Мартин Боруля (1921)/V
| ◀ Дія четверта | Мартин Боруля Дія пята |
|
Степан. Ну, слава Богу — дома! (Роздягається).
Омелько. Де його поставить?
Степан. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далекож ви його догнали?
Омелько. От зараз на повороті, біля роскопаної могили.
Степан. Ну?
Омелько. Стали наближаться, а панич той певно пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилку віжками й ну її цьвйохать батогом; а кобилка в скач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита в скач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть, а ми не доженем. А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є духу попер у буряни… Оттут ми їх і догнали… і я напарив жида, а панича пан частували… Спасибі, чумаки одняли, а то мабуть і вбилиб… А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі… Чумаки ті їх і до дому довезли.
Степан. От нещастя!… Ідиж випрягай коні. (Омелько пішов).
Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніма його). Слава Богу, що ти приїхав — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!… Батько дуже слабі — мабуть умруть… (Плаче).
Степан. Щож йому таке?
Марися. Одно до другого… Тут оказія з тим женихом, — ти мабуть чув?
Степан. Чув. Омелько росказував.
Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали і з ними зробилась якась причина: впали на землю зовсім як мертві. А, не доведи Господи!… Ми з матірю в ногах у Красовського валялись — на силу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились… І це ще не кінець! Пройшло скілька днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдять… усе зітхають та читають ту проклятущу бумагу… Колиб хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім: завтра строк вибіраться, а куди вибіраться, що́ робить з слабим батьком — сами не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав.
Степан. От наказаніє господнє!… Не знаю, як і признаться тепер батькові!… Я вже, Марисю, тож не служу — мене за штатом оставили.
Марися. Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш — після скажеш…
Степан. А матиж де?
Марися. Пішли до дядюшки Гервасія просить, щоб помирився з батьком: чи не дасть якої ради — його так татко любили, завше слухали… і посварились…
Степан. А за щож уже з Гервасієм папінька посварився?
Марися. Багато говорить, я тобі послі роскажу, а тепер — іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тільки не кажи, що ти не служиш, борони Боже, послі.
Степан. У мене аж ноги стали труситься… Стільки біди кругом, що й… (Махнувши рукою, пішов у бокові двері).Марися (одна). А, Господи милосердний! верни ти спокій і мир у нашу сімю! Так уже вимучились усі, що, здається, й умертиб було краще, ніж що дня турбоваться й не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія… Чи вблагають же то його мати? (Входе Микола). Ну, що? мати у вас?
Микола. У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може й нам щастя знову усміхнеться!…
Марися. Слава Богу!
Микола. Здається, і Степан приїхав?
Марися. Приїхав — він у батька.
Микола. То я зостанусь… (Виходить Степан).
Степан. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.
Микола (поцілувавшись). А що, як батько?
Степан. Хоч і не питай!… Змарніли зовсім.
Микола. Тиж на довго приїхав?
Степан. Зовсім.
Микола. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у селі! Знов затоваришуєм.
Палажка. Стьопа! (Обніма и цілує його). Що, бачив батька?
Степан (зітхнувши). Бачив.
Палажка (крізь сльози). Як смерть… як смерть…
Гервасій. Заспокойтесь, заспокойтесь — сльозами не поможете.
Степан. Здрастуйте, Гервасій Семенович! Протасій Матвієвич!
Гервасій. Здоров, козаче, здоров (чоломкаються).
Протасій (чоломкається). Якже служебні діла?
Гервасій (побачивши Миколу). А ти чого тут опинився?
Микола. Почув, що Степан приїхав.
Палажка (до Гервасія). Заходьтеж, Гервасій Семенович, прямо сюди.Гервасій. Можеб попереду ви йому сказали, щоб не стрівожить.
Палажка. Ну, ну, добре — я скажу. (Пішла).
Гервасій. А щож, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?
Степан. Де там. Я вже не служу, Гервасій Семенович!
Гервасій. Ну?!
Степан. За штатом остався.
Гервасій. О?! Чув, чув — мені казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишній! І на що тобі та служба? Чи багатож ти брав жалування?
Степан. Два годи нічого не получав, а оце на третій, по роскладці, два з половиною у місяць назначили.
Гервасій. Два з половиною?! Господи! Здоровий молодий чоловік два годи дурно сидить, а на третій у місяць получа два з половиною!
