Мрія (Еміль Золя)/V
То не була забавка, коли Губертина що три місяці забиралася до великого прання. Тоді наймалося звичайно одну жінку, бабусю Ґабе. Через чотири дні ніхто тоді і не подумав про вишивання. Навіть і Ангелика ставала до прання і милила або ішла до Шевроти полокати білля. Коли виймили білля з золи, поскладали його на малий візок та вивозили крізь вузонькі ворітця на ріку. Цілий день пеклися відтак на сонці на Маріїнськім полі.
— Мамо, сим разом і я буду прати; то така для мене утіха!
Аж заходячись від сміху закотила Ангелика рукави повисше ліктів і стала бити праником так, що аж вода на всі боки розприскувалася. Вона була дуже рада з того, що може трохи наробитися на свіжім воздусі і прала з всеї сили.
— Правда, мамо, то аж здоровійше так трохи попрати; і сила від того береться!
Шеврота плила косом через Маріїнське поле; вода несла в ній зразу поволи, а відтак бистро і місцями творила навіть досить глубокі плеса. Ріка випливала попід ліску з-під муру єпископського города а на другім кінці в куті коло дому Воанкуртів щезала під мурованим склепінням ніби десь під землю і випливала знов аж яких двіста метрів далеко коло Долішньої вулиці а відтак вже вливалася в Лінелю. Треба було добре уважати, щоби відтак не бігати світами: кожда шматинка, що упала в воду, то так як би вже і пропала.— Заждіть, мамо, заждіть! Я приложу рушники каменем… Побачимо, чи та злодійка вода вхопить їх з під него!
Вона приложила білля каменем, а сама побігла ще по другий до млина і аж радувалася в душі, що може трохи помогти та потрудитись; коли-ж стовкла собі палець, то лиш стрясла ним і сказала, що то нічого не вадить. Діди, що жили в розваленім млині, ходили в день за прошеним. На полі було отже пусто і тихо, не видно було ані живого духа, лиш часом зашуміли густі верби та високі тополі або зашевелілися буряни, в котрих можна було сховатися по саму шию. З сусідних городів, обсаджених високими деревами, віяло якимсь холодним спокоєм. Від третої години з полудня почала вже і тінь катедри ставати довша, а з неї нісся ніби аж якийсь запах кадила на поле.
Ангелика прала білля ще дуще а праник в її здоровій білій руці так і літав по воздусі.
— То-ж то я собі в вечір попоїм, мамо!… А ви казали, що дасьте мені торта з суниць.
Але сим разом мусіла Ангелика вже сама полокати білля на ріці. Бабусю Ґабе було підвіяло і вона того дня не прийшла, а Губертина мусіла поратися коло хати. Ангелика підложила собі соломи під коліна і полокала один кусень за другим, бовтала ним доти по воді, доки аж не відпливала вода чиста як сльоза. Вона не конче спішилася. Вже від самісінького рана взяла її була цікавість, бо і не мало здивувалася, коли побачила, що якийсь старий робітник в сірім кафтані почав ставити руштовання під вікном каплиці Готкерів. Мабуть бралися направляти малюнок в вікні. А вже давно був би час його відновити: святому Юрію неставало кілька шиб а замісць других, мальованих, що Бог знає коли вже були повибивалися, вставлено біле скло. А все-ж таки тота робота щось її дуже була занепокоїла. Вона вже так була навикла до того святого змієвбийника та до царівни, котра вела за собою на поясі змія, шо аж мало не плакала; її здавалося, що то хотять ще більше потовчи старий малюнок. Та-ж то таки гріх тикати таку стару річ та щось там на ній зміняти. Коли-ж вертала з полуденку, то вже годі було їй гніватися: на руштованню стояв тепер другий робітник, але вже молодий. Він мав на собі такий самий сірий кафтан. Вона зараз його пізнала, то був той сам.
