Перейти до вмісту

Мацуямське свічадо

Матеріал з Вікіджерел
Мацуямське свічадо
пер.: Федір Пущенко

Харків: Державне видавництво України, 1927
Східній Світ. 1927, №1

 
МАЦУЯМСЬКЕ[1] СВІЧАДО.
З япанської переклав Ф. Пушенко.
1

У краю Echigo, в місті Мацуяма, пробувало подружжя й мали дочку-одиначку. Вона була втіха старим, і родина щасливо собі проживала.

Одного дня якась нагальна справа покликала чоловіка їхати до столиці. Розлучаючися з жінкою та дитиною, він, звичайно, й каже жінці:

— Я повернусь, як найшвидче; гляди[2], щоб усе було гаразд; найпаче ж пильнуй наше золотко.

Жінка одказує:

— Дорога в столицю дуже далека[3], дбайте[2] ж за себе, як слід. А над усе повертайтесь не гаючись, як лише влаштуєте справу.

Звичайно, як жінка, вона трохи й сплакала. Дитина ж, невиннятко, — столиця їй так, мов сусіднє село, — не дуже й журилась, учепилась рученятами за батьків рукав і щебече-щебече.

— Тату, я буду слухняна-слухняна, — привези мені лялю нову та іграшок[4].

Сеє та теє, а час і рушати; жінка й дочка на руках провели чоловіка за браму й ще довго дивились у слід, поки й з очей.

Що то вже мати пестила доню свою. Бувало поробить там що в господарстві й зараз до доні. То чайних обходів[5] навчає її, то розповість яку казку, легенду[6], й так розважаючись ждали аж поки повернеться батько.

Швидко час лине… Батько скінчив усі справи й додому вертає. І мати й дочка, скучивши дуже, раділи, що батько вернувся живий-здоровенький.

Батько, змінивши дорожнє убрання, всі пішли до вітальні. Відчинивши привезену скриньку, він звідтам дістав найчудовішу лялю.

— Ось тобі, доню, що добре поводилась, дарунок з столиці, — так каже й дає доні лялю.

Ой тої зраділа дитина! тільки і мови: „дякую, тату“ і, з личком щасливим, взявши ту ляльку, до серденька горне.

Чоловік потім вийняв свічадо зі скриньки, жінці дає й промовляє:

— А се — твій дарунок.

Жінка лагідно бере та, як гляне, й питає здивовано[7].

— Що се за річ, до якого вона вжитку?

А чоловік сміючись відповідає:

— Се, бач, свічадо, що власне обличчя воно відсвіча, коли в його вдивлятися. Як воякові нічого у світі нема понад шаблю, немов то вояцька душа, так само свічадо для жінки. В нас, у Ніпоні[8] три є державні клейноди: меч, булава і свічадо; то ж і се наче теє свічадо. В наших краях ще такого й не було; в столиці ж, почувши про його, купив і тобі. Річ дуже рідка, дбай добре про неї.

Так разповів чоловік. Жінка, зрадівши, сказала:

— Коли річ така цінна, її я вважатиму й справді, мов свою душу й ніколи не занехаю. Піднесши свічадо до чола[9] й відтак пильно сховала дарунок. Потім ізготовила де-що поїсти и подбала, щоб чоловіку розважити втому по довгій мандрівці.

2
По сій події жили собі й далі всі трійко тихо-щасливо. Роки минали і з малої дівчинки виросла дівчина красна.

Та світ наш такий, що в ньому хоч як, а все колись лихо спіткає. Не обминуло воно і нашу родину. Одного якось дня занедужала жінка.

Спершу було не вельми вбивалися тим; от, так собі, думка, застуда яка там чи що, той минеться. Та де далі хвороба все гіршала, аж нарешті вже й лікар надію згубив, що видужає хвора.

