Мрія (Еміль Золя)/IX
Коли Ангелика того дня вернула з церкви, подумала собі: „Я його зараз побачу; він буде на Маріїнськім полі, а я побіжу до него”. Вони дали собі знак очима, що зійдуться.
Аж в осьмій годині сіли вечеряти, як звичайно в кухні Лиш сам Губерт, котрого сей день трохи розрушив, був говірливий. Губертина була чогось дуже поважна і ледви що відповідала, а все не спускала ока з дівчини, котра дуже смачно заїдала, хоч зовсім без думки; Ангелика майже не знала, що несе ложку до губи, так забила собі була голову своїми мріями. Губертина читала зовсім ясно в її душі, вона виділа добре, що під тим веселим і ясним, як водиця в жерелі, чолом гадка гадку насувала.
В девятій годині роздався голос дзвінка від дому і вони всі аж кинулись. То був отець Корнил. Хоч як був змучений, а таки зайшов до них, щоби їм розказати, що Преосвященому дуже подобались ті три кусні вишивок.
— Так, він говорив зі мною про них. Я знав, що вас то утішить, коли довідаєтесь про те від мене.
І Ангелика зацікавилась, коли почула, що бесіда про владику, але зараз стала знов задумчива, коли бесіда зійшла на процесію. За кілька хвиль вона встала від стола.
— А ти куди? — поспитала Губертина.
Дівча аж зжахнулося на то питання, бо і само ще не знало добре, чого встало від стола.
— Я іду на гору, мамо, я дуже утомилася.
Губертина догадувалася, що тому инша причина, іменно, що Ангелика хоче сам на сам натішитись своїм щастям.
— Обійми-ж мене.Коли Губертина обняла її своїми руками, почула, що дівча аж ціле дрожить. Вона звичайно на ніч легенько її цілувала. Губертина споглядала їй допитливо в личко, вона виділа її з очей, що дівча обіцялось вийти до милого і аж ціле паленіло на саму згадку про те.
— Май-же розум і спи спокійно!
Ангелика ледви встигла сказати Губертови і отцеві Корнилові добраніч та і зараз пустилась до своєї кімнати; аж налякалася, коли подумала, що мало що не виявила вже тайни. Коби її мама ще лиш хвильку довше була голубила, так була би все виповіла. Вона замкнула двері аж на два спусти, відтак і світло її разило і вона задула свічку. Місяць сеї ночі сходив пізнійше і длятого на дворі було ще темно. Не роздягаючись сіла вона на потемки коло отвертого вікна і чекала цілими годинами. Хвиля за хвилею минали скоро а у неї було лиш одно на думці, іменно то, що вона вийде до него, скоро стане по півночі. То річ зовсім легка, думала вона собі і представляла собі вже як би в сні, як то вона буде виходити і як буде ступати. Вона чула, як виходив від них отець Корнил. Відтак пішли і Губерти до своєї кімнати, її здавалося, як би ще два рази відмикалися двері від їх кімнати, як коли-б хтось легко ступав в гору по сходах і як би з надвору підслухував під її дверми. Відтак здавалось, як би вже цілий дім засипляв сном глубоким.
Коли вибила дванайцята година, Ангелика встала.
— Треба іти, він чекає на мене.
Вона відімкнула двері і лишила їх отвором. Коли сходила сходами попри кімнату Губертів, стала надслухувати, але не чула нічого, лиш зробилось її якось лячно так самісенькій. Впрочім було її якось легко на серці, вона ані не трівожилась ані не квапилася, бо ані на гадку її не прийшло, щоби вона щось злого робила. Якась непонятна сила перла її наперед, а все видавалось їй так звичайним, так само собою зрозумілим, що аж сміх її брав, чого тут чогось боятися. Зійшовши на долину, перейшла через кухню до города та і тут не засунула засувки. Відтак пішла скорим кроком, як то вона уміла, до воріт, що виходили на Маріїнське поле, та і ті ворота не замкнула за собою. Мимо того, що на дворі було темно, хоч очи виколи, вона пустилась простісенько до кладки на Шевроті і ішла відтак полем на потемки, звичайно як на місці, котре добре знала, де знала кожду деревину. Опісля звернула на право а тут не було вже її що більше робити, як лиш подати руку тому, що, як вона то добре знала, чекав тут на ню під вербою.
