Мої спомини/XVII

by Софія Русова

◀ XVI

Мої спомини Софія Русова XVII. В Подєбрадах і Празі. Українське культурне життя на еміґрації. Українські високі школи. Деякі постаті зпоміж еміґрантських культурних діячів

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XVII.

Прага цілком несподівано стала центральним осередком української еміґрації, що розсіялась після 1920 року по всьому світу. Сталось це між іншим завдяки Микиті Шаповалові, людині, яка всі свої сили присвятила на найкращу орґанізацію еміґраційного життя, на використовування тих інтеліґентних сил, що могли б задармо згинути на чужині, без жадної користи для України. Ця людина розуміла, що перебування в Европі українців, і старших і молодших, яке б воно не було злощасне, мусить бути використане для піднесення української науки, української культури. І творча думка Микити Шаповала намітила шлях до цього. Розходилося про те, щоб знайти гроші, необхідні для влаштування вищої школи, з яких для України найпотрібнішою є господарсько-аґрономічна школа. Треба було нахилити до цієї думки чеський уряд. І ось зібралася ґрупа українців й орґанізувала еміґрантський комітет на чолі з Шаповалом. В склад його входили Григоріїв, Галаган, Мицюк. Метою комітету була допомога українським еміґрантам — економічна, моральна, горожанська. Я була ще у Львові, коли п. Мицюк уже прислав мені деяку запомогу, на яку я змогла добратися до Відня.

В перших днях серпня ми з Олею вирушили з Бадену, де прожили з родиною сина сім місяців. На прощання усі трохи переїхалися по Дунаю. Береги його дуже мальовничі, з старовинними замками по горах. Вернулися до Відня ввечері й зараз сіли в поїзд на Прагу через Знойно. Їхали всю ніч і вранці опинилися в славному курорті Подебради. Усе таке було дивне — і чужинна, і українська мова на вулицях. Нас провели в готель, де жила вся управа Академії й де нас дуже гостинно зустрів пан ректор. Помістили в кімнату, бо було таке правило, що професори, що приїздили до Академії, мали право три дні жити в готелі, поки не найдуть собі хати.

Тут зустріла я своїх полтавських знайомих — професора Іваницького й його жінку паню Надію. Коли ми жили в Полтаві, він був ще студентом Лісового Інституту в Петербурзі. Паню Надію я знала ще в Петербурзі студенткою. Її дуже поважав Стебницький. Це дуже добра жінка, її орґанічно-альтруїстичне серце завжди веде її назустріч чужій недолі, щоб чим можна запомогти їй; багато добра зазнали від неї всі хворі й нещасливі студенти Академії. Пан Іваницький пунктуальний, совісний у виконуванні своїх обовязків, досконало поставив свій лісовий відділ при Академії. Покликання до Академій Шовгенева та Іваницького показують, як Шаповал, орґанізуючи Академію, інтуїтивно вмів серед тогочасної української еміґрації вибирати найкращих діячів для зреалізування його великої ідеї. Взагалі можна сміло сказати, що Українська Академія в Подебрадах є одним із тих натхнених творів, який завжди залишиться в історії української культури, як яскравий вияв творчих сил української інтеліґенції.

На професорів закликали людей, серед яких більшість ніколи не викладала в ніякій вищій школі, навіть деякі не говорили по українськи, але ці люди з молодечим запалом бралися за книжки й поринали в них, цілі ночі працюючи над підготовкою своїх викладів та свої свіжі наукові придбання з ентузіязмом несучи своїм слухачам. Так у далекому від України, незначному чеському курорті виростала українська наука. За це вічна подяка й орґанізаторам Академії, й тому чужому урядові, що забезпечував її розвиток. За три-чотири роки вже складені були в формі підручників для вищих шкіл такі цінні праці, якими цікавились і чужі вчені, та складені були колєкції із зоольоґії, ґеольоґії, лісознавства й інш., що здивували навіть американців, які приїздили до Чехії оглядати ріжні культурні установи. Побіч з науковою працею йшло й громадське українське життя. Заснувалася кооператива, їдальня, де обідали всі — і студенти, і професори з родинами, улаштовувались вечірки, аматорські вистави, в яких приймала участь м. інш. і пані Наталія Дорошенко. Через те, що з таборів приїздило чимало слухачів, які не мали середньої освіти, їх не приймали відразу до Академії, а приміщували на матуральних курсах із програмою двох вищих кляс ґімназії, іспит на тих курсах провадився в присутності чеського шкільного інспектора, і жаль було дивитися, як старші вже люди хвилювались,

