Малий льорд/XXI
| ◀ XX | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXI. |
XXII ▶ |
|
Було се в тиждень по сій прогульці. Седрик вернув вечером від матери і ввійшов до бібліотеки з незвичайною повагою, мовчазний і сумний. Сів на кріслі з високими поручами, тім самім, що сидів того памятного вечера, коли вперве сюди війшов, і впялив очи в вигаслий попіл на коминку. Ґраф завважав сей дивний настрій внука, але не задавав ніяких питань, чекав, аж сам відозветься.
„Чи сей пан Нюїк знає про все що діється в добрах дідуня?“ — перервав мовчанку малий льорд.
„Бодай повинен знати“ — відповів ґраф. — „Чи маєш що йому закинути?“І дивна річ. Сей старець, що нікому ніколи не дозволяв мішатися до своїх маєткових справ, не лише не гнівався, але як раз рад був, кілько разів унук позволив собі на се. Тішився незвичайно, що в тій дитинній головці будилися так вчасно поважні думки. Таку мав слабість для хлопчика, що готов був від нині ділити з ним владу дідича й пана.
„Є тут одно місце“ — говорив Седрик дальше, а лице його захмарилося ще більше — „на самім кінци села. Любунця виділа, бо вона буває там часто. Ціла улиця має доми цілковито зруйновані, запалі в землю, вогкі, а такі низенькі й тісні, що віддихати годі, бо воздуха брак. Мешкають там нещасливі, бідні люди, що з голоду майже гинуть. Завсіди хорують на фебри, ревматизми, діти вмирають із нужди. Ах, страшно подумати, що там діється. Дощ ллє крізь діраві дахи, долівка зігнила, на стінах росте гриб. Любунця була там нині в одної жінки і так плакала, оповідаючи мені про се!
І слези великі, мов брилянти заблисли в очах малого льорда, — обтер їх скоренько, зіскочив із високого крісла, станув при фотели ґрафа і своїм звичаєм положив руку на його коліні.
„Я сказав Любунці“ — говорив усміхаючись крізь слези до старця — „що дідуньо певно про все те не знає. Пан Нюїк не сказав, що там діється, але я скажу все і дідуньо поступить так само, як перше з Гуґоном“.
Ґраф мав спущені очи, глядів на малу руку, оперту на його коліні. Нюїк не забув сказати йому про страшну руїну сеї части села, званої „Заулком“. Говорив йому, що треба доми цілковито перебудувати, бо вода протікає крізь дахи, вогкі стіни грозять заваленнєм, мешканці жиють в найстрашнійшій нужді, а хороби панують там постійно. І ректор Мордент нераз промовляв в імени тих нещасливих, яркими красками малював образ їх страшного положення, однак не вдалося йому зворушити камянного серця маґната. Ґраф на всі ті представлення відповідав, що як кому невигідно, то може виноситися; але кудиж могли винестися ті нуждарі, хиба на кладовище? В сій хвилі однак, ґраф дивлячися на малу руку внука і уявляючи собі жалісний вираз його лиця, що похилялося над ним у неспокійнім ожиданню, чувся майже засоромлений. Сей „Заулок“ перший раз затяжів на його совісти перед сею дитиною.
„І що ти хочеш властиво від мене?“ — спитав у кінци — „чи маю будувати нові доми?“
„Так, дідуню, конечно, інакше й бути не може. Любунця мовила, що ті старі треба звалити, а побудувати нові“ — говорив малий льорд із великою рішучістю, а голос його дрожав зворушеннєм і очи були повні сліз — „а найліпше буде, як дідуньо сам туди піде і все огляне. Ті бідні люди такі будуть щасливі, що їх нужда незадовго скінчиться, так будуть благословити дідуня“.
Ґраф устав, положив руку на рамени внука і засміявся своїм загадочним сміхом.
„Ходім перейтися по терасі“ — сказав — „поговоримо про те, треба надуматися“.
Іще кілька разів засміявся підчас проходу по городовій терасі, але не гнівався, навпаки, дуже ласкаво споглядав на внука.
