Меморандум Української Комуністичної Партії Конґресові III. Комуністичного Інтернаціоналу
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Меморандум Української Комуністичної Партії Конґресові III. Комуністичного Інтернаціоналу Відень-Київ: В друкарні Ігн. Штайнмана, 1920 |
|
|
 |
Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
Української Комуністичної Партії
Конґресові III. Комуністичного Інтер-
ВІДЕНЬ — КИІВ
1920
| No. | 1. | Винниченко В.: Всесвітня революція. Відень, 1920, 16°, 16 стор. | |
| No. | 2. | Винниченко В.: Українська державність. Відень, 1920, 16°, 32 стор. | |
| No. | 3. | Левинський В.: Соціялістична революція і Україна. Відень, 1920, 16°, 24 стор. | |
| No. | 4. | Паламар Г.: Капітал, колоніяльні народи і большевизм. Відень, 1920, 16°, 24 стор. | |
| No. | 5. | Шаповал М.: Інтеліґенція і пролєтаріят. Відень, 1920, 16°, 36 стор. | |
| No. | 6. | Виниченко В.: Політичні листи. Відень, 1920, 16°, 24 стор. | |
| No. | 7. | Левинський В.: Реліґія, наука і соціялізм. Відень, 1920, 16°, 24 стор. | |
| No. | 8. | Стах П.: До верховин! Поезії. Відень, 1920, 16°, 32 стор. |
ВІДЕНЬ — КИІВ
1920
В друкарні Ігн. Штайнмана, т. з. о. п., Відень, IX.
Дня 22—25 січня 1920 року в Київі відбувся установчий зїзд Української Комуністичної Партії, котрий остаточно закріпив і уформував розпад і диференціяцію революційних елєментів, що попередньо ґрупувалися кругом української соціял-демократії, направив її пролєтарську частину на шлях комуністичної революції, в границях, обємі і конкретних національних умовах України.
Цей зїзд затвердив також партійну проґраму, дав оцінку світової і української соціяльної революції і випрацював орґанізаційні форми для обєднання комуністичного українського пролєтаріяту, щоб визволити його від впливів націоналістично-міщанської ідеольоґії, і підготовити для рішучої і свідомої боротьби за клясову диктатуру пролєтаріяту.
Необхідно прослідити всю історію революційного і національного руху на Україні, щоб ясно зрозуміти причини, які привели до утворення Української Комуністичної Партії, в часі, коли вже істнувала областна орґанізація Російської Комуністичної Партії, так звана Комуністична Партія (большевиків) України.Україна на протязі більше двох з половиною століть придавлена російським абсолютизмом, була обєктом економічної експлуатації, національного гнету і кольонією для русифікаторської політики зі сторони державних клясів російської імперії.
Вищі шари української нації, — шляхта і козацька старшина, винародились та пішли на службу російського абсолютизму, а носіями національної думки зісталось закріпощене українське селянство, що представляло собою етнографічний матеріял для професорських дослідів колись „історичної нації“. Сказано, — нація померла.
Однак те, що буває причиною поневолення націй, іменно економічний розвиток, те саме дає і средства закріпощеним для їхнього відродження і визволення.
Розвиток капіталізму так званих „неісторичних“ націй штовхає на нові шляхи, спричинює руйнуючі і творчі процеси, розкладає етнографічну масу, творить з неї кляси і пособляє національному відродженню нації.
По словам Рудольфа Гільфердінґа, які цитує тов. Ленін в своїй праці про імперіялізм, капіталізм втискається також до поневолених народів, революціонізує в корінь старі соціяльні відносини, руйнує тисячлітні аґрарні окремішності „неісторичних“ націй і втягає їх у капіталістичний вир боротьби. Сам капіталізм дає поневоленим средства і способи для їх визволення.
Вони видвигають самі цю ціль, яка все була найвищою метою европейських націй: будування єдиної національної держави, як знаряддя економічної і культурної свободи.
Початок відродження українського народу сягає в половину XIX століття, коли почався проявлятися сильно літературний рух, якого провідниками була національно свідома інтеліґенція, що постала зі слоїв українського народу.
Від ґеніяльного бунтарського поета української кріпацької маси — Тараса Шевченка, далі через культурництво і хлопоманство старих „громад“, через політичний лібералізм і радикалізм Драгоманова — український національний рух в добу революції 1905 року був вже клясово і національно здиференціоналізований.
Створення української соціял-демократичної партії в 1905 році, яка постала з революційно-соціяльної ґрупи, з так званої „Революційної Української Партії“ (Р.У.П.), що істнувала від 1902 р., — було одночасно початком національного і клясового руху українського пролєтаріяту. В революції 1905 року, українська соціял-демократична партія брала живу участь, — до початку революції 1917 року, вона ставила своїм домаганням автономію України, як мінімальну демократичну проґраму в національному питанню. В пору світової війни 1914 р. вона стояла непохитно на точці погляду революційної боротьби, проти війни і злучилась з Ціммервальдом.
В той-же час на Україні істнувала ще друга ґрупа: Російська соціял-демократична партія, котра мала на міський пролєтаріят більший вплив, чим українська соціял-демократія, а причиною цього: імперіялістична і кольоніяльна політика руського і європейського капіталу на Україні, зросійщений город і насильне творення вищих верхів кваліфікованого руського або зрусифікованого пролєтаріяту, не звязаного з масами українського народу.