Орґанізаційна Комісія для утворення Українського Педаґоґічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Сидять зліва направо: проф. О. Ейхельман, Ф. Швець, проф. Л. Білецький, С. Русова, Микита Шаповал, M. Галаган і Н. Григоріїв.
Стоять (зліва направо): др. M. Терлецький, Є. Іваненко, І. Паливода, п. О. Галаганова, п. В. Богацька, А. Животко, І. Майстренко, др. С. Ріпецький.

переходячи ці іспити! Але були такі невдачники, що двічі й тричі провалювалися при цих іспитах. Відносини місцевих чехів до нас були цілком дружні. Подебрадці раділи, що Академія давала їм змогу багатіти. Кватирні господині ставились приязно до своїх льокаторів.

Саме перед Різдвом приїхав мій син Юрко з жінкою й дітьми. В Бадені вони дуже бідували. Тепер Юрко одержав стипендію й почав викладати зоольоґію студентам аґрономічного факультету. В 1923 р. він зробив у Відні докторат із фільософії й уже як кваліфікований доцент заняв своє місце в колеґії подебрадських професорів.

Весною 1924 р. в Подебрадах зібрався міжнародній Конґрес Ліґи Миру й Свободи. Користаючи з численного зїзду чужинців із ріжних країн, ми упорядкували етноґрафічну виставку українських вишивок, фотоґрафій, типів, краєвидів і т. п. під кермуванням професора Біднова, катеринославського діяча, що був професором Камянець-подільського Університету, на еміґрації — професором Академії в Подебрадах і Українського Університету в Празі. Він був головою Товариства Української Культури. Анґлійки дуже захопились нашими вишивками й здивовано розпитували, що це за край Україна, немов про якісь невідомі океанські острови. Для ознайомлення цих жінок з Україною, ми приділили наших найкращих студентів, що могли з ними розмовитися по-французьки й по-анґлійськи. На Конгресі Ліґи Миру й Свободи головувала дуже симпатична президентка цієї орґанізації, що в дебатах отверто виступала в обороні прав української нації. На Конґрес приїхала й наша сенаторка пані Левчанівська, яка зробила дуже гарний виклад про становище українського населення в Галичині й на Волині.

Час-на-час обрій подебрадського життя захмарювався — вмирали студенти від туберкульози. Виснажені по таборах орґанізми не мали сили поборювати страшного мікроба, а клімат в Подебрадах дуже вохкий і сприяв поширенню цієї хороби. Справляли пишні похорони, співали хором „Журавлів“ і кожний думав: сьогодня він, а завтра я! І повставала у кожного страшна думка про смерть на чужині, далеко від рідного веселого краю, від степу широкого. І такий сум обхоплював, що дехто з молодих не міг цього витримувати: одні самі переривали нитку життя, другі хапались за горілку, щоб у ній втопити страшні думки. Багато було цього лиха — піячили і студенти, і професори, бо не легко було призвичаїтись до еміґраційного життя. Були й інші причини, що викликували сум і зневіру серед еміґрантів — це сварки між поодинокими людьми, між партійними орґанізаціями й між еміґраційними установами. Ці сварки поріжнили керманичів подебрадської Академії й її орґанізаторів — Громадський Комітет у Празі. Скільки неправди доводилося чути під адресою М. Шаповала з вуст тих самих професорів, яких він видобув з невідомости й безділля до світла науки, до служби українському народові! Шаповалові навіть загрожували смертю!

