Перейти до вмісту

Микола Джеря (1926)/VI

Матеріал з Вікіджерел
Микола Джеря
І. Нечуй-Левицький
VI
Київ: Книгоспілка, 1926
VI.
 

Як минуло літо, отаман почав ділиться заробітком: узяв собі половину, а другу оддав грішми забродчикам. Улов був дуже добрий. Рибалки заробили чимало грошей і задумали погулять. Вони всею ватагою пішли в Акерман, посправляли собі нові свитки, а де-котрі пошили сині суконні жупани, покупили ясні червоні одеські пояси, нові смушеві шапки; потім найняли музики й з музиками, з церемонією перейшли город і пристали коло одного шинку. Повбирані в нову одежу, попідперізувані червоними поясами, вони гордо й пишно йшли по вулиці на гарячому сонці, понадівавши шапки набакир. Їх червоні широкі пояси червоніли на сонці, як жар, а довгі кінці поясів з торочками теліпались аж нижче од колін.

Рибалки посідали цілою ватагою на лавках коло столів і почали частувать один одного горілкою. Музики грали. Рибалки весело гомоніли. Після закуски вони почали кружлять пиво. Забродчики з близьких сіл пили менше, але бурлаки й приблуди та всякі пройдисвіти не вважали ні на що й розсипали гроші, як полову. Де-котрі почали танцювати. Микола сидів мовчки та тяг з пляшки пиво.

„Гей, Смутку! Годі тобі смуткувать; йди лишень танцювати!“ гукнув Задерихвіст і поцуприкував Миколу за рукав свити з усієї сили.

„Ти думаєш, що я не вмію гулять!“ сумно обізвався Микола: „брешеш, вражий сину! ще й тебе навчу цього дива.“

„Ба брешеш, не навчиш! Щоб Задерихвоста хтось учив пити й гулять! О, брешеш, сучий сину; не докажеш!“ промовив Задерихвіст, вже трохи п'яний.

„А як докажу, що буде?“ промовив Микола.

„Куплю пляшку дорогого вина. Ти думаєш, мені шкода грошей? Пху! от що мені гроші! Мені гроші — полова!“ кричав палкий бурлака.

„А ну, задирай лиш хвоста вгору!“ крикнув уже зовсім п'яний Цибуля: „побачимо, чи вмієш ґедзкаться."

Задерихвіст почав і справді ґедзкаться: пішов такого тропака, наче й справді його ґедзі кусали і в спину, і в п'яти, і в підошви. Він кидав ногами, викручував п'ятами, аж земля летіла музикам у вічі; згодом зачепив чоботом стола, і пляшки посипались додолу. Поли синього короткого жупана метлялись та крутились, ніби крила вітряка, а червоний пояс миготів на сонці, неначе зайнявся й палав.

Микола не втерпів і почав проти Задерихвоста садить гопака; за Миколою пішов у танець Цибуля, за Цибулею Перепелиця, за Перепелицею Макогін, а далі вискочив із-за столу Свербигуз. Половина ватаги пішла у танець, і здавалось, ніби ватага вітряків схопилась з місця й затанцювала й замахала крилами. Махали руки, дриґали ноги, метлялись поли синіх жупанів, чорних свиток; між тим усім блискали довгі кінці червоних поясів. Задерихвіст перев'язав чорну шапку червоним поясом. Цибуля причепив до пояса велику шовкову хустку; Микола зняв шапку й вихав нею над головою.

„Шинкарю! Давай лишень сюди дорогого вина!“ крикнув Задерихвіст, сідаючи на лаву: „нема більше моці; Микола виграв!“

Жид виніс пляшку дорогого вина. Бурлака витяг з гамана гроші і шпурнув жидові на стіл.

„Наливай! Задерихвіст гуляє! Бурлака п'є, бо гроші є! Пий, гуляй, не жалуй грошей!“

Жид не сердився й наливав вино в чарки, сховавши в кешеню гроші.

„Ти думаєш, що й ми не куштували ніколи дорогого вина?“ гукнув Корчака; „давай ще дорожчого, того, що п'ють найбільші пани.“

Жид виніс поганшого вина й здер більші гроші з бурлак.

