Мої спомини/VI

Матеріал з Вікіджерел
Мої спомини
Софія Русова
VI. Українська громада в Одесі. Нове арештування авторки й подорож до Києва. Ще три місяці в Лукянівській тюрмі, а від. так »під гласним надзором«. В межичасі Русов виїхав з Одеси на опис Єлисаветградського пов. Єлисаветградські українці, – родина Тобилевичів й інш. Адміністративне видалення авторки з Єлисавету. Переїзд до Катеринослава. Знайомство з місцевим революційним гуртком. Новий арешт. По 13-ox місяцях тюрми випускають »під гласний надзор« на пять літ. Українське життя в Херсоні. Збірник »Степ« (1886). Херсонські поміщики
Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937
VI.

В Одесі я застала Олександра в повному захопленні статистикою. В Одеськім повіті було стільки свого, нового, індивідуально характеристичного і в мішаному складі населення, і в природних умовинах, що зовсім нічого не мав він спільного з повітами Чернигівщини. Для опису його заклався вже цілий гурток статистиків, що так само, як і в Чернигові, провадив працю колєґіяльно, і статистики часто збирались у нас у наших маленьких двох кімнатах.

Із цих статистиків я найближче якось відразу зійшлася з Ол. Ол. Бравнером. Молодий, енергійний, він щойно скінчив одеський університет, був завзятим орнітологом, любив природу. Приходив майже щодня до Олександра, завжди делікатно напарфумований, з цукерками для моєї маленької Люби, що її він дуже любив. Перебалакавши з Олександром, що його він щиро поважав, про ріжні статистичні справи, він переходив до нас у другу кімнату, де його зараз же оточували діти. Тут починалися між нами вже інші розмови, про якінебудь літературні або наукові новинки тощо. Скільки книжок він мені попереносив з своєї багатої бібліотеки, з якою радісною усмішкою приносив мені нові праці з поля зоології, якою я тоді захоплювалася, щоб навчати моїх дітей розуміти природу. Протекція Бравнера допомогла мені дістати дозвіл студіювати зоологію в лабораторії відомого професора Ковалевського. Олександер теж полюбив свого молодого помішника за його широку освіту і ясний розум.

В Одесі Олександер звичайно був членом одеської Громади, що прийняла його з великою радістю, і дуже ласкаво привітала й мене. Але не маючи змоги і бажання лишати дітей, я рідко бувала на зборах. Проте всі видатні особи цієї південної філії нашої Старої Громади були мені добре знайомі — гарячий і палкий Смоленський, промовець, що їх мало було тоді серед українців; він був учителем в юнкерській школі і своїм впливом українізував чимало своїх учнів. Спокійний і працьовитий Комаров і милий добрий гуморист Климович, з чорним волоссям і з бородою, зимою в білому башлику на голові, що надавало йому вигляд якогось турка, з блискучими білими зубами. Була ще молодша частина Громади: Погибка та інші, що тоді саме повернулись із Бесарабії, де винищували фільоксеру. Тоді Олексій Андрієвський з їх допомогою організував »Словянськє Товариство« під якого прапором видавали дуже гарні популярні книжечки, хоч переважно й російською мовою, але про Україну, а деякі то й українською мовою. Це Товариство організувало народні читання з лихтарем, і тут теж потроху проводилось дещо українське, а улюбленим лектором був талановитий історик Смоленський. Правда, українських виступів було небагато, але й без них приходилося терпіти від адміністрації, і на Смоленського дивилася вона, як на лідера »сепаратистів«. Часто загрожували йому, що скинуть з посади, а в нього була сімя! Приходилося тоді задовольнятися мікроскопічними придбаннями для нашої справи. Що мені відразу кинулося в вічі в Одесі, це те, що там не було такої ворожнечі між українською Громадою і російськими революціонерами, що, не виявляючись відкрито, існувала в Києві. Але в той час революційні кола в Одесі майже і дихати не сміли під жорстокою рукою генерала-губернатора фон-Роопа. Ще всі були під вражінням страшної кари: повішення Осінського, Лизогуба та інш.

Серед реєстраторів Олександра знайшовся один молоденький революціонер жид, Самуїл Фельдман. Він був такий худий, наче прозорий. Багато оповідав він мені про своє злиденне тяжке дитинство, як його вчили з чотирьох років у талмуд-торі, як його в школі переслідувано за його занадто виразний єврейський тип. Бідний Фельдман! Я ніколи ще не зустрічала такої нещасливої людини. Ішла весна, ми з дітьми багато гуляли по гарній Одесі і якось завжди Фельдман був із нами, ніс Любу, коли вона не хотіла йти пішки, діставав мені заборонені часописи. Ніхто ніколи не виявляв мені такої абсолютної відданости, як цей Фельдман, і я ніколи не розуміла, чим я її заслужила. Мабуть трохи ласки, яку він знаходив у нашій родині, морально підтримувало цього самітнього хлопчика з типово-єврейською філософською й психологічною індивідуальністю. Відданий революційному рухові, він, звісно, не міг у ньому грати видатної ролі, але сумлінно виконував усе, що б йому не доручали головарі. Скоро його заслали в Вологодську губернію, де ця виснажена дитина не витримала суворого підсоння і померла так само самітньою, як і жила. В революційних колах завжди будуть такі віддані непомітні робітники, що не хотять ані слави, ані жадної собі користи, а все життя віддають ідеї. Над ними знущаються жандарі, поліція, ними нехтують прокуратори або змагаються купити їх на шпигунські послуги; але вони все терплять і тихо, непомітно вмирають десь на засланні, на каторзі, в тюрмі.

Наближалася весна. Одеса пишалася над морем своїми прекрасними околицями, Великим та Малим Фонтаном. Ми з дітьми часто їздили маленьким потягом до моря, сиділи на камінні, дивилися, як хвилі набігали на беріг до самих наших ніг і обливали його блискучою прозорою піною, як на обрії біліли вітрила рибальських човнів та димили пароплави. Тоді Фонтани ще мало були забудовані, і тут можна було з дітьми самим, без людей любуватися морем. Але недовго довелось мені отак любо жити серед милого оточення, серед наукової праці: одної ночі несподівано насунули до нас синьомундурники, почали переводити трус, а в мене завжди бувало щонебудь нецензурне на ті часи; тоді теж, памятаю, саме один примірник »Громади« Драгоманова. Але я непомітно схопила всі »компромітуючі« папери і, накинувши на них пелюшки, обгорнула ними сплячу мою доню, вихопила її з ліжка і сміливо звернулась до жандарів: »Може ще колиску маєте оглядати, то прошу!« Сині мундури відвернулись, прокуратор, який завжди теж бував при трусах, відкликав їх до інших »меблів«, і я вільно поклала ще сплячу мою Любу разом із виданнями Драгоманова. Боже, як обережно я її клала, щоб папери не зашелестіли, як щільно вкрила її, щоб, бува, ніжками не порозкидала пелюшок. Але мої хитрощі не врятували мене: в боковій кешені мого вбрання завжди лежав у мене маленький збірничок заборонених віршів Шевченка, львівське видання, — його забрали назавжди. А потім виголосили, що з наказу київського жандармського управління мають мене арештувати і везти до Києва, для чого — невідомо.