Не відізвавшись ані словом держала вона через хвильку руки Фелисіяна в своїх долонях. Вони не могли себе видіти, бо густа мрака засунула була ціле небо а вузенький серпок місяця ще був не зійшов. Вони розмовляли отже на потемки і виливали одно перед другим всю свою радість.
— Мій ти соколику дорогенький, як же я тебе люблю, як же я тобі вдячна!
Вона сміялася весело, бо вже прецінь дізналася, хто він; дякувала йому, що він такий молоденький, такий гарний і богатий, богатійший ще, як вона того сподівалася. Як же вона радувалася, яка-ж була весела, як не могла надивуватися та як аж не знала, як йому дякувати за то, що все так сталося, як вона видумала собі в своїй головці.
„Князю мій прекрасний, мій учителю, я вже ваша, на віки ваша! Чим же я проти вас?… Але я горда з того, що я ваша, мені буде того, що ви мене любите і що я ваша краля… Як же добре віщувало моє серденько, коли я на вас чекала, але як же воно ще більше врадувалось, дізнавшись, що ви такого високого роду… Мій соколику дорогенький, як же я вам дякую, як же я вас люблю!”
Він обняв її гнучкий стан легенько рукою і повів її за собою.
— Ходіть зі мною, — сказав він.
Вони ішли високими бурянами через Маріїнське поле і вийшли аж на конець поля. По дорозі оповідав він її, що він що вечера виходив на поле фірткою в старім паркані, що довкола єпископської палати. На небі піднимався поволи місяць, але з поза густої мраки ледви що було його видно. Ціле беззвізде небо покрила як би яка хмара легенького пороху, від котрої ставало якось вогко, хоч ніч так була весела. Вони ішли поволи здовж Шевроти, що плила відтак парком, лиш тут не була вже так рвуча, як там, де котилась попід верби по камінню. Понад річку понахилялися дерева, що купалися в яснім світлі місяця, а вона крутилась між ними, як той дрімаючий елевзинський ручай.
— Коби ви знали, яка я щаслива, яка горда з того, що ви мене так ведете, — відозвалася Ангелика весело.
Фелисіян аж не знав, що собі робити з тої радости і щастя, що вона так скромна так миленька, що в простоті свого серця щебече так щиро про все, що її прийде на гадку.
— Моя дорогенька, я вам того ніколи не забуду, що ви хоч крихітку мене так щиро полюбили… Скажіть же мені так щиро, як мене любите, скажіть, що ви собі подумали, коли дізналися, хто я.
— Та на що-ж вам то придасться? Говорім ліпше лиш про вас, про вас, мій любий, — перебила вона йому і порушилась при тім миленько з нетерпеливости. — Хіба-ж я що значу? Хіба-ж вам що з того прийде, хто я, і що я думаю? Тепер лиш ви у мене, ви всім на світі у мене і більше нічого.
Вона пригорнулась ще близше до него та стала іти помалійше понад воду і раз-у-раз його розпитувала; хотіла про все дізнатись, про його вік дитячий, про молоді літа і як то він через двайцять літ жив далеко від свого батька.
— Я знаю, що ваша мати при вас померла, та що ви ховалися відтак у свого дядька, того старого черця. Я знаю, що Преосвящений не хотів вас ані на очі…
Тепер почав і Фелисіян говорити голосом тихеньким, як коли-б з него відзивалась давна бувальщина.
— Так то, так, мій тато страшно любив мою маму. Я прийшов на світ, а вона віддала духа Богу… Мій дядько, чоловік дуже строгий, ховав мене у себе та навіть нічогісенько не розказував про родину, от так, як би я був вже таки круглий сирота на світі, котрого лиш йому віддали на ласку. Я аж пізнійше все довідався, недавно, бо ледви що два роки тому назад. Мені то і не дуже стало дивно, бо я якось міркував, що маю велике щастя. Я не міг взятися до роботи, чогось дуже не хотілося, а все був би лиш уганяв по полях. Відтак взяла мене охота малювати вікна нашої церкви…
Ангелика розсміялася, а він став також веселійший.