А він захоплювався все новими плянами. Саме на Різдво 1923 р. був він у мене в Подебрадах і вперше висловив мені свою нову мрію про орґанізацію вищої педаґоґічної школи для підготовки освіченого українського вчительства. Ця думка глибоко запала мені в серце. Я завжди близько стояла до народнього вчительства й підготова найкращих їх кадрів стала переді мною, як мрійна мета мого життя. Але від першого слова, висловленого Шаповалом, до його реалізації пройшов довгий час. Організаційні засідання розпочалися з весною 1923 р. Збирались у вітальні Громадського Комітету по вечорах — Шаповал, я, Григоріїв, Ріпєцький. Складали програму на три роки, гаряче обстоюючи принцип громадського виховання майбутніх слухачів, вносили в програми соціольоґію, економику, мови, щоб дати їм змогу поширити світогляд і дати їм можливість вийти зі школи не лише добрими педаґоґами, а й корисними громадськими діячами. Потроху намічався й професорський склад Інституту. Психольоґію доручили пані Яремі, мені педаґоґіку, Майстренкові — хемію та фізику, українську літературу — Л. Білецькому (який в той час ще перебував у Львові), математику — Іваненкові, право — Ейхельманові, соціольоґію — Ріпецькому. Для викладу української мови мали закликати з Берліна В. Сімовича, а на катедру ґеоґрафії — С. Рудницького. Лишилася ще вільною катедра історії. Шаповал виставляв кандидатуру Грушевського, але тому, що Грушевський збирався їхати на радянську Україну, ця кандидатура викликала численні дебати. Він одержав більшість голосів, та потім сам зрікся цієї праці й поїхав на Україну. Першим ректором вибрали Л. Білецького, перші лєкції розпочали в чеській ґімназії, але за півроку одержали гроші від міністерства та найняли власне мешкання.

Тимчасом Господарська Академія цілком відділилася від Громадського Комітету. На засіданні професорської Ради було висказано стільки неправд на адресу Громадського Комітету,, що я не могла цього стерпіти, посперечалася з деякими опозиціонерами й на другий день подала заяву, що вихожу із складу професорів і лєкторів Академії.

Розпочався новий період життя в Празі, де мені пощастило зібрати мою родину. Завжди буду вдячна панові Гірсі, що під той час завідував міністерством закордонних справ. Він дав візу на вїзд до Чехії 4-м членам моєї родини, що перебували під большевиками, і для подруги моєї доні, Віри Вержбицької, яка рвалась із Совдепії, щоб закінчити свою медичну освіту. Віра була людина міцної волі, віддана науці. Вона приїхала до мене, коли ще я жила в Подебрадах, така щаслива, що вирвалася на волю, й зараз вступила до чеського університету, де її прийнято на 1-ий курс, хоч вона вже раніш (до війни) простудіювала в Сорбоні 4 курси. Та перебувши в Празі три роки, вона повернулася до Парижа і там закінчила свою освіту, як лявреатка медичного факультету.

Моя дочка, маючи троє дітей, не могла скоро зібратись — тоді закордонний пашпорт коштував міліярди большевицьких рублів. Приходилось багато дечого продати, щоб їх позбирати. Але саме на новий рік 1924 р. вони приїхали, обідрані, але здорові, веселі — і щастю мойому не було краю. Почали улаштовуватися в двох маленьких кімнатах на Нуслях, обідали в реставрації напроти нас. Там був фортепян і моя доня інколи співала. Однак ресторанний обід не відповідав нашому бюджетові, — почали брати обіди в „Мензі“. Так звалась їдальня, уряджена американцями для академічної молоді. Їдальня була далеко на Сміхові, ходили туди старші й діти по черзі. Обіди давали й додому, а порції були такі великі, що 4 обідів за 16 корон вистарчало й на вечерю. Дочка моя давала лєкції співу, працювала, як лікар в Громадському Комітеті, а коли закрилась при ньому амбуляторія, то її покликано до музичного виділу Педаґоґічного Інституту, який саме тоді орґанізувався, як 4-ий факультет. Дочку Любу принято на матуральні курси, старшого сина до чеської ґімназії, молодшого, 6-ти літнього хлопчика — до французького дитячого садку. Так-сяк улаштувались, хоч це не було легко. У нас була така велика родина, що Шаповал, коли прийшов до нас, аж ахнув: „Та-ж у Вас не родина, а ціла громада!“ — сказав, сміючись.

