнували.

Між станціями Ніжен - Носівка одна з партизанських груп дуже вміло пустила під косогір денікінський панцерник, що їхав із Києва на Ніжен.

Всі три партизанські загони з самого початку своєї бойової діяльности цілком додержували повної згоди з військовим командуванням Червоної армії в залежності від того, де проходила смуга фронту. Особливо було добре налагоджено зв’язок із штабом Пластунської бригади й бригади Червоного козацтва. Одна із наших груп (група т. Остапенка), перебуваючи поблизу від Штабу Пластунської бригади, яка стояла в той час в с. с. Мрин і Плоска, становила на деякий час мов би головний партизанський центр; через неї проходили всі розпорядження, що їх давав Штаб Цластунської бригади.

Ці партизанські загони також тримали зв’язок з Червоним козацтвом[2]), доки його не перекинуто на північ, а також з бригадою Гребенки.

*  *  *

Після того, як Червоне козацтво перекинули на північ проти генерала Шкуро й Мамонтова, а з ними й кінну бригаду Гребенки[3]), військове командування денікінців на цю дільницю фронта розпочало стягати дедалі більше сил. Партизанам стало ясно, що денікінці вирішили за всяку ціну здобути Чернігів, щоб забезпечити собі панування в Києві. Бо, не здобувши Чернігова й не вирівнявши смугу фронту, що фактично більш ніж місяць проходила поблизу залізниці Київ - Бахмач, денікінці не почували себе безпечними в Києві.

Як уперто не захищали цю ділянку фронту й наші регулярні частини й партизани, але ж ми бачили, що важко було, не маючи зовсім кінноти, стримувати натиски ворога. Майже за два тижні після того, як були перекинули Червоне козацтво, під натиском переважної більшости ворожих сил, ліве крило нашого фронту не стримало ворога й денікінці зайняли Чернігів.

Пробуваючи в тилу у денікінців верстов за 70, про зайняття Чернігова я довідався після того, як одержав від командира партизанського загону т. Остапенка коротенького листа. В ньому він повідомляв мене про те, що Чернігів здано й що командир Пластунської бригади запропонував негайно знятися всім партизанським загонам і відступати разом з бригадою. На запитання посланцеві, коли передано йому листа, виявилося, що йому доручено його 24 години тому. Для мене стало тоді відомо, що відступати вже пізно, бо Чернігів уже два дні як у денікінців. Після одержання такої звістки, я зацікавився участю Пластунської бригади й інших партизанських груп. Мені відомо було, що захопивши Чернігів і оволодівши всіма переправами через річку Десну, денікінці поставлять в дуже тяжке становище наші частини Пластунської бригади, якщо ці частини не переправилися через Десну раніш, ніж здано Чернігів. Проте точних відомостей не було.

Зв'язок з Черніговом був перерваний. Отже, перед нами стало завдання встановити його, як з тими партизанськими групами, що залишилися в тилу й про які ми не мали ніяких відомостей, так по змозі з Червоною армією, що тепер уже була від нас за 120 верстов, а також і з містами Ніженом і Києвом.

Вже зазначувано вище, що наша партизанська група, а також і останні групи додержували щільного зв’язку зі штабами Червоної армії, і не тільки додержували зв’язок, а й контактували свою бойову роботу, виконуючи всі оперативні завдання цих штабів, особливо штабу Пластунської бригади. Остання до самої здачі Чернігова пробувала в районі бойових дій і на найменшій віддалі від нас.

Про це свідчить лист Остапенка, де він пише, що. Штаб Пластунської дивізії наказав відступити за Десну разом з реґулярними частинами. Із цього видно, що партизанські загони, які хоч і пробували в тилу денікінців, але ж були недалеко від смуги фронту, а тому й уважали за доцільніше не утворювати свого окремого центру, а всі свої пляни й бойові дії погоджувати з військовим командуванням Червоної армії. Правда, ще на початку своєї роботи це було на меті, але ж дійсність показала, що утворювати окремі центри й окремих главковерхів буде доцільно тільки тоді, коли поблизу немає регулярного війська, а коли будьякий штаб військової частини стоїть за якихнебудь 20 — 30 верстов, то такі центри будуть недоцільні й шкідливі.