— Я такий самий робітник, як і ви робітниця; я вже давно перед тим, коли на мене спали так великі гроші, постановив був сам собі заробляти на кусник хліба тим, що буду малювати вікна до церков… Раз написав мій дядько до тата, що з мене зробився страшний чортисько, і що я не хочу ніяк іти в черці, а тато тоді дуже зажурився. Він конче хотів, щоби я став священиком; може він мав і гадку, щоби я переблагав Бога за маму, що при мені життям наложила. Але тепер він таки попустив і взяв мене до себе… Боже! Яке-ж то життя гарне, як же хочеться жити, коли любиш, і коли є душа на світі, що і тебе любить!
Так відзивалась з него невинна молодеча сила, а від того голосу аж тиха нічка дрожала. В нім відізвалась та сама пристрасть, що принесла була смерть його матері, пристрасть, що тайним способом загнала його в сю першу любов, а в ній пробивалася повна смілість молодеча, його краса, його удалість, його несвідомість і охота пожити собі раз добре на світі.
— Я був зовсім такий самий, як і ви, і я видно на вас чекав, а коли ви мені першої ночі в вікні показалися, я зараз вас пізнав… Скажіть же мені, що ви собі думали, розповіджте про ваші давнійші літа…
Вона знов затулила йому легенько губи рукою.
— Ні, говорім про вас і лиш про вас. Я хочу все а все про вас розвідати, все знати достоту, щоб могла вас полюбити всею душею!
Аж не могла його досить наслухатися, як він її так про себе оповідав; її аж під небеса підносило з радости, що вона може на скрізь його пізнати, що може його обожати. Обоє не могли досить наговоритися та без кінця наоповідати собі все одно і те саме, як то вони полюбилися та і як ще любляться. Все одно і то саме говорили а слова їх все таки прибирали ніби якесь нове, несподіване, непонятне значіння. Щастя їх росло з кождим звуком їх бесіди. Він признався її, яку розкіш викликує в нім її милий і повний чувства голос; він готов би і душу свою віддати, щоб лиш почути її милий та солодкий голос. Вона знов розповідала йому, як її мило робиться на серці, хоч ніби аж трошки ляк її бере, коли її біле личко набігне кровю ніби від якогось гніву. Так відійшли вони подоли від ріки і рука об руку зайшли між дерева.
— Ось вже і город, — відозвалася Ангелика зтиха; її стало якось веселійше на душі, коли з поміж листя повіяло свіжим холодом.
— А я так не раз хотіла зайти до сего парку… Тепер же зайшла, і то з вами!
Її було байдуже, куди він її веде; вона спустилася зовсім на него і так ішли обоє в темряві між столітними деревами. Земля під ногами була вогка а вершки дерев сягали високо в гору, так, як та баня на церкві. Тут не було ані живого духа, ані навіть вітерець не повіяв; чути лиш було, як їм билися серця в грудях.
Нараз отворив він двері до якогось павільону.
— Зайдіть близше, — промовив він, — то моя хата.
Батько Фелисіяна був тої гадки, що йому буде найліпше житися тут в сій закутині парку здалека від цілого світа. В домику в партері був один великий сальон а на поверсі була ще одна обширна кімната. На долині світилася лямпа.
— От, бачите, — промовив він дальше, — так виглядає у артиста.
Кімната виглядала дійсно як яке ателіє, котре заложив собі якийсь молодий богач, що то ніби з того жив, що малював на склі. Він придержувався того ладу, як то малювали ще в тринайцятім століттю і длятого могло здаватися, що то він ще з тих малярів, що в тих часах не знали ще всіляких способів. Посеред хати стояв старий стіл запущений розтопленою крейдою, на котрім він рисував червоною кридкою; він різав на нім і скло розпаленим залізом, замісць як то тепер робиться, діямантом. В малій печі до топлення скла, зробленій після рисунку, горіло; там випалювався як раз малюнок до другого вікна в катедрі. В скринях стояли склянні тафлі у всяких можливих красках, сині, жовті, червоні, зелені, цятковані, темні й матові, а всі зроблені так, як він їх казав собі наробити. Самий сальон був виложений пречудними матеріями, а серед множества дорогих і прекрасних меблів і сліду не було, що то є робітня. В кутику стояла велика позолочена Пречиста Діва з веселим лицем і рожевими устами а за підставку до неї служила якась старосвітська шкатулка.
— То ви таки працюєте, — відозвалася Ангелика, — утішившись як мала дитина.