Хоч українські по походженню і національності робітники творили більшість пролєтаріяту України, то по причині їх низького культурного рівня і відсталости в клясовому розвитку, ще й тому, що українські робітники головним чином були зайняті в сільському хазяйстві, сільській індустрії і гірській промисловости або заповняли собою ряди некваліфікованих робочих города, відгравали вони ролю приналежних до руських елєментів і були в їх партійних ґрупах та гуртках.
Наколи прийняти на увагу фінансово-економічну експлуатацію України руською метрополією і національно-політичний гніт над українським народом, а разом і звязаний з тим низький культурний рівень мас, то стане ясним — стан соціяльних сил України з початку великої східньої революції.
Підготовлена усім дотеперішнім капіталістичним розвитком, українським національним рухом та гнітом російського імперіялізму, українська революція почала виділятися в загальнім ході російської революції як національна, яка ставила своїм завданням національне визволення шляхом створення національної держави.
Період від лютого до листопада 1917 року 6ув часом надзвичайного національного здвигу українських селянських, жовнірських і робітничих мас, періодом боротьби з імперіялістичним тимчасовим урядом і гуртування сил для здійснення гасла національного визволення, товчком якого послужила жовтнева революція в Петрограді.
Носієм цього руху явився бльок дрібної буржуазії, селянства і української частини робітництва, завершений Центральною Радою. Найбільш активну і керуючу участь принимала в цім рухові й українська соціял-демократія, яка в часі боротьби з російським імперіялізмом стояла на революційній національній і клясовій позиції, чому дала вираз резолюція IV. конґресу У.С.Д.Р.П. у вересні 1917 року, де вказується на перехідний характер революції, на стремління трудящих мас до усунення капіталізму і переведення соціяльної революції, і де видвигнуто проблему революційної влади робітників, селян і салдатів. Цей період вважався в українській соціял-демократії „большевицьким“, хоча цей „большевизм“ підтримувався більше національною боротьбою чим клясовою.
В той час українська соціялдемократія здобула великий вплив в масах українського пролетаріяту і втягнула в свої ряди широкі робітничі слої, звязані зі стихійним національним і соціяльним рухом народніх мас. У всіх промислових районах України У.С.Д.Р.П. мала свої великі орґанізації, рахуючи десятки тисяч членів партії, а в деяких районах, як напр. в Криворіжжі, мала за собою більшість пролетаріяту. Таким широким впливом У.С.Д.Р.П. на українські робітничі маси, найбільш звязані з українським селянством, і пояснюється керуюча роль У.С.Д.Р.П. в першому етапі української революції до листопада 1917 р.
В цій національній революції російська соціялдемократія (большевики), [нинішна Комуністична Партія (б) України, областна організація Р.К.П.] участи не приймала, вважаючи цей рух шовіністичним. Дякуючи цьому, клясово найбільш вихований руський пролєтаріят на Вкраїні зістався поза українською революцією, уважаючи її буржуазною та забуваючи, що завданням пролєтаріяту і являється вести буржуазно-демократичну революцію до кінця.
Партія большевиків, стоячи осторонь од української національної революції, не використала її для розвитку соціялізму, вона не використала революційного настрою української соціялдемократії для національного обєдинення і соціяльного визволення трудящих, для розколу в середині українського національного бльоку, для диференціяції українського пролетаріяту від буржуазії. Вона так і лишилася внішною силою у відношенню до української революції і навіть не була обединена у всеукраїнському масштабі для боротьби з українською дрібною буржуазією, що захопила в листопаді 1917 владу на Вкраїні і створила „Українську Народню Республіку“. Стан клясової боротьби пролетаріяту на Україні погіршився ще виповідженням Совнаркомом Росії війни Центральній Раді, яка перемінила громадянську війну в національну і параліжувала або кинула в обійми буржуазії революційні українські елєменти.
По захопленню влади Центральною Радою і проголошенню Української Народньої Республіки, українська соціялдемократія згубила клясові позиції, в ній взяли верх опортуністичні елєменти, а її провідники потягнули партію в табор буржуазії. Національна війна задержала диференціяцію в українському народі.
Треба зауважити, що провідники совітської влади на Вкраїні з початку старалися запозичити форми, що їх створила національно-буржуазна революція, в інтересах пролетарської революції і признавали українську народню робітниче-селянську республіку, створюючи народній секретаріят, як орґан влади і т. д.
Але маси руського й русифікованого городського пролєтаріяту та їх партій, та орґанізація К.П.(б)У. були настільки непідготованими до такої політики, що в своїй боротьбі проти дрібнобуржуазної Центральної Ради нищили все українське взагалі, не рахуючись з плянами своїх офіціяльних провідників із народнього секретаріяту.
Зрада Центральної Ради, союз її з німецьким імперіялізмом, поражка першої радянської влади на Вкраїні і гетьманщина обнажили клясову боротьбу, і в українській соціялдемократії став наростати роскіл: в середині її повстала ґрупа незалежних.