У травні 1924 р. знову довелось мені їхати, як голові Жіночої Національної Ради, до Копенгаґи на засідання Виконавчого Комітету Міжнародної Жіночої Ради. Там мала чимало неприємностей від польської представниці пані Шебеко. А ще більші неприємності чекали мене після цього Зїзду. Центральний Комітет в присутності його президентки, пані Аберден, почав доказувати, що Українська Жіноча Національна Рада не має права входити в склад Міжнародної Ради, бо це еміґраційна орґанізація, яка не має своєї держави. На Загальному Конгресі в Вашінґтоні наша участь всеж була признана, але я одержала від пані Аберден лист, в якому вона повідомляла мене, що „Малий Комітет“, що зібрався в Женеві, ухвалив виключити нашу Українську Раду зі складу Міжнародної Ради усе на тих основах, що не маємо своєї держави. Ми відповіли довгим листом, в якому вияснювали усю несправедливість і образливість такої постанови, але на нього відповіла п. Аберден лише кількома фразами співчуття й бажанням скоріше вернутися нам додому. Ми вирішили залишити свою орґанізацію в тому стані, в якому вона була, й повідомили усі Національні Ради про зроблену нам образу та одержали слова співчуття лише від Грецької Національної Ради. В 1930 р. Виконавчий Комітет Міжнародної Ради зібрався у Відні й, на бажання Віденської Жіночої Ради до Міжнародньої Ради. Але на цей нальної Жіночої Української Ради, а також посолки варшавського парляменту п. Рудницької, я знову подала заяву про необхідність приняття нашої Української Жіночої Ради до Міжнародної Ради. Але на цей лист ми не одержали навіть відповіди, хоча приватно п. Аберден і Генеральна секретарка Міжнародньої Ради все були зі мною дуже сердечні. Тяжко було переживати цю образу. Ми не переривали своїх звязків із жіночими орґанізаціями цілого світу, повідомляли їх про убивство Надії Сировцевої большевиками, про злочинну смерть Петлюри і т. і.

Тимчасом у Празі еміґрація все збільшувалась. Приїхали з Берліна Сімович, Мірні. Іван Іванович Мірний одержав посаду бухгальтера в Громадському Комітеті, а потім в Педаґоґічному Інституті. Зінаїда Василівна Мірна з часом зайняла визначне місце у внутрішньому житті празької еміґрації. Вона була головою Української Жіночої Спілки в Празі й клюбу радикально-демократичної партії, що повстала з партії соціялістів і федералістів. Радикал-демократи по смерті Петлюри творять із себе урядову партію, що поділила між собою міністерські портфелі й у своїй діяльності стала орієнтуватися на Польщу.