Дівчина дуже любила матір, і коли ся занедужала, що вже вона побивалась. Вже й не кажи, щоб уступилась од ліжка. Чи ліків подати, чи спину розтерти, чи так чим розважити, так то її доглядала. Та хворій не кращало.

От якось мати і кличе доню ближче до ліжка, бере її за руку й такеньки пильно та пильно їй дивиться в вічі, потім, тяжко зітхнувши, і каже:

— Мене вже не врятувати і треба скоритися долі. Я бачу і знаю, каже, як ти мене любиш. Коли я умру, ти ще дужче шануй свого батька. А тепер я маю щось тобі дати.

І з сими словами вона взяла з під подушки несесер, що завжди там ховала, а з його свічадо.

— Ось, ця річ, що батько, як колись їздив до столиці, привіз мені в дарунок. Се є свічадо, коштовна дуже річ. Я дарую його тобі. Що разу, як ти ізгадаєш мене, вийми його й подивись. І кожного разу ти в ньому побачиш моє обличчя.

Віддавши мати дівчині свічадо, вже не промовила й слова і тихо сконала.

І чи казати про горе батька й дочки? Але річ світова й нічого не вдієш.

Почалися для дівчини довгі дні сумування, що і з часом не лекшало. Було, як ізгада вона свою неню-небіжку та так то вже плаче. Аж якось згадалася їй остання ненчина мова про теє свічадо. Вона тоді раптом до його та й подивилась.

А!.. Що ж то за чари?

Дівчині перед очима з'явилось обличчя любої нені, коли та ще була молода-молода. Та яке ж то живе, ось-ось заговорить.

Дівчина спершу була вжахнулась, а більше того, що вельми зраділа. Відтоді вона все було дивиться в теє свічадо та й розважає свій сум.
3

Тимчасом минули й роковини від жінчиної смерти. Батько за радою родичів одружився вдруге. Що наша дівчина мала щире й добре серце, то вона вшанувала й мачуху. Спочатку поміж ними не було жодних і зачіпок, і батько з того радів. Але вже невдовзі, поволі-волі, завівся в родині й нелад. Мачуха, звісно, як мачуха, почала вже й обмовляти пасербицю перед батьком. Сей, знаючи вдачу всіх мачух, якось залагоджував справу, та, жаліючи доню, було й приголубить. Ізнов же мачусі се притьмом не подобалось, і стала їй думка лиха, щоб якось позбутися дівчини з дому назавжди.

Ось слухайте ж, що вона змислила.

Підступає вона якось до чоловіка, ще й сльози облудні рукавом утира, та й каже до нього:

— Життя мені тут небезпечне й непевне. Не хочу тут жити, дайте мені розлуку.

— Я тобі що таке? — запитав чоловік, здивувавшись.

— Але!.. Ваша дочка не то що має мене за мачуху, а й уважа мене за якусь перешкоду, та либонь чи не думає смерть мені заподіяти. Бо ось не що давно защіпнулася сама у кімнаті, та вже так на мене чаклувала. Притьмом я рішуся життя.

Чоловік і се собі взяв, як черговий наклеп. Але що дівчина справді в останні часи раз-у-раз перебувала на самоті у своїй кімнаті, то він і зміркував, що жінка щось таки й до діла казала. Не знаючи ж, як тут правди дібрати (а він того дуже хотів), він намислив довідатися про ню сам, на власні очі, та якось і ввійшов нишком у доччин покоїк.

У той саме час дівчина думала, як то звичайно, про свою маму-небіжку та й поглядала в свічадо.

Але раптом вона почула, наче хто відчинив двер по-за нею та увійшов. Коли оглянулася, аж то ніяк несподіваний батько. Вона звичайно собі засоромилася та мерщій свічадо в рукав[10].

Батько з сердитим обличчям[11] до неї:

— Що ти тут робила? А що ти вховала в рукав?