Настав вечір, і п'яні рибалки ще довго танцювали, співали та пили. Де-котрі позвалювались і лежали коло шинку в поросі. Корчака розсипав усі гроші й почав пити набір; за ним почали пить набір і другі бурлаки. Опівночі все затихло і вгамувалось. Ватага лежала покотом на землі й хропла на ввесь майдан; тільки два забродчики, побравшись по-під руки, довго швендяли по майдані, та все приказували: „і цур йому, пек йому! ходім, бра, в солому. Держи цабе, то як-раз потрапимо в ворота до клуні. Бери цабе! та не пхайся бо. Он! ондечки стоїть ожеред соломи!“ І вони, замість соломи, звалились у бур'ян, попадали лицем у кропиву й поснули, як убиті, серед майдану.

Другого дня забродчики почали похмелятися. Де-котрі хазяїни розійшлись додому, але бурлаки ще довго гуляли й тільки на третій день вернулись на роботу, покинувши багато грошей в шинкаря.

Тим часом Корчака з двома вербівськими бурлаками зістався в городі, зовсім розпивсь, розледащів і мусів заставить у жида новий жупан і нові чоботи. Він зустрівся з давніми товаришами бродягами й обікрав з ними одну жидівку; забрав з скрині срібні ложки, котрі лежали в неї в заставі, забрав шабаскові лихтарі, ще й украв з десяток карбованців. Злодії перепродували ложки и лихтарі одному жидові, а тим часом набігла поліція й половила їх з ложками й з лихтарями. Їх повели в поліцію. Саме в той час Мокрина з матір'ю продавала на базарі рибу, бачила всю ту комедію й прочула, що становий готується тієї ночи набігти з десятськими на батькову ватагу й половить усіх бурлак. Вона покинула матір на базарі, пішки майнула до рибальських куренів і розказала про все батькові й Миколі.

„Ховайтесь, де хто знає!“ промовив отаман; „про мене в степи, про мене в комиші, про мене на море, бо буде біда. Пересидьте якийсь час, та й знов вертайтесь на роботу, як минеться оце лихо.“

Бурлаки розбіглись в очерети, як курчата в бур'ян од шуліки.

„Сідай, Миколо, в човен та тікай на море; закинь там кішку та й стій, доки я дам тобі знати з берега, бо в очеретах небезпечно ховаться,“ пошепки сказала Мокрина Миколі; „я запалю вночі на березі багаття, і як буду підкидать вгору головешки, тоді вертайся.“

Микола кинувся до малого човна й став човном на морі за кілька верстов од берега. Він бачив звідтіль, що люди на березі заворушились, мов комашня, і припав ниць на дно човна: то набігла на курінь поліція.

День був гарячий. Сонце сипало полум'ям з високого неба. Микола зоглядівся, що в нього не було ні шматка хліба, ні краплі води. Йому схотілось їсти, а потім пить; у нього посохло в горлі, в роті. Вода кругом човна ще більше дражнила його; печія й смага ще гірше пекла його в грудях, у горлі. Він ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце ніби стояло на одному місці й не ворушилось. Перед ним стояв дужкою рівний берег, а за ним на синьому морі плів здоровий корабель, розпустивши всі свої білі вітрила. Гордо й пишно, як білий лебідь, ледве сунувся корабель по воді. Пишні вітрила понадимались і біліли проти сонця, ніби виткані з дорогого лебединого пуху, перемішаного з сріблом.

В одному місці, де небо сходилось з морем, де білів легенький туман, з'явилась чорна пляма. Та пляма все більшала швидко і все наближалась, неначе сунулась морем якась темна копиця, котра ніби росла й ширшала. Микола почув, що тихе море задвигтіло під човном, неначе хтось торкнув море з дна. Темна копиця стала ніби здоровою скиртою, та все сунулась до берега. Тоненький край її заблищав проти сонця, неначе срібна каблучка. Білі вітрила на кораблі стали проти неї ще біліші й блищали, неначе проти чорного поораного поля. На небі раптом зашуміло й загуло, неначе сосновий ліс на вітрі, а чорна хмара так швидко росла й бігла, що можна було слідкувати за нею очима. Море почорніло під нею, і вона в одну мить неначе поглинула корабля. З моря набігла хвиля з білими густими гребенями й почала ніби танцювать кругом човна.

Микола був уперше на морі. Його тверда душа трохи сполохолась, але його горе було важче од тієї хвилі. Він сидів на човні й сумно дививсь на того звіря, що набігав на нього.

