Місто/1/XIV
| ◀ XIII | Місто ЧАСТИНА ПЕРША XIV |
ЧАСТИНА ДРУГА. I ▶ |
|
Тільки студент першого курсу здібний цілком відчути радість слова «максимум», що становить для нього щось ніби білий острів мрії, недосяжний навіть красномовним поетам. У всякому разі, Степан Радченко був єдиним серед своїх колег, що той максимум склав, тобто звіти з усіх читаних за рік дисциплін. Цей успіх коштував йому колосальних витрат енергії, коли зважати, що він ще тричі на тиждень давав лекції з української мови і мусів до них добре готуватись, бо його теоретичне знання не зовсім відповідало практичним вимогам тієї установи, де покликаний був освічувати потомлених службовців, що хотіли їсти, а не відміняти, й дуже мало могли бути свідомі тих високих обов'язків перед українською нацією, що лягли їм на плечі.
Лекційні дні були то важчі Степанові, бо для лекцій він мусів спеціяльно передягатись, не ризкуючи з'являтись до Інституту в краватці, щоб не викликати зайвих розмов та не позбутись часом стипендії. Це була йому страшенна морока, але цю нудну процедуру він невхильно пророблював, виходячи з дому то вбогим студентом, то красним лектором і змінюючи відповідно до одежі вираз свого обличчя, жести й ходу. Він був єдиний, але в двох іпостасях, з яких кожна мала свої окремі функції та завдання. Людина не могла б вигадати батагоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку.
Потрапивши в стан непевної рівноваги між рудим френчем та сірим піджаком, Степан не болів, проте, двоїстістю свого існування, бувши вже досить загартований, щоб зважати на дрібні забобони, що тривожать людям сумління й отруюють їм життя. В процесі розвитку він став над ними. Бо за цю зиму наочно переконався, що на світ і на себе варт дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавався, бо в житті, як і в гололедицю, можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й для ближнього.
Вся ця біганина й напруженість праці може й виснажила б його, коли б він не вирішив остаточно перемінити помешкання, розкривши собі отак нові перспективи, яких наявність була йому найкращим збудним середком. Це рішення вмить розвіяло йому весняний сум і змінило його ставлення до корів та мусіньки — знаючи, що незабаром звільниться від них назавсігди, він почав виявляти до нихьласкавість господаря, якого обридлий гість узявся вже за капелюха. Тим часом він розпитував товаришів про кімнати й оглядав декотрі, але всі вони були зв'язані з ремонтом або відчіпним, а він грошей не хотів витрачати, чудово розуміючи, що однаково не спроможен зараз оплатити помешкання, яке б його смакові й гідності цілком відповідало, і тому волів узяти до кращих часів щось гірше, ніж по-дурному витрачатись на посереднє.
На кінець червня Інститут завмер зовсім. Остання екзаменаційна сесія вже кінчилась, коридори спорожніли, і тільки купки студентів виправляли собі відпускові посвідки. Але Степан ще часто одвідував його, затримуваний громадськими справами. В маленькій кімнатці КУБУЧ-у й застав його якось Борис Задорожній, його приятель, з яким він останній час уникав зустрічі.
— А, ось де ти зарився! — скрикнув Борис. — Чому зник так раптом?
— Діла, — відповів хлопець, показуючи на кошториси.
— Діла ділами, а товаришів забувати не слід… Пам'ятаєш, у Шевченка — хто товаришів забуває, того бог карає?… Ну, добре, що знайшов тебе.
— Ти мене шукав?
— Безперечно. Бачиш, я кінчив Інститут…
— Мені ще два роки, — зідхнув Степан. — Кажуть, що ще один накинуто.
— Я п'ять років страждав, і то нічого. Але така справа — я вибираюсь із своєї кімнати й шукаю порядної людини…
— Мені кімнати до зарізу треба!— А ти ще дивуєшся, що я шукав тебе! Чмок пана в ручку! Тільки не думай, що я на стаж їду — по науковій часті пішов, при катедрі лишаюсь. А кімнату собі знайшов велику, соняшну…
— Везе ж тобі!
— Та мусить же бути нагорода за мої страждання! Але ти, Стефочко, найголовнішого не знаєш — я женюся.
— На тій самій?..
— На тій самій, білявій… Ох, я не можу про це спокійно говорити! Сам розумієш — любов…
Степан радісно обійняв його, почуваючи дивне полегшення, ніби з пліч йому звалився тягар, що він весь час на собі ніс.
«От, якби ще й мусіньку заміж віддати», подумав він.
Ввечері вони оформили справу, і Степан сказав товаришеві:
— У моїх хазяїв мені так було неспокійно — раз-у-раз гості, гармидер, сили нема терпіти. Ти дуже мені пособив. Спасибі тобі, Борисе.
Той палко стиснув йому руку.
— Це така дрібниця, не дякуй, — схвильовано відповів він, кинувши свій жартівливий тон. — Мені за радість тепер зробити щось приємне. Я даю копійку жебракові, і мені гарно… Просто хоч дякуй ще й йому за те, що взяв!
— Щось ти слиниш, друже, — зауважив хлопець.
— Може… бо закоханий упень. Ти не смійся — кохання є! Починаю вірити, брат, у вічне кохання, їй-богу!
Борис дав йому свою нову адресу й просив зайти так тижнів через два, коли він влаштується вже подружно.
— «Ну це небезпечно» — подумав хлопець а вголос додав: — Я завтра ж перебираюсь.
На прощання вони, трохи повагавшись, поцілувались.
Хлопець знизнув йому вслід плечима. Ну й справді ж смішний цей Борис! Він аж ніяк не припускав, що тут може бути мова про обопільне чуття. Він уявив на митьбНадійчнне обличчя, її очі, що йому колись сміялися, і якось остаточно переконався, що любити вона може тільки його, Степана Радченка, і нікого більше. Тільки він має на неї якісь незнані нікому права, і на його поклик мусіла б прийти негайно. Хлопець так себе почував, ніби мав зверхню владу над щастям товариша й дозволяв йому тим щастям користуватись.
Потім йому стало шкода Бориса. Щасливі, все таки, нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя, кінець-кінцем, це недуга душевної короткозорости, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, і найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.
Почасти збентежений близькою зустріччю з щасливою людиною, а ще більше — неминучістю прощатись сьогодні вночі з мусінькою, хлопець був сумний і не міг цілком спожити радість від давно бажаної зміни помешкання, початку незалежного простування в прекрасний світ. Хоч він і розраджував себе словами мусіньки, що обіцяла не стримувати його, коли стане непотрібна, але був вельми непевний, чи визнає вона себе за непотрібну саме в той час, як і він це зробить.
Він зідхав і нудився аж до ночі, навіть лютував з несправедливости можливих неприємностів за всі ті послуги, що він родині Гнідих учинив.
Дійсно, коли він, ніби жартома, оголосив новину, вона розітнулась над Тамарою Василівною громовим ударом. На мить вона якось принишкла, і хлопець злякався, чи вона, бува, не зомліла. От була б морока!
Аж ось вона зашепотіла так тихо, що він ледве розбирав її слова:
— Ти підеш… я згодна… я знала… Перед тобою ще все. Лишися тільки до осени… Восени ти підеш… Падатиме лист. Будуть тихі вечори… Тоді ти підеш… Хай це буде маленька жертва — перед тобою ж усе… Життя, щастя, молодість! Перед тобою все… Я прошу крихотку… Це так важко? Ти такий скупий? Ти не хочеш корови порати? Ну, візьмемо робітника… Переходь до кімнат… Що ти хочеш?.. Ну, не до осени… На один місяць! На тиждень! На один день, тільки не зараз, не зараз!
Він дав їй висловитись, і сказав, повиваючи свій голос жалем і смутком, силкуючись виявити глибоке співчуття до її горя:
— Справа так з кімнатою повернулась… Мусінько, я ж приходитиму до вас…Вона раптом відкинула його руку, що простяглась її обійняти.
— Ти ще й брехун! — промовила вона вголос. — Ти хочеш мене дурити? Я взяла його з вулиці, як байстря, а воно мені милостиню подає!
Хоч яке непевне було його становище, а слова ці він прийняв як страшенну образу. Він — байстря? Склав максимум, перейшов на другий курс Інституту, має громадське навантаження, пише оповідання, якими зацікавився відомий поет — і він байстря! Та чи не досить йому панькатись із цією бабою? Але не встиг він добрати відповіді, свого вщербленого самолюбства гідної, як Тамара Василівна погладила йому голову.
— Не сердься, Степанку, — сказала вана так покірно, що він міг задовольнитись, — боляче мені… Але все це дурниці. Завтра підеш. Завтра, через тиждень, через два — однаково це треба пережити! О, любенькій, ти навить не розумієш, що тут переживати! Підеш собі, свистячи, і гаразд! Я теж не плакатиму. Плаче той, хто сподівається розради. А я самотня. Максим пішов. І ніколи не вернеться.
Вона тихо засміялась, потягаючись.
— Пам'ятаєш, я розповідала тобі про себе?
— А що?
Він радий був слухати ще раз про все її життя спочатку, аби про завтрішню розлуку вона не згадувала, хоч у даний момент оповідання її заздалегоди здавались йому мало цікавими.
— Тоді не сказала тобі головного… Я нікого не любила.
Він не втямив гаразд, у чім річ.
— Тебе я полюбила першого, — вела вона. — Раніш я не сміла… через сина. Як я ненавиділа його іноді! Ти ж не знаєш, яка я була гарна… Одежа пекла мені тіло, я спала без сорочки, вона жалила мене. Це було страшенно давно. І от приийшов ти…
Вона тихо поцілувала його в чоло.
— Я не вірила в бога… тобто колись вірила. А коли побачила тебе, знову почала молитись. Дарма! Я прийшла до тебе, як сновида. Ти відіпхнув мене — я пішла. Покликав — я прийшла. Воля моя зломилась.
Вона стиснула йому руки.— Завтра ти підеш, і йтимеш довго-довго… Минатимеш багатьох людей. Мені теж може лишаться довгі дні, тільки не зустріну я вже нікого. Багацько порожніх днів, якщо я спатиму ночі. Зриватиму їх, як листки з календаря, і з другого боку їх не буде написано нічого. Потім прийде смерть. Це страшно. Скажи ж щонебудь!
Він стенувся. Було в її словах невимовно важке й безнадійне. Вони знову стали ледве чутним шепотом, що відсував його в незмірну далечінь, вони падали йому в душу краплями теплої олії, розм'якшуючи там усі затужавілості, розгладжуючи всі зморшки та бганки, збуджуючи в ній спокійну, радісну чулість,
— Що, мусінько, — сказав він задумано. — Кажіть ви, я мушу мовчати, Нічого я не знаю. Не знаю, що буде зі мною. Але одно я зрозумів — живемо ми не так, як хочемо й… мусимо робити іншим боляче. Це я зрозумів. Іноді буває гарно, як зараз. Затишно, тихо. Те, що ви зробили для мене, ніхто вже не зробить. Мусінько, ви це знаєте, я мало думав про вас, коли ви біля мене були, але завжди згадуватиму, коли вас не буде.
Вона вдячно, пестливо поцілувала його, але відсторонила, коли він, збадьорівши, хотів відповісти їй не самим поцілунком.
— Не треба красти в самих себе, любенький!
Вона обняла його й почала колисати, щось нечутно приспівуючи, присипляючи тихими дотиками уст до очей і чола, і хлопець непомітно заснув, знесилений подіями й теплом власної добротливости.
Вранці він прокинувся тільки о восьмій і довго лежав. Потім умився, постукав у двері до кімнат і, не діставши відповіді, тихо зайшов. Там не було нікого. Так ніби в хатах тих ніколи ніхто й не жив. Він постояв у мусіньчиній кімнаті, що нагадувала дівочу світлицю своєю білою ковдрою та мереживними завісками на вікнах, і вернувся до кухні, повний далеких спогадів. Випивши молоко, для нього поставлене, він востаннє виконав свої обов'язки проти корів та наносив води. Тепер був вільний і почав збирати свої нечислені речі.
Трохи поміркувавши, він розпалив у плитці. Поки розгорялись дрова, перебрався в свій сірий костюм, потім почав палити френча, штани й торбинки, що привіз із села, а чоботи, що не могли згоріти, викинув на смітник. Тепер у нього лишились тільки зшитки, книжки та загорнута в ковдру білизна.
Хлопець зв'язав своє майно на два чепурненькі пакунки, замкнув двері, поклав, як звичайно, під ґанок ключа й пішов геть з пакунками в руках, а в душі несучи смуток, гіркоту першого спізнання життя й турботні надії.