Мої спомини/XI

by Софія Русова

◀ X

Мої спомини Софія Русова XI. В Саратові. Місцеве громадське життя. Евакуовані школи. Вибух революції 1917 р. Поворот до Киева. Орґанізаційна праця українців по вибуху революції. Центральна Рада. Культурне життя. Большевицький наступ на Україну в січні 1918 р. Виїзд Центр. Ради до Житомира. Большевицький терор в Києві

XII ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XI.

Поховавши Олександра Олександровича, я з сином Юрієм і внучкою Олею залишилася, як на роздоріжжі: куди подітися, як жити, що розпочати, щоб забути своє страшне горе? Юрків університет і мій Фреблівський Інститут були евакуовані до Саратова. Чи їхати до того чужого краю, чи шукати якоїсь посади в Києві? З цими думками моя доня забрала нас до себе в Алешню. »Там, — казала вона, — ви заспокоїтеся та й вирішите, що робити«. Ми справді нічого кращого не могли вигадати.

Як приїхали ми до Алешні, маленька Оля зазаслабла на гострий гостець. Вона лежала нерухомо, бо кожний рух в ногах викликував великий біль. Сидячи коло неї, передумували ми всякі пляни, але доля вирішила за нас сама. За два тижні прийшла з Саратова телєґрама від В. Зіньківського: »Від листопада починаємо лекції, Ваша присутність необхідна«. Оля вже видужувала, але брати дитину в далеку дорогу було якось страшно, й ми залишили її в родині моєї доні, а вдвох з Юрієм, не заїжджаючи до Києва, подалися до Саратова. Там замешкали ми в двох невеличких кімнатах і розпочали з невимовним сумом нове життя.

Саратов — велике місто на високому березі Волги, з дуже жвавим промисловим рухом і піднесеним інтелєктуальним життям серед інтеліґенції і робітників. Взагалі соціяльно-культурне життя проходило тут куди вільніше, ніж у Києві. Було тут чимало ріжних товариств, а в місцевій пресі свобідно висловлювались про війну й про ріжні соціяльні питання. Широка Волга велично котила свої хвилі під самим містом, церкви блискали золотими банями, на вулицях було шумно, голосно, а скрізь лунала чужа нам, московська мова. Нам з Юрком треба було якнайскорше обміркувати, на які засоби маємо жити.

І ось я завжди буду вдячна проф. Зіньківському: він мене призначив викладати педаґоґічні курси в Фреблівському Інституті на місце тих професорів, що не евакуувались з Інститутом до Саратова. Це давало мені можливість якось прожити, не витрачуючи тих 3.000 карбованців одноразової допомоги, що їх дав мені Комерційний Інститут, як вдові по Олександрові Олександровичеві. Крім того Зінківський постійно висував мене, як лектора, на педаґоґічних курсах, що влаштовували ріжні місцеві товариства, користаючи з тимчасового перебування нашого Інституту в Саратові. Взагалі наш Інститут, завдяки видатному лекторському талантові Зіньківського, його широкій науковій освіті та привітливий вдані, став дуже популярний в Саратові. Разом з тим саратовські пані захопились поступовими педаґоґічними думками, що ми їх ширили на наших викладах. І коли ми виїжджали з Саратова, там закладалося подібне до нашого Фреблівське Товариство.

Вже зараз після Різдва якась жіноча орґанізація запросила нас прочитати курс родинного виховання. Зіньківський викладав дитячу психольоґію, Е. О. Толмачевська — фізичне виховання, а я — загальне. Викладали ми в якомусь пишному мешканні. Народу на викладах було повно. Потім міська Управа зорганізувала курси для вчителів і нас теж запросила до викладів. Авдіторія була дуже приємна, учителі були розвинені, цікавились питаннями нової педаґоґіки, і ми часто з ними розмовляли на ріжні теми. Їм було куди вільніше в їх російській школі, ніж нам, українцям, що мусіли в рідній школі вчити чужою мовою. Перед весною якась робітнича орґанізація закликала мене прочитати кілька викладів про орґанізацію дитячого садка для дітей робітників.