Зненацька збентежена дівчина не зна що й казати, таке щось промимрила, хто й зна. То батько, ще дужче розгнівавшись, каже:

— Ну, так воно й є, як жінка казала, ти немов би так дуже сумуєш по своїй матері, а тим часом потай чаклуєш, як би мачуху звести зі світу. Я ж тобі раз-у-раз казав, що мати, чи мачуха, але ж ти як дитина повинна батьків шанувати. І хто тебе так призвів, що ти стала лиха? Чи ти ж божевільна?

Ще та й ще картав ЇЇ батько, і хоч обличчя сердите вдавав, але сльози мигтіли на очах йому.

Хоча дівчина не знала собі якоїсь провини, та чуючи це в смуток вдалася, впала вона навколюшки до ніг розгніваного батька та благала його.

— Ой, мій любий татусю. Не гнівайтеся на мене. Нехай я й божевільна, та зроду-віку я не вдавалась у чари супроти тої, що я тепер зву матір'ю. Про се я й не снила. І на макове зернятко проти неї лиха не мислю.

Але батько не потурав її словам.

— Так чому ж ти завжди защіпаєшся сама в кімнаті? А що допіру сховала в рукав, лиш мене вздріла? Що то? Ке його сюди.

Дівчина, нема що діяти, дістала з рукава теє свічадо і дає його батькові:

— Ось воно, тату.

Батькове гнівне обличчя стало здивованим і він зголосив:

— О, та се пак теє свічадо, що колись я привіз із столиці і подарував твоїй матері. А на що ти власне тримаєш його в руці?

— У сьому свічаді оселився дух моєї матері, й коли я про неї згадаю я завжди можу побачити навіть її обличчя.

І дівчина щиро повідала батькові предсмертні слова ненчині.

Тоді батько:

— Ой, ти ж моя доню кохана. Та се обличчя в свічаді, се ж твоє власне. А ти, як дивилася, мала його за ненчине, бо вона коли була молода, й ти тепер, схожі, як дві краплі. От бач, яка то розумна була твоя мати. Ти про се не догадувалася і милувалася зі свого власного обличчя, і хоч се була й помилка, та не божевілля. Навпаки, се виявля твоє серце глибоке. Я дивуюсь надміру. Який же був я лихий, що супроти сих почуттів був поняв віри мачушиній обмові. Даруй мені, серденько.

І зворушений вкрай почуттям до своєї дитини, він таки не годен був утримати слізи в очах.

Мачуха ж, що вже кільки часу стояла по-за дверима, почувши все те, — хто й зна, що вона мала на серці, — хутко вступила до покою, вклякла перед пасербицею, благаючи:

— Ганьба мені! Я була так тебе кривдила, пробач мені, доню.

Отак вони й перепросилися. А батька, звичайно, вся ця подія велико розрадила.

А відтоді дівчина й мачуха вже ніколи не мали між себе нічого лихого, і спокій і щастя вселилися в господі.

——————
  1. Мацуяма є місто в провінції Ehime в Япану, на острові Шікоку.
  2. 2,0 2,1 У Япані чоловік каже до жінки „ти“, вона йому — „ви“.
  3. У час, як се діялось, столиця Япану була Кьото.
  4. У япанських дівчат ляля не вважається за іграшку.
  5. Невідмінна частина у вихованні япанської дівчини є навчити її церемоніялу, як готувати чай та частувати ним.
  6. Ніде старовинні легенди й оповідання не поширені так, як у Япану.
  7. У ті часи свічадо було рідкістю в Япану.
  8. Так називають япанці свій край.
  9. Япанець, діставши дарунок, підносить його до чола на знак подяки.
  10. Рукава япанського убрання „kimono“ надзвичайно великі і правлять, особливо в жіноцтва, за кешеню.
  11. Япанці, хоч як розпалившись гнівом, ніколи не підносять голосу і лише зміняють міну обличчя.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Україні до 1 січня 2025 року згідно з законом України про авторські й суміжні права.
  • Автор помер у 1954 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.