Я побачила, як потемніло обличчя мого чоловіка, а діти — вони спали, прокинуться ранком, а мами нема!

Леонід Смоленський.

Недовгі збори, одна переміна білизни, світлини дорогих істот, останній обережний поцілунок дітям, стримане прощання з дружиною, і я пішла, а чоловік мій залишився сам у переритій кімнаті, сам із своїми статистичними таблицями і двома осиротілими дітьми.

Не забути мені цієї ночі в одеській тюрмі: ясна місячна ніч, коли мене везли, а опісля того зразу опинилася в темній келії. Вікно недосяжно високе, вузьке, не видно ні неба, ні зірок — єдиних порадниць, єдиної втіхи вязнів. В камері так смерділо, що в мене аж голова морочилася. Без сна проходила я цілу ніч в паскудній камері — тихо було, наче в могилі. Ранком принесли мені булку, просту одеську, пшеничну, і чаю (панська порція в тюрмі), а слідом за цим ті самі жандарі, що мене арештували, прийшли і повели мене пішки на двірець, бо тюрма була дуже близько від цього поганенького старого двірця.

Їхали в звичайному вагоні без ґрат, але ізольовані від інших пасажирів. Жандарі ставилися до мене добре, і мені пощастило через вікно попросити когось із знайомих передати моєму братові, що мене знову арештовано і везуть до Києва. Приїхали ми пізно ввечері, на двірці мене зараз оточили жандарі, »частный пристав«, вивели мене окремим заднім ходом на вулицю, ті самі два жандарі сіли зо мною в найманий повіз, і ми поїхали до тюрми, а з обох боків повозу їхали кінні жандарі — було дуже пишно і смішно. А місяць заливав срібним промінням і тополі Бібіковського бульвару, і порожній вночі Єврейський базар і довгу Житомирську вулицю.

Ось і знайома тюрма, наша Бастилія, мури зовсім білі від місячного сяйва і ще виразніше чорніють на них ґрати в відчинених темних вікнах. Спить тюрма — »що кого втомило«. В сусідньому болоті завзято кумкають жаби. Напівсонний начальник тюрми суворо приймає нову »політичну« — ох, як вони вже йому осточортіли, ці політичні вязні зі своїми особливими вимогами, скаргами… Записують мене, і ось я знову за мурами, повна власність цих чужих, ворожих мені людей, відрізана мов прірвою від усіх, хто мені дорожчий за життя. На другий день мене вітають із чоловічих вікон, переказують новини: Жебуньова вже немає, повезли до Мінусинська. Олтаржевська аж плакала, благала, щоб він дозволив їй їхати слідом за ним, — ні, одмовив їй і заборонив, сам поніс свій хрест, а наречену просив лише доглядати його стареньку матір та листуватися з ним. Бичков молодший, Олександер (їх двоє братів сиділо в тюрмі) втік із тюрми: підчас проходки в одну мить вліз на мур і перескочив. Якось пощастило десь переховатися, погоня не піймала. Але через його втечу в тюрмі почалися »строгости«, заборонено співати, балакати.

Мені перший час не дозволяли ані вишивати, ані книжок не давали. Ходиш, було, ходиш по камері, одна думка догоняє другу, а над усіма стоїть питання, чи скоро я повернусь до своїх, що »вони« зо мною зроблять? Одна потіха — гризу смашні полтавські коржики, що передала мені без краю добра пані Вовк-Карачевська. Приходили на побачення мої рідні, приносили листи від Олександра, перекреслені жовтими смугами (жандармський перегляд). Ще три місяці продержали

Опанас Михалевич

мене в київській тюрмі і нарешті, завдяки старанням мого любого брата, випустили мене »под гласний надзор«.

Тимчасом наші статистики виїхали з Одеси на опис Єлисаветградського повіту, і всі розквартируватися в самому таки Єлисаветі. Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині. Там була гарна реальна школа, кавалєрійська юнкерська школа, там жив наш відомий артільник Микола Левицький, що один із перших зрозумів значіння кооперативного принципу і з захопленням та з великим успіхом засновував ріжні виробничі артілі. Як із кожного новатора, з нього сміялися, висміювали його палкі промови, але життя показало всю правду його піонірства. Жив у Єлисаветі ще один видатний Українець, демократ чистої води, євангельської моралі у відносинах з людьми, доктор Михалевич. Довго його українська діяльність ховалася за його великою обережністю; місцева поліція дуже шанувала його і як людину, і як найкращого лікаря в місті, і дивилася крізь пальці на його українські симпатії, на близькі стосунки з селянами околишніх сіл. Але зявився новий жандармський полковник, і Михалевича арештовано. Ціле місто було страшенно цим схвильоване, баби з сіл приносили в тюрму своєму лікареві молоко, садовину, тощо і плакали на тюремному подвірі, що немає тепер кому лікувати їхніх дітей. Така популярність дуже не подобалася начальству і лікаря скоро заслали на Сибір. Ми саме ще застали в Єлисаветі цей схвильований настрій.

Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Хата стояла на кінці міста за цвинтарем в густому, повному всяких овочів садку. Дід жив із старшим сином Іваном і його дітьми — дівчинкою Галочкою та двома хлопцями. Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліційного урядовця, що до нього ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику, з захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста. Ми відразу якось сприятелювалися з цим талановитим, високо натхненним «секретарем єлисаветградської поліції«. Жінка його на той час десь лікувалася від туберкульози. Дід Тобілевич полюбив дуже мою Любу, а я їхню Галю, й усім дітям було дуже добре в цьому затишному куточку, трохи віддаленому від міста.

