Гарно твоя кобза грае,
Любый мі́й земляче!
Вона голосно спи́вае,
Голосно и плаче.
И сопи́лкою голосыть,
Бурею лютуе,
И чогось у Бога просить,
И чогось сумуе.
Ни́, не люде тебе вчили:
Мабуть, сама доля,
Степъ, та небо, та могилы,
Та широка воля!
Мабуть, часто думка жвава
Труны роскрывала,
И козацька давня слава,
Якъ сонечко, сяла;
И вставали зъ домовины
Закути́ въ кайданы
Ви́рни́ диты Украины:
Козаки й гетьманы.
И святи́ ки́стки би́ли́ли
Спаленныхъ въ Варшави;
И могилы кровавили
Пради́ды безглави́.
Мабуть, ты учивсь спи́вати
На руинахъ Сичи́,
Де ще ри́дна наша мати
Зазирае въ ви́чи́;
Де та би́дна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по сви́ту кобзу носить,
Щобъ спи́валы міру
Про козацьство незабутне,
Ви́рне, стародавне́,
Про житья козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю жь, брати́ку ри́дненькій,
Якъ учивсь ты грати:
Ты послухавъ теи неньки —
Та й ставъ намъ спи́вати!
|