Її тішило, що в печі горить і просила його, щоби він її пояснив всю роботу: як то він за приміром давних артистів уживає крашених взірців і тінює їх чорною краскою; длячого малює лиш маленькі фігури а грубо зазначує їх рухи і одіж. Він розводив перед нею свої погляди на штуку мальовання на склі і доказував, що штука ся почала упадати, від коли стали малювати поверх скла та емайлювати і від коли научились люде ліпше рисувати. Його погляд був такий, що малюнок на склі не повинен бути нічим иншим як лиш прозорою мозаїкою ярких і гармонійно уложених красок, нічим більше як лиш ніжною а при тім пишною китицею красок. Зваживши добре, що могла в сій хвилі та ціла штука мальовання на склі обходити Ангелику? Все то мало лиш остільки інтерес для неї, що то від него походило, що він тим занимався, що він тим одушевлявся.
— От, будемо щасливі, — говорила вона. — Ви будете малювати, а я буду вишивати.
В просторій кімнаті, що наповняла їх такою радістю, взяв він її знов за руки. Вона думала, що ся кімната є якраз тим природним місцем, де він може дати доказ, що вірно її любить, що лиш її щастя бажає. Обоє мовчали хвильку. Вона перша знов заговорила.
— Отже згода?
— Що? — відозвався він усміхаючись,
— Що ми поберемось.
Він на хвильку призадумався. На його бліде лице виступив горячий румянець. Вона стала неспокійна.
— Може я вас чим вразила?
Але вже в тій хвилі він стиснув її так сильно за руки, що булаб від него і не вирвалась.
— Добре, згода! Досить, щоб ви лиш чого забажали, нічим тоді для мене всякі перешкоди. Моє життя лиш для вас.
Ангелика аж заясніла з радости.
— Мц поберемося, будемо вічно любитися і нічо нас в світі не розлучить.
Вона ані крихітки не сумнівалася, що то все вже завтра так легко станеться, як то вона начиталася в книзі про чуда святих. Ані на гадку її не прийшло, що може настати якась перешкода, що все те, хоч би лиш на короткий час, проволічеться. Бо і хто-ж би важився їх розлучати, коли вони так любляться? Вони одно за другим в вогонь би скочили, вони отже поберуться і зовсім проста історія. Її взяла якась велика, тиха радість.
— Отже добре, прибиймо-ж, — відозвалась вона жартуючи і подала йому свою руку.
Він притиснув її дрібненьку ручку до уст.
— Згода!
Її стало трохи лячно, що їм тут дальше вже засвитає і вона схопилась, щоби іти вже до дому, бо ще би все могло на яв вийти, а він хотів її ще відвести.— Ні, ні, не відводіть мене, а то би ми і до білого дня до дому не зайшли. Я вже і сама зайду… До побачення, завтра!
— До побачення, завтра!
Фелисіян послухав її і лиш довго ще глядів за Ангеликою, коли вона переходила попід високі дерева а відтак ішла понад Шевроту, що вже поблискувала від зоріючого неба. Вона поминула вже була паркан від города і бігла бурянами на поперек Маріїнського поля. По дорозі ще розважала вона, що ледви чи буде могла видержати аж до сходу сонця і що найліпше буде таки зараз Губертів розбудити і все їм розповісти. Вона аж не знала, що собі робити від так великого щастя, її таки хотілося перед кимсь виговоритися, що аж сама по собі то міркувала, що ледви чи ще пять мінут видержить, щоби не розповісти того, з чим досі так дуже таїлася. Вона ввійшла до города і замкнула дверці за собою.
Аж ось побачила, що там на камінній лавці коло вузонької грядочки лелій під катедрою сидить вже Губертина і на ню чекає. Її щось так цілу ніч непокоїло, так не давало спати, що вона аж встала і пішла до кімнати, де спала Антелика. Тут застала, вона двері отвором і вже всего догадалася. Вона не знала де Ангелика поділася, щоби зараз за нею побічи та і боялася, щоби ще до чого гіршого не довести та вже тут чекала.
Ангелика зараз припала до неї і не змішавшись ані трошки стала її обіймати за шию; мало її серце не вискочило з радости, так тішилася, бо вже не потребувала з нічим таїтися.
— Ах, мамцю моя, мамцю, якаж я щаслива! Все вже добре буде, ми поберемося!