Протасій. Я ще як служив у покійного землеміра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, він жив у Трахтомирові, на Дворянській улиці, в будинку… дай Бог память,.. в будинку графа…
Гервасій (маха рукою на Протасія й перибива його). Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсім одурів старий: робітникові плате на своїх харчах 30 рублів, а сина замісць того, щоб привчать до хазяйства, віддав у службу — байди бить!… Тепер не ті часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. І все то дворянство наробило. І батька треба збить, щоб він з дворянської зарубки зскочив, бо все хазяйство піде прахом, а чиновника з тебе не буде…
Степан. Та я вже набив руку, Гервасій Семенович, деякі бумаги й сам умію писать.
Протасій. Покійний землемір Кацавейченко…
Гервасій (не слуха Протасія, до Степана). Плюнь ти на це діло! Батько старий, слабий, а одному синові, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канцеляріях і за два з половиною в місяць тратить здоровя, зводить готові гроші на одежу, на харчі… Добре, як дослужишся до чого путнього, а як так і вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш — щож робить під старість? От і тепер — за штатом: як би не було хазяйства, що́ його робить? Покинь, сину, берись за прадідівське рукомесло.
Степан. Та… воно… я й сам бачу тепер… я не від того… не знаю, як батько…Гервасій. От я з ним побалакаю.
Степан. Тепер не кажіть, Гервасій Семенович, бо, борони Боже, ще гірше заслабне…
Гервасій. Я знаю, коли сказать, тільки не потурай батькові, не шукай дворянства, — усе буде гаразд.
Палажка (з дверей). Ідіть, Гервасій Семенович. (Гервасій іде). Зрадів старий, аж наче ожив трохи. (Гервасій і Палажка пішли).
Протасій. Стьопа! Микола! йдіть я вам роскажу. (Микола і Степан беруть стільці й сідають коло Протасія). От Гервасій каже, що два з половиною мало, а як я у покійного землеміра Кацавейченка брав півтора! Правда, раз-у-раз в командіровках, то на його харчах… Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачів… Вони жили тоді всі вмісті у Семикратах… а батько їх — ніхто з вас не знав батька? він літ пятдесят тому, як умер, — не знали?… Ні, ні, не знали… Перерізав собі горло бритвою… Він був жонатий на Свербихвостовій, — там лукава була жінка, борони Боже всякого хрещеного від такої!… З молоду крутила хвоста з уланами… Не далеко від них стояв уланський повк, так вона одного улана… от забув, як його фамилія… на умі вертиться… так якось чи на птицю, чи на лоша скидається… так окрутила, що він покинув службу й переїхав до неї в село ніби управляющий і почав заправлять… Гі! гі! А сам Губачевський-Носач тут же живе й нічого не каже… Заперся собі в своїм кабинеті і наче його нема… Гі! гі! Так мужикам стало жаль пана: він, покійний, добрий чоловік був, і таки улан той… от забув фамилію — обижав їх. Застукали мужики того улана… Ксьокачевський! А бодай тебе — так, так, Ксьокачевський! яж кажу, що на лоша скидається: Ксьо, Ксьо — Ксьокачевський!… Застукали на току, звязали й одведи в стан! Отаке було… А під старість, як уже почало від старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась від старого Губачевського-Носача любови… все співала йому: гори, гори, моя лампада… Гі! гі! і до того його довела, що він перерізав собі горло бритвою… Так з'їхались наслідники і треба було розмежувать землю. Кацавейченко покійний — царство йому небесне — й каже мені: бери астролябію — поїдемо! А дощ, як із відра… (Виводять Мартина під руки Гервасій і Палажка, Марися йде за ними). То я вам послі докажу. Це дуже цікаво.
Мартин. Здрастуйте!… Бачите, як перевівся Боруля!
Гервасій. Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.
Мартин. Ні… ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу…
Гервасій. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство?
Мартин. Бумаг же, бумаг багато!… Пять літ діло йшло… зовсім були признали, сопричислили… і не утвердили!… І через що? Пустяк! сказано в бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а в старих — Беруля!… Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля!… Я й не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може й Беруля!… Та так і покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може ще Каєтан Іванович…
Гервасій. Витягне з тебе яку сотню, або й дві.