Тут ми познайомилися з одною цікавою особою: євреєм Гордіним, відомим на Херсонщині пропагатором нової віри — сполучення христіянства з юдейством. Він поширював серед жидів ту думку, що їм треба стати ближче до землі, не обмежуватися самим торгом та ремісництвом, а також вчитися обробляти землю. Для прикладу він сам заарендував шматок землі, жив у хатині з цілою своєю дуже численною родиною і обробляв власними руками ту землю. Мене вразила його гарна постать, шляхетне обличчя з блискучими надхненними очима. Від часу до часу він промовляв у міській синагозі, закликав жидів зректись усякої експлоатації, перейнятися христіянським братерством і взятися за плуг замість терезів. Він так гарно промовляв, так щиро проводив свої думки в своєму власному житті, був таким правдивим »апостолом нової віри«, що я стала одною з його найщиріших послідовниць. Скоро він запросив мене взяти участь у концерті на користь його гуртка. Я мала грати на фортепіяні і акомпанувати моєму чоловікові. Великі плакати з моїм назвищем скоро розклеєно всюди в місті, вже зробили одну репетицію, але в самому концерті не довелося нам узяти участи. За день до концерту, перед обідом прибігає додому дуже схвильований Іван Тобілевич: »Ой лихо, — каже моєму чоловікові, — Софію Фед. поліція шукає, а коли я сказав, що ви у мене живете, на мене накинулись, як це я не дав знати ані в поліцію, ані до жандармського управління, що така політична »піднадзорна« живе в Єлисаветі«.

— От, бачите, каже Олександер Ол., хіба-ж я вам не казав, що моя жінка піднадзорна, і треба про її перебування в місті повідомляти начальство, а ви тоді ще сміялись та казали: »я сам начальство«.

— »Аджеж начальство, я ж секретар поліції! Коли я знаю, хто в мене живе, то чого ж більше, аджеж не втече від мене Софія Федорівна!«.

Зараз після цієї розмови прийшов »околодочний« і дав мені прочитати наказ жандармського полковника, який вимагав, щоб я за 24 години виїхала з Єлисавету, бо »це місто на положенні особливої охорони, і в ньому не можуть жити політичні, що знаходяться під гласним поліційним надзором«. Ніякі прохання продовжити мені термін виїзду, бо ж я з дітьми не можу так скоро зібратись, не мали жадного успіху і на другий день я мала все таки виїхати, але куди? Ціла Херсонщина була на »особливому положенні«, найближче місто, ще не взяте в цю залізну сіть, був Катеринослав. Ми й вказали його упертому поліцаєві, і він мав мені виставити особливий папір: »проходное свидѣтельство«, що з ним я могла б виїхати.

Засумували ми з Олександром Ол. Це вигнання пророкувало нам довгу розлуку, бо Олександер мав описувати Херсонщину, куди мені не було доступу, хоч одеська поліція все ж таки дозволяла мені жити в Одесі, не дивлячись на своє ще серйозніше стано-

Іван Тобилевич (Карпенко-Карий)

вище «воєнної охорони«. Але в ті часи для політичних вигнанців не було загальних законів, вони не мали жадних прав, і доля їх залежала від сваволі кожного жандармського полковника або станового, і я мусіла знов покинути родину і невідомо навіщо їхати в незнайоме мені місто Катеринослав. А як же ж діти? Їм так було добре в діда Карпа! Олександер Ол. умовив мене таки спочатку їхати самій без діток, найняти там помешкання, а тоді вже він привезе до мене моїх любих сина й дочку. Здавалося, розлучаємось тільки на якийсь тиждень, а сталось не так!

Приїхала я в чуже місто, мала поручення до декого з молоді, оселилася в чудовій хаті біля Потьомкінського парку і зараз же написала Олександрові Ол., щоб привозив до мене дітей. Поки йшло те листування, я опинилась у дуже приємному осередку, молодь прийняла мене як свою. Ми гуляли в цьому прекрасному парку понад Дніпром, таким широким, могутнім, багато співали. Я сподівалась з дня на день дітей. Щоб мене розважити, наша компанія вигадала далеку гулянку понад Дніпром, і Енґель, один із найкращих товаришів нашого гуртка, мав зайти за мною ранком. Отож я й устала того дня раненько, весело зварила собі каву і чекала симпатичного хлопця. Ходжу по хаті і задивляюсь на чудовий краєвид. Ось хтось іде по сходах, хтось стукає в двері, біжу відчиняти, — аж коли замість красуня Енґеля переді мною група синьомундурників. Я так була здивована (хоч і можна було вже звикнути до цього!), бо ж ніяких політичних ані злочинів, ані навіть змагань до того в мене тоді не було! Цілий тиждень я хвилювалась за дітей, або справді спочивала душею серед чудової природи і таких милих людей. Зробили дуже поверховний трус і наказали готуватися до тюрми,

— Але яке ж ви маєте право мене арештувати, коли ви ні в чому не можете мене обвинувачувати! Покажіть мені той наказ, що ви маєте про мій арешт, — кажу я до молодого офіцера, що робив трус, а сама з розпачем думаю: от зараз прийде Енґель, і його теж через мене арештують.

— Ми маємо наказ із Києва, щоб вас арештувати, але ми самі не знаємо, в чім вас обвинувачують, — галантно відповідає мені офіцер, і я рішаю якнайскорше збиратися і вийти з хати, щоб Енґель не поспів »влопаться в історію«, як тоді казали по московськи.

В ті часи Катеринослав ще далеко не мав такого вигляду великого промислового міста, як тепер; міст через Дніпро, один із найбільших дніпровських мостів, тоді ще тільки будували. Камянка ще тільки розпочинала свою заводську діяльність. Потьомкінський бульвар був тоді головною вулицею, але порох на ньому завжди стояв курявою. В тюрмі були камери лише для чоловіків, і начальство ніяк не знало, куди ж йому посадити таку значну злочинницю. Залишили мене на один день покищо в камері тюрми для мужчин, а на другий день сказали, що переводять мене в жіноче. »Там вам буде спокійніше«, — напів насмішкувато сказав мені начальник тюрми. І ось пішки перейшли ми якийсь пустир і опинились перед жіночою тюрмою звичайний брудний одноповерховий будинок, довгий, з ґратами на низьких вікнах. Мені дали спочатку досить чисту кімнату з вікнами без ґрат і на вулицю, — якусь широку, запорошену вулицю на краю міста. Перша ніч була жахлива: в Катеринославі саме вибухли погроми, здалека до мене доходив страшний галас пяної юрби, стогін збожеволілих людей, а під моїм вікном мірно без перерви відбивалися кроки вартового і так близько, що неможливо було спати. Та й думки не давали спокою: де Олександер, чи він уже привіз дітей, як мусів тяжко вразити його цей цілком несподіваний, незрозумілий для мене арешт!