Щождо зв’язку з містами Ніженом, Чернігівом, Борзною та Козельцем, то з ними він був проте, не малося в цих містах тої бази, на яку можна було б спиратися в спільних бойових діях. Як відомо, всі ці міста не мають ніякої промисловости де б був згуртований міцний колектив робітників, з якими б можна було додержувати зв’язок. Тим то зв’язок з цими містами був випадковий, тим паче, що партійних центрів по цих місцевостях не було, або ми їх не знали, а окремих комунарів то забито, то посаджено у в’язниці.

Тепер про зв’язок з Черніговом. До здачі Чернігова зв’язок ми підтримували з Губкомом. Сюди послані були дві доповіді про роботу партизанських загонів, але ж директив окремих від нього не було (правда, крім загальної про додержання зв’язку з Червоною армією й виконування наказів військових штабів).

Вище ми згадували, що партизанські загони утворено з безпосереднього розпорядження Зафронтбюро ЦК. Про те, чи вживалося далі якихнебудь заходів, щоб утворити партійні центри в місцевостях, де були вже денікінці, для нас було невідомо. В усякому разі ми про них не знали.

Після здачі Чернігова зв’язок з ним був перерваний надовго. Це сталося через те, що коли здано Чернігів, то ні Зафронбюро ЦК, ні Губком ні разу не повідомили нас про те, з ким можна буде підтримувати зв’язок в Чернігові на випадок його здачі. Можливо, що такі вказівки й давано, але ж але ж через труднощі.перейти фронт ці директиви до нас не дійшли.

ЗУСТРІЧ З ПЛАСТУНЦЯМИ

Єдиний зв’язок, який не поривався ні на хвилину, був з населенням околишніх сіл. З населенням, з його революційною частиною, незаможниками й середняцтвом, зв’язок був дуже міцний, і коли б не цей зв’язок, то ми, оточені з усіх боків білоґвардійцями, не змогли б проіснувати ні одного дня. Революційне селянство було в нас усе — і розвідачі, і зв’язкові, і постачальники харчів, а то й агітатори.

Здається, днів через чотири після того, як здано Чернігів, я одержав відомості з різних джерел, але ж однакового змісту, про те, що денікінці оточили нас з усіх боків і через деякий час наблизяться до місця нашого розташування. Наша група в кількості 200 чоловіка пробувала в той час між селами Хотанівка, Ліхачов і Кукшин. Ми вирішили, що краще буде нам залишити на деякий час ту місцевість, де ми пробували вже довгий час і звернули на себе увагу денікінців, і перейти на другу ділянку — в напрямку м. Козелець.

Було вже над вечір, і ми вирушили в похід в напрямку на село Гальчин, яке було від нас верстов за 5. Ми гадали, що це село денікінці не зайняли. Кінних у нас було мало, майже всі піші. Зброї ми мали досить, правда, в нас не було гармат, але ж було декілька кулеметів — легкий та два важких, був також невеликий обоз та кухня.

Не доходячи до села Гальчин верстви за 2 з лишком, ми зустріли селянина, який докладно розповів нам, що проти нас із Гальчина рушили денікінці чоловіка з 500. Аж тепер стало видко, що нам улаштовано западню. З трьох боків наступали денікінці: з півночі, сходу й півдня, на захід же від нас, куди нам можна було відступати, лежало велике й майже непрохідне болото Трубайло до 3-х верстов ушир.

Довго радитися тут уже не можна було; ставати до бою з денікінцями вирішили за недоцільне, а прориватися крізь фронт денікінців це нам дуже дорого б коштувало, в гіршому разі, ми можемо загинути всім загоном. Отже, ми зважилися йти просто на болото.

Звернувши з дороги праворуч, ми пройшли кроків з двісті маленьким чагарником, а потім вступили в болото. З великими труднощами просувався за нами наш обоз, але далі кроків за півтораста від берега застряла наша кухня; скільки ми біля неї не тягалися, але ж зрушити її з місця так і не зрушили. Довелося випрягти коней і залишити кухню в болоті. Вода місцями доходила аж до пояса. Ще й третини дороги не пройшли, як наші тачанки з кулеметами відмовилися далі їхати, дарма, що в них було впряжено по троє коней. Отож і обоз довелося залишити в цьому проклятущому багні. Почали випрягати коней і розбирати кулемети „Максима“. Взяли все на плечі й йшли далі.

То позаду, то спереду чути було „ухкання“ і хлюпотіння: це партизани зривалися із купини і, попадаючи на глибокі місця, прохали допомоги в товаришів. Далі й двоє коней загрузли.