У море впало кілька здорових важких крапель дощу, а за ними разом, несподівано загув страшний вітер, кинув човен угору, як трісочку. Посипався, як з решета, наглий краплистий дощ, а далі полив, як із відра. Море застогнало й загуло, як сосновий бір у час бурі. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зайшло за хмари. Все змішалось в одну мить і злилось до купи: і земля, й море. На морі стало поночі, і тільки вітер свистів, шипів та ревів, як звір.

Вода почала заливать човен. Високі білі гребені бились об дошки, підскакували вгору, перелітали через човен. Микола почав виливати воду з човна пригорщами.

А в той час на березі в курені сиділа Мокрина й дивилась на страшне море. В неї в душі похололо. Вона плакала, як мала дитина і не зводила очей з того місця, де стояв на морі човен, доки небо одразу вияснилось, доки перестав вітер в одну мить, неначе втік з моря на степи, щоб нагулятись ще на степах досхочу на роздоллі.

Надворі разом стишилось. Швидко море з берега заблищало, все вкрите білими гребенями по зеленій воді, як буває сінокіс укритий довгими покосами. Сонце ясно блищало з-за хмари; небо над морем стало сизе, і на тому сизому небі заблищала пишна веселка. Вона обперлася одним дуже широким кінцем об море, а другим потяглася далеко, за озеро, за плавні в рівний, широкий степ. Червоні, жовтогарячі й жовті веселчані смуги були такі ярі, неначе горіли тихим полум'ям; а через широкий край веселки, розстелений, як павичевий хвіст по морі, було ясно видко зелене море, білі гребені на хвилях, пофарбовані то червоним, то жовтим, то синім кольором веселки. Веселка захопила й корабель з його мокрими вітрилами і неначе вкрила його якоюсь пишною дорогою тканкою.

Мокрина нагляділа чорну цятку між білими хвилями й зраділа, як мала дитина. Вона ждала вечора й задумала, потаєнці од батька, одвезти Миколі хліба й води.

Тим часом до куреня вернувся становий з десятськими. Вони дурнісінько блукали в очеретах та в оситнягах, не знайшли бурлак і тільки змокли до самих сорочок. Становий поїхав у місто й поставив на варті десятських на всю ніч, обіцяючи навідатись з міста другого дня.

Надворі почало смеркать. Мокрина взяла тикву з водою, хліб і вареної риби й пішла буцім-то додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сіла в нього й почала ждать, поки зійде місяць. Вона боялась поминуть в темряві Миколин човен і випливсти далеко в море.

Зійшов червоний місяць. Мокрина вхопила весло й полинула на море.

Микола, ввесь мокрий, сидів на човні, мов дерев'яний. Він несподівано углядів, що до нього наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десятський, і він підняв уже важке весло, щоб телепнуть його по голові, як трапиться між ними спотичка на воді; але запримітив, що в човні сидить дівчина. Червонуватий світ заблищав на її виду, на синьому керсеті, на білих рукавах.

„Це я!“ тихо промовила Мокрина, і її легенький човник стикнувся з Миколиним човном і стукнув, ударившись об Миколин човен.

Микола не йняв віри своїм очам; але чорні брови ясно чорніли на дівочому лобі, а рум'янець на щоках було знать навіть при місяці.

„Десятські зостались коло куреня на варті на цілу ніч. Я знала, що в тебе нема ні шматка, ні скибки хліба, і оце привезла тобі хліба, води й риби.“

І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб та рибу.

„Спасибі тобі, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут?“ спитав Микола.

„Ні, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хіба ти скажеш…“

„Навіщо мені казать?“ непривітно промовив Микола.

„Як ти не скажеш, то я сама не признаюсь, хоч-би мене батько замордував і вбив. Для мене нема й не буде ніякої притичини, щоб одвідать тебе й нагодувати.“

Микола догадавсь, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казать Мокрині.

„Чи вже-ж ти не боялась сама пливсти човном уночі?“ спитав Микола.

„Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою мені не страшно. Чого ти такий смутний?“

„Нема чого мені веселим бути.“

„Ти, певно, покинув батька-матір десь далеко. Тобі жалко за своєю стороною, шкода батьків?“

„Мій батько вмер,“ тихо обізвався Микола.

Мокрина не насмілилась більше його розпитувать і промовила: „знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик в очерети. Там тобі буде безпечніше пересидіть лиху годину. Висмикни кішку, та рушаймо в дорогу.“

„А ти-ж не наведеш на мене десятських?“ з острахом спитав Микола.