На другий ранок я підійшла до відчиненого вікна і побачила молодого офіцера, що належав до нашого гуртка. Він зміняв варту коло тюрми і, побачивши мене коло вікна, зразу крикнув вартовому, молодому москалику: »Ходи вольно!«. Коли вартовий повернувся до нього спиною, поклав мені на вікно записку і швидко пішов у протилежний бік. Я вхопила дорогий папірець — записка від Енґеля: він писав, що приїхав Олександер із дітьми, щоб я не турбувалась, усі здорові (це езопівською мовою того часу означало, що ніхто не арештований), що мій арешт не може бути довгий і що всі мене вітають. Лише той, хто пройшов тернистим шляхом неволі, зрозуміє мою радість, той піднесений настрій, що його мені дала ця записка; наче хата побільшала, ясніша стала. А перед вечером тією самою запорошеною улицею пройшов коло моїх вікон Енґель з одною панночкою. На другий день рано на моєму вікні знову була записка, але це була остання. Мабуть помітили, і мене перевели в другу кімнату вікнами до подвіря, але без ґрат.

Начальником жіночого відділу була противна фарисейка з хитрючими очами і солодким голосочком. Як вона кричала і грубо поводилася зате з тим кримінальним жіноцтвом, що сиділо в других 2–3-ох кімнатах! Двір був малесенький, і туди мене випускали на проходку, але з нього нічого не було видно. Тільки раз на день відчинялись ворота, і два арештанти в супроводі тюремного вартового приносили хліб та інші харчі й ріжні папери й накази. Кілька разів разом із харчами арештантам удавалось мені передати записки від Енґеля, його скоро після мене арештували. Арештанти ніколи не зраджували ані його, ані мене, і взагалі по всіх тюрмах, де мені прийшлось сидіти, кримінальні арештанти ставилися до політичних із симпатією. В катеринославській тюрмі мимоволі приходилося бути в найближчому контакті з кримінальними жінками. Компанія досить неприємна: проститутки, дрібні злодійки, що крали дрова на пристані, одна-дві за вбивство чоловіків, а переважно безпашпортні, що їх уже ціле життя майже пересилають з міста на село, з села до міста, з тюрми до тюрми. Одного разу нагнали до нас цілий циганський табор із дітьми. Патлаті, напівголі вони здійняли страшенний галас, лаялись, билися, гризлися.

У дверях в моїй камері, що були завжди замкнені, були, на жаль, великі щілини, і через них до мене лилися всі аромати кримінальної камери, всі розмови її мешканців, приправлені ой якими виразами! Тиша і спокій наставали лише вночі, коли тяжкий сон давав єдину втіху цим безталанним, забутим Богом і людьми істотам. Іноді ввечері, коли нас усіх остаточно замикали на ніч, і ми знали, що противна надзирателька вже не загляне до нас, ми сідали з обох боків під моїми дверима, і або вони оповідали мені свої невеселі життєписи[1], або я їм читала з »Кобзаря«, а перед Різдвом — євангеліє. Слова любови і всепрощення проникали в нетрі їх змучених сердець, бо я чула часом, як дехто з них плакав. Моя доля була, мабуть, краща ніж їхня: місцеві жандарі ставилися до мене дуже добре, мені дозволяли мати приладдя до писання, давали книжки з місцевої громадської бібліотеки, дозволяли побачення з рідними. Все це я завдячувала сестрі мого чоловіка Лизаветі Олександровні Іляшенко. Як жінка одного з найбільших землевласників на Катеринославщині, вона займала високе становище в очах місцевої адміністрації. В неї перебували мої осиротілі дітки в чудовому панському будинку в Афанасіївці, 60 верстов од Катеринославу (Новомосковськ. пов.). Лизавета Ол. була дуже добра жінка і, не маючи своїх дітей, оточила найбільшою любовю моїх. Щомісяця вона привозила Мишу й Любу на побачення до мами. Миші було вже 5 років і він із ненавистю ставився до жандармів, що раз-у-раз забирали в нього маму. Маленька трьохлітня Люба не розуміла політики, вона обіймала за шию старого жандармського полковника (він давав дозвіл на побачення) і вимагала в нього одного: «випустіть мою маму, пустіть мою маму!« Але полковник не міг виконати природного бажання дитини з золотими кучерями, бо вся моя справа, »дєло«, була не в його руках, і навіть мій чоловік не знав, де вона, куди кинутися, щоб скоріше вона розвязалася.

В таких умовах я прожила 13 місяців: читала, писала[2], зустрічала зиму, весну, літо; двічі дерева губили листя, поки я повернулась до дітей і до чоловіка. Я бачила, як тяжко це відбивалося на його здоров'ї, як він марнів, щоразу то більше, коли приїздив до мене. Ці приїзди до того ще й коштували дорого, а платня статистика була дуже невелика. Нескоро дізналися ми, за які гріхи мене так тяжко карано. Ще в той час, як я була в Єлисаветі, десь на Харківщині попалась якась революціонерка з пашпортом моєї небіжки сестри Марії Ліндфорс і, вагаючись, сказала, що має той пашпорт від мене. От і полетіли телеграми арештувати мене. Перші допити нічого не вияснили, бо на них мені ставили звичайні запити, що їх ставлять кожному арештованому. Тільки вже десь перед Різдвом прийшли папери цілого слідства, і мене стали запитувати про якусь цілком невідому мені революціонерку. Як виправдатися, коли я сама щиро не памятала, кому саме я дала цей пашпорт? Памятала тільки, що в якусь революційну організацію. Коли Олександер поїхав у Харків до того жандармського полковника, що мав у своїх руках мою справу, мою долю, то той так грубо з ним поводився, так суворо висловлювався про мене, що Олександер з обурення аж заслаб на жовтянку. У нього почалося запалення печінки, що потім лишило наслідки на все життя.

