Міртала/III
| ◀ II | Міртала пер.: Михайло Лебединець III |
IV ▶ |
|
Йонатан свою торбу й сучкуватого кія кинув об землю й, навколюшки впавши, довго туливсь своїм обличчям до одежі Менохімової, що, осунувшися на стільчаку, тремтячими руками обіймав його шию, доторкав рамен і обличчя, головою своєю, оповитою в тяжке завивало, до чорнявої його голови припадав. Ані слово єдине з їхніх вуст не спало; мовчанка залягала в кімнаті, де в найтемнішому кутку невиразно сіріла, притулившись до дерев'яних гаптарських кросен, жіноча постать.
Застрекотів гніт у лямпці, пергаменова картка з шерохом зсунулася зі столу, Менохім здушеним шепотом вимовив:
— Сину мій! Завзятце! Гордощі Ізраеля й моя скорбото!Йонатан відняв його руки від своїх уст.
— Дякую й уславляю того, що дозволив мені ще раз побачити тебе, батьку!
— Підведися, випростайся, покажи мені своє обличчя! Нехай побачу я, що ти той самий, що чотири роки перед цим пішов геть від мене, щоб із своїх грудей для батьківщини нашої зробити вал оборонний! Нехай побачу я, що вчинила з тебе жахлива війна та довге поневіряння! Встань, сину!
Йонатан підвівся з колін, але якийсь час ще хилитався, мов смертельно виморений чоловік, що послугується рештками своєї сили. На зріст був високий, і знати було, що мусив колись бути кремезний та сильний. Але ж тепер римська, темна на колір і споловіла туніка, що недбало спадала йому сливе аж до ступнів, озутих у грубі, плиткі сандали, не могла укрити страшної худорби та виснаження його тіла. Кістки його пліч та клубів стирчали, кістява шия, вкрита темною, випаленою від спеки шкірою, висовувалася з-під коміру туніки; красиве, з довгастими рисами обличчя, темне також і засмалене, обросло чорною бородою й вражало очі западлиною лиць, що увидатнювало довжину пригорбленого носа та випуклість губів, таких самих сливе білих, як і пергамен, що вкривав Менохімів стіл. Знати було, що цю постать і обличчя довго й без жалю карбували голод та несплячки, праця тіла та розпач духу, вітри, мороз та пустельні спекоти. А втім, ані голодні дні й невиспані ночі, ані муки труду й болістів, ані вістря буревіїв та полум'я пекельних спек не могли згасити в цих змарнілих грудях вогню, що полум'янів у них і вибивався назовні через глибоко запалі, обведені темними синцями, чорні, як ніч, і чорними й густими бровима отінені очі. Він підвівся, випростався й дивився на Менохіма, аж доки похмуре його обличчя не розвидніла усмішка, а сухий огонь його очей не охолов в сльозині, що їх зросила. Крізь усміх цей і слізу, що не спливала на лиця, а лише-йно ошклила зіниці, проглянуло щось немов з минувшини цього чоловіка, далекої — далекої, юнацької, безневинної, може веселої…
Менохім затулив долонями своє обличчя; сухорлява його постать, підперезана грубим пасом, і голова, отінена звоями завивала, заколивалася поволі в обидва боки.
— О! бідна, нещаслива, знівечена моя дитино! — вигукнув він. — Навіщо ти сюди прийшов? Навіщо наблизився до шулічих пазурів? Краще було б тобі десь у пустелі з голоду вмерти або в лев'ячому лігві очікувати на годину визволення, ніж отут впасти в лабети ворогів і накласти головою під їхньою сокирою, або згоріти в полум'ї вогнища. Знав я, що ти живий, і в серці, з жаху що тремтіло, думав часто: він прийде сюди! забажає побачити старого Менохіма та молоду улюблену свою і — прийде! Коли сторожив я там, біля еґерійського гаю, листя дерев шепотіло мені: „прийде!“. Коли засипав, бачив янгола з жалібними крилами, що плачучи з уболівання, шепотів мені: „прийде!“ Я ж простягав руки до неба, жебручи у нього — хай не приходить! І ось ти прийшов, ти тут, а чим же я заслоню тебе перед очима ворогів, чим захищу від їхнього нападу? Бо вбогий я й нікому не відомий, бо не маю вже я жадної сили, тож видеруть тебе звідціля, від мене, як видирає шуліка голубці малі її пташенята!..