Мокрина спахнула якось уся, усім тілом. Вона палко промовила: „не на те я тебе люблю, щоб виказать, або видати десятським.“

Миколі стало ніяково, стало й жаль бідної дівчини, жаль її чорних брів і рум'янцю. Він трохи не вимовивсь, що він жонатий, але як глянув на пишні дівочі брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохіть задержалось на язиці. Мокрина сиділа з ним поруч. Їх човни черкались боками. Він почував огонь од її гарячого лиця, і краса степової дівчини причарувала його на той час при ясному місяцеві, ніби краса русалки.

Мокрина погнала свій човник до берега. Човен, як качур, полинув по воді. Микола поплів слідком за нею.

Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, і вони попливли по озеру. Швидко зашелестів об човен густий оситняг, і Мокрина погнала човна між двома рядками оситнягу, ніби по канаві. Чисте, незаросле місце то звужувалось, то місцями розходилось ніби озерце, то йшло між очеретами, неначе широка річка, потім знов звужувалось, крутилось на всі боки, а далі човен заплів в таке вузьке місце, що ледве сунувся між двома стінами високого, як ліс, очерету. Мокрина спинила човна.

„Сиди-ж тутечки, Миколо, та жди мене. В це місце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобі харч і чисту воду, доки мине лихо.“

Мокрина повернула свого човника назад. „Прощай, Миколо!“ промовила вона. Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвила свої гарячі, голі по лікті, руки кругом його шиї і впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.

„Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю й пропасти. На добраніч!“ промовила Мокрина, і Микола тільки тоді опам'ятався, як зашелестів десь гнучкий очерет.

„Боже мій, що зо мною діється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластівко! Чи вже-ж оце я тебе мушу навік забути?..“

Місяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, і заглянув у човен через високий очерет. Микола сидів немов дерев'яний, схиливши голову. Здавалось що він був такий мертвий, як і той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цілісінький хліб, і стояла непочата вода в тикві. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, і в тому сні ніби випливла з моря зеленоока красуня-русалка, причарувала його чорними бровами, поцілувала й знов упірнула в воду на морське дно, попікши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцілунками й обнімками.

Довго сидів Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед світом він наламав очерету, накидав у човен, напився води, повечеряв і ліг спати. І йому все привиджувалось широке море, вкрите білими хвилями й брижжами; снилась ясна веселка на морі, а по тій веселці наче сходила до нього Нимидора, ніби по східцях, в стрічках та квітках, в червоних чоботях, в намисті та зеленій керсетці. Там, де веселка падала кінцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кісьми з осоки й ніби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне, клекочуче хвилями море.

Мокрина опівночі вернулась до куреня. Батько вже куняв.

„Де це ти була так довго?“ спитав у Мокрини батько.

„Поралась коло куреня та, вертаючись од криниці з водою, заблудила й довго блукала скрізь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть мене нечистий водив.“

„Мабуть і справді нечистий водив тебе до півночи,“ обізвався батько; „гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго."

Другого дня вранці Мокрина пішла додому, а ввечері знов прийшла до куреня, взяла хліба, риби й води і знов увечері попливла човном у плавні, де сидів Микола.

„Чи й досі десятські стережуть?“ спитав Микола в Мокрини.

„І тепер ночують коло куренів, ще й уранці навідувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.“

Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивавсь до неї. Йому було й жалко молодої палкої дівчини, було жаль і гарячого кохання; але в нього ніяк не повертався язик признатись Мокрині, або хоч натякнуть, що він жонатий, і вже має дочку.

Мокрина знов пізно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

„Ти, Мокрино, не спроста приходиш пізно додому. Як мені й завтра опізнишся, то я на тобі поб'ю ломаку. Чи чуєш?“

„Та вже-ж чую: не позакладало мені вух,“ обізвалась Мокрина, розсердившись.

„І де ти бродиш? Де ти волочишся?“ спитав сердито батько.

„Я не бродила й не волочилася, а тільки одвезла човном у комиші бурлакам харчи та води. Хіба буде добре, як вони згинуть од голоду.“

„Чи всім возила харч, чи тільки одному?“ спитав понуро батько.

„Та Миколі, коли сказати щиро по правді“, сміливо одказала Мокрина, неначе одрубала.