Підчас мого сидіння в тюрмі трапилась історія і з Олександром Ол. Коли приїхали до Єлисавету всі статистики, то склався цілий український гурток — Русов, Волошин, Грабенко, Теофан Василевський. Їх товариські сходини в справах статистичних праць здались дуже підозрілими жандарам. Найшовся якийсь регістратор, як то кажуть, молодий та ранній, що набалакав чогось про цих людей, і ось раптом одного вечера всіх їх арештували з пишним обвинуваченням в »малороссійских противоправительственных выступленіях« (?!). А що бракувало якихнебудь доказів, то за кілька днів всіх випустили…

Нарешті й мене випустили під »гласний надзор« на пять літ. Приїхав визволяти мене Олександер Ол. і дуже просив мене прийняти запрошення його сестри поїхати до неї в Афанасіївку хоч трохи відпочити. І ось після тюрми опинилась я у пишному осередку великих землевласників Катеринославщини. Старий Іляшенко вже помер, у маєтку господарював його син-одинак[3], військовий ремонтер, людина без високої освіти, мало розвинений, хоч досить добрий. Жонатий із красунею румункою і не жалів грошей на окрасу свого палацу. Чудовий будинок із фортепяном і грамофоном — на ті часи це була велика розкіш і рідко в кого бувало. Міра, його жінка, була дуже добра піяністка, і її гра була для мене великою втіхою. Радісно мені було бути з дітками; Лизавета Ол. ставилась до мене з великою ласкавістю. Але як тільки виїхав Олександер Ол., я стала почуватися страшенно чужою серед цього панського оточення. Після тюрми, після революційної праці, це панське життя ставало мені поперек горла, наче перенесли мене в часи середньовіччя, в часи феодалізму: селян і на обрії не видко, села було осторонь од панської садиби. З хуторів приїздили лише економи та орендарі здавати звіт своєму феодалові. їх, правда, садовили за панський стіл, бо добра Лизавета Ол. до всіх однаково була привітна, але як поводилась із ними пишна пані Міра та її мати-румунка! Щонеділі ходили до церкви, що поставив небіжчик пан, обідав піп страшенно фарисейського вигляду, приїздили військові, великі пані з сусідніх економій, і серед них я, українка, революціонерка, »безбожниця« і т. д. Тільки й радости в мене було — забрати дітей та йти на проходку в степ. Яка це краса оті катеринославські степи! Була вже осінь, повітря прозоре, небо чисте, станеш на могилі і куди не глянеш — навкруги степ розлягається, де чорний, оксамитний від ріллі, а де рудий від стерні. Високі будяки маячать одцвілими головками та вітер жене кудись сріблясте перекотиполе, денеде в ярочку біліє хатка, там хутір заховався коло криниці. Життя б оддав, щоб знов на тій могилі постояти. Але тепер уже степи ті заселені. Коли 10 літ пізніше я приїздила в Афанасіївку, то вже скрізь були села, стриміли в блакить невисокі дзвіниці і десь далеко вже проходила катерининська залізниця, чорні шини вже перетинали вільний степ, і димарі заводів затемняли ясний небосхил. Але в 80-х роках степ ще був вільний, величний у своїй недосяжній красі. До найближчої залізниці було 40 верстов.

Через місяць вийшов мені наказ вибрати собі »містожительство« десь, де нема »особого положения« чи військового стану. Порадившись із Олександром, я вибрала Верхнєдніпровськ — на півдорозі між Херсоном, де працював він із своїми статистиками, та Афанасіївкою, де жила Лизавета Ол., що так полюбила моїх діток. Верхнєдніпровськ був тоді ще майже селом великим, ще не було там жадної залізниці і тільки пароплавами по Дніпрі підтримувалася комунікація. Мене одвезла до Верхнєдніпровська своїми кіньми Лизавета Ол., постаралася влаштувати мене там по змозі ліпше і навезла мені всякої всячини для дітей. Почалося нове життя в 2-х маленьких кімнатках. Лизавета Ол. купила мені пяніно, і моя музика стала розвагою нашого життя. З дітьми на волі я почувала себе значно краще, ніж у афанасіївських палатах. Вчила потроху свого Мишуню, щось писала. Скоро познайомилася з піднадзорними політичними, що теж відбували там свій засуд. Це були Соломонови — чоловік і жінка та ще один симпатичний хлопець, українець, катеринославський семинарист Ільченко. Скоро ми дуже зійшлися, вечорами разом читали, вдень ходили гуляти. Щодня в 5 год. веч. приходила пошта з Катеринославу. Піднадзорні так цікавилися ґазетами, листами, що самі приходили на розбір пошти і забирали свою й мою кореспонденцію. Це справді була найрадісніша хвилина цілого нашого дня, коли до нас у цей Богом забутий кут доходили листи від близьких людей, вісти з вільного світу. Вечеряли всі вкупі. Страва наша була не пишна, але вишневим киселем захоплювались дуже мої діти і мій малий семинаристик. Весною ходили збирати конвалії в лісі над Дніпром і виходили на пристань зустрічати пароплав — від нього так віяло далеким життям, все чогось чекалося. Але з пароплаву завше виходила лише купа євреїв, вони сідали в свої балагули і, йойкаючи на виснажених, сухоребрих шкап, пишно проїздили повз нас до міста.

Але одного разу з пароплаву до мене вийшов мій брат — яке це несподіване щастя було! Три дні ми без перестанку балакали, висловили всі свої думки, змагання, мрії. Все, що за довгий час наболіло в душі, що передумалось і пройшло через критику розуму і в мого любого брата і в мене, все те виливалось у наших розмовах. Брат їхав до Петербургу і обіцяв дістати там дозвіл жити мені з чоловіком разом, хоч Херсон і був »на військовому положенні«.

І справді літом прийшов мені дозвіл переїхати, хоч і не до самого Херсону — борони Боже — а до Алешок, Дніпровського пов. (Таврія). Все-ж таки ближче до Олександра, бо всього година їзди пароплавом із Херсону. Зраділи ми з дітьми — поїдемо до татка! Але яким шляхом? Нас розділяли Дніпрові пороги, і не було жадної залізниці. Хотілося поїхати так, щоб і дешево було, і дітям цікаво. Мій син уже знав про Січ Запорозьку, про степ, зимовики і т. і. Вирішили їхати возом, степом до Никополя, а там пароплавом до Херсону. Мені не радили самій їхати степом, але мене це страшенне спокушало. Ільченко знайшов певного візника, великий віз із добрими кіньми. Навантажили наше скромне майно, посідали ми на високо намощеному сіні та й вирушили в невідому далечінь. Сумно прощались із нами Соломонови та Ільченко — вони зоставалися ще самітніші. Зате як раділи мої діти! І поїхали — широким степом, усе на південь, а понад шляхом здіймались високі могили, що з вітром говорили, жита золотіли під синім небом, тепло, ясно, вільно. Не забути мені чудового заходу сонця на степу того вечора, коли ми підїздили до Никополя. Переночували ми в цьому поганенькому єврейському містечку і ранком виїхали далі пароплавом. Увечорі підїздили вже до Херсона. На пристані нас зустріло майже все статистичне бюро, бо воно все жило, як одна родина, і всі брали участь і в радощах і в горі кожного свого члена. Тут був і мій одеський приятель, Бравнер з цукерками для своєї давньої улюблениці Люби. Була й гарна молоденька поетеса Дніпрова Чайка, що саме одружилася з Теофаном Василевським і була дочкою священика з села Збурівки над лиманом. Був і мовчазний Грабенко з чисто українським гумором в очах. Публика косо поглядала на наше радісне вітання. На статистиків скрізь дивились, як на якихось дуже дивних людей — наче й освічені, а балакають по мужицьки, наче й революціонери, а мають посади, де їх дуже шанують!