Побіч тих публичних викладів провадилися наші щоденні систематичні курси Інституту. Нас був невеликий гурт лєкторів і студенток і ми жили так дружно, наче родина, журилися тим, що залишили там »дома«, в Києві, раділи, що »наша« ідея найкращого виховання так високо піднеслася тут, на далекому Сході. Коли повстало питання, де нам провадити педаґоґічний практичний семинар при моїй катедрі, ми звернулись до одного добродійного захисту, щоб нам виділили гурток дітей 4–6 літ, яким могла би займатися щодня одна з наших курсанток і щоб там могли б провадити свої практичні лєкції курсантки відповідного курсу нашого Інституту. Нас приняли не дуже ввічливо. Установа, що опікувалася цим дитячим інтернатом, була цілком архаїчна, з фарисейсько-набожним настроєм. До дітей ставились суворо, вони ввесь день були в роботі, вязали панчохи, а коли кінчали їх, то панчоху розпускали і дитина знову починала вязати з тих ниток нову панчоху. Дітей карали тяжко й образливо. Наші фреблянки жваво орґанізували потрібний їм гурт і почали переводити з ним заняття. Вони внесли в цей захист промінь радости й окружили бідних діточок своєю ласкою й розумною опікою. Кермувала цею справою свідома учителька Люба Нартова, яка перед тим вела в Полтаві зразковий дитячий майдан. Щиро, віддано працювала вона й її товаришки в цьому захисті »Саратовського Благотворительного Общества« та чимало натерпілася, намагаючись прояснити витворену там атмосферу брехні та жорстокости.

Вся ця напружена праця допомагала мені переживати моє страшне горе. Зимою було виходимо з дому о 8 годині рано — мороз лютий, сніг під ногами скрипить, на Волгу глянеш нема річки, все кригою вкрите, по якій люди ходять і їздять з берега на беріг. На обіді десь в їдальні (а їх було кілька в Саратові) зустрінешся було з своїми, побалакаєш та й знову на працю біжиш. І тільки ввечері повертаєшся додому, — я із своєї школи, Юрко з приватних лєкцій, які дістав собі, або з університету, а повечерявши — знову працюєш: готуєшся до викладів. Та оця буденна праця, що провадилась серед чужої московської суспільности, мало давала для душі.

Але була у мого сина й у мене більше святочна праця, без якої тяжко під моральним оглядом жилось би нам на чужині, і вона теплом гріла наші осиротілі серця. Ця наша втіха — то були наші близькі взаємини з українськими студентами, що евакуувались разом з університетом і з Комерційним Інститутом. Вони приятелювали з моїм сином і для них наша хата на чужині була, як рідна оселя, до якої вони свобідно приходили і вдень і пізнім вечером, з усіми своїми турботами. В маленьких кімнатках збиралось інколи по 30–40 душ, шумів самовар, лунала українська пісня, відбувались загальні розмови про війну, про її майбутні наслідки для України. Були між нами люди ріжних поглядів, ріжного виховання, та це не порушувало нашої дружної гармонії, й усі ми тримали високо серед чужинців репутацію української еміґрації. На Різдво вирішили йти колядувати до всіх професорів, українських і місцевих. Саратовці ахнули від захоплення — так сподобались їм наші колядки. В лютому приїхала дочка Люба нас відвідати. Користаючи з цього, влаштовали ми на масляну концерт українських пісень. В Саратові був звичай їздити на масляну їсти млинці до ресторану на тому боці Волги. Поїхали і наші студенти »тройкою« через річку, сковану кригою, але повернулись не дуже задоволені: млинці, справді, були добрі, але занадто було все там пяне, огидне.

Окрім взаємної симпатії наш гурток був тісно обєднаний спільною громадською працею. Майже одночасно з нами до Саратова прибули численні родини селян, що були евакуовані з Правобережної України з фронтової полоси. Розташували їх в якихось брудних напівтемних казармах. Були між ними старі діди з глибоким безнадійним сумом в очах, були й жінки з малими, трохи не голими діточками. Як вони страшенно нудилися в цих казармах! Чужа, незрозуміла їм мова, харчі дуже обмежені, жадної праці, жадного заробітку. Як тільки наше студентство дізналось про такий тяжкий стан цих жертв війни, зараз заходились, щоб помогти їм якось краще налагодити життя. Заклали свій комітет спеціяльно для опіки над евакуованими нашими селянами, звернулись до саратовських установ, що займалися справою евакуації, щоб поліпшити харч, познаходили деяку працю дорослим, оточили їх рідною атмосферою, в темних казармах залунала українська мова, українська пісня. Курсантки орґанізували навчання грамоти дорослих і дітей, добули ліхтар із світлинами, провадили читання й усім серцем віддались справі культурної опіки над земляками.