Ангелика ані трошки не засоромилась, лиш приклякла знов на солому на пралі. Засукавши рукави повисше ліктів почала знов полокати білля в ріці. То він був, такий рослий, білявий, з маленькою борідкою і кучерявим волоссям ніби який молоденький божок; його лице білілося так само, як тоді при світлі місяця. Вона вже не боялася, щоби малюнкови в вікні щось не сталося; коли то він до него взявся, то зробить його хіба лиш ще красшим. Та ані трошки не стало їй дивно, що він в тій сірій свитині виглядав як робітник, бо і вона прецінь була також лиш робітниця а він певно той маляр, що на склі малює. Противно, коли пригадала собі давні свої мрії, що вона мусить таки колись стати царівною, то її аж сміх з того збирав. Та-ж про те очевидно і бесіди не може бути. А хто знає? Ану-ж він колись стане тим, чим має бути. Тоді з вершка катедри посиплесь золото дощем а музика разом з орґанами заграє марш тріюмфальний. Її навіть на гадку не прийшло подумати над тим, звідки він береться там в день і в ночі. Коли він не мешкав в однім з сусідних домів, то міг зайти туди хіба лиш з вулиці Ґердаш, що іде здовж муру єпископської палати аж до вулиці Маґльоар.
Так проминула одна весела година. Вона полокала білля і схилилася так, що аж мало лицем до самої води не дотикала. З кождим новим куснем піднесла вона голову і зиркнула до него, хоч в тім було і трохи пустоти, мимо того, що її серденько дуже важко билося. А він стояв на руштованню і ніби то дуже пильно оглядав вікно, де в нім що треба направити та все споглядав на ню з боку, а лиш то його дуже соромило, що мусів бути задом до неї обернений. Дивна лиш річ, що він так скоро червонівся, і що його біле лице могло так скоро прибрати иншу краску. Така вже була його врода, що коли бувало лиш трохи чого врадується, або лиш крихітку розсердиться, то зараз вся кров набігає йому в лице. Він був сміливий, а все-ж таки так чогось налякався, як та мала дитина, коли вона на него поглянула; аж не знав, що зробити з руками і дрожачим голосом давав якісь прикази свому старшому товаришеві.
А Ангелика аж раділа, що могла бовтатися в воді і любувалась в тім, що вода аж рвала її руки. Вона чула інстинктовно, що він так само невинний, так само ще нічого не знає, як вона, і що йому так само хотілося дуже як і її зазнати життя. По що-ж тут голосно говорити, що то було то, що викликують невидимі віщуни любови, то, що говорять губи, хоч і пари з себе не пускають. Вона підняла головку і побачила, що він як раз в тій хвилі відвернувся. Серед такої роскішної забави проминали хвилі за хвилями.
Нараз побачила вона, що він зіскочив з руштовання і пустився бурянами, як коли-б хотів вийти на поле, щоби ліпше видіти. Вона аж мало не розсміялася, бо зміркувала, що він хоче лиш до неї підійти. Він рішився енерґічно, як пристало на сміливого мущину, що все ставить на одну карту; забавно лиш виглядало, що він, підійшовши до неї вже лиш на кілька кроків, обернувся нараз до неї задом і пристав та нараз знайшовся в такім клопоті, що аж не важився обернути. Через хвильку думала вона, що він вернеться назад до вікна, звідки прийшов, і ані не оглянеся. Але він таки надумався і обернувся, а в тій хвилі підняла і вона головку та споглянула на него, як би насмішливо; їх очі стрітилися і спочили на собі. Обоє страшно змішалися: вона не знала, що діяти, і була би певно не дала собі ради, колиб не була трафилася драматична пригода.
— Падоньку мій! — крикнула Ангелика, як не своїм голосом.
В своїм зворушенню пустила вона з водою барханову сорочку, котру вже лиш механічно полоскала. Вода понесла її бистро; ще хвилька і вона була-б щезла на плесі під муром Воанкуртів під тим склепінням, де Шеврота щезала під землю.
Настала хвиля найбільшого страху. Він догадався, що сталося, і побіг чим скорше долі рікою. Але вода не чекала а плила скоро як стріла по гладоньких ріняках. Прокляту сорочку несло скорше як він міг бічи. Він нахилився над воду і думав, що вже її схопить, але в його руці лишилась лиш піна. Так два рази йому не удалося. Аж за третим разом він таки вже не надумуючись скочив відважно у воду, як коли-б то розходилося про життя якого чоловіка, що потапає, і витягнув сорочку як раз в хвилі, коли вона мало що вже не щезла під склепінням.
Ангелика, що досі з трівогою дивилася, як він бігав за тою сорочкою, чула вже, як її на сердешний сміх збирається. То-ж бо то і пригода! Кілько-ж то разів вона придумувала, як би то було, коли-б вона була де над яким озером а якийсь молодий мущина, такий гарний як той день Божий, скочив за нею у воду! Тепер же вже й той святий Юрій не був у неї відважнійшим, як той молодий робітник, маляр в сірім кафтані. Коли-ж побачила, як він йшов з замоченими ногами назад і як незручно ніс сорочку, з котрої вода гаки цюрком бігла, та як собі нагадала, як то він завзято скочив у воду, то аж мусіла собі губи закусити, щоби не розсміятися; її страшно кортіло сміятися.
