Мрія (Еміль Золя)/XIII
Ангелика вже вмирала. Доходила десята година перед полуднем, зима кінчилася а день був ясний і веселий; небо було сине а цілий світ купався в ясних проміннях сонця. Ангелика на своїй королевській, широчезній постелі з споловілими заслонами ледви ще трохи дихала; від вечера лежала без памяти. Лежала горілиць а її тоненькі висохлі руки, біленькі як слонева кість, спочивали верх покривала: вона ані крихітки не рушила ними а її очі були замкнені. Її делікатний профіль під ясним волоссям став був ще більше прозорий. Коли-б ще не той слабий віддих з її уст, то можна би таки думати, що вона вже нежива.
День перед тим Ангелика висповідалася і запричащалася, бо була вже дуже слаба. Добрий пан-отець Корнил запричащав її около третої години. Коли вечером смерть холодними крилами почала до неї спускатися, стала вона дуже просити єлеопомазання, сего небесного ліку, що сціляє душу і тіло. Її послідне слово, котре вона так тихо процідила крізь зуби, що Губертина ледви його дочула, була просьба за святий єлей, щоби її ним намастити, заки буде вже запізно. Але то було вже пізно в ночі і треба було чекати дня; коли відтак розвиднілося, післали зараз по отця Корнила і він мав тепер надійти.
В хаті тимчасом все приладжено і Губерти ще лиш дещо попрятували. Від ясного сонця, що вже досвіта озарило вікно своїм світлом, видавалося в кімнаті серед голих, білих стін, як коли-б то лише що починало зоріти. Стіл був застелений білою скатертю. На нім стояв хрест, а з правого і лівого боку горіли дві свічки в срібних канделябрах з світлиці. Трохи дальше стояла свячена вода і кропило, коновочка з водою і мидниця та рушник а відтак ще і дві посудинки з білої порцеляни, в одній були скубанки вати а в другій скрутлики з білого паперу. В крамницях в долішнім місті не можна було дістати инакших цвітів як лиш білі пеонії, і ними украшено стіл. В так прибраній кімнаті лежала Ангелика все ще з замкненими очима і віддихала коротко, так, що ледви її було чути.
З рана був доктор і сказав, що вона до вечера не дожиє. Може навіть бути, що вона таки так і на віки задрімає і вже більше не прийде до себе. Губерти були вже на все приготовані, сиділи засумовані коло неї і не відступали її ані на хвильку. Що-ж було діяти? Відплакати її годі було. Коли вони воліли, щоби вона померла, як мала зледащіти, то видко, що така була і Божа воля. Що тепер настало, то вже не в їх було силі, вони могли лиш все приймати з покорою. Не жалували нічого, але їх цілу душу обгорнув тяжкий біль. Відколи Ангелика слабувала, доглядали вони її обоє і не дали нікому чужому приступити до неї. І тепер в її послідній годині сиділи вони самі коло неї.
Губерт не знаючи сам, що робить, отворив дверці від кафлевої печі; дверці заскрипіли наче-б заводили. Відтак стало знов тихо тихісенько, в кімнаті було тепло, а пеонії ще більше від того побіліли. Від якогось часу чула Губертина поза муром в катедрі якийсь шум. Відізвався дзвінок а від його голосу задрожали і старі мури. То певно отець Корнил виходив з церкви з святим єлеєм. Вона зійшла на долину, щоби повитати його при вході до дому. Минули дві хвилі а на вузеньких сходах, що вели на гору, було чути, що хтось говорить. Губерта, що чекав в кімнаті, взяла якась дрож, а він в страху Божім і надії припав на коліна.
Замісць старенького пан-отця явився в дверях сам єпископ в альбі і фіолетовім епітрахилі. Він ніс срібну посудину з єлеєм умираючих. Його орлині очи гляділи неподвижно просто себе, його гарне бліде лице під густим сивим волоссям задержало свою світлість. За ним ішов, як звичайний слуга церковний, отець Корнил з хрестом в руці і з требником під пахою.
Епископ пристанув на хвильку на порозі і відізвався грубим голосом:
— Мир дому сему!
— І всім живучим у нім, — доповів троха тихійше священик.
Коли вони ввійшли до кімнати, явилася за ними і Губертина і вона аж дрожала зі зворушення і приклякнула побіч мужа. Схиливши голови в долину молилися обоє з цілої глубини свого серця.