Коли гетьманщину скинули виключно внутрішні національно-революційні сили українського народа (при чім в момент перевороту К.П.(б.)У. від співділання з українськими революційними ґрупами одказалась і в перевороті участи не взяла), ґрупа незалежних змогла орґанізованно виступити щойно на VI. конгресі У.С.Д.Р.П. в січні 1919 року, де формально від партії відкололась, принявши плятформу совітської влади, соціялістичної республіки і независимости України й назву „У.С.Д.Р.П. незалежних.“
Революційний рух проти німецької окупації і гетьманської реакції, початково на чолі з бльоком національних дрібноміщанських партій під проводом Директорії, перемінився в рух, звернений для заведення радянської влади. Завдяки слабости українського пролєтаріяту і відірваности його зрусифікованих верхів від основної маси працюючих України, незакінченности і непережитости національної буржуазно-демократичної революції, цей рух не видвинув внутрішньої політичної керуючої сили, а тільки був завершений обєктивно внішнім центром, урядом Пятакова-Раковського, який стремління українських працюючих мас до совітської влади зрозумів як заперечення масами своєї національности і независимости України і, опираючись на верхи російського пролєтаріяту України та на військову силу Росії, почав свідомо або несвідомо вести політику ліквідації державних форм, в яких вилилось було самоозначення українського народу.
Таким чином стихійний клясовий рух працюючих мас був затемнений національним моментом і йому не дали розвинутись в диктатуру пролєтаріяту і бідного селянства. Ці шари українського пролєтаріяту і півпролєтаріяту, які активно боролися за радянську владу, оказалися відкиненими від її будівництва тою національно-економічною політикою, яка вкінці дістала назву „руссотяпська“, а місто української радянської влади настала російська окупаційна.
Це привело до національного роздору серед працюючих мас, до загострення національної боротьби, до відірвання влади від мас, до деморалізації пролєтаріяту і до стихійного повстанчого руху проти окупаційної влади, навіть з боку цих елєментів, які щойно боролися за радянську владу, і які в своїй новій боротьбі виставляли гасло независимости української радянської республіки; півпролєтаріят села при спочуттю значної частини пролєтаріяту міста виповняв ряди цего руху. Такий стан після первістних успіхів червоних військ надзвичайно скріпив відпорність недобитої дрібноміщанської шовіністичної демократії, зорґанізованої коло Директорії, яка поправлялася від нанесених їй порозок, встримувала розпочавшийся політичний розклад в своїм таборі, черпала нові сили з Галичини, находила підтримку в куркулівських елєментах села, які в свою чергу вступили були на шлях повстань, і почала поважно загрожувати маревом буржуазної реставрації на Україні.
У.С.Д.Р.П. незалежних, не зміцнившись ще ідеольоґічно після розламу української соціялдемократії і не скристалізувавшись ще як комуністична партія, хоча і йшла до комунізму, шукала форм для переведення соціяльної революції в конкретних умовах України і для протиділання ліквідаторській національній політиці російських комуністів; з другого боку вона ясно представляла собі небезпеку буржуазної реставрації зі сторони Директорії і горячково хваталась всіх засобів для боротьби з цею небезпекою.
Відкинена від соціялістичного будівництва і числячися з небезпекою контрреволюції, партія примушена була йти в маси, в повстанчий рух, щоби взяти провід над ними і не допустити до него петлюрівщини, щоби оперти його на революційні елєменти і надати йому революційний характер боротьби за українську радянську владу. В марті 1919 року Всеукраїнський Революційний Комітет, заснований У.С.Д.Р.П. незалежних, взяв на себе провід повстанчим рухом і розпочав боротьбу початково проти Директорії.
В Жмеринці було піднято повстання і зроблено неудачну спробу скинення і захвачення Директорії; по тім, з ростом масового руху проти уряду Раковського, розпочато воєнні кроки і проти його армій під гаслом незалежної української радянської республіки, при чім одночасно обявлено Петлюру і Директорію зрадниками українського працюючого люду.
Безпосередньою причиною цего виступу був арешт партійних членів Надзвичайною Комісією в Київі, закриття (хвилеве) партійного орґану і фактичний розгром орґанізації в Київі.
Всеукраїнський Революційний Комітет поставив був своїм завданням швидко обняти владу в центрах України і проголосити незалежну Українську Соціялістичну Радянську Республіку, сподіючись цим способом випередити загарбання України Петлюрою і розложити ного армію, притягаючи на свою сторону революційні але національно настроєні його військові частини, з другого боку фактом створення дійсно українського радянського правительства примусити російських комуністів змінити своє відношення до українського питання і дійти з ним до порозуміння.
Отця боротьба була історичним неминучим явищем, результатом конфлікту поміж внутрішніми і зовнішніми силами української революції, результатом імперіялістичного наслідства старої Росії, яке не пережила К.П.(б.)У.; все те зупиняло консолідацію внутрішних соціяльних сил української революції і утруднювало доспівання і кристалізацію українського комуністичного пролєтаріяту.
Тільки кинувшись в цю боротьбу, партія, яка ще не закінчила свою комуністичну еволюцію і не була достаточно обізнана з положенням і своїми силами, при кермі якої були напів пролєтарські елементи, в звязку з починаючою розростатися петлюрівщиною, мусіла піти не деякі уступки дрібнобуржуазним есеровським елєментам, змягчила в другій редакції приказ Всеукревкома, Ч. 48 відносно Петлюри, замінила слово „Зрадницька Директорія і Петлюра“ словами „зрадники українського трудящого народа“.