Губертина не відозвалася ані словом, лиш споглянула дівчині строго в очи. Але і зараз щезла всяка її обава, коли побачила дівчину як цвіток перед собою, коли побачила її ясні очі і ті невинні уста дівочі. А все-ж таки ждав її ще великий смуток; вже тепер по її лиці потекли рясні сльози.
— Бідна ти моя дитинко! — зітхнула вона тихенько, як вечером перед тим у церкві.
Ангелика аж зжахнулась, коли побачила що Губертина, котра завсігди була так спокійна, тепер розплакалась; вона ще ніколи не бачила, щоби Губертина так була зажурена і плакала.
— Мамо, що се вам такого? Чого-ж ви так зажурилися? — відозвалася вона. — Правда, що я недобра для вас була, що все перед вами таїла. Коби ви знали, як то мені тяжко приходило перед вами таїтися; коли-ж бо то вже так, що як зараз, не скажеш, то відтак не маєш вже відваги… Не гнівайтесь на мене, простіть мені!
Вона сіла коло неї і обняла її рукою. Стара лавка в зарослім мохом кутику під катедрою, здавалася під нею западати. Понад їх голови хилився цвіт лелій. Правда, на сім місці виростав ще корчик дикої рожі, котру Ангелика сама доглядала, бо хотіла переконатися, чи з неї не виростуть правдиві рожі. Від якогось часу вона призабула на той корчик і він ріс собі дико, як і давнійше.
— Я вам, мамцю, все розкажу, але лиш до уха.
І дівчина почала шепотом розповідати Губертині всю історію своєї любови та щебетала без кінця і міри; не пропустила ані найменшої дрібниці і розповідала все так, як було від самого початку. Аж її горячо робилося, коли стала собі все нагадувати. Її здавалося, що то вона так сповідається. Ані на хвильку не спинилася і говорила все отверто. Горяча кров виступила на її личко, очі аж засвітилися від гордости, а вона все таки не могла голоснійше промовити.
На кінець перебила її Губертина і стала також стиха говорити.
— Іди собі геть від мене! Отже аж до того вже прийшло? Добре ти поправилася, ти все ще як той вітер, що нараз зірветься а за хвилю вже його нема… Ох ти горда і палка дівчино! З тебе все ще та сама, що колись не хотіла в кухни помивати та все лиш собі свої руки цілувала.
Ангелика аж не могла здержатись від сміху.
— От, ліпше не смійся! Прийде час, що собі ще очі виплачеш… Де-ж тобі моя дитинко за него віддаватися!
А Ангелика стала ще ліпше сміятися; аж заходилася від сміху.
— Що се ви, мамо, говорите? Чи хочете мене тим покарати, що собі глузуєте з мене? Та-ж то така проста річ. Він ще нині поговорить з своїм татом, а завтра буде вже все в порядку.
Чи вона справді так думала? Губертина мусіла бути таки дуже завзята, коли раз-у-раз лиш своє говорила: Якась там вишивачка без імени, без маєтку, мала би вийти за Фелисіяна з Готкерів, богача, що має яких пятьдесять міліонів, що є послідним потомком одного з найстарших родів в Франції!
— А чому-ж би ні? — відповідала Ангелика спокійно на кожду нову замітку.
— Та-ж таке подружжа, то був би скандал, бо то не водиться в цілім світі. Всі були би тому противні, і вона відважилась би з всіми боротьбу вести?
— А чому-ж би ні?
— Кажуть, що Преосвящений дуже гордий на своє імя та не має уваги для ніяких залицянок. А вона собі думає, що його переробить.
— А чому-ж би ні? Аж смішно, мамо, який вже у вас цілий світ злий, — додала вона з повною вірою в своє щастя. Я вам кажу, що все буде добре!… Ще два місяці тому назад ви з мене сміялися та глузували, — пригадуєте собі? — А чия правда? Все так сталося, як я вам казала.
— Побачиш, нещаснице, який з того всего буде кінець!
Губертина аж від розуму відходила з розпуки. Аж тепер стало її жаль, що вона виховала Ангелику в такій несвідомости. її стало прикро, що вона не навчила її, як то треба нераз тяжко відпокутувати за нерозважний крок та що то значить світ і що то на нім не раз діється, що аж сором про те згадати; але в сій хвилі сама не знала вже, від чого почати. Її стало прикро на саму згадку, що вона могла би колись мати на своїй совісти нещастя сеї дитини, за то, що виховувала її так, як би в якім монастирі, що дала її рости в пустих мріях.