В 1925–1926 роках серед еміґрації помічалась велика метушня. З України приїздили ріжні знані українські діячі, як от В. Мазуренко й інші, розповідали, який то рай завели большевики на Україні, й намовляли еміґрантів повертатися додому. Ці розмови хвилювали молодь, вносили спокусу й безлад в еміґраційне життя, повстала т. зв. „смєновєховщіна“. Цей рух особливо був оживлений у Подебрадах, де студєнство жило більш обєднано. Залунали нові слова, в багатьох розгорілося в серці бажання знову побачити своїх рідних, свій край. І дехто справді поїхав на радянську Україну. Але мало кому там добре повелось: дехто безпосередньо попав у руки Чека, дехто опинився замість України в Ташкенті й інших більш або менш віддалених від України місцях. Знову були такі, що за деякий час повернулися таємними стежками назад до Праги. З приводу цього руху Шаповал написав цікаву статтю в „Новій Україні“ — грубому журналі, що виходив у Празі. Навкруги цього руху повстала велика колотнеча — хто їхав, того називали зрадником, і навпаки. Шаповал виясняв у своїй статті, як до цього треба ставитись. Питання про поворот на Україну Шаповал визнавав приватною справою дотичних осіб, що не повинна переходити на громадський ґрунт. Є люди, що еміґрували з принципіяльних причин, свідомо, не визнаючи насильників окупантів за справжніх володарів України, і їм, звісно, не випадає повертатись туди, поки не буде зреалізоване їхнє розуміння державної України. Але ті особи, яких доля занесла на чужину без їх волі, які опинилися на еміґрації припадково й яким занадто тяжко переносити еміґраційне життя, а також ті, що вірять, що в сучасних обставинах життя на Україні можна працювати їй на користь — вони, звісно, можуть поодиноко, на свою відповідальність, повертатися.

А еміґраційне життя справді ставало усе тяжше. Залежність від „милості“ чужого уряду каменем давила душу. Праця для чужинців була майже цілком заборонена: ані лікарі, ані педаґоґи не могли своїм фахом заробляти, а за спиною в багатьох емігрантів стояла родина — треба жити! І ось ішли наші студенти й дехто з професорської колєґії на будівлі, на мощення шляхів, ішли літом в прості робітники до чеських фармерів; показувались часто найкращими косарями, йшли на усяку працю, особливо коли почалась ліквідація урядового опікування еміґрацією та почали зменшувати студентські стипендії. В перші роки студент одержував 500 к. місячно та додаток на дитину 100 к. Щороку давали одежу й білизну, а потім почалось зменшення цих запомог. Професори залишались без годин в міру того, як припинялось приймання студентів. Багатьох обхоплювала якась лєтарґічна апатія. Студенти Педаґоґічного Інституту зневірялись в науку власної школи і, залишаючись нашими студентами, задля стипендій записувались на чеську техніку, на чеський університет. Увесь первісний професорський ентузіязм розбивався тепер у порожніх салях, де лунало професорське слово для якоїсь одної або двох тіней, т. зв. слухачів, що часто по черзі навідувались на виклади, не цікавлячись їх суцільним, послідовним змістом. Не було ладу й у внутрішньому громадському житті еміґрації. Люди, відірвані від здорової, добровільної праці на рідному ґрунті, озлоблювались на свою долю й на все окруження, дихали зневірою й недовіррям один до одного, і ніхто не був певний, що завтра його не приголомшать якоюсь образою, неправдою, підозрінням…

Громадські установи також потрохи ліквідувались: українська їдальня закрилась, Товариство „Самопоміч“, Видавничий Фонд залишились без міністерської запомоги. Первісний Громадський Комітет закрився. Але потреби еміґраційного життя ще вимагали його діяльности і на його місце народжувались інші комітети. Товариське й особисте життя почало занепадати. Жилось без натхнення, без любови, ширилась деморалізація. Самогубства стали частим явищем. Від туберкульози вмирало багато людей, осирочуючи дітей. В еміґраційних злиднях відійшли на той світ такі українські діячі, як Чикаленко, Маршинський, Сидоренко, поет Дараган та інші. Тяжко було їх ховати. А політичний обрій не світлішав. Еміґрація стояла на траґічному розпутті. Не мала вона ані спільної, ясної політичної думки, ані волі до спільного великого діла, на яке себе призначала.