Але в Херсоні ми тільки переночували, і на другий день пароплавом Олександер веселий повіз нас Конкою вгору в Алешки, де вже найняв мені дві кімнатки з кухнею у якоїсь високої старої пані, що мала дуже злого маленького бульдога. Тут життя пішло жвавіше, Олександер приїздив щонеділі і майже завжди привозив когонебудь із знайомих. Приїздили коли пароплавом, а коли й човном.

Одного разу, коли в Херсоні була на гастролях трупа Кропивницького, до мене великими двома шаландами приїхали дорога М. К. Заньковецька, Садовський, Саксаганський та їхня мила сестра з чоловіком Мовою, дуже гарним тенором. Всі ми згадували їхкього брата Тобілевича, що його нам усім так бракувало. А його після мого відїзду взяли під »гласний надзор« і вислали з Єлисавету аж у Новочеркаськ за те, що не повідомив начальства, що в його хаті живе така шкідлива революціонерка, як я. Дуже ми журились із Олександром, що, живучи в хаті Тобілевича, я на нього накликала таку недолю. Але ми вже мали відомости, що й на самітному засланні Іван Тобілевич не втратив своєї творчої вдачі і дав їй конкретну реалізацію, почавши писати свої безсмертні драми[4]. М. К. Заньковецька вже готувалася виступати в його першому творі — »Бондарівні«. Наша сучасна театральна літературна критика недоцінює творчости Тобілевича і, на жаль, ми майже не бачимо його драм і, головне, його комедій на українській сцені, а проте скільки там правдивої і персональної і національної психології! Любі гості переночували в мене, вечеряли в саду і спали хто в саду, хто в хаті. Ранком тими самими шаландами повернулись до Херсону.

Другою подією мого життя в Алешках була візита Енґеля. Засланий до Сибіру з катеринославської тюрми, він втік із заслання і просто, як до найкращого друга, приїхав до мене. Чи ви бачили коли справжнього втікача? Яка мука, жах, постійне напруження уваги в його очах! Енґель хотів перебути в мене кілька днів, але коли я йому сказала, що я під доглядом поліції, що за мною досить отверто стежать, то жах охопив мого друга і він не міг уже ні хвилини залишитися спокійним. Але херсонська поліція довідалася ще скоріше, ніж місцева, що в мене »переховуються втікачі« і цю інформацію перехопив одразу наш любий товариш прокуратора Д. В. Маркевич. Він прилетів до мене, але обставив свій приїзд так, щоб не скомпромітувати ні себе, ні мене. Він узяв собі у прокуратора командировку, щоб оглянути Алешки, чи там усе спокійно з політичного боку. Можна собі уявити, як ми почували себе з Енґелем, коли несподівано до мене прийшов мало ще тоді мені знайомий Маркевич, що його я більше знала, як »товариша прокурора«. Спочатку він поводився зо мною, як звичайний приятель, а потім просив мене залишити його на самоті з Енґелем. Серце мені стиснуло в грудях. Але я вийшла. Потім Енґель мені переказав їхню розмову.

»Про ваше перебування у Софії Федорівни жандарі знають і щохвилини можуть прийти по вас. Ви мусите зараз покинути цю хату, бо у Софії Ф. є діти, яким вона потрібна«.

»Спокій Софії Ф. мені так само дорогий, як і вам, — відповів Енґель, і я, звісно, залишу її хату, але я не маю ані шеляга«.

»Ось вам гроші на дорогу, але дайте мені слово, ідо завтра вас тут не буде. Без мене жандарі не можуть робити трусу в помешканні, а сьогодні мене немає в Херсоні«.

Я принесла каву обом моїм нежданим гостям. Маркевич із своїм природним гумором понарозказував нам силу комічних анекдотів і покинув нас із загадковим виглядом, кажучи: »Піду ревізувати ісправника«.

Енґель хотів справді зараз же покинути мою хату, але пароплав із Алешок на Одесу відходив лише ранком, а, блукаючи по Алешках, він легко міг попастися, не маючи жадного документу. Я не пустила його. Ми обійшли мій садок — з нього вночі легко було пройти до річки Конки, а там чи вплав, чи човном добитися на той берег, де вже була не Таврія, а Херсонщина. Погана була ця ніч. Де вже було спати, коли ми прислухувались до кожного шелесту, до гавкання собак, а ніч була чорна без просвітку! Ледве стало займатися на день, я нагодувала мого втікача і випустила з хати. Не скоро одержала я, вже від Жебуньова, відомість, що Енґель щасливо добився до Києва і живе там під чужим назвищем і звісно — »працює«. Так і втікла цікава здобич зпід рук херсонських жандармів завдяки попередженню пана заступника прокуратора! І ввесь час потім, поки жили ми в Херсоні, цей ласкавий прокуратор повідомляв нас про ті труси, що нам загрожували. Як він завжди хвилювався кожною небезпекою для його приятелів. Як часто ризикував своєю карієрою, рятуючи друзів або виявляючи свої звязки з українством!

Був у мене в Алешках і дуже неприємний випадок. Ісправник, не знаю з якої своєї ласки, дозволив мені давати лєкції музики. В Алешках не було музик, а кілька заможних родин бажали дати своїм дітям музичне виховання. Я, звісно, раділа заробітку і взяла 2–3 учнів. І ось одного зимового дня, поки я була на лєкції, в мене вкрали цілу шкатулку, що я мала від матери, а в ній прегарні клейноти, діяманти, тощо, вартістю, мабуть, на десятки тисяч карб. Кого обвинувачувати? Стару куховарку, чи молоду служницю господині, що часто до мене заходила? Почалося слідство, нічого воно не дізналось і не повернуло нам такої дорогої родинної спадщини.