В той-же час петлюрівщина поставила своїм завданням не допустити Всеукраїнський Революційний Комітет до обєднання всього повстанського руху і захоплення влади на Україні.
З самого початку революційні відділи стали заповнятися контрреволюційними елєментами, почались погроми жидів і розклад. Партія опинилася захоплена зі всіх сторін контрреволюцією, тому її проводирі спонукані були вивести свої війська на теріторію Петлюри, де були арештовані, а властиво їх одряди розоружені.
Між тим в самому повстанському рухові партія незалежників дозрівала, як комуністична партія.
Зударившись з дрібно-буржуазною, напівпролєтарською стихією, партія скинула зі себе противорічча, перемогла їх, вийшла на боротьбу з поглубленням клясової свідомости, з вирішеною гострою тактикою і з комуністичною програмою, котра й була принята на зїзді партії 22.—25. січня 1920 року. Українська Комуністична Партія на практиці, в боротьбі пересвідчилася в малій свідомости українського пролєтаріяту і сільського півпролєтаріяту, в незатронутости пролетарської революції широких слоїв трудящих мас України, рівночасно переконалася в неспосібности областної орґанізації Російської Комуністичної Партії, що зветься Комуністична Партія (большевиків) України, яка не вміє втягнути внутрішні сили українського пролєтаріяту і трудящого селянства для участи в пролєтарській революції, не вміє обєднати мійській пролєтаріят з сільським півпролєтаріятом, а це по причині її орґанічного незвязання з українською революцією, і тому, що вона спірається на руські, або зрусифіковані верхи пролєтаріяту, на елємент відорваний від українського народа, не зважаючи на економічну, культурну і психольоґічну відрубність України веде централістичну політику бувшої імперіялістичної Росії, і з трудом розриває з її наслідством, і в кінці тому, що та партія не є в силі правильно розвязати завдання пролєтарської революції в умовах України.
Всі ті завдання вирішила взяти на себе Українська Комуністична Партія, підготовити і зорганізувати український пролєтаріят для виконання його історичної ролі, підняти його клясову свідомість, звязати його змагання з боротьбою цілого трудящого українського народа за своє соціяльне і національне визволення, направляти клясову боротьбу цього пролєтаріяту не шляхом підпорядкування його другому одряду міжнароднього пролєтаріяту, а шляхом підняття його як рівноправного члена міжнароднього товариства — Комуністичного Інтернаціоналу, підчиняючи його боротьбу інтересам загальної боротьби світового пролєтаріяту шляхом створення самостійного партійного центра, єдиного, дійсного представника клясового руху всього пролєтаріяту України — Української Комуністичної Партії, як це постановляє наша проґрама.
Всі ці задачі виповняє Українська Комуністична Партія у своїй щоденній політичній боротьбі і в організованій і виховуючій роботі.
Розвиток всесвітнього капіталізму завершився фазою імперіялістичного фінансового капіталу, панування якого привело до нечуваного поневолення працюючих мас усього світу і всіх народів землі горсткою магнатів і королів капіталу, що керують усім світом при помочі невеликого числа імперіялістичних держав. Фінансовий капітал, змагаючи до панування над світом і до світового хазяйства під загрозою гниття і розкладу, кинув народи в світову імперіялістичну війну, яка явилася показником загальної крізи капіталістичного хазяйства і привела його до повного краху і упадку.
І тому то „світова війна з конечністю повинна була перейти і в дійсності переходить і буде дальше розвиватись в горожанську війну експлуатованих мас на чолі з пролєтаріятом проти буржуазії“.
Світова пролєтарська революція, яка почалася в Росії і все більше втягає в своє русло широкі маси працюючих усього світу, видвигнула і поставила перед пролєтаріятом цілий ряд проблєм, від розвязки яких зависить справа його визвольної боротьби.
Панування фінансового капіталу з його погонею за прибутком, стремлінням за внішніми ринками і боротьбою за них привело до поділу цілого світу між великих імперіялістичних хижаків, до поневолення останніми всіх відсталих країн і до сильнішого загострення економічної експлуатації колоній і національного гноблення народів. Імперіялістичні держави при помочі мілітарної організації воєнної сили жорстоко здавлювали не тільки клясовий рух працюючих в себе, але і визвольні національні змагання колоній і поневолених народів. Імперіялізм створив механічну систему централізованих колоніяльних держав, стараючись злагодити клясові протилежності внутрі метрополій колоніяльнюю політикою, загострюючи одночасно національні противенства поміж паразітарною „державою-рентовиком“ і колоніями, змагаючими до створення власних незалежних держав, як огнища розвитку їх економічних організмів і засобу до політичної і культурної свободи.
Сам капіталістичний розвиток пхає з історичною конечністю поневолені колоніяльні народи на шлях боротьби за національне визволення, ц. є. за створення незалежних держав.
Ввезений в колонії капітал підносить їх внутрішні продукційні сили, веде до бистрого промислового розвою, деколи навіть на кошт економічного застою метрополії, розкладає народні маси на кляси, творить нові економічні осередки, які стремлять до обєднання ґравітуючих до них на основі природних економічних, ґеографічних умов територій і до завершення консолідації економічних орґанізмів, які історично найчастіще, хоча не обовязково, звязані з певними націями, і тим збільшують силу супротиву колоніяльних народів проти імперіалізму.