Він не бачив нічого лиш її перед собою. З тим придушеним усміхом на лиці, в тій молодости, котра аж на скрізь переймає і від котрої аж задрожиш, здавалась вона йому пречудною дитиною. Мокра від води, з почервонілими від полокання руками, виглядала вона як то чисте і ясне жерело водиці що добувається в лісі серед ясного дня з під моху, саме здоровля, сама роскіш. Подобала на добру ґаздиню, то знов на якусь царівну, ніби перебрану в свитину робітниці; її гнучкий стан, її подовгасте лице казало догадуватись, що то якась царівна, така гарна, як то буває хіба в казці. Він аж не знав як її віддавати сорочку, така була краса, зовсім таки як намальована. Він ще більше змішався, бо зміркував, що видивився на ню, як дурний, а її так на сміх збирається, що вона аж губи закусує. Не було що робити — він подав її сорочку.
Ангелиці здавалось також, що вона розсміється йому в очи, скоро не закусить губ. Бідний хлопчисько, її аж жаль його стало. Так що-ж, коли-ж вона не могла вже витримати; аж надто була щаслива, щоби не розсміятись на весь голос.
Наконець думала, що вже промовить; вона хотіла лиш сказати: „Спасибіг Вам!”
Аж тут знов її сміх взяв, вона зайшлася від сміху і не могла промовити ні словечка. Сміх роздався довкола, понісся сильний і дзвінкий голос, а йому вторували кришталеві филі Шевроти. Він вже таки зовсім не тямився і не міг промовити ні слова. Його бліде лице стало як бурак червоне а очи, звичайно несмілі як у дитини, засвітилися як у орла. Він відступився і щез десь з старим робітником а вона стала далі полокати білля, що аж вода на всі боки розприскувалася, і рада з щастя, яке її сьогодня стрітило, не переставала сміятися.
На другий день досвіта, бо вже від шестої години, взялись сушити білля, бо через ніч і так воно вже з грубшого висохло. Настав був вітер, що як раз добре сушив. Вони розстелювали білля таки на зарінку, прикладали кожду штуку на всіх чотирох кінцях камінням. Зарінок аж забілівся від него, здавалося, що то скрізь по нім зацвили так білі квітки.
Коли Ангелика поснідавши вибігла подивитися, чи все в порядку, то аж мало собі волосся не рвала на голові; здавалося, що вже все білля порозлітається, такий був сильний вітер, хоч на небі не було ані хмарки. Одно простирало понеслось десь світами, а рушники аж на вербу викинуло. Вона здіймила рушники, а тимчасом позад неї зірвало знов хусточки. А тут нема нікого! Не знала вже, що діяти. Взялася розстелювати простирало, а тут вітер так його рвав, що аж умучилась; простирало так шуміло і лопотіло, що аж її заглушало.
Нараз серед того вітру роздався якийсь голос.
— Може вам, пані, помогти?
— То він, а вона не мала коли і подумати, тільки було у неї роботи, та длятого і зараз відозвалася:
— Коли ваша ласка, то поможіть!… Візьміть за спід і держіть міцно!
Вони розтягнули простирало, що лопотіло як яке вітрило, і держали його міцно своїми сильними руками. Відтак розложили обоє простирало на землю і приложили його кінці камінням. Через хвилю ще постояли обоє на колінах проти себе, лиш біле як сніг простирало ділило їх від себе.
Ангелика почала знов усміхатися, але вже не злосливо, а ніби так як би хотіла йому подякувати. Він став тепер сміливійший.
— Мені на імя Фелисіян.
— А мені Ангелика.
— Я маляр, що малює на склі. Мене закликали направити он то вікно в церкві.
— А он то наша хата, там мої тато та мама, а я вишивачка.
Вітер дув так сильний, що аж дух в них запирав і розносив далеко їх слова а вони купаючись в теплім світлі сонця розказували собі про річи, про котрі вже давно знали.
— Чейже в церкві не будете вставляти нового вікна?
— А вже-ж, що ні. Направки не буде і слідно… Воно мені так само подобається, як і вам.
— Знайте, що воно мені таки дуже подобається. Які там приємні краски… А я навіть вишивала з него святого Юра, але він якось мені не удався.