Там таки в Алешках на мене впало страшне нещастя: — брат мій заслаб на прогресивний параліж. Вже тоді, як він приїздив до мене, вразила мене його страшенна нервовість. Він без певної причини плакав і, що так дивувало мене — ніяк не міг потрапляти в двері; в усіх рухах виявлялася якась непевність. Це були перші зверхні ознаки страшної хвороби. І справді, я скоро після того отримала від братової страшну телєграму: Саша заслаб, приїздіть. Телєграмою мусіла я випрохати дозвіл на кілька день поїхати до Києва. Забрала обох дітей, приїхала і застала брата в страшному стані, а цілу родину в розпачі. Треба було негайно везти його до Петербургу в лікарню. Везти мала його жінка, а діти? Їх було семеро, починаючи від немовлятка Галі і кінчаючи красунею Олею, 17 років. А сам брат мій серед руїни всього добробуту родини несвідомий сміявся і бушував.

Треба було негайно влаштувати десь дітей. Вирішили забрати всіх до Херсону, як тільки скінчиться наука в ґімназії. Але мені кінчався термін дозволу перебування в Києві, треба було вертатися. Поки я їздила, прийшов дозвіл мені жити в Хорсоні, як того домагався мій чоловік. Ми найняли велике помешкання разом із Василевськими і оселилися.

У Херсоні тоді вже заклався цілий гурток діяльних українців, а коло них трималися ще й деякі потайні Никодими, як напр. Лащенко та ще деякі урядовці земської управи. Кожний із членів маленької громади вносив якийсь відсоток зо свого утримання. Взагалі кінець 80-х років відзначався серед українців деяким оживленням. Хоч правильного розвитку літератури й не було, але настала мода на збірники, — до них і цензура ставилася якось лагідніше, і розходилися вони ліпше, бо в них більше авторів брало участь.

На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно Є. І. Маркевич, як видавець і, неофіційно, сам Д. В. Маркевич, як душа цілого збірника. В той час у нього було якесь творче піднесення. Хворий, на милицях — в нього боліли ноги — він цілком захоплений був цією творчістю, і так бувало гарно, коли він нас обох запрошував до себе ввечері послухати свіже написаний твір. До збірника всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим міг. Бравнер дав свої дуже гарні оповідання, Олександер свою статистичну статтю, Олена Ів. свої народні весільні пісні і Д. В. три свої оповідання. Гроші збирали по знайомих. Все робилося дуже конспіративно і головним чином серед службовців губ. управи, де були люди, що дуже любили й цінили Олександра[5].

На чолі управи стояв Нікітін, талановитий, розумний, але завзятий карієрист. Він любив земську управу

Дмитро Маркевич

і пишався станом народньої освіти й статистики в »його« земстві. Любив також погуляти. Одного разу після доброї гульні він приїхав на виставу української трупи і сів зпереду в льожі губернатора. Йшла пєса »Доки сонце зійде, роса очі виїсть«. Заньковецька на сцені саме вимовляє своє відоме слово »Пані«… що його не можна було чути без зворушення, і ось вона чує майже вголос сказані з фривольністю слова Нікітіна: »ах, какіе сердитые глазки«!

»3авіса«! раптом у мовчазній залі рішуче каже Заньковецька, і на півдії завіса спускається. Побігли за куліси журналісти, репортери. Заньковецька вперлась: »не можу грати, не буду грати, хто сміє ображати артистку в найдраматичніший момент її гри!« Публика першого ряду — до Нікітіна: »підіть, попросіть вибачення«. Довго ні та, ні друга сторона не поступалась: »Та йдіть, каже Нікітіну один з його приятелів, а то ж завтра в газету попадете!« І голова губерніяльної управи пішов за куліси просити вибачення у нашої артистки.

Другий член управи Андрієвський, вже сивий, гарний маляр, більше цікавився ріжними пейзажами, ніж дорученими йому справами народньої освіти, що провадив фактично Волошин, який, скільки можна було, українізував тогочасні земські книгарні й книгозбірні.

Скоро вся Херсонщина була схвильована новиною: цар Олександер III намірився проїхати через Херсонщину на Одесу. От і заметушилося начальство. Всіх піднадзорних почали висилати з великих міст. Все, що тільки мало якийнебудь далекий звязок із революційними партіями, все тремтіло серед оргії сваволі начальства. Генерал-губернатор Рооп хотів вислужитися при цій нагоді, хотів показати, як підвладне йому українське населення пройняте почуттям вірности владі. Всі волосні старшини місцевостей, де мав проїздити цар, мали виходити йому назустріч з хлібом-сіллю.

Олександер Ол. познайомив мене з великим землевласником Херсонщини Скадовським. Його маєток Білозерка лежав над плесом річки Кошової, яких 12 до 15 верстов від Херсону. Георгій Львович був дуже освіченою людиною і особливо любив музику та археольоґію. Археольоґія зблизила його з Олександром, а музика — зо мною. Скадовські жили з чудовому розкішному домі великою родиною, — два брати й дві сестри. Молодший брат Микола Львович був досить добрий віолончеліст, а скрипака запрошували завжди з Херсону. Скільки ми переграли в такому складі тріо та квартетів Шумана, Бетховєна, Моцарта! Грали ми часто до пізньої ночі, Олександер співав із моїм супроводом і з віолончелєм. Приїздила до них видатна пяністка, наша чернигівська землячка, Наталя Калиновська. Вона чудово виконувала Шумана і Шопена. Іншим разом цілі дні присвячували музиці. Скадовські присилали по нас повіз, і ми зоставались у них з суботи аж до понеділка.

Щодо археольоґії, то нею однаково захоплювався і Олександер і Георгій Львович. В домі Скадовських було повно археольоґічних нахідок з місцевих курганів, всі в найліпшому порядку систематизовані, визначені. Наприкінці літа 1884 р. по жнивах вирішили під проводом Олександра розкопати ще одну могилу недалеко від садиби Скадовських. Це була дуже цікава операція: Олександер встановив усі поверхові обміри, позазначав, як і де почати копати. Розкопану землю з верхніх шарів землі, де ще нічого не могло бути, вивозили парою волів. Коли наблизились до материкових шарів, почали обережно, майже руками пересипати землю і знаходили в ній або окремі кістки, або дрібні бронзові, золоті речі, черепки, а чим глибше, тим все цінніші знахідки, — чудову грецьку амфору, майже цілий кістяк у непорушеному ще положенні. Наші археольоґи дуже тішились, бо хоч Скадовському і часто траплялося знаходити в своїх розкопуваннях цікаві кістяки, але миші та інші земляні звірята звичайно так порозворушують землю та порозтаскують окремі кістки, що не можна встановити первісного положення, в якому лежав кістяк. Весело верталися всі з могили з такою багатою здобиччю, а на другий день Олександер із Скадовським удвох систематизували матеріал, написали про нього старому Антоновичу, подали відомости до часописів.