Колоніяльно-імперіялістична структура світового господарства і організації людства сама намітила форми нової орґанічної їх структури під проводом пролєтаріяту.
Тому то криза капіталізму і росклад його, спричинені світовою війною, яка привела до всесвітньої революції, відслонили тільки ці економічні орґанізми, які в перехідній революційній добі повинні закінчити свою економічну, державно-політичну і національну орґанізацію.
І на них опреться дійсний Інтернаціонал керуючого пролєтаріяту в своїй праці для орґанізації господарства і комуністичного суспільства.
„В наслідок цего момент розвалу світової війни і момент переходу до комуністичної революції веде неминуче до розвалу імперіялістинних держав-конґльомератів, як пр. Росія, Австро-Угорщина або Британія, на основні економічні орґанізми, а також неминуче веде до обєднання горожанських війн внутрі поодиноких держав з революційними війнами, як обороняючихся пролєтарських країн, так і гноблених народів проти ярма імперіялістичних держав“.
Це пояснює нам, чому пролєтарська революція почалась в економічно відсталій країні — в Росії: капіталізм, підірваний і умираючий, натурально почав валитися, починаючи з найбільш слабих місць, там, де він створив найбільш глибокі і ріжнородні протилежності. Це вказує нам, яке значення для пролєтарської революції повинні мати повстання проти анґлійського імперіялізму його колоній.
Длятого то немислимі і реакційні усякі заходи переводити пролєтарську революцію обовязково в рамках старих імперіялістичних держав. Перед міжнароднім пролєтаріятом стоїть завдання втягнення в комуністичну революцію і в нове будівництво не тільки передові капіталістичні країни, але і відсталі народи — колонії, використовуючи для цего національні революції останніх шляхом активної участи і керуючої ролі в них, змагаючи до перманентної революції, не дозволяючи буржуазії затримати її на реалізації гасла національного визволення, але борючися за обняття влади і за диктатуру пролєтаріяту і доводячи буржуазно демократичні революції до кінця орґанізацією закінчених незалежних держав, входячих в загальну сіть міжнароднього обєднання постаючих радянських республік, яке буде опиратись на них, — на сили місцевого пролєтаріяту і працюючих мас кожної країни при взаїмній допомозі всіх відділів світової революції.
Таке понимання процесу світової пролєтарської революції дає нам можність зрозуміти хід і характер української революції і означити в ній завдання українського пролєтаріяту і його комуністичної партії.
Українська революція виявила з цілою ясністю увесь цей клубок противенств, які постали з попереднього розвитку продукційних сил України і її соціяльно-політичних відносин, в котрих, крім клясових противенств капіталістичного ладу, грають велику ролю і національні противенства, або, краще сказати, боротьба внутрішніх і внішніх соціяльних сил, що утруднює клясову боротьбу і стримує комуністичну революцію на Вкраїні.
Цей попередній розвиток України наложив своє сильне пятно на весь хід української революції, яка до цего часу не може розвинутись в цілій повноті в комуністичну революцію.
Україна гноблена російським імперіялізмом, заселена народом, який занимає серед слов'янських народів своє самостійне місце, будучи колонією в відношенню до російської імперіялістичної держави і півколонією в відношенню до європейського капіталу, в процесі капіталістичного розвитку прийняла форму національно-економічної области, охваченої басейнами рік Донця, Дніпра і Дністра і ґравітуючи до Чорного моря, якої характер сільсько-господарська культура і зв'язаний з нею промисл предметів запотребовання (головно буряково-цукровий) і яка є звязана з осередком сильно розвитого гірничого, угольного, металюрґічного і металевого промислу Донецького басейну, Криворіжського района і великих міст.
Будучи промислово нище розвинутою чим Росія, Україна одночасно виявила (особливо в імперіялістичний період) о много скоріщий темп розвитку чим Росія (головно в тяжкім промислі), стараючись догнати, а в деяких галузях і перегнати її; це характерне явище для розвитку колоній і примушує їх стреміти до створення своїх власних незалежних центрів, які б управляли господарським, політичним і культурним життям їх народів.
Однак такий колоніяльно-економічний розвій України з проникненням до неї капіталізму із зовні і при управі її промислом петроградськими, московськими і західно-европейськими банками з ввозом до неї капіталів, відбився і на структурі її соціяльно-клясових і національно-політичних відносин. Ввіз капіталу і розвій промислу України, імперіялістична і русифікаторська політика Росії йшли в парі з напливом сюда робітничих сил із Росії, головно кваліфікованих робітників з відриванням пролєтаризуючихся українських елєментів від маси народу — працюючих. Рівночасно царський уряд Росії всякими способами пособляв еміґрації з України пролєтаризованих елєментів села, не використаних для промислу і переселяв їх в инші части імперії (головно в Сибір), відмежуючи себе таким способом від небезпечної концентрації чисто українських пролєтарських сил, спосібних до підняття боротьби проти його експлуататорської русифікаторської політики.