Йонатан усміхнувся знову, але інакше вже, ніж раніш: недбало, сливе задирливо.
— Не турбуйтеся, батьку, — промовив, — я пройшов довгими й людними шляхами, і ніхто мене не впізнав. Зодяг едомітську одіж і навчився говорити їхньою мовою зарівно добре, як і вони…
— Риси твого обличчя зраджують тебе…
— Мов зігнана з свого пасовиська череда кіз, розпорошені тепер Ізраелеві діти по всенькому обшарові римської держави. І в самому Римі живе їх велика кількість…
— Тебе шукають… Не дарма ти був за найулюбленішого приятеля та нерозлучного товариша Йвана з Гішалі, не дарма в січах придбав ти собі славу відважного вояки; не дарма, упертий і незвитяжний, належав ти до невеличкої жменьки тих, що, запершись у божниці, всіма полишені, боронили святощів Ізраеля, аж доки безбожні Титові вуста не наказали шпурляти до неї головешок пожежі! Сам цісар знає про тебе, пам'ятає тебе Тит, пам'ятають, певне, римські вояки…
Йонатан підніс голову.
— Отож, — скрикнув, — нехай мене хапають, ув'язнюють, скарають, як скарали вже стількох моїх братів, що були гідніші й досконаліші за мене!
Та бачачи, що Менохім увесь затремтів, додав лагідніше:
— Заспокойтеся, батьку! Під вашим дахом я перебуду лише кілька день. Нехай мої очі надивляться на ваше лице, що було за доброчинне сонце мого дитинства; нехай вуха мої наслухаються вашого голосу, що його навчання вчинили з мене такого, який я є. Потім піду звідси так само непомітно, як і прийшов сюди, і сховаюсь у певному галлійському закуткові, де кілька вже моїх друзів знайшло безпечний притулок та де й мене також не матимуть змоги викрити очі моїх переслідувачів. Заспокойтеся! Я намагатимуся, щоб вас не вразив той удар, що на саму думку за нього тремтить у сполохові ваше добре, батьківське, наболіле серце!..
Трохи заспокоєний, Менохім одслонив обличчя і, шукаючи очима когось у глибині кімнати, покликав: — Міртало!
Зачувши це ім'я, обличчя молодого єврея знову ствердло та спохмурніло, чорні брови насупилися над його очима, що півдопитливо, півсуворо зупинилися на дівчині, що висовувалася з темного куту кімнати. Вона одірвалася нарешті від своїх кросен, де весь час стояла немов прикута, і вийшла на лямпове світло повільним, лякливим кроком. Знати було, що ця сцена й розмова, де вона мимохіть була за свідка, зробила на неї велике вражіння. Її обличчя зашарілось; несміливий погляд то схилявся до землі, то в лагідному, схвильованому виразі зупинявся на Менохімі, то звертався до Йонатана і, спіткавшись з допитливим його поглядом, у замішанні похилявся знову до глиняної долівки. Цей схудлий, зчорнілий із злиднів чоловік, із затвердлими в січах рисами, з похнюпим полум'ям у запалих очах, збуджував видимий острах у цій дівчині з хирним, тендітним тілом та артистичною натурою, що залюблялася в красі ліній та барв, у всій радісній та блискучій промінистості римського світу. Спустивши повіки, мовчки вислухала вона Менохімових наказів, що велів їй негайно йти до Сімеонового й Сариного житла сповістити їх за Йонатанове прибуття та попрохати в них вечері для дорогого гостя. Потім, слухняна й тиха, вийшла, причинивши позад себе, без найменшого рипу, двері.