На цьому темному фоні виростають передо мною світлі персонажі, які цілком віддавались або науковій або фаховій своїй праці. Ось професор В. Щербаківський, що з подиву гідною енергією ввесь час працює в своїй археольоґії та етноґрафії і на кожному науковому зїзді виступає з новими працями, поширюючи в Европі наші наукові здобутки. Ось професор Гармашов, що ввесь час відданий лікуванню наших студентів, розміщенню їх по санаторіях, пізніше один із найкращих ректорів останньої доби Педаґоґічного Інституту. Ось проф. Л. Т. Білецький, взірцевий батько родини, невтомний пропаґатор ідеї Драгоманова, визначний дослідник української літератури. Ось бувший голова Громадського Комітету Н. Я. Григоріїв — вічно перевантажений працею, громадською і письменницькою, велична постать, міцна упертість в переконаннях, що так і відбивалась на його гарному обличчі. Я довгі роки знала Григорієва. Він ніколи не відступав від своїх переконань, чи в ролі міністра народньої освіти, чи в ролі члена Громадського Комітету, чи на якомусь виступі в Робітничій Спілці — завжди він той самий, грубовато-щирий Григоріїв. На еміґрації довелось йому пережити і клевети і невдячність людей. В »Новій Україні« була дуже гарна його статя з приводу смерти Петлюри, були теж гарні його політичні статті в чеських ґазетах, багато доброго написав він для робітничого університету. Ось С. П. Шелухін, великий ентузіяст ідеї Соборної Незалежної України. Кілька літ студіював він питання про походження української нації і видав книгу в 1929 р. — звідкіля походить Русь. Багато еміґрантів вирятував він своєю доброю, щедрою рукою. А М. Шаповал! Він своєю вдачею, творчою енерґією, шляхетною великодушністю, своєю відданістю українській справі стояв головою вище від усієї української еміґрації в Чехословаччині. Він не тільки сам неймовірно багато працював, але спонукував інших до праці, творив великі історичні факти — усі ті вищі школи, ґімназії, виклади для робітників і багато інших культурних установ, що виникли з його ініціятиви, це плоди його праці. Він двічі їздив до Сполучених Держав Америки й до Канади і там у всіх своїх викладах із соціольоґії, в своїх гарячих промовах виясняв українцям правдиве розуміння української справи. Скільки друкованих його праць із соціольоґії і політики України вийшло за 10 літ! Треба дивуватись, як йому ставало часу на все це й де він брав сили для свого постійно піднесеного ентузіязму до науки й до праці для України! Між інш. по його думці подали ми якось меморіял Чеському Урядові про неможливе положення на Підкарпатській Руси й необхідність дати їй автономію.

Серед усіх цих постатей встає скромна фіґура проф. Біднова, людини з великим серцем, повної добра й любови до людей і щирої христіянської віри. Він постійно клопотався, щоб українська еміґрація мала свою церкву, щоб діти одержували хоч яке-будь правдиве христіянське виховання. В Подебрадах, де він викладав в Академії історію України, він зібрав коло себе дітей і викладав їм Євангелію. Страшне нещастя довелось йому пережити — його улюблений син, гарний, розумний юнак, тільки-що скінчивши вищу школу, купаючись у Велтаві, втопився. Нещасний батько лишився сиротою на чужині. Він не приймав ні від кого ані співчуття, ані втіхи й тільки його глибока щира віра дала йому сили пережити це горе. Він увесь віддався науці. Але в Празі йому було тяжко залишатись і він переїхав до Варшави, де й помер.

Були видатні постаті й серед студентів, які находили в собі сили одночасно вчитися в кількох вищих школах, чеських і українських, і чеські професори завжди дивувались їх працездатності. Серед них треба згадати — Огородника, що в постійній боротьбі з туберкульозою залишив гарні праці із української історії і, здавши дуже добре докторат в Педаґоґічному Інституті, помер від загострення туберкульозного процесу. Дуже спритний студент Іващенко, закінчивши Інститут подався на Україну, на свою батьківщину. Талановитий письменник Гомзін теж склав дуже гарно свій докторат із літератури. Деркач захопився археольоґією і працює в цій галузі. Багато можна назвати й інших студентів, які своїми працями здобули шану нашій школі.