— Та бо, видиш, серденько, ти не могла би вийти за него, хоч би проти нашої волі та проти волі його батька.
Ангелика призадумалась, споглянула відтак на Губертину і сказала:
— Чому-ж би ні? Я люблю його і він мене любить…
Мати обняла її обіруч і пригорнула до себе. Не говорила ані слова, лиш споглядала в її личко. Місяць під мракою зайшов був вже за катедру. На сході розступалася мрака і червонілася вже від сходячого сонця. Обі жінки стояли серед глубокої тишини на свіжім раннім воздусі, часом лиш защебетала якась птичка, що вже була пробудилася.— Ох, моя дитинко, лиш обовязок і послушність дає щастя. За одну годину пристрасти та гордости приходиться відтак вянути і сохнути ціле життя. Хочеш бути щаслива, то покорися, відречися всего, пропадай без сліду…
Вона міркувала, що Ангелика рада би вирватися з її обнять, і почала перший раз тепер про те говорити, чого досі ніколи не розказувала.
— Хіба-ж ти думаєш, що ми, тато твій та я, щасливі? Ми може-б і були щасливі, коби нам тяжкий біль не задавав муки…
Вона стала ще тихійше говорити і оповідала дрожачим голосом, як Губерт пібрався з нею проти волі її матері, як їм померла дитинка, як вони сподівалися другої та все на дармо, бо за кару за їх провину лишаться мабуть бездітними. А все-ж таки вони дуже любилися і жили спокійно з праці своїх рук. Вони були-б певно нещасливі, жили-б певно в сварці і незгоді, а життя було-б їм сталося пеклом па землі, як би не то, що обоє старалися якось з собою годитися, він своєю добротою, а вона своїм розумом.
— Розваж же дитинко, най тобі нічого не забагається, від чого будеш мусіла відтак ціле життя страдати… Будь покірна і послушна і не давай серцю волі…
Ангелиці зробилось важко на серці, личко її поблідло і мало вже сльози не покотились з очей.
— Мамцю, не завдавайте мені жалю! Я люблю його і він мене любить.
І з очей покотились її сльози. Слова матері, що таки щиро звірилась перед нею, зворушили її, тронули глубоко; на її лиці видно було велике занепокоєння, як би від того, що вона побачивши крихіточку правди, мусіла її признати. А вона так радо хоч би і душу була би віддала за свою любов.
А тепер вимірила Губертина найтяжший удар.
— Я не хотіла завдавати тобі відразу великого жалю, але воно таки добре, щоб ти про все знала… Коли ти вчера пійшла вже була на гору до себе, розпитувала я отця Корнила, чому Преосвящений так довго не хотів ніяк брати свого сина до себе до Бомонту… Владика — казав він — дуже журиться тим, що його син, молодець дуже горячий, не розважує нічого а так на осліп кидається в життя. Йому дуже жаль, що він не міг вивести його на священика, а тепер і не має надії зробити з него чоловіка, котрий би занявся чимсь таким, що відповідало би його становищу і його маєткові. З него зробився лиш якийсь пристрастний та шалений чоловік, от, артист тай годі. Владика дуже боїться, щоби в його сина не відізвалась його власна натура, через котру і він так дуже страдав… Він боявся отже, щоби син не стрілив якої дурниці та незанапастив своєї душі і серця, взяв його до себе, щоби його чим скорше оженити.
— Та що дальше? — питала Ангелика, не розуміючи все ще нічого.
— Заки він ще сюди приїхав, постановили вже були його оженити і все вже урадили. Отець Корнил сказав мені виразно, що Фелисіян має в осени женитися з панною Клярою з Воанкуртів… знаєш, з тих Воанкуртів, що то їх дім зараз коло єпископської палати. Воанкурти від давна в великій дружбі з Преосвященим. Обі сторони можуть бути тим дуже вдоволені, бо то і маєток і становище в суспільности зовсім собі відповідають. Отець настоятель похвалює також то сопружество.
Дівча не чуло вже того, що її мати так на розум клала. Перед очима Ангелики станула нараз Кляра. Вона виділа її перед собою так, як то часто видала її зимою в парку, або у велике свято в катедрі: росла брунетка в її літах, дівчина гарна, далеко гарнійша від неї, а коли ішла, то ніби яка царівна. Люде говорили, що вона дуже доброго серця, хоч на око якась дуже холодна.