Прожита була довга тяжка зима. Надходила весна. Почулися балачки про поворот до Києва, додому, бо всі були переконані, що німці не збираються наступати на Україну. Університет й оба Інститути почали пакуватися. Студенти артіллю орґанізували перевіз майна й їх величний білий кінь цілими днями зявлявся то на тій, то на другіїй вулиці Саратова, перевозив речі професорів на двірець або на пристань. Декого брала така нетерплячка, що, не чекаючи масового, дешевшого перевозу, виїздили самі. Саратов опустів по виїзді численної еміґрації. Волга вже очистилася від криги і по ній велично почали ходити двохповерхові пароплави. Збирались і ми з сином вертатися. Жалко стало покидати чужий город, де вложено було багато нашої непомітної, але щирої праці.

Але тут один з професорів нашого київського університету запропонував Юркові працю на Уралі, в уральській станиці для годівлі риб, і мій син з радістю на це пристав. Ніхто з нас тоді не думав, що ця перша праця в біольоґії зробить з Юрка вченого фахівця годівлі риб. Я відпровадила сина в Уральськ — маленьке місто на гірському березі Уралу. Населення тут мішане — московське і киргизьке. Станиця стояла на горі, а внизу, на березі Уралу, була маленька пристань з моторовим човном. Над берегом невеличкий гай з високих дерев, в ньому сила яструбів, яких хижі крики лунали по всьому гайку. По той бік неширокого Уралу слався рівний, як долоня, кирґізький степ, десь далеко чорніли юрти та на обрію час від часу зявлялася тонка постать кирґіза на невеличкому коні або пробігав, витягнувши шию, верблюд. Юркові це все подобалось. Зїли з ним паску, бо були Великодні Свята, переночували в якомусь веселенькому готелі й розлучилися. Це була наша перша досить довга розлука. Я повернулася до Алешні і там прожила усе літо у доньки.

Восени 1916 р. треба було розпочинати нове життя. Я знову була прийнята до Комерційного Інституту на виклади французької мови. Знову читала педагогіку у Фреблівському Інституті. Юрко докінчував університет. Жили в двох невеличких кімнатах на Володимирівській вулиці в пані Ковальської і ніхто з нас не прочував, які великі політичні події наближалися.

Довго не вірилося, коли відомости з Петербургу про лютневу революцію 1917 р. виявили, що вона й нам несе волю, а може й цілковите національне визволення. Памятаю, як уперше радісно зібралася київська українська інтеліґенція в нашому клюбі, внизу, в сутеринах, бо верх був ще занятий шпиталем. Були тут старі і молодь, військові, письменники, старшини клюбу — увесь цвіт української суспільності. Промов пригото-

Будинок Української Центральної Ради.

ваних не було жадних, усі говорили свобідно, весело, вже не страхаючись якоїсь поліційної несподіванки. Коло столів провадились записи, розділювали ріжні громадсько-адміністраційні обовязки, намічували людей для нових посад, оповідали ріжні епізоди з петербурзької революції, про активну участь в ній українських військових частин, прочитували листи, що їх писали українці з ріжних кінців Росії — вони вітали Киян, кидали свої посади на далекій Московщині та їхали до Києва. Настрій був радісний, піднесений. Ще ніхто не заглядав у майбутнє, ще поважно не обмірковувалось та й не оформлювалося це майбутнє — чи воно виллється в федерацію з відновленою Москвою, чи може дасть нам — як гадали найсміливіші патріоти — повну незалежність, самостійність. У всіх намітився відразу один провідник в цей важний момент — відомий історик України Михайло Сергієвич Грушевський, і його зразу викликано з міста заслання, з Москви.

Це був великий момент, коли М. Грушевський вступив до мешкання Центральної Ради (бувший Педагогічний Музей на Володимирівській), як намічений її голова. Великий натовп українців його вітав і на вулиці й у великій салі. Здавалося, що з першою його появою, першою його промовою розпочинається нове політичне життя України і що ця людина — невисока, з борідкою, в окулярах, з розумними блискучими очима й нервовими рухами, що цей історик, що так добре знав минуле України, найкраще зрозуміє, як поставити визволений народ на шлях певного будування самостійної держави. Та не так воно сталося, як гадалося! Писати історію одно, а творити історію зовсім щось інше. А зрештою — і найкращий архітект не збудує доброї будівлі, коли не має відповідного будівельного матеріалу…

Я ввійшла в склад членів Центральної Ради й працювала більше в справах освітніх. Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життю. Закипіла праця.