На другий день по стрічі Фелисіяна з Ангеликою була межи єпископом а його сином страшна сварка. Того дня зайшов Фелисіян таки силою вже ранісенько до свого батька і ввійшов був навіть до кімнати, в котрій епископ цілу ніч молився, щоби забути на минувшість, що раз-у-раз ставала йому перед очима. Син мав все глубоке поважання для батька, але коли досі не противився його волі, то лиш длятого, що боявся, але тепер так в нім кипіло, що вже не міг здержатися. Оба мущини, тої самої крови і так само палкі, стали різко перечитися. Старий встав від молитви і з почервонілим лицем слухав мовчки сина та лиш дивився на него з гори. Молодому стало також лице як грань червоне. Чим раз більше гнівливим голосом став він батькові розкривати своє серце.
Він розповідав, що Ангелика занедужала і що вже вмирає; як її то дуже прикро вразило, що він намовляв її, щоби вона з ним втікала і як вона так покірна і чиста, як та свята, не хотіла на то пристати. Той був би вбийником, хто би тій послушній дитині дав умерти, котра лиш за згодою батька готова би за него віддатися. Тоді, коли вона довідалася, хто він є і який у него маєток, тоді як раз сказала: „Ні!” і щасливо поборола свою пристрасть. А він залюбився в ній на смерть і сам на себе лютий за то, що не є тепер коло неї і не може за одним замахом зробити конець свому і її життю! Мав же би батько дійсно бути так лютим, що волів би їх обоє загнати в могилу, як одним словом зробити їх щасливими. Хіба-ж гордість на імя, славу і маєток та щоби поставити на своїм, значить більше як щастя двох людей, що любляться? Фелисіян ломив руки і аж від розуму відходив та з разу благав батька а відтак став таки відгрожуватися і жадав конче, щоби він вволив його волю. Але єпископ стояв з набіглим кровю лицем і з заіскреними очима і отворив губи лиш на то, щоби сказати одно слово: Ніколи!
Тепер вже і Фелисіян не мав ніякої уваги і як божевільний станув проти батька. Став говорити про свою матір, а та згадка мов грім прибила єпископа до самої землі. То материна натура відозвалася в сині і домагалася права для пристрастної любови. Він став батькови докоряти, що не любив покійниці, а рад був, що вона умерла, бо инакше не був би так твердого серця супроти тих, що любляться і хотять жити на світі. Йому добре було виречися цілого світа, коли він монахом! Але в нім, в його сині буде завсігди ставати йому перед очима покійна матір і буде його мучити за то, що він мучить її дитину. Коли жиє її дитина, то і вона хоче жити на віки в дітях своєї дитини. Коли він не хоче дозволити свому синові пібратися з тою, котру собі сподобав, і котра має дати життя новому поколінню, то тим її наново убиває. Той не повинен іти на службу церкві, хто перед тим мав жінку. Батько стояв як остовпілий і мовчав, а він поважився навіть сказати батькови в очі, що є вбийником, що фалшиво присягав.
Коли опісля Преосвящений остався сам, то кидав собою, як коли-б хто пхнув його ножем в саме серце. Відтак впав він на коліна і хотів молитися. З його грудей добувався голос страшної муки. Ох, бо-ж то боліло його серце і годі було побідити слабосильність тіла! Женщину, що раз-у-раз ставала йому перед очима, любив він все ще так, як любив її першого вечера, коли цілував її білі ноги а того сина любив він так як частину з неї. Навіть і то молоде дівча, ту малу робітницю, котру він від себе відіпхнув, любив і поважав її так само, як його син. Всі троє доводили його ночами до розпуки. Мала вишивачка, ясноволоса і так собі простенька, від котрої аж заносило духом свіжої молодости, порушила в катедрі його серце, але він до того не признавався. Вона станула знов йому перед очима, ніжненька і чиста та повна глубокої покори. Совість його не гризла, бо він не старався її позискати.
Але що то значило, коли він чув в собі, що вона імила його за серце, хоч була сама низького роду, а на руках її були сліди від голки. Навіть тоді, коли Фелисіян так з усеї сили його благав, видів він поза її головою обі женщини, і ту, що перед ним плакала, і ту, що за свою дитину життя віддала. Обі любив він з цілої сили і сам не знав, звідки в нім брався такий опір, хоч так його дуже до них потягало. Він заридав гіркими сльозами і сам вже не знав, де шукати спокою. Просив Бога, щоби дав йому силу вирвати серце з грудей, бо воно вже відвернулося від Бога.