Цілу довгу холодну осінню ніч ми вилазили з цього болота, рятуючи то коней, то людей, і тільки вже перед світом перебралися на другий бік. Вже на березі підрахували, що в болоті зосталося четверо коней, всі тачанки, кухні, всі харчі, які тільки були в нас. Усі зосталися босі й обідрані, проте зброя, кулемети, рушниці й набої залишилися цілі. Був жовтень. Небо затягло хмарами й почав падати сніг, подував вітрець і брав невеличкий морозець. Люди й коні тряслися від холоду. Вийшовши на узлісся, ми наткнулися на стіг сіна, запалили його, щоб обсушитися, а далі його ж під боки й заснули.

Вранці дізналися, що ми пробуваємо між селами Олишівка й Смолянка за 25 верстов на південний захід від Чернігова.

Незабаром вислали в усі напрями розвідку, а також декілька чоловіка по харчі, бо голод також добре давався в знаки.

Прибувши через деякий час, розвідка сповістила, що в селі Смолянка вона зустрілася з частинами Пластунського полку. Розвідка передавала, що денікінці великими силами, натиснувши на лівий фланг Червоної армії, що обороняла Чернігів, прорвали його й раптово зайняли Чернігів. Пластунці, захищаючи правий фланг від Козельця, залишилися відрізаними в тилу денікінців і тепер пробувають у дуже скрутному стані: нема ні харчів, ні бойових припасів. Хутко дано розпорядження, щоб командир і воєнком полку прибули до нас на нараду. Під вечір того ж дня в нашому штабі вже був майже увесь командний склад з командиром і военкомом[4]).

За деякий час до нас прибули й частини полку, приблизно з 600 чоловіка піхотинців і з 150 чоловіка кіннотчиків. На нараді командного складу з’ясувалося, що коли штаб Пластунського полку одержав розпорядження відступати на правий берег Десни й почав відступати, то перейти річку вже було неможливо, бо денікінці в цей час зайняли всі переправи через Десну. Отже, попавши під обстріл, вони змушені були відступити в тил. Від командира полку ми також довідалися, що частини партизанських загонів, на чолі яких стояв т. Остапенко, під обстрілом денікінців переїхали на правий берег Десни. На мій запит командира полка, чи не можна було б полкові, разом з партизанами, вдарити з тилу на ворога, командир дав неґативну відповідь.

Командир відзначив, що спроба така вже була й що їм не вдалося цього зробити через деморалізацію полку. Полк розклався так, що люди, особливо мобілізовані, відмовлялися виконувати накази комскладу. Із зброї полк мав 4 гармати, з 20 штук важких кулеметів. Після того, як їхній прорив не вдався, все це, зі слів командира, зіпсовано й заховано в болоті біля села Слобідки, що за 16 в. на схід від Чернігова[5]).

Нарада виявила дуже скрутне становище пластунців. Комсклад пластунців вважав, що краще буде, коли ввесь полк обеззброїти й зброю передати партизанам, а самим перейти через фронт, взявши з собою тільки касу. Ми вважали, що правильніше буде, якщо комсклад увесь, також та частина людей полку, що побажає йти в наступ, залишиться з партизанським загоном, розкладену ж частину, відібравши зброю, пустити на всі чотири сторони. Однак військом полку пропонував не кидати людей на призволяще, бо хоч частина й деморалізована,— говорив він, — але серед них є червоноармійці, які охоче служать у Червоній армії й що ці люди ладні битися до останнього.

Кінець - кінцем, усі згодилися на тому, щоб зараз же скликати мітинґ всього полку й сповістити, що хто хоче прорватися через фронт денікінців або загинути, той повинен стати праворуч, а хто не захоче цього — ліворуч; при чому, останні мали негайно здати зброю партизанам і йти хто куди хоче.

Люди цілий день нічого не їли й дуже голодні, а тому, перше ніж скликати мітинг, було дано розпорядження, щоб усі запаси харчів передати полку.

