Малий льорд/X
| ◀ IX | Малий льорд пер.: Варвара Літинська X. |
XI ▶ |
|
Коли в кілька годин по сій розмові пан Гевішем прибув до замку, застав ґрафа, що сидів у великім фотелі при огні, а одна нога спочивала на подушці, бо він дуже терпів на гостець. Глянув на правника з під стягнених бров, а зір його був пронизливий, бистрий і хоч достойний ґраф умів панувати над собою, видко було, що мучить його якийсь неспокій.
„Но і щож, Гевішеме?“ — сказав — „ти вже вернув? І щож мені скажеш?“
„Льорд Фонтлєрой з матірю є вже в віллі“ — відповів правник. — „Подорож відбулася щасливо, обоє прибули здорові.“
Ґраф порушився нетерпеливо і забурмотів щось незрозуміло.
„Дуже мене се тішить“ — сказав по хвилині — „але сідай но, Гевішеме, випий чарку вина. Но, говориж раз!“„Його достойність переночує у матери, завтра прибуде зі мною до замку.“
Ґраф опер лікоть о поруче фотелю і рукою заслонив очи; не хотів, щоби хто читав в його лиці, а не був певний, чи зможе запанувати над вражіннєм, яке могли викликати дальші вісти.
„Но говори ж“ — повторив. — „Я не хотів, щоби ти писав та перед часом доносив, чого маю сподіватися. Я волів ждати. Не знаю отже нічого про сю дитину. Що се за хлопець? Про матір не питаю, вона мало мене обходить, але він, він, що се за хлопець?
Пан Гевішем підніс до уст чарку з вином, поставив її опісля на столі і промовив:
„Трудно висказати рішучий погляд про девятилітну дитину. Ваша достойність побачить унука завтра й осудить.“
„Певно мусить бути дурний, ні дочого. Американська кров у нім плине.“
„Не здається мені, щоби йому американська кров зашкодила“ — відізвався правник із незвичайним оживленнєм. — „Не дуже знаюся на дітях, але мушу признати, що льорд Фонтлєрой незвичайно мені подобався.“
„Чи хоч добре збудований, здоров і… і… хоч трохи подібний до людий?“
„Виглядає здорово, є повний ґрації і незвичайно гарний.“
„А чи вміє ходити по людськи, чи просто тримається?“ — питав ґраф дальше.
Легкий усміх заграв на лици пана Гевішема; перед очима станув йому сей чудовий хлопчик, розтягнений на тиґровій шкірі перед огнем, хлопчик о принадних рухах, жвавий, усміхнений, повний життя.„Не смію видавати рішучого суду, повторяю се ще раз“ — сказав по хвильці мовчанки — „але що хлопчик на причуд гарний і звинний, се не підлягає сумнівови. Та се певне, що подібний до наших анґлійських дітий.“
„Но, того я певний“ — забурмотів ґраф і зойкнув, бо нога заболіла його — „мусить мати страшно простацькі навички, як і всі Американці.“
„Не скажу, щоби мав брусоваті навички“ — відповів пан Гевішем так живо, немов почувався особисто обиджений. — „В нім нема нічого брусоватого, лише незвичайне якесь полученнє незвичайної зрілісти з дитинною простотою.“
„Нахаба! так, на певно сей малий мусить бути нахабний. Вони се в Америці звуть передчасною зрілістю, самостійністю, а се ніщо инше, як лише нахабність, брусоватість; о, я знаюся на тім.“
Пан Гевішем не вважав за відповідне спорити дальше зі своїм достойним клієнтом, особливо тепер, коли йому дошкулювала достойна нога. Мовчки вихилив чарку вина і переходячи до иншого предмету розмови, сказав спокійно:
„Маю ще порученнє від пані Ерель. Казала заявити вашій достойности…“
„Що, що такого?“ — перервав ґраф гнівно — „як вона сміє щось мені заявляти? Я не хочу про неї нічого чути.“
„Справа однак є досить важна“ — говорив дальше правник. — „А в тім я приобіцяв, отже мушу додержати. Пані Ерель казала заявити, що не прийме платні, яку ваша достойність призначила на її удержаннє.“
Ґраф стрепенувся.