Владика молився аж до вечера. Коди вийшов з кімнати, було його лице жовте як віск. Його серце було розранене, але мимо того стояв він кріпко при своїм рішенню. Не міг нічого зробити і лиш заєдно повторяв собі то страшне слово: „Ніколи!” Бог лиш сам має право увільнити його від того слова, а Бог, до котрого він молився, мовчав.
Минули два дні. Фелисіян ходив як отроєний попід хату Губертів, щоби довідатися щось нового. Кілько разів вийшов хто з хати, то його брав такий страх, що він мало аж не омлівав. Так було і того дня в ранці, коли Губертина побігла до церкви, щоби покликати священика з святим єлеєм. Аж тепер він зміркував, що Ангелика не пережиє вже сего дня. Отця Корнила не було дома, він бігав по місті за ним, бо мав надію, що через него ще Господь Бог поможе. Коли-ж не знайшов отця Корнила, стратив надію і не знав вже, що робити; його взяла злість. Що-ж тут було діяти, щоби ще упросити ласки Божої? Побіг ще до батька і силоміць добувся до його кімнати. Батько зразу налякався, бо не міг з його уриваних слів нічого дорозумітися. Наконець дорозумівся, що Ангелика вже умирає та просить ще єлеопомазання. Ще лиш Господь Бог може її спасти. Молодий мущина, війшовши до кімнати, хотів був зразу представити батькови всю вину за його муки, хотів з ним на віки розійтися і назвати його таки йому в очі вбийником, але Преосвящений вислухав його без найменшого гніву, спокійно і поважно; його очи якось нараз заясніли, як коли-б тепер в його груди відізвався якийсь голос. Він велів Фелисіянові іти наперед, а сам пустився за ним сказавши:
— Коли така Божа воля, то і моя.
Фелисіянови пішов зразу мороз по тілі а відтак зробилося горячо. Його батько пристав на його добрі наміри і піддав свою волю під волю Всевишнього. Тут вже не про людей розходилося, тут була ще лиш надія на Бога. Коли Преосвящений брав в церкві святий єлей від отця Корнила, то він крізь сльози не міг вже нічого бачити. На силу лиш поволікся він за священиками, але до кімнати, де лежала умираюча, не важився зайти; прикляк лиш на обоє коліна на сходах перед отвореними дверми.
— Мир дому сему.
— І всім живучим у нім.
Преосвящений поставив святий єлей на стіл межи обі свічки, зробивши насамперед срібною посудиною знак святого хреста. Відтак приняв хрест з рук отця Корнила і підійшов з ним до недужої, щоби її дати поцілувати. Ангелика лежала все ще без памяти; її повіки були запалися, губи були затиснені а руки зложені разом; вона виглядала лиш як яка прозора, мертва фіґура, зроблена з каменя, подібна до тих, що то їх ставлять на могилах.
Преосвящений споглядав на ню через хвилю, а коли побачив, що ще слабо віддихає і що ще в ній є крихітка життя, приложив її хрест до уст. Він підождав хвильку а його лице прибрало за той час маєстатичний вид судді і ані сліду не було в нім видно людського почуття доки аж не побачив, що ані той ніжний профіль ані окружаюче його волосся не задрожало. Видно, що вона ще жиє і можна ще її гріхи відпустити.
Преосвящений взяв відтак від отця Корнила кітлик з свяченою водою та кропило, і підчас коли той держав перед ним отворений требник, покропий умираючу свяченою водою і прочитав слова:
„Покропиш мене іссопом — і стану чистий; обмиєш мене — і стану від снігу шілійший.”
Вода бризнула і як би легенькою росою покрила цілу постіль та освіжила її. Каплі упали і на її руки і на її лице, але одна капля по другій спливали по них як коли-б по холоднім марморі. Епископ звернувся і до свідків сего чина та і їх покропив. Губерт і Губертина, що стояли таки зараз побіч себе на колінах, схилили в глубокій вірі ще низше свої голови. Епископ поблагословив і кімнату і меблі та білі стіни і все, що там лиш було. Коли переходив попри двері, станув якраз проти свого сина, що стояв за порогом на колінах і гірко плакав закривши лице руками. Він підніс поволи три рази кропило в гору і покропив і його свяченою водою. Так отже покропив всюди свяченою водою, що мала прогнати тисячі а тисячі невидимих злих духів. В сій хвилі підібрався був блідий промінь зимового сонця аж до самої постелі; ціла хмара безчисленних атомів дрібного пороху уносилася мов жива в світлі, що спадало від вікна і окружала студенні руки умираючої.