За годину вже йшов мітинґ. Виступав командир полку, військом і я. Вжито всіх ораторських засобів, щоб переконати людей боротися до кінця. Проте люди мовчали й видно було, що дійсно з цими людьми бою не виграєш. Правда, серед цих людей частина була й таках, які зразу ж на мітингові заявили, що вони віддають себе в повне розпорядження комскладу й готові краще вмерти в бою з ворогом, ніж кинути зброю й підкоритися ворогові. Це були всі ті, які добровільно вступили до лав Червоної армії й з повним визнанням своїх обов'язків билися з ворогами революції вже другий рік. Наостанку виступив удруге командир і заявив, що всі, хто не хоче прориватися через фронт ворога, повинні негайно скласти свою зброю й передати її червоним партизанам і відійти ліворуч, а хто за комскладом повинні — відійти праворуч. Праворуч відійшло 150 чоловіка (майже всі кіннотчики), а чоловік з 600 піхотинців стали здавати свою зброю і, врешті, покинули наш табір.

Після цього ми знову зібрали нараду з комскладом полку. Місцевість, де ми пробували, а також і всі ті місця, де через річку Десну були переправи паромами, були нам добре знайомі. Отже, з моєї пропозиції, ця частина полку мала йти ділянкою між річкою Десною й Дніпром, де можна найкраще було пробитися до червоних так, щоб не запримітили дені- кінці. Декілька чоловіка партизан (на чолі з старшим т. Кіяном, з села Смолянки) мали провожати пластунців до самої Десни, а там підшукати парома, на якому й переправити їх на правий берег. Нарада закінчилася аж під північ, і коли вже все було готово, ми розпрощалися з комскладом і червоноармій- цями, дали їм на дорогу харчів, і загін вирушив у дорогу.

Вирядивши пластунців у далеку дорогу, партизани вжили всіх заходів на випадок того, коли б їх до переправи помітили денікінці. Щоб зберегти зброю з 500 рушниць, ми її сховали — частину в стогах сіна, частину — в ямах, які гарно були обложені сіном, щоб не проходила вогкість[6]).

За декілька день повернулись наші провідники. Всіх пластунців вони переправили паромом через Десну в районі сіл Золотинка й Найденівка, за 50 верстов на південь від Чернігова. Вже потім ми дізналися, що пластунці зустріли на свойому шляху невеличкий денікінський загін, розбили його й об'єдналися з частинами Червоної армії. Залишившись в тилу у денікінців самі (бо, як тепер виявилося, всі партизанські групи, як група Остапенка, Йосипенка й Калити, відступили разом з Червоною армією), ми стали обмірковувати плян дальшої своєї роботи й готуватись на зиму.

Була вже друга половина жовтня, незабаром випав глибокий сніг. Одіж партизанів була дуже кепська, грошей, щоб купити, в нас не було, бо каса наша була майже порожня. Один вихід був — це звернутися по допомогу до населення. Населення околишніх сіл пішло нам назустріч, і не більш як за тиждень партизанський загін уже мав кращий вигляд.

ДЕНІКІНСЬКИМ ТИЛОМ

Після того, як ми вирвалися з кільця денікінців і переправилися через болото Трубайло, денікінці не покидали думкм спіймати наш загін. Як ми довідалися з газет[7]) (денікінських) і від населення, вони до цього старанно готувалися. Особливо прискорили вони свої наміри після того, як Пластунський полк залишився в тилу і, на їхню думку, приєднався до партизанів. Командування білих плянувало так: або стиснути партизанів кільцем свойого війська, або ж, на той випадок, коли б партизанам пощастило прорватися, розташувати свої частини в кожному із тих сіл, що становили базу для партизанів, звідки вони черпали як харчі для себе, так і живу силу. Отже, денікінці гадали відрізати нас від своєї питомої бази й голодом змусити скоритися. Вважаючи своє становище за несприятливе, бо ми залишилися без ніякого зв’язку й з малою кількістю набоїв, — Штаб партизанського загону поклав змінити свій попередній плян. За цим пляном партизанський загін розподілено на чотири групи чоловіка по 500 кожний.

Кожній групі надавалося окрема ділянка, що охоплювала декілька сіл, які повинні весь час пробувати під її впливом. Ділянки розподілялися з таким розрахунком, щоб кожна із груп пробувала недалеко від адміністраційних центрів. Отже, одна група залишилася в районі Чернігова й сіл Смолянка, Орлівка, Грабівка, Олішевка й ін; друга — в напрямку міста Козельця, сіл Хотинівка, Мрин, Держанівка, Гальчин і Но- сівка; третя в Ніженському напрямку обіймала села Дроздівку, Кукшин, Стодоли, Вересоч, Жуківку й Веркиївку, а четверта — в Борзенському напрямку в районі сіл Дримайлівка, Хибай- лівка, Британи, Сіволож та ін.