— От маєте! Неудався!… Хіба я його не видів? Мабудь то той сам, що вишитий на червонім фелоні з оксаміту, на тім, що то його що неділі бере на себе отець Корнил. То чудо не вишивка!
Вона почервоніла з радости та чим скорше відізвалась:
— Приложіть простирало з лівого боку каменем, а то ще вітер його схопить.
І в самім ділі, простирало лопотіло вже мов крильми та пташка, що її зловили, і було-б вже з вітром полетіло, аж він його чим скорше приложив каменем. Тепер мали вони вже спокій і ходили лиш стежками поміж білля, щоби все добре оглянути, а він все лиш розглядався, чи ще де не звіяло якого обруса або якої скатерті. То було для них зовсім природно. Ангелика стала при тім говірлива; вона оповідала, яку має що дня роботу та що її найліпше подобаєсь.
— Я дуже люблю, коли кожда річ на своїм місці. У нас є годинник, а на нім зазулька, то вона мене будить що рана в 6-ій годині. Розуміється, що я швидко убираюся. Тут мусять лежати панчохи, там мило… чиста привичка. Але я спершу не така була; я була давнійше дуже неопрятна. Мама мене бувало так сварить, що аж страх!… А в робітні я нічого би добре не зробила, коли-б мій столець не стояв все на однім місці проти світла. Щастя ще, що я умію однаково робити, чи правою, чи лівою рукою, мені то все одно. То ласка Божа, бо того не всі утнуть… А як я цвіти люблю, страх! А все-ж таки не можу знести, коли коло мене стоїть китиця цвітів; мене зараз голова розболить. Лиш одні фіялочки можу ще знести і то навіть дивна річ, що мені від них зараз стає лекше. Аби мені як було не добре, а я аби лиш зачула фіялки, то і зараз стане мені лекше.
Він слухав її одушевлений. Її дзвінкий і милозвучний голос вражав її глубоко і аж завертав йому голову. Здається, що людський голос мав на него якусь незвичайну силу, бо від мягкого і ніжного голосу декотрих людей ставали йому аж сльози в очах.
— От бачите! вже сорочки і повисихали, — відозвалась вона, перериваючи своє оповідання.
Відтак стала вона дальше розповідати зовсім щиро і отверто, як коли-б хотіла, щоби кождий бачив її такою, якою вона дійсно була.— Правда, біла барва завсігди гарна? Синьої та червоної барви я часом стерпіти не можу, а біла мене завсігди веселить. То-ж то бо і є: біла барва нічим не вражає, нераз аж хотілося-б в ній розплисти… Ми мали білого котика з жовтими смугами, а я йому ті жовті смуги замалювала. Він був такий гарний; так що-ж коли краска не довго його трималася… Моя мама не знає, що я все собі прячу останки білого шовку — я вже маю повну скринку — то аж розкіш нераз на него подивитися і взяти його в пальці… А відтак… є у мене ще одна тайна, але то вже велика! Що дня, коли я рано проснуся, то хтось стоїть таки коло самої моєї постелі, щось білого, що відтак десь відлітає і щезає…
Він її мабуть зовсім вірив, бо і не усміхнувся. Хіба-ж то все не було так зовсім природне і легко понятне? На ніяку, хоч би і як пишну царівну він би був так не задивився. Серед того білого білля на зеленій мураві здавалася йому Ангелика прекрасною, веселою і величавою. її погляд вражав його в саме серце і обіймав чим раз більше цілу його душу… Сталося… вже лиш вона одна була для него на світі і вона мусіла остатися його аж поки його життя. Дрібненьким кроком побігла Ангелика дальше а він все за нею з заду, повний того щастя, котрого дістати в свої руки не мав надії.
Нараз зірвався вітер а все білля піднялося хмарою з землі. Ковнірики, крізки з перкалю, батистові хусточки, воальки літали по воздусі як то стадо білих птиць, котрими буря гонить.
Ангелика бігла, що лиш мала сили.
— Ах, Господи!… Ходіть же, поможіть мені!