Коли преосвящений вернув до стола, почав читати молитву:
— „Вислухай нас, Господи…”
Він не спішився. Він знав, що смерть засіла вже була поза рожевою заслоною, але він передчував, що її ще не дуже спішно і що вона ще почекає. А хоч дівча лежало без памяти і нічого не чуло, він її все таки спитав:
— Чи не маєте нічого на совісти, що вас мучить? Моя донечко, сповідайся своїх гріхів, злекши свою душу!
Ангелика все ще мовчала. Він зачекав хвильку, щоби вона відповіла, а відтак став її ще голоснійше упоминати. Здавалося, що він не зважає на то, що вона його не чує.
— Збери свої сили, проси з цілого серця прощення у Господа Бога. Свята Тайна може тебе очистити, може тобі додати нових сил. Отворяться тобі очі, уха стануть непорочні, ніздря освіжаться, уста стануть чистими а руки невинними.
Так говорив він і заєдно дивився лиш на Ангелику, доки всего не виговорив, а відтак сказав:— Говоріть за мною „Вірую”:
— „Вірую в єдиного Господа…”
— „Амінь”, — докінчив отець Корнил.
За дверми все ще було чути, як Фелисіян плакав, бо його надія таки вже зовсім щезала. Губерт і Губертина все ще молилися, похиливши голови в страху Господнім, а їм здавалося, що чують, як спускаються на землю всі невидимі сили.
Відтак відмовили з книги літанію, молитву до всіх святих а напослідок ще і Кіріє Єлейсон і завізвали небеса на поміч для чоловіка, сего безсильного і нужденного сотворіння на світі.
Нараз урвалися голоси і в кімнаті настала глубока тишина. Преосвящений обмив собі пальці водою, котру налив йому з коновочки отець Корнил. Тепер взяв він посудину з святим єлеєм, отворив вічко і станув коло постелі. Надходила торжественна хвиля єлеопомазання, котре змазує непрощені ще смертельні гріхи, що остались на душі по святім причастю, як ось гріхи, про котрі забулося, гріхи, котрих допустилося без свідомости, гріхи слабости людської, котра не допускає укріпитися в ласці Божій. Але звідки мали тут набратися гріхи? Вони приходили хіба з надвору на проміннях сонця з тими літаючими зеренцями пороху, що несли зародки життя на біле і холодне ложе смерти дівиці.
Преосвящений постояв хвильку а вдивившись відтак в Ангелику переконався, що вона ще слабо дихає. В нім все ще ані трошки не відзивалося людське чувство, хоч йому здавалося, що тут перед ним лежить якесь надприродне сотворіння, гарне як ангел. Його великий палець не задрожав, коли він вмочив його в святий єлей, не задрожав, коли ним помазував пять частей тіла, в котрих містяться пять змислів ніби ті віконця, котрими злий дух добирається до самої душі.
Він намастив насамперед очі на повіках, вперед праве, а відтак ліве; дотикаючись їх легенько великим пальцем зробив на них знак святого хреста.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям хай простить тобі Господь всі гріхи зору”.
І були її відпущені гріхи як: несоромний погляд, нечесна цікавість, марність світової забави, злі книжки, пролиті сльози смутку, котрому ми самі винні. А прецінь Ангелика не знала иншої книжки, як лиш ту з побожними оповіданнями, її овид заслоняла апсида катедри, котра замикала перед нею цілий світ. Вона проливала сльози лиш в боротьбі послуху проти пристрасти.
Отець Корнил взяв трошки вати, обтер нею обі повіки і завинув відтак вату в папірець.
Тепер намастив епископ уха на самих кінчиках, що білілися як перламутра, насамперед праве а відтак ліве; він ледви їх дотикався, коли робив на них знак святого хреста.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям хай простить тобі Господь всі гріхи слуху”.
І знов були її відпущені гріхи слуху як: заманливі слова і музика, хула, клевета, смілі предложення, роблені ніби то з любови, погані співи і розбуджуюча пристрасти музика, що під свічниками розкоші ніби то жалібно грає. Ангелика, що жила як в монастирі, не чула навіть безконечних сплетень і простацьких бесід сусідок, не чула навіть як погонич проклинає коня, котрого батогом зі всіх боків пражить. Її уха не чули иншої музики, як лиш святі пісні і гудіння орґанів та шептання молитви, від чого всего дрожала і холодна хатина, всунена під сам бік церкви.