В хаосі взаємних еміґрантських відносин випало й мені не мало гіркого. В 1925 р. склався гурток — п. Макаренко, студент (тоді) Скидан, студентки (тоді) Яворська і Зозуля, п. Животко, пані Галаган і я, щоб орґанізувати приют для дітей українців-еміґрантів. Мені доручили випросити на його удержання гроші й чеське міністерство, спасибіг, дало ці гроші. Пані Галаган, Григорієва і Новицька своєю працею зорґанізували приют в Горних Черношицях коло лісу. Помешкання було поганеньке, але довелось пробути в ньому майже рік. Я кермувала цим приютом коло 5 літ і, хоч скільки клевет не кидали на мене »щирі українці«, скільки доносів на мене не робили до міністерства, але там не стратили до мене довіря й я по щирости можу сказати, що дітям було добре й вони були ситі, веселі, окружені ласкою й добре виховані. З приюту вони безпосередньо переходили до української ґімназії. Працювали в нім як учительки наші слухачки — Нагірна, Січинська, Панкевич, Кульчицька й інші. Тяжко було знайти завідательку, яка б задоволила усі вимоги. В 1930 р. я зріклась кермування приютом і він перейшов у руки пані Мартос.

При Громадськім Комітеті, де був відділ опіки над жіноцтвом і дітьми, працювало щиро й дружньо 4 жінки: пп. Галаган, Григорієва, я і пані Шаповал. Добували усякими звязками гроші, рятували жінок і діточок, яким не велося в еміґраційному життю. Коли я була в 1922 р. в Газі на Зїзді Міжнародньої Жіночої Ради, я познайомилась із шведськими жінками і на моє велике здивування вони прислали нам 200 шв. корон, що дало нам 500 ч. к. Потім високоповажаний Митрополит ексц. Шептицький прислав мені 3.000 ч. к. Ці гроші давали ми на запомоги для хорих дітей і жінок. Женевське Товариство Жінок теж прислало нам 500 к. ч. ще в 1923 р., теж для дітей українських еміґрантів. Допомагали й нашим жінкам у Тарнові, які ледви заробляли на існування, вишиваючи та мережучи день і ніч на продаж, помагали і в таборі в Юзефові, де було багато вбогих українських дітей.

Згадаю ще деякі приємні для мене хвилини, як відкриття Робітничого Університету при Соціольоґічному Інституті, який хотіли провести самостійно, не утрудняючи новими проханнями міністерства. Але він проіснував 2 роки і за браком грошей припинив свою дуже корисну працю. Потім був світлий вечір, коли Педаґоґічний Інститут поставив в память Лисенка його гарненьку оперу „Nocturno“, з гарними декораціями Наталі Геркен-Русової, з найкращими інститутськими співаками. Ця музична перлина виставлена була з великим успіхом і саля була повна. Приємно було бачити людей з дуже ріжних ґруп еміґрації. Потім з великою пошаною українська еміґрація вітала славну письменницю О. Кобилянську, що проїздом до Карльсбаду перебувала кілька днів у Празі. Вітали ми також паню сенаторку Кисілевську, що приїздила в Прагу на кілька днів, разом із чеськими жінками.

*

На цьому я припиняю свої спогади. Останні роки еміґраційного життя ще занадто живі й до них тяжко ставитись цілком обєктивно. Якщо нашій празькій еміґрації можна робити докір, що вона не завоювала собі перед Европою певного політичного становища й не виявила бажаної політичної акції, то не можна не визнати, що завдяки матеріяльній запомозі Чеського Уряду вона визначилася своєю культурною працею й придбала шану нашій науці участю в ріжних наукових зїздах в Берліні, Штокгольмі, Празі, Женеві, Гайдельберґу, Римі й інших містах, на яких виступали завжди професори Українського Університету й Педаґоґічного Інституту.

Чеське Міністерство закордонних справ може з гордістю похвалитися тою великою запомогою, яку воно дало в страшну годину нашої руїни 1920 р. — 1922 р. українській еміґрації, й вона, на мою думку, використала ту поміч якнайкраще, щоб піднести українську культуру.