На земських зборах, що тепер гарячково скликувались, ґуберніальних і повітових, однодушно визнавалась необхідність негайної українізації шкіл, асиґновувались необхідні для цього суми. Учительство гаряче взялося за працю, скликаний був І. Всеукраїнський Вчительський Зїзд, висловлено необхідність негайно складати підручники для початкової й середньої шкіл, утворено в Києві товариство розповсюдження шкільної освіти на Україні. Трохи пізніше заснувалася дуже енерґійна »Головна Українська Шкільна Рада«, вироблялись пляни, як саме переводити українізацію шкіл по всій Україні. Для підготування вчителів продовж цілого літа (провадились повітові й ґуберніяльні курси педаґоґіки й українознавства. Росіяни страшенно обурювались українізацією шкіл, особливо в Києві, і мійська Управа ставала в постійні суперечки з українськими орґанізаціями та з Центральною Радою. Та ми вже 19 березня 1917 р. мали велику радість — урочисте відкриття I. Української Гімназії у Києві імени Шевченка. По селах почали відкриватися Просвіти. Росіяни посилали телєґрами до Тимчасового Уряду в Петербурзі, благаючи рятувати »руських« дітей від насильної українізації, а це було цілком неправдиве, бо, здається, ніде на світі ні один нарід не шанував так національних прав своїх меншостей, як це робили українці.

На літо поїхали ми в Алешню. Там настрій селян не був такий піднесений, як на Київщині, але всеж панувало зацікавлення справами й селяни закликали мене на свої збори, прохали розказати й пояснити їм, що навкруги твориться, що таке автономія, федерація й до кого саме їм, алешнянам, приєднуватися — чи до Росії, чи до України. Їх сумніви хотів розвіяти один з молодих парубків таким способом: »Україна? — казав він. — Я знаю Україну, я їздив на Полтавщину горшки продавати. Ах, як багато там хліба! Я до України приєднаюсь!« Але старі мовчали й з сумнівом вдумувались в нові слова, намагаючись зрозуміти нові явища. А тут всеж провадилась якась освідомлююча робота!

Тимчасом сформувалось перше українське правительство — Ґенеральний Секретаріят Української Центральної Ради. Секретарем освіти став Іван Стешенко, людина тверда в своїх національних переконаннях, і він сміло попровадив свою лінію. На початку серпня Стешенко офіціяльним папером закликав мене на посаду керовнички в його секретаріяті двох відділів — позашкільної освіти й дошкільного виховання. Я з радістю прийняла пропозицію й зараз поїхала до Києва. Секретаріят не мав іще тоді власного помешкання — він розташувався в круглому кулюарі Центральної Ради. Радісно було братись за таку рідну працю. Скоро я побачила, що знаю її добре теоретично, та не маю досвіду, як провадити її практично на цілому терені величезної України. Але в мене пізніше зявились дуже гарні помічники — Крижанівський у Києві й Ш. в Камянці. Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розумний діяч, на формальний бік справ звертав він мало уваги, але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народньої освіти усіх шкіл й усіх шкільних установ. Він порвав усі традиційні звязки з російською школою, бо сам, як учитель, добре знав її національно-деморалізаційний вплив і завзято боровся, як з росіянами, так і з »тоже малоросами«, що однаково не могли собі уявити, як може наша освіта обійтися без російського опікування! Ніхто з наступних міністрів освіти на Україні не ставив так рішуче питання українізації освіти, і справа ця від

Перший український уряд — Ґенеральний Секретаріят.
Сидять (зліва направо): І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра. Стоять (зліва направо): П. Христюк, M. Стасюк і П. Мартос.

їх постійного вагання й нерішучости багато програла. Я цілком співчувала мойому принципалові і захоплювалась орґанізацією »Просвіт« та дитячих садків по містах і по селах, особливо біля фабрик та заводів для дітей робітників.