Так постали російські, або зрусифіковані в більшості міста і такі ж верхи найбільш розвитого пролєтаріяту, відірвані від українських центрів і звязані економічно, культурно і психолоґічно з центрами російської метрополії. В той же час подавляюча маса місцевого пролєтаріяту, що вийшла з українського народа, направлялась головно в промисл гірничий і предметів споживи, які лежали ближче села, як також заповняла кадри торговельно-промислових робітників міста; при чім ціла та маса стояла на низькім соціяльнім (некваліфікований труд) і культурнім (з огляду на національний гніт) степені розвитку. Це можна сказати з іще більшим натиском і про сільський півпролєтаріят і про бідне селянство, хоча і тісно звязані з українським промислом, але відірвані від верхів російського пролєтаріяту.
Це відношення соціяльних сил України представляється в цифрах схематично в слідуючий спосіб: пролєтаріят 15 %, півпролєтаріят, бідніше селянство 30 % і середнє селянство 45 %. Розглядаючи пролєтаріят України по територіяльному і національному походженню (статистика з 1897 р.), видимо, що 84 % є місцевого, а 16 % захожого пролєтаріяту; по національному походженню 72 % українського, а 28 % чужонаціонального (російського і жидівського). При чім це національне відношення по осібним ґрупам слідуюче: поміж промисловим пролєтаріятом українців коло 50 %, серед непромислового більше чим 85 %.
Таке відношення соціяльних сил на Україні привело до цего, що керуючу ролю в українському пролєтарському рухові грали російські і зрусифіковані верхи робітничої кляси, які льоґікою попереднього свого розвитку і звязків з Росією не зрозуміли тенденції української революції, що началась як національна революція і видвигнула проблему створення свого економічного, політичного і культурного центра в формі незалежної держави. Супротивляючись цій історично неминучій тенденції завершення національного визволення українського народа і допровадження цим способом буржуазно-демократичної революції до кінця, керуючі круги пролєтаріяту на Україні, з'орґанізовані в Російській Комуністичній Партії, з слабо виявленим навіть областним характером її орґанізації на Україні — Комуністичної Партії (большевиків) України, на протязі 3 літ затримують відживання національної революції в масах, тратять звязок з ними, створюють умови, сприяючі розвиткові контрреволюції і приводять до поразки пролетарської диктатури.
Цей подвійний центр на Україні, боротьба внутрішніх і зовнішніх сил її, подвоюють нестійкість української пролєтарської революції. Внутрішні сили стихійно стремлять до створення українського державно-економічно політичного центра, зовнішні до підчинення України Росії.
Тенденції внутрішніх сил в період буржуазної революції виявились в боротьбі Центральної Ради за державне самоозначення української нації, в проголошенню незалежности „Української Народньої Республіки“; в період пролєтарської революції вони виявляються в стремлінню до створення незалежної Укр. Соц. Рад. Респу- бліки і свойого економічного, політичного і партійного центра.
Ті стремління внутрішніх сил показалися і в організації бувшої Української Комуністичної Партії (боротьбістів), яка однак по своїй непережитій дрібно-буржуазній есеровській природі, по слабости ідеольоґічних льозунґів і при відсутности твердих орґанізаторських кадрів, не справилася з цим завданням, котре взяти на себе хотіла. Втягаючи в себе без розбору розкладаючуся дрібно-буржуазну стихію і не переваривши її в комуністичному кітлі, під впливом сильного окруження, і провідників К.П.б.У., доходячого до тероризму, опинившись зі своєю хитающою масою і тактикою поміж двома центрами К.П.б.У. і У.К.П., партія боротьбістів неминуче мусіла розпастися. Це і сталося, при чому її вожди, одні добровільно, а другі з примусу, пішли в К.П.б.У.; пролєтарські елементи осталися на розпуттю, з яких небагацько йде в У.К.П., а дрібнобуржуазна стихія, що ранше йшла за партією боротьбістів, відорвалася від неї, розбрилася або пішла в контрреволюцію.
Слід при цьому замітити, що навіть руські елєменти українського пролетаріату за останні часи сильно еволюціонізують в напрямі і в союзі з українською стихією — до творення українських центрів. Цей рух одбивається також і на К.П.б.У. шамотанням в нутрі її, де відбувається глибока еволюція, яка загрожує в разі збереження її проводирями дотеперішнього політичного курсу, — повним розкладом цеї партії. Не тільки місцеві пролєтарські елементи, які в більшій скількости сповняють ряди К.П.б.У., не тільки злившіся туди колишні рядові члени української партії боротьбістів, але також і дійсні великоруські партійні робітники, на скільки останні являються розважними політиками і справжніми інтернаціоналістами, що визволилися від геґемонії руських революціонерів в робочому руху на окраїнах бувшої російської імперії, — всі вони більше менше прийшли до рішучого пересвідчення, що комуністична партія на Україні мусить в своїй роботі числитися з конкретною живою дійсностю цеї країни, що радянський лад в Укр. Соц. Рад. Республіці може бути заведений тільки силами місцевого пролєтаріяту, в формі окремої від Росії, закінченої і суцільної робітниче-селянської держави, що комуністична партія цеї країни не є в силі виконати стоячі перед нею завдання, наколи вона веде свою роботу на правах обласної організації Р.К.П., себ-то в дійсности не посідаючи ніякої ні політичної, ні орґанізаційної автономії. Фактично істнує цілий ряд орґанізацій К.П.б.У. в Полтавській, Київській, Чернигівській, Херсонській губерніях, які не є далекі від цих поглядів.