— Він жениться… з тою високою, гарною, богацькою дівчиною…
Вона промовила ті слова, як коли-б крізь сон. Нараз почула, що її щось зловило за серце.
— То він не сказав мені правди! Він мені про те і не згадував! — промовила вона на весь голос.
Тепер аж прийшло її на гадку, чого то він був так на хвильку призадумався і чого так був почервонів, коли вона йому говорила, що вони поберуться. По її тілі пішов так студений мороз, що вона аж зблідла і похилила головку на плече матері.
— Моя дитинко, моя люба, солоденька донечко… Важко було мені теє тобі розказати, але ще більше було-б важко не говорити тобі нічого, щоби ти аж сама довідалась. Вирви ніж з свого серця… Скажи собі, кілько разів пробудишся з рана, що ти дурна була, що Преосвящений, той немилосерний Іван XII, котрому його безмежну гордість світ ще до нині не забув, не дасть свому синові, послідному потомкові свого роду, повінчатися з бідною вишивачкою, що знайшлася під дверми і котру такі бідні люде, як ми, взяли за свою дитину.
Ангелика ледви ще зачула сі слова, бо аж умлівала і не говорила вже нічого. Що то так холодом повіяло по її лиці? Якийсь студенний вітер повіяв з понад дахів а в ній аж кров застигла. А може то було горе сего світа, та сумна дійсність, про котру говориться як про вовка, та котрою страшать нерозумних дітей? В ній відзивався ще якийсь біль, але не вразив її глубоко, бо таки зараз почала звиняти Фелисіяна: він же не сказав її неправди, от лиш мовчав. А хоч би батько і дійсно хотів його женити з тою богачкою, то він певно би на то не пристав. Він ще лиш не важився проти того боротьбу розпочати. Не говорив нічого, бо може аж тепер рішився тому спротивитись. Тепер перший раз стала її власна судьба непевна, перший раз в життю почула на собі удар важкої руки судьби і аж зблідла, а все-ж таки не стратила надії, не перестала вірити в то, що в своїх мріях собі видумала. Все мусить так статися, як то вона вже від давна видумала в своїй головці; лиш не стало вже її давної гордости, вона покорилась і здалась на ласку Божу.
— Правда, мамо, що я согрішила, але вже більше не буду… Вірте, що вже завсігди буду вас слухати і нехай діється воля Божа.
Ласка Божа говорила з неї, але до побіди було ще далеко, бо так вже, бачите, її виховали. Чому-ж не мала вона вірити, що прийде колись той день радости і щастя, коли-ж досі все довкола неї було так благородне, так для неї прихильне? Вона лиш бажала, щоби була так розумна, як свята Катерина, так скромна як Єлисавета, щоб її всі святі допомогли бути так непорочною, як свята Агнія, а була певна, що всі вони допоможуть її до побіди. Хіба-ж стара її подруга, соборна церква, та Маріїнське поле і Шеврота, хіба-ж мала і холодна хатина Губертів та і самі Губерти і все, все, що вона так дуже любила, не стануть в її обороні, коли вона буде покірна і чистого серця?
— Обіцюєш отже, що не підеш проти нашої волі, особливо-ж проти волі Преосвященого?— Так, мамо, я вам обіцюю.
— Обіцюєш, що ніколи і не споглянеш на того молодого чоловіка, та що ніколи і не подумаєш про те нерозважне подружжа?
На то питання зробилося її аж слабо коло серця. Ще раз хотіло воно опертися, ще раз заговорити, але головка її повисла в долину, Ангелика зовсім покорилась.
— Обіцюю вам, що ані не подивлюся на него, ані не буду старатися, щоби ми пібрались.
Губертина пригорнула її ще дуще до себе і дякувала її за її покірливість. Ох, бо-ж то тяжкий жаль розлучати любку від милого лиш задля того, що їм добра бажається. Її як би зломило; аж налякалася, коли побачила, що то вже білий день, і встала. Птиці стали вже голосно щебетати, але ще не видно було, щоб котра злетіла. Хмари на небі розступалися як та мрака в синім воздусі.
Ангелика мимохіть споглянула на корчик дикої рожі і добачила на нім мізерненький цвіт та якось сумно усміхнулася.
— Добре ви, мамо, казали, що не йому родити правдиві рожі!