— Брати наші нас не зрадять, — казав Менохім по її одходинах, — усі вони кохають тебе й виславлюють твоє ім'я…
Йонатан, насупивши брови, похмурний та розкидливий, вдивлявся в заглибину глиняної долівки, що видніла побіля його ніг.— Батьку! — почав стиха. — З часу, як я звідси пішов, Міртала виросла.
Але ж і Менохім, заглиблений в одній, найважливішій для нього під цей мент думці, не звернув уваги на його слова.
— Сімеон, — казав він далі, — доконче повинен довідатися сьогодні за твоє прибуття. Чоловік цей має хмурний погляд, але ж мудру голову та палке, що братів своїх кохає, серце. Як голова синагоги, скличе він завтра до божниці Моаде-Ель урочисті збори, де ти розповіси цілій нашій громаді про шляхи, що ними тебе бог провадив. Такі розповідання не раз лунають у божничих стінах, зогрівають остиглих та втішають тих, що страждають найбільше — зневірених!..
— Батьку!.. коли я відходив звідси, була вона ще мале дівчатко… тепер розквітла, як єрихонська троянда, а Суламіт з Соломонової пісні не була чарівніша за неї…
— Сімеонова дружина, Сара, вигадлива й мудра жінка. В своїй домівці поставила вона дванадцять кросен, що при них працює дванадцять робітниць і велика користь припадає з цього Сімеоновій родині. Багаті вони і вони зможуть стати в не аби-якій допомозі тобі в тій далекій мандрівці, що тебе чекає…
— Щасливі ті, що в спокої й радощах серця мостити можуть родинні гнізда й впроваджувати до них своїх люблянок!— Маю також певність і щодо щедробливої Горієвої руки. Він виробляє пахучі мастила й рідини, що потім його помічники продають по римських вулицях і, звичайно, цей вірний визнавець сумирної Гіллелевої науки вшанує все ж того, хто хоча й проливав кров, тадже лише в обороні землі батьків наших і під гаслом пана світів…
— Батьку! навіщо дозволяєте ви, щоб Міртала одним-одна та за пізнього часу вертала з того боку Тибру? Навіщо посилаєте її до едомського лігва? Навіщо навчили її говорити мовою ворогів?
Цього разу Менохім мусив почути й відповісти, бо Йонатан, нахилившись, міцно потяг його за одіж і затопив у ньому запаленілі з гніву очі.
— Сину мій! — відповів лагідно. — Хіба ж і я й вона нє заробляємо спільно на нашу їжу й одежу? А який то вже був би її заробіток, коли б я тримав її, як пташку, в клітині, на Затибрю, а вуста її, щодо мови чужинців, серед яких живемо, вчинив би я німими?
— Хай краще вмерла б з голоду й німа назавжди лишилась, ніж…
Стримався, замовк, дивився на зморшки, що вкривали Менохімове обличя, на стомлені, у кров'яній обвідці його повіки, на його збляклі губи; замовк; за кілька-йно хвилин промовив тихше:
— Батьку! не піду звідси без Міртали. Заберу її з собою, відведу до Галлії й там, у безпечному закутку, вистелю собі вбоге гніздо й сховаю її в ньому від чужих очей…
Менохім довго думав, схитував головою й нарешті промовив урочистим голосом:
— Прирічена тобі з дитинства Міртала є наречена твоя. Візьми її з собою й пошлюби і хай ласка панова споляже на вас та на ваших нащадках. Лякаюсь тільки…
— Лякаєтесь, щоб її присутність не утруднила моєї втечі?.. Хай краще загине вона при моєму боці, аніж…
І знову у величезному зусиллі волі стримався й замовк. Грубими зморшками, в'ораними в Менохімове обличчя, спливали дві слізини.
— Сирітська буде моя старість, мов у кедра, що від нього дроворубова сокира відбатувала всі його паростки…
Підняв, втім, голову, спахнув, очі йому спалахнули блискавкою.
— Але ж, — покликнув він, — споконвічний у добрості своїй подав мені втіху незвичайну…
Його рука спала на пергамени, що вкривали стіл.
— З ними, — доказав стиха, — витриваю до кінця… ними до останньої хвилини служитиму справедливості… З них бухає проміння, що присвітить та зогріє дні моїх старощів…
— Ці пергамени, батьку, становили працю й ваше щастя перед тим ще, як я звідси пішов був. А що ви на них креслите…— Довідаєшся за це завтра. Завтра, поперший раз, відкрию перед людське око всю свою душу, а око це буде твоє…
Яких кількасот кроків було від маленької Менохімової хибарки до просторішого за багато інших і показнішого Сариного дому. Всередині її будинку також позначався достаток, сливе заможність. В просторій кімнаті, хоча також низькій та з темними, порепаними стінами, весело світили дві чималі лямпи й за їхнього світла троє молодих, струнких, бліденьких, з товстими, позакидуваними за плечі косами, дівчат напрядали на веретена тоненькі нитки з прив'язаної до прядки, мов сніг білої, вовни, а два поважні, бородаті чоловіки, в довгих хітонетах та важких завивалах, спершись над великою розкритою книжкою, провадили проміж себе тиху, оживлювану частими порухами рук та голови розмову. За прядільниць були Сарині дочки; вони мали лагідні обличчя і, часто всміхаючись одна до одної, про щось весело перешіптувалися. Один з дохожалих чоловіків був Горій, отой самий багатий продавець пахощів і лагідний гіллелянин, що за нього згадував Менохім, другий Сімеон, Сарин чоловік, обраний батько Затибрянської божниці, суворий і непохитний прихильник Шамаєвої науки, що проголошував безоглядну боротьбу Ізраеля з чужими народами. Довкола темних стін стояли дерев'яні лави, стільчаки й скрині, де-не-де приоздоблені досить коштовними покриттями; стола, що попри ньому сиділо двоє чоловіків, заслано дорогим східнім килимом, а в кутку кімнатки полискував срібний, важкий, семираменний ставник, обставленний мисками, глеками й келихами з дорогого металю. Щоправда не було тут ніде ані на стінах, ані на меблях, ані на посуді й щонайменшого сліду чогось, щоб вважатися могло за мистецький витвір: жадного малюнка, жадних прикрас, жадної нідесіньки веселої, витворної гри кольорів чи ліній. Все було тут суворе, поважне, одноманітне, а втім достатнє й майже багате. В кімнаті залягала тиша, бо дівчата шепотіли, а обидва чоловіки розмовляли тихцем, роблячи в своїй розмові часті перерви. В одному лише куті, поблизу срібного ставника, розлягався часом гомінкіший трохи вибух юнацького голосу, таж раптом і змовкав, скоро Сімеон, ніби задля того, щоб покласти край веселощам, що його вражали, повертав у той бік своє суворе й похнюпе обличчя. В втім, це ж його власний син, хлопець, що тільки-йно доходив юнацьких літ й що одним-один залишився йому по забитому римлянами на єрусалимських стінах старшому синові, розмовляв там із своїм приятелем, молодим ще також, Горієвим сином. І тільки в другій кімнаті, ще більшій за попередню, освітлюваній вдень малими, таж численними віконцями, а зараз — кількома ясними лямпами, панував великий рух і гамір. Там стояло, в щонайкращому освітленні, дванадцять гаптарських кросен, звідки, власне, під цей час вставали Сарині робітниці. Це були жінки різного віку, молоденькі й уже майже старі, але всі вбого зодягнені, з затурбованими, схудлими обличчями, дочки або матері, вочевидьки, вбогих, що живуть лише з тяжкої праці, родин. Поміж них звивалася, не зважаючи на свою чималу опасистість, жвава ще, червоновида, з метким, кметливим, енерґійним поглядом своїх маленьких очей Сара, безперестань балакаючи й жестикулюючи та переходячи від кросен до кросен. Деяких робітниць вона похваляла, деяким робила напоумлення й нагадування. Тут, по-добрячому клепаючи по плечі кволеньку й бліду дівчинку, розпитувалася за здоров'я її діда, бідного, лепського дідуся, що розносив по містові пахощі Горія. Там, голосно цілуючи все в зморшках чоло сивої вже жінки, скрикувала в жартівливому захопленні:
— Ох, що жто за очі! Що ж то за очі ще в тебе, Міріамо! Як ти цю гарну квітку сьогодні вигаптувала! — Де-інде прирікла якійсь вдові, що через цілий рік годуватиме її діти; десь знову, намагаючись прибрати на добротливому своєму обличчі суворого вигляду, погрожувала гарненькій дівчинці в блискучому намисті, що одмовить їй роботи, коли, як до цього часу, вона думатиме більше за приоздоблення себе різним намистям та перснями, ніж за ретельне навчання гаптарству. Говорячи все оце, вона до того ще й сплачувала робітницям їхній денний заробіток, зраховуючи надзвичай зручно та вправно аси й сестерції, а ті, відходячи, цілували по-панібратському її в обличчя, або, низенько вклонившись і перейшовши мовчки попередньою кімнатою, зникали одна по одній за дверима, що відчинялися на вулицю.
Кільканадцять уже років так діяльно та кмітливо керувала Сара своєю гаптарською майстернею, і достатки, що малися в її родині, походили переважно з цієї її працьовитости та обачности. Сімеон, колишній митець у шліхуванні й вправлянні коштовного каміння, давно вже занедбав своєї роботи й заробітків, заглибившись майже цілком у читання та розваження над потрійно святими книжками, що містили в собі історію народу, законодавство й виклад Ізраелевої віри. Бож лише його тіло перебувало в цьому стінні, душа ж повсякчас одлітала ген-далеко на схід до міста Ябуе, куди, по страшних та остаточних поразках Ізраеля, подалися найзнакомитіші визнавці його, що, всупереч всілякій імовірності, нараджувалися там над заходами щодо збереження племінної та релігійної окромішности єврейського народу. І зараз також, коли Сара гасила лямпи в кімнаті робітниць, а потім, одчиняючи скрині, старанно ховала туди тільки-йно докінчені роботи та зі щасливим усміхом на вустах, подумки зраховувала скількість коштовного краму, що лежав уже по скринях, Сімеон урочистішим трохи, ніж звичайно, голосом та з щоразу більшим запалом говорив Горієві:
— З кожної літери святих наших книжок можна витягти кіш приписів, що до їхнього виконання муситиме братися кожен щирий син Ізраеля. Таке є завдання Beth-dinu, мудрого зібрання, що нараджується над нашою майбутністю в Ябуе. Так, Горіє! з кожної літери кіш приписів! І вони-ото, як мур непорушний, відгородять з усіх усюдів Ізраеля від чужих народів. Хай кожний вчинок свій доконує інакше і кожну годину свого життя збуває інакше, ніж сини чужих народів, і не змішається він тоді з ними й не потопне посеред них, як марна крапля в неосяжному океані. З кожної літери кіш приписів! А коди хтобудь єдиного з тих приписів, щонайдрібнішого може, не захоче виконати, проклін на того! проклін суворий, невблаганний, що з-помежи живих його виключає; а тіло й душу віддає на поталу янголів смерти та помсти! Доконання цієї справи і є завдання Beth-dinu, що засідає в Ябуе… Тому ото й моя душа перебуває частіш там, ніж тут…
Горій повільно хитав головою, вкритою русявим, просивим уже волоссям, а на його білому, у дрібні зморшки зореному обличчі малювався лагідний смуток. З-перегодом він простяг догори вказівний палець і почав принишклим голосом:— Коли якийсь поганин прийшов до Гіллеля, прохаючи його, щоб з'яснив йому Ізраелеву віру, Гіллель відповів: „не роби поблизькому твоєму того, чого не хочеш, щоб тобі роблено“. А нашим мудрецям в Ябуе задля пояснень нашої віри незабаром уже й цілих років не вистачатиме…
— Не роби поблизькому твоєму того, чого не хочеш, щоб тобі роблено! — з гіркотою переказав Сімеон. — О Горіє! Горіє! А якже ж ото з нами чужі народи чинили!
— Грішні вони є — це запевне, — відповів Горій, — але Гіллель казав не раз також: „не осуджуй поблизького свого, доки не зважиш, що саме керувало його серцем та думкою“!
— Поблизького! — вигукнув Сімеон. — Нехай цього менту правиця споконвічного порохом на порох розсипле кістки мої, якщо я колибудь найменую грека чи римлянина своїм поблизьким!
Лагідний Горій жвавим проте рухом підвівся зі стільчака.
— О, Сімеоне, — скрикнув він, — нехай вуста синів наших ніколи не перекажуть вдруге слів, що ти-йно сказав!
— Вуста й серця наших синів, — уже майже скрикнув Сімеон, — з покоління в покоління переказуватимуть їх; але, далебі, Горіє, м'якосердна Гіллелева наука провадить тебе й таких, як ти, впрост до перекинчицтва!Горій раптом зашарівся й тремтячими вустами прошепотів:
— Перекинчицтво!.. Я, я… до перекинчицтва!..
Та небавом, вірний своїм засадам, стримав гнів, поблажливо всміхнувся і, беручи розгніваного приятеля за руку та зближуючи своє обличчя до спаленілих його лиць, прошепотів:
— Сімеоне! за батька нашої божниці обрав тебе нарід… а Гіллель говорив: „той, хто дозволяє гнівові стиснути себе за серце, не може повчати людей“.
Сімеон насупив похмуро кострубаті брови над палкими очима і, сівши, засунув руки в гущиню чорного, кучерявого, з сивизною волосся. В ту ж хвилину Сара, що призвичаїлася вже була до спірок та сутичок обох приятелів, але ніколи не брала в них жадної участи, гучним і веселим голосом поклика свою родину вечеряти. Посеред кімнати стояв довгий стіл, з гладенько вигемблюваною кипарисного дерева дошкою, щедро позаставлюваний мисками й глеками, де було печиво, гарбузи, зварені в молоці, риба, добре засмажена цибулею, пряники, випечені з маку та меду, легенькі й дешеві сорти вин. Усе це їство свідчило також за сполучені з господарською ощадністю вжитки, що малися в домі. За якимсь часом кілька чоловіка, за веселого світла лямп та з гомоном приятельської гутірки, посідало за цей стіл. Таж заледве, по проказаній Сімеоном молитві, руки бесідників простяглися до мисок та глеків, двері, що виходили на вулицю, відчинилися, і до хати ввійшла Міртала. Її появу привітав голосний погук трьох дівчат, приязний Горіїв усміх, цікавий, хоча й несміливий, погляд двох юнаків та пестливе прицмокання пухких Сариних уст. Але вона розкидливо й мовчазно, ні на кого не споглянувши, швидко перейшла велику кімнату, зупинилася перед Сарою та, поклавши обидві руки їй на плечі, нахилилася до неї й щось довго шепотіла їй на вухо. Сара, слухаючи, дивилася на все око, видавала уривчасті поклики, блідла й зашарювалась навперемінки; вже аж коли дівчина перестала шепотіти їй до вуха й випросталася, вона сплеснула в пухкі долоні, зірвалася з стільчака і, простягаючи до присутніх руки, крикнула:
— Чуєте! чуєте! що ця дівчина мені сказала! Ох! що вона мені сказала! Йонатан прийшов! Йонатан перебуває в оселі свого батька Менохіма! Йонатан, що пішов був туди… разом… із моїм Енохом…
Енох — це був той її син перворідний, що поліг трупом на бойовім полі… там! Зачувши за Йонатанів поворіт, жінка згадала тільки за свого перворідного сина і, затуливши долонями обличчя, ревне зайшлася слізьми. Але оголошена нею звістка зробила на всіх присутніх велике й різноманітне вражіння і Сімеон швидко встав і вимовив стиха:— Йонатан… товариш мого Еноха!
І в його хмурних очах заблисла слізина, ніби коротка чоловіча відповідь на довгий жіночий плач Сари. Натомість блакитні, лагідні Горієві очі засвітили іскрами:
— Йонатан! лагідне хлоп'я, що його перетворило в лева кохання до рідного краю!
Обидва юнаки підвелися і з пекучими обличчями зблизилися до Міртали; позіскакували також із своїх сидінь дівчата і, побренькуючи дзвіночками, що прикрашували їхні сандалки, оточили свою перевісницю вінком рук і закидали її безліччю щебетливих запитів. Сара, плачучи ще, теж ставила Мірталі безладні запити. Молоді хлопці скрикували:
— Хочемо побачити його! Бажаємо його почути!
Гордій, дарма що був літнього вже віку, жвавий, таж іноді трохи наївний з-за своєї лагідности, втручав також і свого слова до жіночого й хлоп'ячого щебетання. Гомін не тільки що не стихав, але збільшився ще, аж доки нетерплячий Сімеон не скрикнув суворим і наказовим голосом:
— Замовкніть! Жінки, постуляйте балакучі вуста! Хлопці, відступіться набік! Ваші язики подібні до млинів, а голови — до порожнього поля, що з нього вітер цікавости змітає зерна розуму!..
Голосу батька родини, цього суворого голосу, що не знав ні ласки, ані сміху, услухнули всі. Серед загальної мовчанки Сімеон запитав у Міртали, з чим вона прийшла й чого бажала. Зашарівшись, мов огнем зсипана, спустивши очі, бо ніколи ще не насмілювалася вона спозирнути в Сімеонове обличчя, Міртала розповіла про своє доручення. Сімеон, подумавши якусь хвилинку, звернувся до дружини:
— Саро, дай дівчинці все, що маєш в своєму домі найсмачнішого та найпоживнішого… Налий у глек найліпшого вина, вийми зі скрині найм'якшу постіль… Нехай підкріпиться й спочине оборонець Сіону… Енохів товариш.
Потім до Міртали:
— Скажи тому, що сьогодні станув край вашого порогу (нехай боже благословенство товаришує в дорозі кожному його крокові й кожній хвилині його життя), що позавтрьому, негайно по захід сонця, скликані будуть до божниці Моаде-Ель святі збори щокращих членів kehili (громади), де бойовник і мандрівник розповість за свої бої й мандрівки. А зараз візьми те, що до рук твоїх вкладе Сара, та й іди в спокої!
Невбарзі Міртала вже повернула до батьківської оселі і, ставлячи на столі миски й дзбани, що ними Сара обділила не лише її, але й котрусь із своїх дочок, услуговувала двом чоловікам, що поринули в мовчазній задумі. По перших вибухах привітань, по перших коротких та уривчастих визнаннях, Йонатан змовк. На ньому позначалася велика втома, що не дозволяла на довгі розмови, але ж і думкам не перешкоджала й надалі змучувати змучену вже голову. Він уважно, вперто роздивлявся по всіх кутках малої кімнатки й позначалося, що спомини дитинства та перших молодощів ринули струменями до його пам'яті, що в його серці змагалися за першенство дві, цілком не подібні до себе, минувшини. Менохім мовчав також і вдивлявся в прибраного сина чуло та разом і збентежливо. Міртала подала їм миску з водою, що в ній вони вимили собі руки, а потім миску з наїдками та глеки, що з них до глиняних чарок налили вони собі вина. Йонатан занедбав розглядання по кімнаті й почав зорити очима кожного її поруху. Зараз, коли вона трохи відійшла після перебутих цього вечора хвилювань та запопадливо й тихо вешталася біля столу, той, хто знав її раніш, міг би спостерегти в ній деякі витончені зміни, що отжеж надавали їй подоби, дивно якось з її оточенням неузгідненої. Нещодавно кожний ще відразу впізнав би в ній єврейку, мешканку єврейської Затибрянської дільниці; тепер же в її рухах, постаті, навіть у виразі її обличчя було щось неспостережне, від чого дхнуло якимсь іншим світом, немов луною далекої якоїсь музики. Її вогнисте волосся, що сплутувалося раніш в необорну гущину й важким вінком оповивало голову, тепер спадало їй на шию й плечі у єдвабистих, хвилястих кучерях. Споловіла її сукня укладалася в нерухомі збори, в мальовничі вузли оплітався навколо її стану вишиваний у яскраві пальми пас; і коли вона, струнка й легка, тихим кроком проходячи через кімнату, несла в піднятій руці дзбан з червоної глини, то навдивовижу подібна була до тих дівочих грецьких та римських постатів, що, вибиті з мармуру, залюднювали римські майдани й кружґанки. І як всередині спокійних і білих статуй горить, немов схоронений там, огонь пристрасти, джерело їхніх чар і принади, так на блідавому, мовчазному її обличчі грали й миготіли блискавки близької бурі почуття. І як очі статуй, нерухомо ніби затоплені у безкраї, так і її очі, глибокі й задумані, попри все, що її оточувало, вдивлялися кудись ген далеко…
Йонатан їв мало. Довгі злидні відзвичаїли його від сутого споживання їжи. Вле, підносячи до вуст червону чару з вином, притримував її коло блідих губів і блискучим, з-посеред темних синців, що оточували повіки, поглядом безнастанно зорив Мірталу. По вечері, коли вона відчинила вузькі, непомітні майже дверки й зникла на темних сходах, що провадили до горішньої кімнати, що мала бути за помешкання для Йонатана, він звернувся до Менохіма, що все поринав у задумі.
— В дівчинці, — сказав він, — вчувається щось чуже… Рим дхне від неї.
Менохім відповів:— Вона добра, слухняна й працьовита. Ніколи через неї не заплакали мої очі. Сара вважає її за найліпшу свою робітницю. Вона буде тобі за вірне подружжя, за жінку, що збудує домове огнище задля свого чоловіка.
По хвилевій мовчанці Йонатан сказав, встаючи:
— Скажіть їй, батьку, щоб не відходила звідси нікуди. Вона моя. Не залишу її тут за щонайбільші скарби світу. Минули дні крови й поневіряння. Прагну дня радости. Міртала стане мені за дружину, і я поведу її до Ґаллії, щоб стала там за оздобу мого життя.
Небавом потім тихо й темно сталось у Менохімовій хатині. На терасі, за трикутною прибудівлею, що містила в собі горішню кімнатку, закритий стіною перед поглядами тих, що вранці могли проходити вулицею, Йонатан лежав на м'якій, присланій йому від Сари постелі та, звернений обличчям до нічного неба, широко розплющеними очима вдивлявся в зірки. Вуста йому часом порушувалися, неначе молився він або з кимсь невидимим розмовляв. Раз трохи голосніше вимовив:
— Батьку світів! Навіщо ти нас покинув?
Саме в цей мент тихо відчинилися хатні двері й у нічну темряву висунулася з них тендітна жіноча постать. Великий камінь лежав поблизу порогу; сіла на ньому, вдихнула в груди теплого повітря, відсвіженого подувами вітру, але обличчя до неба не звела, навпаки — схилила його низько й затулила долонями:
— Бідний він, бідний! Бідні вони! — шепотіла.
Думала про Йонагана й Сару, що побивалася за забитим сином, про похмурого Сімеона, лагідного Горія, про двох юнаків, що сьогодні, на звістку за прибуття оборонця Сіону, мали такі схвильовані обличчя та замружені слізьми очі.
— Бідний він! — переказувала: — зчорнілий із злиднів, із збілілими вустами. Бідні вони всі, смутком, убозтвом та гнівом змордовані! бідні ми всі!
Підвела сумне обличчя й остовпіла, вдивляючись у пітьму простороні, і, немов під дотиком якогось спомину, здригнулася.
— Сказав: „Приходь завтра до кружґанку“. А я… не прийду! О, Артемідоре!