Однак керуючі верхи К.П.б.У. ведуть безпощадну боротьбу з таким настроєм в партії, і спіраючися на імпортованих невеликого числа партійних робітниках з Росії, на многочисельних совітських і приватних урядовцях, що по свойому матеріяльному положенню є обовязані піддержувати все стоячих у влади, на примазаних до партії міщанських елементах українського города, що суть орґанічними ворогами українського села і української національної стихії взагалі, верхи користають з кольосальної сили державного апарата і правительственної партії, з фізичної сили червоної армії, з фінансової і моральної допомоги Р.К.П., як провідники II. Інтернаціоналу, щоб удержатися при владі.
Досвід показав, що нема надії на побіду здорової революційної думки в К.П.б.У. орґанічним шляхом, бо висланники з Р.К.П., формальні проводарі К.П.б.У., не зупиняються перед тим, щоби прямо фізичною силою знищити опозицію в рядах своєї партії, щоби зупинити також всяке товариське життя внутрі партії, розкладають фактично саму партію, припинили на ділі партійний статут, замінивши всю виборну партійну управу назначеними з гори партійними урядовцями, — щоб тільки не допустити стихійно зростаючу опозицію внутрі власної партії до влади.
А для того, щоб як небудь задовольнити стремління широких трудящих мас до здорової економії, обернути колишню колонію Росії в рівноправну країну з другими членами будучих світових обєднаних радянських країн, вони стараються завести чисто буржуазну культурно-національну автономію, в якій афішують свою готовість іти назустріч національним настроям цеї области. Мимо всього замітити треба, що це їм по крайній мірі слабо вдається, завдяки повній відсутності їх від національної стихії і органічної неспосібності, бо вони у всьому сліпо виконують і ведуться приказами і плянами свойого центру з Р.К.П.
Таким чином в часі, коли широкі маси пролєтаріята України не тільки українського, але і руського і зросійщеного робітництва в ході української революції еволюціонізують в сторону правдивого розуміння своїх завдань в цій країні, стремлять до довершення її державної організації і до створення центра, який заряджував-би її економією, політикою і культурою, — правлячі верхи К.П.б.У по причині своєї повної залежности від Р.К.П., параліжують самочинність місцевих сил, реаґують на їх в противному напрямі, і тому все більше і більше відмежовуються і втікають від здорової української масової стихії.
По тій причині, не дивлячись на ту кольосальну ролю, котра належиться Р.К.П. у світовій революції, та по части і на Україні в першу добу її революції — все ж таки її областна організація К.П.(б)У. не може стати носієм руху внутрішніх сил української пролєтарської революції, — вона являється часовим наверствуванням (напливом) в українському пролєтарському руху, що вповні пояснюється законним та історичним розвитком України, бо тільки в звязку з підйомом внутрішніх клясових сил набере своє значення або розторощить її стихія.
Тому неминучим являється істотний розрив з К.П.(б)У. і створення центра притягання внутрішніх пролєтарських сил, який був-би ідейно і організаційно звязаний і злитий з масами, котрий по мірі свойого росту відбивав-би стремління і ціли українського пролєтаріяту і змагався до вирішення завдання світової революції на Україні.
А таким центром являється зараз Українська Комуністична партія, яка в процесі революції повинна обєднати всі комуністичні сили України і виповнити основні прінціпи комуністичної програми.
Це конечно, невідклично мусить статися під теперішній момент нашої спільної боротьби і в союзі з К.П.(б.)У. проти контрреволюції і світового імперіялізму. Це нарівні зобовязує У.К.П. і К.П.(б.)У. до взаїмної помочи і розуміння менту.
Зі своєї сторони Українська Комуністична Партія вважає необхідним активно піддержати радянське правительство України, створене Р.К.П., в його боротьбі проти контрреволюції та імперіялізму, не дивлячись на те, що в многих і основних точках вважає його політику хибною. До цеї активної роботи приєднує У.К.П. чимраз нові маси ще не причасних у пролєтарській революції, а для себе оставляє право самостійної орґанізації українських робітників і шляхом орґанізаційного масового злиття йти до нормального розвою української революції.
Рівночасно з тим, будучи самостійним членом міжнароднього пролєтаріяту, маючи за собою 15-літню працю в українських робітничих масах, які звязані з нею історично, як з революційною частиною колишньої української соціял-демократії, — Українська Комуністична Партія стремить до завойовання собі місця, морально і орґанізаційно, в III. Комуністичному Інтернаціоналі.
У.К.П. певна, що своїми заслугами перед світовою соціяльною революцією пролєтаріят України здобув собі право на самостійне представництво в орґані, що обєднує світовий комуністичний рух, і має право зайняти в йому таке-ж місце, як і пролєтаріят Росії і других країн.