Отець Корнил обтер знов так само уха кусником вати і завинув її в другий папірець.
Тепер приступив епископ до ніздрів, біленьких як два листочки рожі, насамперед до правого, а відтак до лівого: він очистив їх також знаком хреста.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям, хай простить тобі Господь всі гріхи нюху”.
І змисл нюху вернув назад в своїй первісній невинности. Всякий порок уступив з него, не лиш той, що походить з запаху тілесної похоти, який розсівають в воздусі так мило і солодко пахучі цвіти, що аж зводять на злу дорогу усипляючи душу, але також і гріхи внутрішнього нюху, що походять від злого приміру даного другим і від заразливої пошести скандалів. Ангелика же була чесна і непорочна як та лелія межи леліями, прекрасна лелія, котрої запах скріпляв немічних і розвеселяв дужих. То як раз вона була так дуже вражлива, що не могла навіть знести сильного запаху лелій а гіяцинти таки кидали її в горячку. Вона любувалася лиш в барвінку і горицвіті.Отець Корнил обтер її ніздря і так само завив вату в папірець.
Тепер приступив Преосвящений до стулених губ, помежи котрі ледви ще добувався слабий віддих; тут зробив він знак хреста на долішній губі.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям хай простить тобі Господь всі гріхи смаку”.
Цілий рот стався тепер лиш посудиною невинности. Тепер простилися її гріхи, що походять від безмежного вдоволювання змислови смаку, від пристрасти до ласощів і вина; її простилися всі провини язика, того найбільшого грішника на світі, його зїдливість і плюгавість, бо він то пускає в світ всі жалі, спори, війни і всякого рода сплетні та не лишає навіть на самих небесах чистого місця. Ангелика не пристращалася ніколи до ласощів; вона живилася як Єлисавета не розбираючи страв. А коли може жила в якім блуді, то лиш мрія доводила її до того, та надія на тамтой світ, та потіха невідомого, в котрій вона думала, що загорне весь той світ роскоші, котрий в своїй несвідомости сама собі сотворила, а котрий зробив з неї якусь святу.
Отець Корнил обтер губу і завив вату в четвертий папірець.
Наконець намастив Преосвящений і долоні, насамперед праву а відтак ліву, і знаком хреста святого здіймив з них гріхи.
— „Сим святим помазанням і своїм превеликим милосердям хай простить тобі Господь всі гріхи дотику”.
Тепер вже було ціле її тіло очищене від всіх пороків, від всеї погани, від рабунку, бійки й вбивства, а заразом і від всіх гріхів других частей тіла, як грудей, ніг і т. д., все що розпалює нашу кров, що з нас на весь голос відзивається, наша лютість, наші бажання і всі инші безмежні пристрасти та розкоші тіла, за котрими так уганяємо, заказані увеселення, за котрими наші члени тіла так напираються, все то тепер щезло. Ангелика умираючи в наслідок своєї побіди поборола перед тим в собі всю свою палкість, свою гордість і всі свої пристрасти; здавалося, що первородний гріх лиш на то на ню перейшов, щоби довести її до тим більшої слави і тріюмфу. Вона не знала навіть, що колись чогось бажала, що її тіло колись бажало любови, що той ляк, який брав її по ночах, був грішний, так була чиста її душа, так несвідома нічого злого.
Отець Корнил обтер впосліднє ватою її руки, завинув вату в папірець і відтак кинув всі скрутлики в вогонь в кафлевій печі.
Обряд єлеопомазання скінчився, Преосвящений обмив собі руки і приступав до послідної молитви. Він мав ще лиш дати умираючій свічку в руки і завізвати її, щоби вона відреклася злого духа і показала, що є чиста і невинна як новонароджене дитя. Ангелика лежала все ще як задеревіла з замкненими очима і стуленими губами. Святий єлей очистив її тіло, знак святого хреста лишив по собі сліди на тих пятьох віконцях її душі, але ані дрібку життя не викликав на її поблідлім личку. Чудо, на котре всі так чекали, не приходило. Губерт і Губертина, що ще стояли на колінах коло неї, перестали вже були молитися, їх почервонілі очі впялилися були в одно місце так, що здавалося, мов би вони на віки стали стовпом; вони подобали на фіґури основателів вікон церковних, що стояли коло них в кутиках а котрих мощі ждали воскресіння. Фелисіян підсунувся був на колінах аж під самі двері. Він перестав був вже плакати і підніс голову, щоби ліпше видіти.