Але тут виявлялось траґічне явище — брак українських провідниць для дитячих орґанізацій. З огляду на це одним із перших моїх завдань було українізувати Фреблівський Інститут. Зіньківський, директор Інституту, пішов мені назустріч, але не без вагань. Він не хотів цілком перетворювати його в український Інститут, а лише орґанізував при ньому український відділ, на чолі якого поставив мене, як товариша директора. Я закликала до цього відділу українських професорів: Ореста Левицького, Перфецького та инших. Читали лєкції по українськи. Це була перша українізована вища школа. Та біда була в тому, що не було бажаної кількості слухачок: ми викладали всього 10–12 слухачкам. Я ставила собі розпачливе питання: де ж наші свідомі українки? Чи усіх партійна боротьба абсорбує? Аджеж праця провідниць селянських та робітничих дитячих установ давала широкі можливости для соціяльно-політичної роботи! І дивно мені було, що найбільше для українізації дитячого саду зробила пані Лавриненко з Чернигова, де її батько був колись одним з найкращих лікарів, людина, що сама не знала української мови, була людиною російського виховання, але, працююючи за час війни по дитячих установах в »Союзі Городів« на українському терені, зрозуміла необхідність національного характеру дитячого саду й внесла в його заняття, в його життя, в гри, ручну працю, співи, оповідання — етноґрафічний український елемент. В 1917 р. в Києві зробила вона виставу переведених під її кермуванням дитячих праць. Вистава була дуже цікава, але мало хто її оглядав.

Для позашкільної освіти відроджувались старі й орґанізувались нові »Просвіти«, бо це була наша національна, найкраща форма провадити освіту серед дорослого населення. Секретаріят давав »Просвітам« матеріяльну допомогу, але бракувало освічених провідників, не було українських книжок і це зводило освітню працю на нівець. Найкраще розвинулись театральні вистави по усіх »Просвітах«. Скоро цей нахил до театру примусив наш Департамент наладнати звязок із відділом мистецтва, в якому була осібна секція народніх розваг, репертуар театральних пєс, гуртували артистів, декляматорів, орґанізували український фільм і т. п. В цій секції більш усього працювала Людмила Черняхівська і Петро Дорошенко, великий знавець українського мистецтва, якого пізніше розстріляли в Одесі большевики. Щодня приїздили з провінції ріжні просвітні діячі, прохали грошей на »Просвіту«, на театри, а грошей було занадто мало, щоб задоволити ці домагання. »Просвіти« були дуже потрібні для піднесення свідомости серед селян, тому за часів гетьманства міністр внутрішніх справ Кистяковський дуже підозріло ставився до Просвіти, уважаючи їх за центри політичної пропаґанди. Він так немилосердно арештовував учителів і просвітянських діячів, що я офіційно ходила до нього за поясненнями. Але хоча Кистяковський визволив зпід арешту тих учителів, за яких я просила, але не припинив своїх переслідувань учительства за увесь час свого урядування.

Одним із світлих починів Стешенка була орґанізація ґімназіій по селах. Селянство ставилось до цього прихильної, але в цій справі бракувало людей, не вистачало таких вчителів, що могли б усі предмети ґімназіяльної програми в усіх клясах читати по українськи. Велику допомогу давала Секретаріятові Освіти Головна Шкільна Рада, — вона складала і видавала підручники, гуртувала вчителів.

Так, в страшенно інтензивній роботі, закінчився знаменитий 1917 рік. Ми в свойому захопленні й не счулися, як над Києвом почали розриватися большевицькі шрапнелі, як большевики обложили військом усе місто й безжалісно бомбардували нашу стародавню столицю. Центральна Рада й секретаріят виїхали до Житомиру, але цей відїзд був так погано орґанізований, що багато визначних українців і відповідальних урядовців не були навіть про це поінформовані і коли вільно виходили на вулицю 26. січня 1918 р., то попадали до большевицьких рук. Так сталося з Зарудним і іншими.

Під цей час я жила надолі В. Володимирської з 4. малими дітьми. Наше помешкання було недалеко товарової залізничої стації. Большевики завзято її обстрілювали, стрільна літали повз наші вікна, деколи падали в саду під вікнами. Страшно було за дітей. Вони були на мойому опікуванні, бо моя доня мусіла виїхати в Баку до хорого чоловіка. На ніч закладали ми вікна подушками. Бували такі дні, що на вулиці торохтіли кулемети, а малому піврічному Сашкові треба було добувати молока й вийти комусь із нас до міста. Одного вечора нас обхопив такий жах, що я вирішила перевести дітей на ніч до моєї щирої приятельки пані Требінської, яка жила недалеко та трохи вбік від стрілянини. Але невдало я на цей раз вигадала. Саме цеї ночі большевики підпалили дім Грушевського, що був якраз напроти кватири Требінських. Не спали там усі цілу ніч, але живі зостались.