„Хіба-ж ти не знаєш, що він не парубок, що він жонатий?“ сказав батько.

„А хоч-би й жонатий, що мені до того?“ ледве промовила Мокрина, ніби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце ніби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла на двір і залилась слізьми. І жаль, і горе, й кохання, — все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми, як повіддя весною затоплює береги.

Тим часом десятські, нічого не діждавшись і ні за що не дізнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу діждала вечора і, нікого, по своєму звичаю, не питаючись, побігла до човна й попливла до Миколи.

Микола вглядів її заплакані червоні очі й дуже здивувавсь.

„Чого це ти, Мокрино, плакала? Може яке лихо трапилось?“ спитав він.

Мокрина нічого не сказала на одповідь і тільки заридала. І сором, і горе було знать на її молодому лиці. Вона почервоніла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона і в голові не покладала, що він її не любить.

„Миколо! чи то правду казав мені батько, що ти жонатий?“

Микола вмить усе постеріг, і йому стало дуже шкода дівчини.

„Коли тому правда,“ сказала Мокрина, сміливо підвівши голову, „то забудь свою жінку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собі смерть заподію: я повішуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; і сама не знаю, що я собі заподію, тільки не перестану тебе любити, поки й мого віку. Без тебе я не житиму, а тільки нидітиму. Я занидію і вмру без тебе.“

Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але після тих слів похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, і заридала голосно, як плачуть малі діти. Микола бачив її маленькі руки з тонкими пальцями, що вп'ялися в криси човна; бачив тонку шию, де червоніли разки доброго намиста.

„Не плач, Мокрино! Що-ж маємо робить? Знать така вже божа воля.“

Микола сидів мовчи, а Мокрина не підводила голови й тихо хлипала. Ввесь дівоцький сором вернувся до неї. Їй сором було підвести очі й глянуть Миколі в вічі.

В очереті стало тихо, як у хаті. Водяна курочка випливла з очерету й крутилась по воді трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями і впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затріпала крилами й знов пурхнула між очеретом, наробивши шелесту.

Мокрина насилу підвелась, посиділа, затуливши очі рукавом, а далі промовила, наче нічого між ними й не було.

„Бери весло та правуй за мною. Тепер тобі можна вернутись до куреня: вартові зникли, од'їхали од куреня.“

Мокрина сіла на човні, вхопила весло, одіпхнула ним полеглий очерет і посунула вперед свого човна. Микола поплів за нею. Вони пливли між очеретами, через озеро, і Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на нього. Її міцна душа задавила в собі всі сльози, та не задавила свого безталанного кохання.

Мокрина знов пізно вернулась додому; батько знов накрив її мокрим рядном.

„І де ти в иродового батька волочишся!“ з гнівом крикнув батько; „і чого ти ото ходиш до бурлаки?“

„Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки ходитиму, все-таки його любитиму.“

„Пху, на твого дурного батька, на твою дурну матір!“ крикнув батько, несподівано вилаявши самого себе й свою жінку; „он до тебе в-осени прийдуть старости. Готуй рушники.“

„Як прийдуть, то й назад підуть,“ сказала Мокрина й пішла на город.

Розпужені поліцією бурлаки знов збіглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осінь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пісок і почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль уже почала вертаться з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.

Робота на чистому повітрі, на вольному морі здалась вербівцям багато легшою, ніж робота в сахарнях. Вони стали здоровші, веселіші, проворніші. Де-котрі жонаті вербівці позабували своїх жінок і через десяток років поженились удруге, заробили грошей, побудували собі вальковані хати и розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриваться українськими селами з садками й виноградниками.

Два вербівські бурлаки збудували коло отаманського хутора дві землянки і, поженившись, завели господарства. Потім десь узявся басарабський жид і поставив на городі вітряк. Над озером зачиналось українське село. Вербівці на сміх, назвали село Вербівочкою, хоч у ньому не було вербової й гілки.

Микола вже зібрав грошей і хотів і собі ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осістись і оселиться на одному місці. Але в нього все була думка вернуться коли-небудь додому, до жінки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекій стороні й знов пхнула його в бурлацтво.