Обоє пустилися бічи. Вона ще над самим берегом Шевроти схопила ковнірик, він зловив між кропивою дві вояльки. Відтак догонили ще дві крізки одну по другій. Серед тої біганини, доторкнулася вона його три рази фалдами своєї спідниці і за кождий раз почула, як її щось за серце імило і що кров вдарила її в личко. Він знов доторкнувся її, коли підбігав, щоби ловити послідну хустку, що йому був вітер таки з рук вирвав. Вони задихалися і пристали. Нараз вона чогось так змішалася, що аж їй сміятися відхотіло; вже не жартувала і не глузувала з невинного і незручного хлопця. Що їй такого сталося, що вже не могла бути веселою і що її такий якийсь солодкий ляк взявся? Коли він подавав її хустку, доторкнулися обоє руками, обоє задрожали і споглянули на себе як би змішані. Вона трохи поступилася і станула безрадна не знаючи, що робити серед сеї надзвичайної пригоди. Нараз пустилась бічи як шалена з купою тонкого білля, лишаючи проче на Божу волю.
Фелисіян хотів щось промовити.
— Простіть!… Заклинаю вас…
Сильний вітер запер в нім дух. Він лиш видів, як вона втікала від него, мов би буря її пірвала з собою. Вона не питаючи нічого бігла помежи чисте білля, що ще лежало на сонці, аж забігла в тінь катедри. Ще лиш було їй скочити через ворітці від города не оглянувшись поза себе. Але на порозі вона як стій обернулася; в ній відозвалося якесь чувство доброти; вона не хотіла, щоби він собі подумав, що вона вже така недобра. Змішана і ніби усміхаючись відозвалася до него:
— Спасибіг! Спасибіг!
За що-ж вона йому дякувала? Чи за то, що помагав її ловити рознесене білля? Чи може за що иншого? Вона щезла. Лиш ворота замкнулися за нею.
Він остався самісенький серед вітру, що гонив безустанно аж попід хмари. У владичім городі шуміли дерева мов ті филі, що несуться по морю, а з попід каблуків в катедрі роздавався сильний голос. Але він не чув нічого, лиш то, що на билині з лелії тріпотів якийсь чіпець, а то був її чіпець.
З того дня виділа Ангелика за кождий раз, коли лиш відчинила вікно, що Фелисіян стояв там на Маріїнськім полі. Иноді направляв щось і коло вікна в церкві, щоби там лиш постояти, але робота ні на волос не поступала наперед. Він стояв цілими годинами в бурянах за вербою і виглядав її. То-ж то було мило та солоденько чи ранком чи з вечера усміхнутися до себе! Вона була щаслива і не бажала більше нічого. Велике прання не зараз настало, бо аж за тричмісяці, а до того часу були певно ворота від города замкнені. Але три місяці проминають скоро, коли можна бачитися що дня, а відтак, хіба-ж може бути більше щастя, як чекати дня, щоби з рана повитатись, або ждати ночі, щоб вечером розпращатись?
Зараз при першій стрічі розказала йому Ангелика все своє життя, все, до чого вона навикла, що любила, навіть всякі дрібні тайни, що скривала досі в своїм серці. Він був мовчаливий і сказав лиш, що йому на імя Фелисіян; більше нічого не знала про него. А може то так і мало бути, щоби женщина розкрила своє серце а мущина був для неї тайною. Вона і не дуже була цікава; вона знала, що таки її буде на верха і усміхалася лиш, коли собі нагадала те, що таки конче мусить настати. Вона не знала нічого про него, а все-ж таки відгадувала йому з очей його гадки. Він зявився, вона зараз його пізнала і обоє полюбилася.
Вони аж роскошували з радости, що бодай з далека можуть на себе споглядати. За кождий раз добачували вони одно на другім щось нового, що нову викликувало в них радість. Вона мала від голки так кінчасті пальці в яких він дуже любувався. У него знов були такі малі ніжки, що аж її заздрість брала. Ціла його урода припала була її дуже до вподоби і вона аж не знала, як йому дякувати за його красу а ще більше зрадувалася того вечера, коли добачила, що його борідка яснійша від волосся на голові, через що він так дуже був милий, коли усміхався. Одного дня рано він вернув від неї аж ошоломлений: вона бачите, перехилилася була через поручча а він добачив на її делікатній шийці якусь чорну цятинку. Навіть і серця їх стояли їм для себе отвором і там можна було за кождий раз щось нового добачити. Коли вона свобідним і гордим рухом відчиняла вікно, то йому здавалося, що то вона не вишивачка а просто сама царівна. Так само думала і вона, коли виділа, як він елястичним кроком поступає по мураві. Ще з першу, коли вони були разом, зміркували вони одно на другім всі добрі прикмети, добачили свою уроду. Кожда стріча приносила нову розкіш. Їм здавалося, що їх щастю нема вже кінця, що вони ніколи не надивляться на себе.