Київ спорожнів. Було вийдеш на вулицю — ані душеньки з кінця в кінець. Одного разу пішла я в якійсь справі Володимирською вулицею. Коло театру хлопчиська літ 12–15 ідуть позаду мене, потім одразу вискакують мені наперед, заглядають у вічі й питають: »ви пані Русова? Правда — Русова?« — Авжеж, — кажу, — я Русова, а вам що з того? Вони відразу побігли. Видно, за мною слідкували. Другий раз треба було мені гроші віднести одній фребличці, що працювала в нашому зразковому українському притулку на Бибіковському Бульварі коло Жидівського базару. Поки йшла горішньою частиною бульвару — нічого, стрілянину чути глухо й людей є трохи. Та як підійшла до Безаківської, як заторохтять кулемети, що порозставляли їх коло двірця! Хто був на вулиці — усі під доми туляться, кожен хоче кудись сховатися, та всі ворота позамикані. Перебігла я небезпечну зону, а далі знову пішла стримано й якось дісталась, куди треба. Як же-ж здивувалася моя мила фреблічка, що я сама принесла їй гроші!

Тяжко нам було ще й через те, що ми не мали чим дітей годувати: ані хліба, ані якої іншої провізії — облога застукала нас цілком несподівано. Мали лише гречані крупи та кілька днів ними й живилися: то гарячу кашу їли, то холодну — до чаю.

За кілька днів замовкла стрілянина, большевики оволоділи Києвом, стало тихо, але ця тиша, повна невідомого, несподіваного, була ще лячніша. По вулицях було зовсім небезпечно ходити, українців хапали, виводили кудись, звідки вони не вертались. Де почують, що люди розмовляють по українськи, їх заарештовували. Але ми всетаки якось сходились, радились, що робити. Особливо турбувалися за долю Стешенка й П. Холодного. Вони оба не вспіли виїхати з Києва і тепер переховувались у знайомих. Їх становище було дуже небезпечне^[1].

Аж тут закликав нас, учителів міських шкіл, в тім і мене, Затонський, щоб обговорити становище шкіл. По своїй нестриманости я заговорила до нього дуже гостро, що треба раніш людям життя якось забезпечити, бо українцям через пяних матросів вийти з хати не можна. Затонський слухав з »приємною« усмішкою, як слухають нерозумне белькотання дитини. Але мабуть побачив в моїх очах глибоку ненависть і прийняв поважніший тон. Ми почали вимагати від нього яких-будь посвідок, що забезпечували б нам свободу. І що ж — Затонський нам сказав по українськи: »На жаль, від матросів я вас не зможу захистити, бо я сам перед ними беззахистний. Але якісь охоронні паперці я конче вам виклопочу«. Через те, що Затонський був слухачем П. І. Холодного в київській політехніці, ми прохали його дати нам слово, що проти Холодного не буде зроблено нічого злого. І справді, Холодний міг більш-менш відкрити своє інкоґніто і ніхто до нього не присікався.

Так, у постійному страху, прожили ми аж до 1. березня 1918 р., коли большевики мусіли покинути Київ перед натиском обєднаної українсько-німецької армії. Київ нагадував тоді людину, що перебула тяжку хоробу: чимало будинків було спустошено, усе цінне майно вивезено, хліба не було, біля кожної пекарні — довгі безнадійні хвости. Зустрічали один другого, наче поверталися з того світу. Така радість: »Ви живі, де ж ви ховались? Ну, хваліти Бога!« А багато було таких, що розпитувати було страшно, що з ними сталось… Знову запрацювало наше міністерство, але настрій був приборканий, грошей не було, большевицька загроза ще стояла над нашею працею, над незорґанізованою, молодою Українською Республикою. Та й серед самих українців не було згідної думки й твердої єдности.

——————

1. Іван Стешенко виїхав потім до Полтави й там погиб від скритовбивчої ворожої руки. — Ред.