Преосвящений приступив послідний раз до постелі, а за ним станув отець Корнил з свічкою, котру мали дати недужій в руки. Епископ постановив був довершити обряд в повнім його обємі і дати тим Всевишньому час сповнити своє діло. Длятого став Преосвящений говорити молитву:
— „Прийми горіючу свічку, стережи твого помазання, щоби ти могла, коли Господь прийде судити, вийти йому на стрічу з святими і жити на віки вічні”.
— Амінь! — докінчив отець Корнил.
Коли вони стали тепер розгинати Ангелиці пальці, щоби її вложити свічку, упала рука як мертва знов на груди.
Тепер бо і Преосвяіценого взяла сильна дрож. Він довго таїв в собі своє зворушення, але тепер вже не міг, і жертвуючи себе самого відкинув від себе і послідну черту своєї строгости. Він полюбив був то дитя ще з того дня, коли воно в своїй свіжій молодости припало було йому до ніг. Яке-ж воно бідне та нещасливе було тепер! В своїй смертельній блідости видавалася йому Ангелика так гарною, що він аж не міг поглянути на постіль, щоби в нім з жалю мало аж не краялося серце. Тепер вже і він стратив давний спокій а дві великі сльози покотилися йому з очей долі лицем. Годі її було так марно пропадати, умираючи мусіла ще його побідити своєю красою.
Він пригадав собі на то чудо, яке доказували з Божої ласки його предки, що уздоровлювали недужих. Йому прийшло на гадку, що то таки сам Бог так хоче, щоби він яко батько дав своє призволення. Він призвав святу Агнію, перед котрою цілий його рід припадав на коліна, і як Іван V, з Готкера, що приступав до умираючих від пошести, і цілував їх, так помолився і він та поцілував Ангелику в уста.
— Коли така воля Божа, то і моя!
Ангелика отворила нараз очі. Пробудившися з довгого омління споглядала на него без страху; губи її, ще вогкі від поцілуя, усміхалися весело. Так то мало все сповнитися; її здавалося, що то знов давний сон, давні мрії і думала, що то так і мусить вже бути, щоби Преосвящений сам повінчав її з Фелисіяном. Длятого піднялася вона і сіла на своїй широчезній, неначе королевській постелі.
Преосвящений аж яснів з радости, а з його очей било світло чуда. Він ще раз повторив молитву:
— Прийми свічку…
— Амінь! — докінчив отець Корнил.
Ангелика взяла запалену свічку в руку і держала її ціпко. Життя вернуло в ню назад, свічка горіла ясно і проганяла духів тьми.
По кімнаті понісся грімкий голос радости. Фелисіян, як би якимсь чудом несений схопився з землі а Губерти, як би знов тим самим чудом приковані, стояли на колінах і не могли рушитись та лиш видивилися на то, що сталося. Їм здавалося, як би постіль облило так ясне світло, що аж за очі ловило, а в промінях сонця літало щось білого ніби якийсь пух. Білі стіни і ціла кімната світилися як біленький сніг; серед того сиділа Ангелика мов та лелія, що піднялася і знов віджила. Її мягеньке ясне волосся окружало її личко мов би лучі сонця, а сині її очі ясніли як у якої святої; на біле її лице виступали знов сліди повного життя. Коли Фелисіян побачив, що вона віджила, аж не знав, що діяти, що така велика ласка Божа; він приступив до постелі і упав на коліна.
— Моя душечко, ви нас знов пізнали, ви жиєте… Я вже ваш на віки, мій батько на то згодився, бо така воля Божа.
Вона усміхаючись весело схилила головку.
— О я знала, що так буде, я того сподівалася… Все, що я собі думала, так і станеться.
Преосвящений, котрий тепер став знов вельми поважний, приложив її хрест до уст. Яко покірна рабиня Божа поцілувала вона се знамя. Преосвящений підняв відтак руку високо понад голови всіх і поблагословив всіх і вся, а Губерти і отець Корнил аж розплакались.
Фелисіян взяв Ангелику за руку. В другій її руці горіла ярко свічка невинности.