Штаб партизанського загону мав, як і досі, керувати діями всіх партизанських груп, а також налагоджувати зв’язок з іншими містами, як Київ, Полтава і, по змозі, з Червоною армією, слідкувати за тим, щоб робота будь - якої групи не мала шкідливого і антирадянського характеру та ін.

Крім того, зміна обставин боротьби полягала й у тому, що раніш партизанській загін існував як окрема бойова одиниця, тепер кожна група після кожної бойової операції мала небезпеку розпорошитися серед населення того або іншого села, приховавши на деякий час зброю. Тим то підбиралося села найбільше середняцько - незаможницькі.

За новим пляном боротьби, кожна партизанська група мала, як одно з найважливишіх завдань, провадити серед населення революційну агітацію. Правда, цю роботу партизани провадили й раніш, але ж тоді вона не мала тієї систематичности й упертости як тепер. Для керівництва агітаційною роботою Штаб скликав інструктивні збори товаришів із груп, які були виділені для цієї роботи. Отже, ми тепер охоплювали зразу в декілька разів більшу територію, аніж раніш. Щождо боєздатносте партизанського загону, то вона від реорганізації не потерпіла, а збільшилася.

Коли раніш денікінці не мали ніякої підтримки з тилу, то тепер вони вже не могли з’являтися в те або інше село невеликими загонами. Всі харчові запаси денікінців, що пробували на цій ділянці тилу, попадали до рук партизанів і самого населення. Денікінці лютували, і свою лютість вони переносили на селянство. Дико вони вривалися в села й наводили свою розправу. Деякі села, як Вересоч і хутір Хоміна, були зруйновані гарматним вогнем.

Куркульство, яке 1918 р. активно допомагало гетьманові, а також нетерпляче ждало Денікіна, і те в багатьох випадках ніби невтралізувалося, а окремі куркулі прилюдно заявляли, що „це не наша влада“. Правда, це було тоді, коли денікінці вдиралися в села й гвалтували жінок, дівчат не тільки бідноти, але й куркульських дочок і жінок[8]), проте такі факти траплялися.

Агітуючи за радянську владу серед селянства, а також працюючи над розкладом військових частин Денікіна, ми робили це самі, як уміли. Для цього призначалися окремі товариші, були партійці, а здебільшого позапартійні, які йшли на село і місто і, видаючи себе за селян або денікінських салдатів, проводили там свою роботу, правда, і не без успіху. До того ж денікінці своїми вчинками теж не мало сприяли нам. Не вважаючи на тримісячне своє панування на Чернігівщині, денікінцям, однак, не пощастило організувати хоч будь - який адміністративний апарат. Приміром, сільських старост і волосних старшин вони призначали щотижня; коли того або іншого не переобирали, він сам кидав усе й тікав у ліс, бо знав, що йому не поздоровиться від партизанів.

Підчас виборів старості старшин відбувалися своєрідні „церемонії“, які в денікінців стали за правило. От, приміром, де треба було „вибрати“ старосту або старшину, спочатку в село прибував загін білоґвардійців, який і скликав сходку; коли сходка вже зібралася, її кругом оточував військовий загін з кулеметами. Якщо загін мав під руками пійманого „більшовика“, його тут же перед усіма розстрілювали, коли ж його не було, то тоді давався випал над головами сходки із рушниць, і вже потім командир загону виходив і „держав промову“, яку для „пущей важности“ зміцняв матом, а то й батогом.

Так організовували денікінці свою владу й свій апарат на селі. Щождо міста, то, як мені відомо, в Ніжені, крім так званої „государственной стражи“, яку навербовано виключно із колишніх жандарів і поліцаїв, була „тройка“, що репрезентувала собою найвищу громадську владу в повіті. До цієї тройки входив гр. Філь із містечка Носівки, потім, здається, гр. Талпа із м. Ніжена і третій — це добре відомий мені земляк, Пилипенко, Петро Степанович з с. Дроздівки, один із тих катів, у дворі якого 1918 р. німці й гайдамаки катували селян.

До речі, треба сказати, що сільська влада, яку денікінці організовували, виконувала розпорядження не тільки денікінців, а й партизанів, і розпорядження останніх виконувала куди краще, аніж своїх „господарів“.

