Щасливий кінець
Так дістався Хрін додому…
Та не дивлячись на втому,
Не хотів спочити він:
Сів і думати став Хрін:
Що за каторжна причина,
Що весь час невдачі в Хріна,
І чому тікають пси
То додому, то в ліси.
Гарний пес є на прикметі…
Чи не втне таке і третій?
Чи не винен Хрін, бува?
Закрутилась голова.
Завертілась… а крізь мури
Чути, як сміються кури:
„Ну, й мисливець, ну й дивак!
Морить голодом собак.
Де б той дурень відшукався,
Щоб на Хріна покладався?!
Ну, наприклад, ми чогось
У сусіди несемось.
За якісь дурні яєчка
В нас що-дня пшениця, гречка.
Хріну ж… пісеньку дзвінку:
„Ко-ко-ко, ку-ку-рі-ку!“
Хрін збагнув… По лобі вдарив,
Спалахнув з думок-пожарів,
Зрозумів курей і псів
І, як рак, почервонів.
Вже ясна причина втечі…
Не чекав: метнувсь до печі:
Зашкварчала ковбаса…
Хрін поліз і витяг пса.
Посадив його на лаву,
Підсував найкращу страву,
Обнімав і гладив пса:
„Їж: це, знаєш, ковбаса.
Їж, серденько: це не шкодить“…
За столом і смак приходить:
Пес, хоч в лісі мав обід,
А наївся й тут, як слід.
І все думав: дива в світі…
Тяжко навіть зрозуміти,
Як не думав би й не прів…
Мабуть, просто, Хрін здурів.
Гляньте: робить знов дурниці:
Мірку висипав пшениці
І, дивуючи людей,
„Ціп-ціп“, скликує курей.
Кури більше не сміються,
А клюють, кричать, скубуться
І, хоч вже для їх пора,
Не тікають із двора,
Сю ніч Хріну добре спалось,
Все до його усміхалось:
Сонце, ниви, ліс, луги,
Навіть люті вороги.
Більше заяць не знущався,
Мовчки лапкою вмивався
І показував куди
Кличуть лисячі сліди.
А за пару днів в стодолі
(Не було цього ніколи!)
Хрін знайшов копу яєць
І заплакав, хоч стрілець.
Прага, лютий, 1942.
|