А мимо того став Фелисіян скоро нетерпеливим. Він вже не перестоював цілими годинами під вербами, для него вже мало було того щастя. Скоро лиш Ангелика явилася на бальконі і там сіла, він став зараз неспокійний і старався всякими способами зблизитися до неї. То стало її вже таки на добре гнівати, бо вона боялася, щоби хто не підглянув. Одного дня таки мало що вже не погнівались: він підсунувся був аж під мур а вона аж мусіла уступитися з балькону. Та катастрофа вбилася йому клином в голову, але з його лиця промовляла таки зараз така покора, він так здавався просити її прощення, що вона таки зараз на другий день йому простила і сіла собі в звичайній порі на бальконі. Та ба, коли йому то вже не було до вподоби і він став по давньому братися на штуку.
Тепер стало його нараз всюди повно на Маріїнськім полі; здавалося, що вже і само поле набралося від него тої горячки. Раз зазирав з поза дерева, то знов виглядав з поміж ожин. Иноді сідав як той голуб між галузями на дереві. Ходив чогось до Шевроти і ніби то дивився на воду, або ніби то поглядав на хмари. Раз побачила вона його серед розвалин млина; він виліз був на бальки розваленої шіпчини і рад був, що знайшов собі таке високе місце, коли вже ніяк не міг злетіти до своєї любки. Раз мало що вона аж не скрикнула, бо побачила його високо між двома вікнами на ґалєрії, що була на каплиці під хором. Як він лиш дістався на ту ґалєрію, коли ключі від дверей, котрими входилося на ту ґалєрію, були у паламаря? Яким чином опинився він аж на бани між підпорами ковчега і вершками побічних стовпів? Звідтам міг він заглянути аж в її кімнату, як ті ластівочки, що літали довкола вежі, хоч її і на гадку не прийшло ховатися перед ними. Від сего часу стала вона вже ховатися. Її брався чим раз більший неспокій; вона знала, що хтось за нею слідить, хоч все лиш двоє їх було. Коли-ж не боялася нічого, чого-ж її билося серденько у груди так сильно як то серце дзвона на велике свято.
Три дні минуло, а Ангелика і не показалася, так дуже налякалася того, що Фелисіян ставав чим раз сміливійшим. Вона заклялася, що і не подивиться в ту сторону, де він буде, і стала в себе вмовляти, що він не варт того. Так що-ж, коли і вона набралася вже тої горячки від него; вже і вона не могла висидіти спокійно на однім місци; все знайшла собі якусь причину встати від фелона, котрий вишивала. Коли довідалась, що бабуся Ґабе в великій нужді та ще і слабує, заходила до неї що рана. Тота бабуся жила також при вулиці Орфевр, три доми дальше. Ангелика приносила її то росолу, то цукру а часом бігала і по ліки до аптики аж на Широку вулицю. Коли одного дня вертала з флящинками до старухи, то аж горячий піт на ню виступив, бо застала Фелисіяна коло неї. Він спаленів цілий і вийшов тихцем з хати.
На другий день явився він знову, як раз, коли вона відходила; вона лиш не радо йому уступалася. Хіба він вже хоче, щоби вона і до бідних не ходила. На ню найшла була як раз та пора безмежної добродійности, в котрій була би дала все з себе, щоби лиш бідному помочи. Коли побачила, як то не оден гірко в нужді бідує, то її брав такий жаль, що аж сльози її в очах виступали. Вона бігала до діда Маскарта, старого сліпого каліки при вулиці Долішній; сама годувала його росолом, що принесе бувало в горнятку. Так само ходила до Шутів, двоє стареньких людей — чоловік і жінка; їм було вже може по девятьдесять літ — що мешкали в пивниці при вулиці Маґльоар; до них позносила вона була старі меблі, що валялися у Губертів на поді. Та не лиш до тих, але і до богато инших убогих заходила вона; до всіх, що жили в тій части міста і кождому щось потайком підоткнула та була щаслива, коли могла їм зробити яку несподіванку і стати в пригоді. Але від того часу стала вона всюди стрічати Фелисіяна. Ще ніколи не сходилася з ним так часто, як від тої пори, коли перестала ставати у вікні, щоби його не побачити. Вона була в чим раз більшім клопоті, і вже сама міркувала, що його поступовання починає її дуже лютити.