Мартин. А як докаже, що Боруля і Беруля — однаково?
Гервасій. Чом же він і досі не доказаз? Повір мені, Мартине, нічого з цього не буде, тільки хазяйство зведеш, дітей старцями зробиш і сам у бідності помреш. Чогож ти хочеш?
Мартин. Дворянства…
Гервасій. Ні, торби! Вонож тебе в хворобу угнало — глянь на себе.. воно тебе посварило з Красовським і зо мною — всі біди твої від нього!… Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму і без науки — хліба не дасть. Послухай мене: спали всі бумаги, щоб і не свербіло, бо ти слабий на дворянство і вмреш від цієї хвороби.
Мартин. А як утвердять?… Може хоч після смерти утвердять…
Гервасій. Ну, роби як хочеш!
Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія. На що нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся.Марися. Рідний мій, дорогий тат… папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм — щоб ви одужали, і знову будемо жить весело, як колись… (Боруля шука очима Степана).
Степан. І я, папінька, не хочу дворянства…
Мартин. І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш… ти? (Зітхає). Всі не хочуть… Хлопи… хлопи!… (До Палажки). Піди, душко принеси палятурку, там у мене під подушкою. (Палажка пішла). Нехай Омелько принесе соломи й затопе грубку. (Марися пішла, а через який час вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає в грубку й підпалює). Потухне послідня искра від бумаг, потухне моє життя… умру на ваших очах, побачите! (Палажка вносе палятурку, повну бумаг, Мартин розвязує). Права на дворянство!… Грамота… герб!… І це все спалить?… (Читає крізь сльози). Отношеніє дворянського Депутатського собранія от 16-го Февраля 1858 года за № 1541, о признанії рода Борулі в дворянстві. (Говоре) Булож, виходить, за що признать?… Атестат прапрапрадіда. Підписав сам суперетендент Савостян Подлевський… бумага синя… як лубок… старинна бумага! (Чита). Отношеніє Казенной Палати о несостоянії рода Борулі в подушнім окладі… (Говоре). Скрізь Боруля, а там десь Беруля!… Ох!… Копія свідєтельства дванадцяти дворян — що ввесь рід Боруль завше вів род жизні свойственний дворянам… Особливо я!… Герб… герб!… Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху і внизу дві пушки…
Омелько. Підпалив, горить!
Мартин. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпалили у пеклі — поспієш!… І своїми руками спалить дворянські достоїнства?… Не можу!…
Гервасій (хоче взять). То давай — я спалю.
Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на них! Хоч герб оставить на память онукам і грамоту прапрапрадіда і атестат…
Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали!
Мартин. А!! Ну, підведіть мене! (Підводять. Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає). Не можу! руки тремтять… у серце шпигає…
Омелько. То віддайте мені, пане, на цигарки!
Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!… Дворянські бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий.Омелько. Та щож я таке сказав?
Мартин. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю.
Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внесу.
Мартин. Стьопа!… А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?
Гервасій. Та він і так не служить: його оставили за штатом, земський суд скасували, — тепер такі чиновники не нужні.
Мартин. Як!?
Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік оставили за штатом.
Мартин. За штатом?… Не служиш?… Не нужен?… Земського суда нема?… Ведіть мене! (Ведуть). За штатом!! (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворянська, горять!… О-о-о! нещасний хлоп Мартин Боруля!… Тепер ти — бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустіть! рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду… (Підбіга до печі). Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала і все таки — бидло! (Тихо плаче).
Палажка. Годі, старий! Слава Богу, що дворянство згоріло!… Тепер будемо жить по старосвітськи…
Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!
Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть — татко!
Гервасій. Заспокойся, Мартине!… А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!
Мартин. Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благословить… та вчіть, вчіть дітей своїх (Марися й Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном), щоб мої онуки були дворянами.
Протасій. А я вам на цей случай роскажу цікаву річ… Літ тридцять тому назад…
Гервасій. Нехай на весіллі кому-небудь роскажеш.
Протасій. Га?
Гервасій. Кажу — на весіллі кому-небудь роскажеш.Протасій. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо й рота не роззявляй… (Входе Омелько з соломою).
Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло і мов стара моя душа на тім огні згоріла!… Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська — попілом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!…
Омелько. І що́б то було на цигарки віддать!…
Новочеркаск.