„Що се має значити?“ — закликав.„Вона говорить, що має власний гріш, а що відносини її з вашою достойністю не є приязні…“
„Не є приязні!“ — викрикнув ґраф — „певно, що мої відносини до сеї жінки не можуть бути приязні. Не зношу її, ненавиджу! Інтриґантка! Підступна! Нахабна, не хочу її знати!“
„Ваша достойність неслушно зве її нахабною. Вона не тільки нічого не вимагає, але не приймає навіть того, що їй дається.“
„Ти сьому віриш, Гевішеме? — сказав ґраф — „адже се комедія. Хотіла би мене підійти, і вдає велику благородність, безкорисність, щоб її подивляти. Ого, не так легко вивести мене в поле. Розуміється, що не хочу мати тут під боком жебрачки. Як мати мого наслідника, мусить мати порядне удержаннє й жити відповідно до її становища, отже гроші посилати належить на всякий випадок, приймити мусить їх, хоче, чи не хоче.“
„Не буде з них користати, напевно.“
„Менша про се“ — буркнув ґраф — „може спалити їх, викинути, аби тільки дійшли до її рук. Не зможе говорити, що я нічого їй не даю, а і в очах сього хлопця не хочу уходити за скупаря. Хоч усе те надармо, бо вона мусіла мене вже гарно змалювати перед дитиною.“
„Ваша достойність помиляється“ — сказав правник, загадочно всміхаючись. — „Маю ще і з сею справою звязане порученнє від пані Ерель…“
„Дайте мені раз спокій з тими порученнями!“ — скрикнув ґраф у найбільшій злости, хапаючись за ногу, бо страшний біль здвоював його нехіть до синової. Пан Гевішем не зважав однак на його гнів і говорив дальше:
„Дуже просила, щоби льорд Фонтлєрой не дізнався ніколи, які причини вплинули на розлуку його з матірю. Не хоче, щоби дитина знала, що вплинула на се нехіть вашої достойности до неї, бо се могло би некорисно успособити малого льорда до діда, тому, що хлопчик до матери незвичайно привязаний. Вмовила отже в сина, що є тайні причини сеї розлуки, що тепер він іще за малий, щоби се міг зрозуміти. Вона прагне, щоби ніяка хмарка не затьмила першої стрічі вашої достойности з внуком.“
З під густих брів ґрафа блиснула блискавка, коли підніс очи на правника.
„Що ти мені тут плетеш теревені? Чи се можливо, щоби вона не жалувалася перед сином, щоби мене не обвиняла?“
„А однак се дійсна правда, майльорде“ — сказав правник ледоватим голосом. — „Можу заручити, що так є дійсно. Хлопчик надіється пізнати найліпшого, найчутливійшого дідуня. Має незвичайне поняттє про совершенність вашої достойности, про яку ніхто ніколи в його окруженню не сумнівався. А що я відповідно до даних мені поручень щедро його обдарував в імени дідуня, отже хлопчик під небеса виносить великодушність сього незнаного діда.“
„Що ти мені тут плетеш?“ — повторив ґраф недовірчиво.
„Даю слово чести, що говорю правду. Перше вражіннє, якого дізнасть льорд Фонтлєрой при сій стрічі, залежить лише від вашої достойности. Коли б мені вільно було висловити мій погляд, то додав би покірну увагу, що вражіннє се багато зискало би, коли б не почув тоді ніякого немилого слова про свою матір, яку він так сердечно любить.“
„Но, но“ — закликав ґраф — „малий має лише девять літ.“„Се правда, що має тілько девять літ, але сих девять літ провів з матірю і любить її цілою душею.