НАШІ ПРЕДКИ-СЛОВЯНЕ.
Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка,
Або вкрився збіжжам лан,
Скрізь роскидались оселі
Наших прадідів Словян.
Оселялись цілим родом;
Що людина, як одна?!
Кревні люде — рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав що-дня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне племя мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче иншого на князя
Вибірало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,
Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота,
Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння,
Кріз баркан окріп лили,
Попіл сипали у очи,
Гострі кидали коли…
… Ось і ворога відбито.
Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях.
І дають їм у могилу
Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха,
На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать
І справляють тризну там
І несуть на сизі гори
Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо
Тоне в річці забуття
І на березі зеленім
Квітне радісне життя…
На луці палає ватра,
На луці ідуть танки.
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Там співають парубки.
В цю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте,
Розцвітає, обсипає
Цвіт — проміння золоте,
Промовляє звір до звіря,
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку,
Найде скарбів цілий міх,
А пісні все далі лються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережяться танки.
На кійки стоять, схилившись,
Бородаті віщуни
І росказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Сих водою напувають,
Тим каміньчики дають.
І здається з лісу вийшов
На вузлісся Лісовик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник,
І, здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні…
І самотно одцвітають
Зблідлі ватри в далині.
|