*  *  *

В декільках словах треба згадати про петлюрівщину та махновщину, бо як не як, а ці останні намагалися вплинути на партизанський рух на Чернігівщині. Надто це стосується пет- люрівщини, що всіляко намагалася взяти партизанський рух до своїх рук. Це особливо помітно було в одній з партизанських груп, яка оперувала в Козелецькому напрямку під местечко Носівкою.

Петлюрівці почали там з того, що пропонували носити стародавню козачу одіж. Одного разу я заїхав до цієї групи, де й побачив, як у їхньому таборі старанно вертілися кравецькі машинки й виготовлювалася ця одіж.

Не мало попрацювали були наші товариші в цій групі, доки вирвали її з - під петлюрівського впливу. Особливо багато доклали сил т. т. Хохуда Андрій і Покиньборода Сергій, які безпосередньо працювали в цїй групі й керували нею. Як дуже поширений був вплив петлюрівщини на цій дільниці, можна бачити хоч би ось з чого: коли ешелони радянського війська після залишення Києва відходили в Бахмачському напрямку, петлюрівська організація містечка Носівки, якою керували, здається, Скадьківський та ін., щоб не дати змоги нашим ешелонам рухатися далі на північ, зруйнувала залізницю в декількох місцях; нашим частинам з великими труднощами потім удалося налагодити її, щоб пропустити ешелони.

Помітний був невеличкий вплив і махновщини. Це було в районі Ніжена, де перебувала одна із наших партизанських груп, яка була виділена з нашого партизанського загону після реорганізації. За ідеолога махновщини тут був Маркович Іван, якого, між іншім, уже за радянської влади суд вирік розстріляти за карні злочини.

Робота махновців починалася з того, що вони не вважали за потрібне виконувати накази партизанського штабу, агітували за терор проти окремих куркульських сімей і розподіл їхнього майна.' Взагалі все те, що вони пропонували, важко було відокремити від найсправжнісінького карного злочину. Діяльність окремих махновців дійшла до того, що вони задумали оволодіти касою, але, за доносом одного із змовців, їх заарештовано недалеко від хутора Жатіка, де в той час пробував наш штаб, і на тому вся справа скінчилася. Змовці визнали свої наміри й просили помилування. Правда, партизани хотіли тут же їх розстріляти, але, зважаючи на їхню молодість, ми їх відпустили „на слово“, що вони кинуть ці ганебні вчинки й будуть битися з ворогом.

*  *  *

Працювали з нами вкупі ще й боротьбисти; їхній представник Бабка Степан пробував при нашому штабі майже весь час, керуючи справою зв’язку. Вплив їх був майже непомітний, а тому вони й не намагалися взяти в свої руки керівництва й завжди працювали з нами в повному контакті й єдності.

ЗНОВУ З ЧЕРВОНИМИ ЧАСТИНАМИ

Не зважаючи на всі наші зуссиля встановити зв’язок з Червоною армією, його нам так і не вдалося встановити аж до того часу, коли Червоні знову зайняли Чернігів.

Це було вже в листопаді 1919 року, коли радянсько - де- нікінський фронт наблизився до нас верстов на 50. Перший зв’язок встановлено з декількома частинами червоних. Для того, щоб він був міцніший, я пройшов фронт до червоних частин. Ці частини займали села Стодоли, Кукшин і Хотинівку, що за 25 верстов на захід від Ніжена.

Прибувши з двома партизанами (Малько й П. Точений) в штаб Богунського полку, який тоді стояв у селі Дроздівці, я зустрів командира цього полку т. Квятка. Від себе ми пропонували плян обходу денікінців з тилу. По обговоренні пляну, тов. Квяток з нами згодився, і ми відразу ж почали готуватися до його здійснення.

Один з батальйонів Богунського полку разом з партизанським загоном мав пройти лісами між селами Веркиївка — Кук- шин й біля хутора Зруб перейти через болото Смолянку, де воно найвужче й так замерзло, що можна було його пройти. Як тільки це болото зазначені частини перейдуть, наші частини мали зайти в тил денікінців і відрізати відступи на Ніжен, зайнявши шлях Кукшин — Ніжен. Друга частина Богунського полку, також з частинами партизанського загону, повинна була йти теж лісом від сіл Орлівка — Переходівка й зайти в тил денікінцям праворуч, зайнявши шлях Хотинівка — Мрин, і тим самим відрізати наступ денікінців на Козелець. Третя ж частина мала наступати із Дроздівки на Стодоли. Ми гадали, що коли цього пляна нам пощастить виконати цілком, то денікінцям не залишається більш нічого, як здатися нам у полон.

Тієї ж таки ночі, здається, 17/ХІ, почався обхід денікінців. Дано розпорядження тим партизанським частинам, що добре знають всю лісову місцевість, йти спереду, щоб частини бо- гунців не збилися з свого шляху.

17 листопада насвітанку наші частини обійшли денікінців. Почався бій. Наші частини, зайшовши від Ніжена, розпочали вогонь з рушниць і кулеметів. Денікінці спочатку відповідали на наш вогонь, а далі кинулись тікати в напрямку на Козелець, де їх зустріли одностайні випали богунців. Ну, тоді вже й пішла „потасовка“.

Денікінська кіннота кидалася з одного боку на другий, але ж всюди натикалася на наші кулі. Денікінська артилерія била по всіх напрямках, але ж реальних наслідків не мала, тоді як наші частини швидко стискали їх вогненним кільцем і тиснули до болота Смолянки. Як тільки передні коні сп’ялися на лід, зараз же лід провалився й коні почали лягати. Гармати застряли ще не доїздячи до болота в глибокому снігу.

Частина денікінців, яка поспішала тікати кіньми, провалюючись у болоті, просувалася далі, але майже всі були скошені вогнем наших кулеметів. Не більш, як двадцять чоловіка вилізло з болота на другий бік, та й то тільки тому, що партизанська група, яку ми залишили про всяк випадок на другім боці, не догляділа.

Після цього бою богунцям залишилася велика здобич: вісім гармат, декілька десятків кулеметів, з 1000 шт. рушниць та багато набоїв. Залишилося також багато коней і возів, до ста різних речей, які денікінці награбували у селянства.

*  *  *

Кукшинський бій вирішив уже дальшу участь Ніжена: його денікінці залишили без бою, як тільки довідалися про те, що сталося з їхніми частинами в районі Кукшина й Хотинівки, не зважаючи на те, що ще так недавно збиралися захищати його всіма силами.

Ніжен захопили наші частини 18 листопада. Захопили його так швидко, що денікінці не встигли забрати навіть військового майна. Отже, Червоній армії в Ніжені залишилася велика військова здобич.

Після цього в Ніжені за участю Політвідділу був організований Ревком. Щодо партизан нашої групи, то частина їх влилась у Червону армію, частина залишилась у Ніжені й була перейменована на міліцію (я був призначений на начальника повітової міліції).

Проте, дарма що ми закінчили війну, довго ще примушені були ми провадити боротьбу з різними бандитськими зграями.

На початку 1921 року Ніженській повіт одвідала банда махновця Щуса. Колишні партизани, тепер міліціонери, об’єднавшись в один загін, героїчно захищали Ніжен.

Мало хто з них залишився живий. 84 чоловіка махновці зарубали, проте міста не взяли.

Оце такий шлях, шлях героїчний і разом важкий, нашої партизанської групи на Чернігівщині в період 1919 року.


  1. Керівник повстання 1918 р. на Ніженщині,
  2. На чолі бригади Червоного козацтва в той час стояв т. Примаков Віталій, за воєнкома був Євген Петровський, який 1918 р. в часи гетьманщини був за члена Губревкому Чернігівщини першого складу.
  3. Вона стояла лівіше від Червоного козацтва в напрямку Борзни ц займала район станції Британи та Комарівки.
  4. На превеликий жаль, прізвищ, як командира полку, так і воєнкому, тепер не пам’ятаю, як також не пам’ятаю якого, числа це було, проте добре знаю, що це було в жовтні.
  5. Коли я вже після наради послав був розвідку на місце, де була захована артилерія й кулемети, зброї вже не було; як передавали селяни з с. Слобідки, зброю забрали денікінці.
  6. Після того як через два місяці червоні зайняли знову Чернігів, ЦК> зброю повернено частинам Червоної армії.
  7. Треба сказати, що ми хоч і нерегулярно, а читали газети.
  8. В с. Смолянці 7 чоловіка денікінців зайшли в гості до одного куркуля (на прізвище Смаля, П. Т.), який все дуже чекав денікінців; після того як він їх угостив самогоном, вчинили бешкет: на його очах згвалтували його жінку й двох дочок, а його примусили держати в руках свічку. Після цього випадку цей куркуль кожному заявляв, що він тепер „за радянську владу".
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1929 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.