Раз в-осени, перед самою Покровою, Микола сидів увечері над лиманом й одпочивав після роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи ті пісні, що Нимидора любила співать. Його думки літали далеко, по-над Вербівкою, коло свого садка, коло свого двора, коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестіло; він оглянувся: то була Мокрина. Проти заходу блищали її темні очі, червоніло намисто на шиї. Вона стояла, підперши щоку долонею, й слухала його пісню.

„Грай, а я послухаю,“ тихо промовила вона; „я вже давненько стою та слухаю.“

„Мокрино! йди додому. Твій батько буде сердитись на тебе й на мене. Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.“

„Про мене, нехай сердиться: за всі голови! байдуже мені! Що-ж маю робить, коли ти знехотя мене зводиш з розуму.“

„Схаменись, Мокрино! Ти думаєш, що ти мене не зводиш з розуму? Та що-ж маю робить, коли моя така доля.“

Микола несамохіть задививсь на її тонкі брови, що чорніли, як шовкові шнурки; милувавсь її гарячим личком. На нього дихнуло знов жаром тих гарячих уст, що були вп'ялись у нього тоді, як він ховавсь в очеретах. Мокрина чарувала його тим огнем.

„Миколо, мій голубе сизий!“ сказала Мокрина; „чи зоря світає на небі, чи сонце грає, чи ніч вкриває землю, думка про тебе тліє в моєму серці. Я вночі сплю, і як ти мені приснишся, то душа моя аж звеселиться й заграє, як ластівка на сонці. Прокинуся, тебе нема, — і моє серце знов замирає. Я ніде не знайду собі поради. Чи місяць світить, чи сонце гріє, на моєму серденьку туга та печаль.“

„Не дражни мене, дівчино, своїм щебетанням; не запагублюй надаремно мого віку, бо я й без того безщасний.“

„Миколо, забудь свою жінку! Ти ніколи вже не вернешся додому; ти за неї забудеш. А коли ти мене любиш, то я піду за тобою хоч за синє море. Я ладна втікти звідціля з тобою хоч і зараз.“

„Чи добре-ж воно буде? Чи годиться-ж мені кривдить твого батька й матір?“

„Нащо мені батько й мати, коли я тебе люблю? Очі твої карі, біда мені з вами! Як я на вас гляну, то й плакать перестану. Нащо-ж ти запалив мою душу карими очима?“ промовила Мокрина жалібно, обертаючись до Миколи й ламаючи руки; „прийми, море, моє грішне тіло!“

Мокрина кинулась до моря, неначе прудка коза. Миколу взяв жаль. Він побіг за нею назирці, вхопив її за руку.

„Подумай, дівчино непоміркова й нерозсудлива, що ти робиш?“

„Радніша-б я думать, та вже й думок не маю; радніша-б плакати, та вже висохли всі мої сльози.“

„Голубко, Мокрино!“ промовив Микола, взявши її за руки: „потривай! Не губи своєї душі й своєї краси. Я-ж ніде не дінусь; буду тут служить. Я хто знає, що далі буде, що потім трапиться з тобою.“

Мокрина ніби знов ожила. Вона впала на Миколине плече й заплакала: заплакала тихими, як літня роса, слізьми.

Пізньою добою Мокрина вернулась на хутір, забувши сором, забувши за батька й матір, і за все на світі. В її серці наче почала розвиваться весняна рожа й сповнила всю душу пахощами. Вона стала спокійніша. Ніхто не чув од неї ні пісні, ні жарту, ні веселого слова. Вона все сподівалась чогось, мала надію.

Микола довго стояв над морем. Хвиля тихо черкалась об берег і шелестіла, неначе ліс на тихому вітрі. Він заслухавсь, і йому здалося, ніби шелестять верби над Раставицею, над тією хатою, де спочивала Нимидора. А з його думки не сходило червоне личко Мокринине, її гарячі сльози й палке молоде кохання. Він дуже задумався, аж засмутивсь. Його душа заколивалась, як хисткий човен на хвилястому морі, та не надовго: міцна вдача перемогла це взрушення, перемогла серце й таки поставила на своєму.

Отаман полюбив Миколу й настановив його за крилаша, цеб-то за свого помічника: Микола з двома кодільничими глядів кодол, порядкував і правував усіма, як отамана не було дома. В добрі роки він чимало заробляв грошей, але багато їх зоставалось в шинках, а найбільше тоді, як усі забродчики гуляли гуртом у місті напропали.

А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на його чорні брови та карі очі. Вона все ждала й сподівалась чогось.