Але при тім всім було то найгірше, що вже і добродійність почала її надоїдати. Через того хлопчиська вже і добре діло ставало її якось немиле. Давнійше давав він поміч може яким иншим убогим, але не тим, що вона, бо він перед тим до них не заходив. Він таки десь засідав на неї, чи що, а відтак лазив за нею, щоби з ними познакомитись і їх від неї собі забрати. Кілько разів зайшла до Шутів з стравою в кошику, то завсігди застала у них навіть срібні гроші на столі. Одного дня побігла вона до діда Маскарта і понесла йому цілий свій маєток, десять су, бо він раз у раз просив тютюну, а то застала у него світячу як сонце двайцятьфранківку. Коли раз зайшла була до бабусі Ґабе, то вона навіть попросила її, щоби пішла розміняти банкнот.
Ах, як-же то її було прикро, що вона така безсильна! У неї не було грошей, а він міг ними сипати. Вона була рада з того, що її убогі дістають щедру поміч, але для неї самої було то дуже прикро, що вона не могла тільки давати, як хтось другий. Він, необачний, не здогадувався, що відбирав її тим охоту до доброго діла, коли, щоби її приподобатись, хотів ще більше бути щедрим від неї і сипав грішми, поминувши вже то, що вона мусіла заєдно слухати, як всі убогі його хвалили.„Такий добрий, такий щирий, а такий чемний панич”, — говорили всі. Все лиш про него говорили та показували дарунки від него, як колиб дарунки від неї мали вже за нізащо. Вона хоч заклялася, що вже забуде на него, а все таки розпитувала убогих про него: Кілько вам дав? Що він вам розказував? Правда, який він гарний, яке у него мягоньке серце, а який він боязкий? Але він певно десь все лиш про неї говорить! Відтак старалася знов від него зі всеї сили відпекувати, бо хіба-ж то не він був тому винуватий, що її так важко ставало на серці?
Але так не могло вже довше бути. Раз в вечер, в травні, коли вже смеркалося, прийшло таки до катастрофи. А то сталося у Лянбалезів, у тої дідівської родини, що жила в старім млині. Там були лиш самі жінки: стара Лянбалезиха, баба з поморщеним лицем, Тієнета, її найстарша донька, страшна ледащиця, літ яких двайцять, і її молодші сестри Роза і Іванна, у котрих обох споглядали очи зухвало з під рудого волосся. Всі четверо волочилися по вулицях за подайним або сиділи де в ровах коло дороги; вечером вертали вони помучені домів, та ледво сували ногами в дрантивих ходаках, повязаних мотузками. Як раз того вечера вернула Тієнета з пробитою ногою; вона забула десь на дорозі свої черевики. Сіла отже на дворі серед бурянів та добувала терня з ноги а її мати та обі сестри обступили її та лиш йойкали.
В сій хвилі надійшла Ангелика з хлібом в запасці, котрий їм що тижня приносила. Вона вийшла крадькома ворітцями від города і навіть не замкнула їх за собою, бо гадала зараз назад вернутись. Але вона забарилася на хвильку, коли побачила, що ціла родина чогось дуже бідкається.
— А вам що такого? Що таке сталося?
— Ох, моя люба панночко! — почала заводити Лянбалезиха, — ось дивіться що тото дурне сотворіння Боже собі наробило! Не буде могла завтра і рушитись, пропала-ж моя днина… Черевиків не має!
Роза і Іванна, у котрих очи як грань блищали з під розпатланого волосся, стали і собі кричати пискливим голосом:
— Черевиків не має, черевиків не має!
Тієнета підняла голову з вихудлим трохи лицем і з чорним на ній волоссям та не кажучи ані слова виймала собі голкою величезний кусень терня з ноги.
Ангелиці стало жаль і вона дала їм хліба.
— Нате вам хоч хліба.
— Та що нам з хліба! — відозвалася стара. — Хліба чейже не взує на ноги. А в Бліні ярмарок, такий ярмарок, що раз. Вона що року заробляла на нім більше як сорок су… Божечку мій, який буде сему кінець?
Ангелика з жалю і клопоту не знала, що вже казати. Вона мала при собі лиш круглих пять су. За пять су не купить черевиків, хои би і крадених. От і біда, що у неї не було ніколи грошей. Та ще як на лихо наднесло і Фелисіяна, він зявився десь таки саме коло неї. Мабуть чув всю розмову, бо вже стояв там від довшого часу. Вона вже таки зовсім не знала, що почати. Він десь за кождий раз візьметься звідкись коло неї і не знати як та звідки.