Взагалі дім Скадовських був маленьким культурним центром. З українством вони, як і все велике панство наших часів, не мали нічого спільного; ще хіба Микола Скадовський мав до нього трохи більше симпатій. Але як і всі люди, що мали ближчі зносини з Олександром, вони почали цікавитись цією справою, підтримували її — дуже таємно, грошима, на земських зборах не виступали проти (і то вже було добре)! Але щодо загальної культури, то вони були люди поступового лібералізму, мали гарну народню школу, до своїх селян ставилися добродушно і, будучи дуже багатими людьми, не присікувалися до них за дрібниці. »Я так боюся підходити до вікна моєї кімнати, що виходить на двір, жартуючи казала Марія Петрівна Скадовська, — боюся побачити, як у нас що-небудь викрадають, чи з льоху чи з комори«. Коли Скадовський возив нас по своїх необсяжних степах, я завжди казала йому, що він »скитський цар«, оточений колишніми скитськими скарбами, які він так уміло здобуває зпід землі.

Любив він улаштовувати великі свята. Одного разу якось я сказала, що дуже люблю заходи сонця в степу, але ніколи не бачила сходу сонця. — Це дуже легко вам показати, відповів Г. Л., і в неділю зорганізовано справді царську гулянку. На великій шаланді з готовими запасами всякої їжі, з ковдрами, вирушили ми, разом душ 15, спершу озером-плесом, далі річкою Кошовою, щоб у полі й ночувати. В веселих розмовах, співах непомітно пройшов день, частина ночі — короткої літньої ночі, і скоро сонце поволі стало здійматися з далекої імли над нашим чудовим степом. Стоячи на могилі, стежили ми за його промінястим сходом і якось ціла історія цього розкішного степу проходила в нашій уяві. Георгій Львович добре її знав і показував нам ріжні села й хутори на обрії та розказував їхнє історичне життя.

В мене тоді було велике горе: мій брат вже цілком збожеволів. Але що це божевілля було зовсім тихе, то він жив у мене. Стан його краяв мені серце, і приязнь Скадовських та дружнє співчуття були для мене великою втіхою. Немало гарних хвилин пережила я на їхньому бальконі над самим озером, або за їхнім гарним фортепіяном.

Тоді саме почали при одеському університеті робити спроби прищеплювання сибірки вівцям способом Пастера. Всі великі власники овечих отар дуже зацікавилися цими спробами. Георгій Львович мав у себе ветеринарну лябораторію, цілком науково споряджену. Працею в тій лябораторії кермував молодий учений з харківського ветеринарного інституту, асистент відомого харківського бактеріольоґа, Шелашников. Він дуже зацікавився винаходом Пастера. З одеської лябораторії спровадили сироватку сибірки і потроху, дуже обережно розпочали експерименти. Цим дуже зацікавилось херсонське й таврійське земства, але саме тоді сталася страшенна катастрофа з цим прищеплюванням.

Один із найбільших власників Херсонщини, Панкіїв з Каховки, що мав мільйони овець, захотів спробувати на своїх отарах велике наукове відкриття, бо якраз тоді сибірка почала їх винищувати. Він звернувся до Мечнікова, що кермував бактеріольоґічною станцією в Одесі, щоб той прислав йому досвідченого ветеринара-прищепника і чималу кількість сироватки на кілька тисяч овець. На степу, недалеко від Каховки, зібрано численні отари Панкіїва з ріжних околиць степу. Це мало бути таким тріюмфом науки, що забезпечував би майбутній розвиток вівчарства на півдні України, а також і людність охороняв би від зарази сибіркою. Наїхали до Панкіїва всі сусідні пани, члени земської управи. Можна собі уявити той жах, коли після першого прищеплювання за пів години вівці почали здихати, — цілий загон, кілька тисяч овець! Прищепник вже від'їхав кілька верст і прищеплював тим самим способом іншим отарам. Розпач та лютість охопили старих чабанів. Вони плакали, рвали на собі волосся, дивлячись, як валилися трупом ті вівці й барани, що вони їх так дбайливо доглядали стільки років, а тепер безсилі були їх врятувати. Нескоро люди догадалися сповістити Панкіїва, що був в іншому місці, щоб він припинив цю »чортову вигадку«, як казали в розпачі чабани. Але вже й на очах самого Панкіїва падали вівці, згинула й друга і 3-тя отара, і він теж з розпачем бачив, як нищилось його майно. Він схопив за руку прищепника і заборонив йому провадити далі цей »експеримент«. Це була трагедія і для Панкіїва, і для необачного представника науки. Полетіли телеграми до Одеси до Мечнікова, але не скоро виявилося, що помилилися в ступні сироватки. Була сироватка трьох ступнів і замість того, щоб почати з найслабшої, почали прищеплювати найміцнішою. Звісно, організм не витримував такої отрути і вівці здихали. Ця невдача, звичайно, не компромітувала науки, тільки показувала необачність станції, але ці пояснення не могли повернути Панкіїву його найкращих отар, і це коштувало його десятки тисяч карб. Після цього залишилося все ж недовіря до одеської станції, і херсонське земство постановило заложити станцію в Білозерці. Шелашников став переводити там прищеплювання дуже успішної і селянським і панським вівцям.

——————

  1. Два мої тюремні нариси були навіть надруковані в »Одесскомъ Вѣстникѣ«: »Дѣти тюрьмы« і »Дунька Криворучка«.
  2. За ці довгі місяці я написала книгу для дітей, що потім її видав у Києві Іогансон, писала до одеських часописів, складала оповідання для моїх дітей.
  3. З тексту виходить, що сестра Ол. Русова була другою жінкою поміщика Іляшенка, а його »син одинак« був від першої жінки, бо авторка раніш говорить, що Лисавета Олександрівна не мала своїх дітей. — Ред.
  4. Під псевдонімом Карпенка-Карого. — Ред.
  5. Мова йде про »Степ«, херсонський белєтристичний збірник, що вийшов у Петербурзі 1886 року. — Ред.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).