Розкажім тепер цілу справу від початку. Пані Ерель звиджувала по черзі всі закутини розлогих сіл ґрафа, що так живописно з горба представлялися. Але якіж сумні річи найшла там! Бо є багато річий, що з близька не видаються так гарні, як із далека. В селі, що межувало з замком і звалося також Дорінкорт, панувала найстрашнійша нужда. Нужда потягла за собою недбалість і лінивство; багато з тих бідаків бачучи, що найтяжшою працею можуть ледви оплатити напів розвалену, вогку ліпянку, переставали працювати і не старалися вже про полекшу своєї долі. Инші знов наслідком хороби тратили сили до праці, а всі потрібували моральної і матеріяльної помочі. Ректор Мордент оповідав пані Ерель, як постепенно погіршався стан річий, аж у кінци дійшло до того, що вже й порадити лиху годі було. Один був лише вихід, що міг вплинути на сих людий: надія на ліпшу будучність. Наколиб їм хто міг дати таку надію на красшу долю для них, може би тоді відзискали охоту до праці. Ґраф міг лише се зробити; вже сама відбудова їх мешкань привернула би здоровлє нещасливим, що в тій вогкости вели життє.
Коли пані Ерель перший раз заглянула до „Заулка“, її серце стиснулося на вид нужди, яка там панувала, особливо жаль їй було тих дітий блідих, зголоднілих, опущених від материй наслідком хороби або недбальства. І згадала на свого синка, веселого, румяного, що мешкав у величавім замку серед роскоший й богацтва і в серци доброї матери зродилася гарна і благородна думка: ужити посередництва як раз того синка, щоби принести нещасним поміч і полекшу. З оповіданя Седрика знала, як дідо любить його, як у всім йому догоджає; може з того могло би вийти і для инших що добре.„Спробую“ — сказала раз до ректора — „ґраф не відмовляє йому нічого, а Седрик второпний і можна спуститися на нього; потрафить промовити відповідним способом. Моїм обовязком є впливати на дитину, щоби на добре уживала своєї влади над дідом“.
І не помилилася, повіривши второпности Седрика. Не давала йому ніяких вказівок, не вчила, як має говорити з дідом, лише подрібно розповіла йому, що бачила в „Заулку“ і як прикрого дізнала там вражіння. Зовсім спустилася на нього. Завсігди поступала з ним так від найменшого віку, отверто, щиро, без ніяких підступів, ані крутійства, а тим вщіпила в нього сю непорочність гадок, сю правість характеру, що ціхували кожде слово, кожде діло хлопчика.
Ректор не був так певний доброго успіху, як мати Седрика, а однак усе сталося так, як се вона предвиділа. Ґраф вислухав просьбу внука і сповнив його бажаннє. А ціла тайна сього впливу була віра дитини, що бачила в своїм дідуню справедливого, людяного, благородного чоловіка. А ґраф не бажав собі, щоби внук відкрив правду, щоби переконався, що той, кого величав, не заслугував на се. Сей захват, се привязаннє невинної істоти було для нього роскішною новістю, і не хотів би позбутися її. Хлопчик видів у нім добродія людськости, уосібненнє чесноти, великодушности, чиж мав йому на се відповісти:
„Я старий самолюб і не обходить мене зовсім нужда мешканців „Заулка“ і подібних їм обідранців?“
Навпаки, зачинав думати, що мило йому буде деколи яке добре діло зробити, хочби лише для того, щоби внукови зробити приємність. Мав досить усього, міг собі й на таку забаганку позволити. І глузуючи сам зі себе, прикликав управителя Нюїка й поручів йому звалити нужденні хатки „Заулка“, а виставити в їх місце нові, порядні мешкання.
„Льорд Фонтлєрой бажає сього“ — сказав при кінци; — „великий се кошт, але він думає, що перебудова сих домів піднесе вартість посілости. Можете сказати державцям, що се його видумка“.
І глянув на малого льорда, що лежав на килимі перед коминком, побіч Дуґеля. Не виглядав він на такого, що обчислює в своїй головці кошти накладу і піднесеннє вартости своїх дідичних дібр. Великий пес був майже невідступним товаришем Седрика, ходив за ним поважною ходою по замкових кімнатах, по городі, а коли виїздив, вів за куциком, або за повозом.