— Він вже вистарається звідкись черевиків… — подумала вона собі.
І в самім ділі, він підійшов близше. На темно синім небі засвітили перші зірки. На Маріїнське поле насунувся глубокий, тепленький спокій і вколисував його до сну; лиш верби червонілися з далека. Катедральна церква виднілася на вечірнім небі ще лиш як чорна смуга.
— Він її певно подарує якісь черевики.
Дур брався її голови. Не вже-ж таки лиш він мав би все роздаровувати, а вона не зможе ані разу над ним затріюмфувати! Мало що серце не вискочило її з грудей. Коби то вона була богачка, вона би вже була йому показала, що і вона уміє робити людей щасливими.
Тимчасом і Лянбалези добачили того доброго панича. Стара кинулась до него, а обі молодші сестри пустились до него мов ті гайворони та виставили руки; старша перестала довбати коло ноги і споглядала з під ока на него.
— Чуєте, жінко, — сказав Фелисіян, — пійдіть на Широку вулицю, ріг вулиці Бас!
Ангелика вже догадалася, в чім річ іде, бо там була крамниця якогось шевця. Вона перебила йому і була так змішана, що і не зважала що говорить.
— Чого аж туди ходити?… Пуста робота!… Та-ж ліпше…
Але, що „ліпше”, то вже не знала сказати. Що-ж її було тепер діяти, щоби показатись ще більше добротливою як він? Аж сама собі не вірила, як його зненавиділа.
— Скажіть, що я вас прислав, — говорив Фелисіян дальше, — і кажіть, най вам дасть…
Ангелика, аж перестрашена, знов його перебила:
— Та-ж прецінь ліпше…
Нараз притихла, сіла на каменю і чим скорше розвязала черевики та здіймила їх із ніг ба стягнула навіть і панчохи.
— Нате вам, візьміть собі! Так прецінь ліпше. По що ще кудась ходити.
— Моя ви люба панночко! Бог да прости вам! — дякувала стара Лянбалезиха і стала таки зараз як який знаток оглядати черевики, що були ще майже новісенькі. — Я їх в горі трохи розріжу, щоби ліпше пасували… Чуєш, Тієнето, ти бовване, то-ж подякуй за них!
Але Тієнета і слова не сказала а стала лиш видирати Розі і Іванні з рук панчохи, котрі вони вже собі хотіли взяти.
Аж тепер полапалась Ангелика, що вона боса і що Фелисіян може се добачити. Вона так змішалася, що аж не знала, що робити. Боялася ступити з місця, бо міркувала, що він ще ліпше може доглянути, скоро вона встане. Нараз зжахнулася, стратила ще більше голову і стала втікати. Її маленькі ніжки так і білілися лиш по траві. Почало ставати чимраз темнійше, між деревами коло Маріїнського поля а катедрою залягла була густа темрява. Серед тої темряви нидно було лиш білі як той пух на голубі ніжки, що перебирали по землі.
Ангелика боялась води і бігла перелякана понад Шевроту, щоби дістатися до кладки. Фелисіян побіг тимчасом навправці через корчі. Він, що доси був так несмілий, став тепер ще червонійший від неї, коли побачив її босі ноги. Його грудь палило мов вогнем: то відозвалась в нім з цілою молодечою силою та пристрасть, що запанувала в нім була під першої хвилі, а котру він рад би висказати таки на весь голос. Коли здогонив її і легенько лиш її доторкнувся, мав ще лиш тільки сили, що міг вимовити дрожачим голосом:
— Я вас люблю.
Вона стала мов би остовпіла. Через хвильку споглядала йому сміливо в очи. Її здавалося, що вона гнівається на него, що його ненавидить; а то все десь щезло і замінилось лиш ніби в якийсь страх ніби в невисказану розкіш. Що він такого сказав, що її в груди стало так якось зовсім инакше? Що він її любить, то вона знала, а тепер коли він шепнув її ті слова до уха, то її стало чогось так дивно, що вона аж задрожала. Він став смілійший і ризкрив би був ціле своє серце перед нею, та сказав лиш ще раз:
— Я вас люблю.
Нараз взяв її якийсь ляк від милого і вона стала знов втікати від него.
Тепер вже і Шеврота її не спиняла; як та сполохана серничка скочила вона у воду, її ноги аж задеревіли від студеної водиці, а вона таки чим скорше перебиралася по ріняках. Дверці від огорода замкнулися і ніг вже не було видно.