Входячи в ряди ІІІ. Комуністичного Інтернаціоналу рішенням першого Установчого Зїзду 22—25 січня 1920 року, опираючись на плятформі Комуністичного Інтернаціоналу і на свою партійну програму, Центральний Комітет Української Комуністичної Партії вважає необхідним сформуловати свою заяву, і звертається з нею до другого Конґресу Комуністичного Інтернаціоналу в слідуючих тезах:
1. Капіталістичний розвиток світу завершився монопольним капіталістичним імперіялізмом, який розділив всю земську полосу поміж купку хижацьких імперіялістичних мілітарних держав, яких оруддям королі і магнати фінансового капіталу. Цей розвиток штовхнув імперіялістів на грабіжницьку боротьбу заволодіти колоніями і хазяйнувати світовим ринком торговлі, що остаточно привело до світової війни двох коаліцій, яка сама наглядно показала крізу капіталізму і довела капіталістичний лад до повного зруйнування і розкладу. I світова війна закінчується світовою пролєтарською революцією, здійснюючи комунізм.
2. Кромі того, цей розвиток капіталізму підняв рівночасно творчі сили колоніяльних країн, втягнув їх у всесвітній рух, створив з їх економічні центри, поробив їх єдиними національними теріторіями, які змагаються за своє визволення з імперіялістичного поневолення і породив національні революційні рухи у тих країнах.
3. Механічна структура світового імперіялізму і основ імперіялістичних колоніяльних держав, в звязку з економічним розвитком і підйомом відсталих країн, разом з крахом капіталізму і упадком фінансового капіталу, викликаного війною, сама привела до розкладу і знищення економічних орґанізмів, які стреміли до завершення своїх хазяйських і політичних орґанізацій.
4. Це ставить перед повстаючим проти капіталізму і вже управляючим пролєтаріятом проблєму повної економічної і політичної перебудови всього світу, подиктовану загальними інтересами пролєтарської революції, на основах орґанічного обєднання і тісного союзу вповні закінчених радянських орґанізмів, створених пролєтарською революцією і виростаючих з національних революцій, колоній шляхом втягування останніх в комуністичну революцію до активного приведення їх у державні орґанізми.
5. Колоніяльний розвій України в цілому попередньому капіталістичному періоді, історично неминуче довів Україну до національної революції, котра розвинулася в комуністичну революцію, і ставить перед українським пролєтаріятом завдання орґанізації України в самостійну державу, як знаряддя боротьби з українською буржуазією, яку підпомагає європейський імперіялізм, і як средство для економічного відродження цього краю. В загальній сіті обєднаних радянських республік Українська Соціялістична Радянська Республіка повинна зайняти місце, відповідаюче її економічній і політичній окремішності та повазі.
6. Стремління трудящих мас України до створення своїх економічних, політичних і культурних центрів, для управи всім життям країни, наглядно виявилося, як у всьому попередньому періоді української революції, так і зі створення цілого ряду українських партій і других орґанізацій всеукраїнського масштабу, що українська радянська влада в свойому соціялістичному устрою на Україні повинна виходити з бажань самих мас.
7. Іґноровання тенденції української революції зі сторони провідників пролєтарської революції на Україні, які спіраються на верхи руського і зросійщеного пролєтаріяту на Україні, не відхиляє від них пересуду „єдиної неділимої Росії“, і на цілу совітську Росію, і приведе кожний раз до крізи української революції, відштовхує радянську владу від мас, загострює національну боротьбу, відкидає значну масу трудящих в обійми української націоналістичної дрібної буржуазії, утруднює диференціяцію українського пролєтаріяту від дрібної буржуазії.
8. Зростаючи при таких незмірно важких умовах і плутанині взаїмовідношення внутрішніх і зовнішніх соціяльних сил України, із самих низів українського пролєтаріяту, – Українська Комуністична Партія, походячи з української соціял-демократії, як її революційна частина, стремить шляхом завершення організації української радянської держави підняти її до комуністичного ладу і стати в боротьбі за диктатуру внутрішніх сил українського пролєтаріяту і трудящих мас, а тим самим пособити і прискорити процес української пролєтарської революції.
9. В своїй боротьбі й праці по орґанізації і виховуванню трудящих мас Українська Комуністична Партія ставить своїм завданням об’єднання всіх комуністичних сил України, які наслідком історичних причин постали з різних революційних ґруп, об’єднання їх на основі принципів проґрами У.К.П.
Української Комуністичної Партії
| No. | 9. | Хименко Гр.: Хто такі комуністи і чого вони хочуть? Відень, 1920, 16°, 16 стор. | |
| No. | 10. | Левинський В.: Капіталізм і імперіялізм. Відень, 1920, 16°, 32 стор. | |
| No. | 11. | Піддубний Г.: Комунізм і еволюція. Відень, 1920, 16°, 20 стор. | |
| No. | 12. | Лєнін Н.: Третій Інтернаціонал і його історичне значіння. Відень, 1920, 16°, 12 стор. | |
| No. | 13. | Паннекук А.: Комунізм і демократія. Відень, 1920, 16°, 9 стор. | |
| No. | 14. | Карпинський В. А.: Що таке радянська влада і як вона будується?. Відень, 1920, 16°, 40 стор. | |
| No. | 15. | Піддубний Г.: Комунізм і патріотизм. Відень, 1920, 16°, 30 стор. | |
| No. | 16. | Мазуренко В.: Відродження промисловости радянською владою. Відень, 1920, 16°, 48 стор. | |
| No. | 17. | Левинський В.: Мистецтво і соціялізм. Відень, 1920, 16°, 20 стор. | |
| No. | 18. | Програма Української комуністичної Партії. Відень, 1920, 16°, 64 стор. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |