Майська ніч, або Утоплениця (1935)/V
| ◀ IV. Парубки гуляють | Майська ніч, або Утоплениця V. Утоплениця |
VI. Пробудження ▶ |
|
Не турбуючись ні про що, не думаючи про розіслану погоню, той, хто був винний в усій цій бучі, повільно підходив до старого будинку і ставу. Не треба, гадаю, й казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстібнутий. Шапку держав він у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Нерухомий став подув свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов'їний спів. Непоборний сон хутко став затуляти йому зіниці; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилася…
— Ні, так я засну ще тут! — говорив він, підводячись і протираючи очі.
Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман упав навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів лилися по всій землі. З великим здивованням дивився він у нерухомі води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, видний був у ньому чистий і в якійсь ясній величі. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота. І ось привиділось, ніби вікно відчинилось. Притаївши дух, не зворухнувшись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився у глибінь його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вікно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима, що тихо світились крізь хвилі темнорусої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він від ставу і подивився на будинок: сумні віконниці були тепер відчинені; шибки сяяли при місяці. „От як мало треба покладатися на те, що кажуть люди, — сам подумав про себе герой наш, — будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось“. — І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Лунко й голосно перегукувалися блискучі пісні солов'їв і, коли вони, здавалося, вмирали в солодкій млості й знемозі, чулося цвірінькання й шелестіння коників або гудіння болотяної птиці, що вдаряла слизьким носом своїм в широке водяне дзеркало. Якусь солодку тишу й тихе привілля відчув Левко в своєму серці. Налагодив він бандуру, заграв і заспівав:
Ой, місяцю, мій місяченьку!
Ще й ти, зоре ясна!
Ой, світіть там на подвір'ї,
Де дівчина красна.
Вікно тихо відчинилося, і та сама голівка, яку бачив у воді, визирнула з вікна, пильно дослухаючись до пісні. Довгі її вії були наполовину спущені на очі. Вся вона була біла наче полотно, наче блиск місяця. Та яка дивна, та яка прекрасна. Вона засміялась. Левко затремтів.
— Заспівай мені, молодий козаче, якунебудь пісню! — тихо мовила вона, схиливши набік голову і опустивши густі вії.
— Якої ж тобі пісні заспівати, моя ясна панночко?
Сльози тихо покотилися по її блідому лицю.
— Парубче, — казала вона, і щось невимовне, дитяче й ніжне відчулося в її голосі: — Парубче, знайди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я винагороджу тебе! Розкішними, дорогими дарунками я одарую тебе! У мене є рукави, шиті шовком, дороге намисто. Я дам тобі пояс, оздоблений перлами. У мене є золото… Парубче, знайди мені мою мачуху. Вона люта відьма: не було мені спокою від неї на білому світі. Мучила мене. Глянь на лице моє: вона вивела з нього рум'янець своїми нечистими чарами. Подивись на білу шию мою: вони не змиваються! Вони не змиваються! Вони ніколи не одмиються, ці сині плями, від залізних пазурів її! Подивися на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі холодній, по тернах колючих вони ходили; а на очі мої, подивись на мої очі: вони не бачать од сліз… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!
Голос її, що раптом дужчав, одразу урвався. Струмки сліз побігли по білому лицю її. Якесь важке, повне жалю й смутку почуття стиснуло груди парубкові.
— Усе б я радий зробити для тебе, моя панночко, — сказав він, щиро хвилюючись, — та як мені і де її знайти?
— Подивися, подивися! — швидко сказала вона, — вона тут! Вона он на березі водить танок між моїми дівчатами і гріється на місяці. Тільки вона хитра й лукава. Вона прикинулась утопленицею, та я знаю, та я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно через неї. Я не можу через неї плавати легко і вільно, як риба. Я тону, падаю на дно, як ключ. Знайди її, парубче!
Левко глянув на берег: в прозорому срібному тумані мигтіли легкі, мов тіні, дівчата, в білих, як розквітлий ландишами луг, сорочках; золоте намисто, дукачі виблискували на шиях їх; але вони були бліді: тіло їх ніби було вирізьблене з прозорих хмар і ніби світилося наскрізь при срібному місяці. Танкове коло наближалось до нього. Почулись голоси.
— Давайте у ворона! Давайте гратися у ворона! — зашуміли всі, немов прозорий очерет, якого торкнувся в тихий час смеркання лагідними устами вітер.
— Хто ж буде за ворона?
Кинули жеребок — і одна дівчина вийшла з гурту. Левко став придивлятися до неї: лице, одіж, усе було в неї таке, як і в інших. Помітно було, що вона неохоче грала цю роль.
Гурт витягся довгою низкою і швидко перебігав від нападу хижого ворога.— Ні, я не хочу бути вороном, — промовила дівчина, знемагаючи від утоми. — Мені жаль віднімати курчат у бідної матері.
„Ти не відьма“, — подумав Левко.
— Хто ж буде вороном?
Дівчата знову хотіли кидати жеребки.
— Я буду за ворона! — озвалась одна з гурту.
Левко став пильно придивлятися їй в обличчя. Швидко й сміливо гналась вона за дівчатами. Швидко й сміливо кидалась вона на всі боки, щоб упіймати свою жертву. Тут Левко став помічати, що тіло у неї не так світилось, як у інших: всередині його виднілося щось чорне. Ось почувся крик: ворон кинувся на одну з дівочої низки та схопив її, і Левкові уявилося, ніби у ворона висунулись кігті, а на обличчі мигнула злісна радість.
— Відьма! — сказав він раптом, показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку. Панночка засміялась, а дівчата з криком повели за собою ту, що була за ворона.
— Чим же тебе нагородити, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти любиш Ганну, а суворий батько твій не велить тобі женитися з нею. Він тепер тобі не перешкодить; візьми і віддай йому ось цей лист…
Вона простягнула білу руку, личко її якось чудно засвітилось і засяяло… З незбагненним трепетом і млосним биттям серця вхопив він листа і… прокинувся.